20 лютого 2025 року м. Харків Справа № 922/154/22
Східний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючий суддя Тихий П.В., суддя Плахов О.В. , суддя Терещенко О.І.
за участю секретаря судового засідання Березки О.М.,
представників учасників справи:
прокурора - О.М. Ногіна;
1-го відповідача - не з'явився;
2-го відповідача - не з'явився;
3-го відповідача - не з'явився;
4-го відповідача - О.О. Орлов ;
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Східного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу заступника керівника Харківської обласної прокуратури (вх.№3065Х/1-43) на рішення Господарського суду Харківської області від 29.11.2024 (суддя С.А. Прохоров, повний текст рішення складено 04.12.2024) у справі №922/154/22
за позовом Керівника Слобідської окружної прокуратури міста Харкова Харківської області
за участю прокуратури Харківської області;
до 1. Харківської міської ради, м. Харків;
2. Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, м. Харків;
3. Коваленко Олени Володимирівни ;
4. ОСОБА_3 ;
про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсними договорів та повернення майна, -
Керівник Слобідської окружної прокуратури м. Харкова Харківської області 18.01.2022 р. звернувся до Господарського суду Харківської області з позовною заявою до Харківської міської ради, Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки і комунального майна Харківської міської ради, ФОП Коваленко Олени Володимирівни, ОСОБА_3 (з урахуванням заяви про зміну предмету позову вх.№22542 від 09.09.2024), згідно якої просить суд:
1. Визнати незаконним та скасувати п. 35 додатку до рішення 7 сесії Харківської міської ради 7 скликання «Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова» від 06.07.2016 № 283/16.
2. Визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлових приміщень від 18.11.2016 № 5397-В-С, укладений між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки і комунального майна Харківської міської ради та фізичною особою-підприємцем Коваленко Оленою Володимирівною, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Тихоновою і зареєстрований в реєстрі за №384.
3. Витребувати у ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Харківської міської територіальної громади в особі Харківської міської ради нежитлові приміщення підвальної частини № 2,16, 17 у житловому будинку літ. «А-14», загальною площею 21,2 кв.м., розташовані за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 126835663101).
Рішенням Господарського суду Харківської області від 29.11.2024 у справі №922/154/22 в позові Керівника Слобідської окружної прокуратури міста Харкова Харківської області до Харківської міської ради, Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, Коваленко Олени Володимирівни відмовлено.
Провадження у справі в частині позовних вимог до ОСОБА_3 закрито.
Встановлено відповідачу - ОСОБА_3 5-денний строк з дня прийняття рішення на подання суду доказів понесення судових витрат.
Заступник керівника Харківської обласної прокуратури з рішенням господарського суду першої інстанції не погодився, звернувся до Східного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій посилається на порушення норм матеріального та процесуального права, просить суд
- Прийняти апеляційну скаргу до розгляду.
- Скасувати рішення Господарського суду Харківської області від 29.11.2024 у справі №922/154/22 та ухвалити нове, яким задовольнити позов прокурора.
- Судові витрати за подання позову та апеляційної скарги відшкодувати на користь Харківської обласної прокуратури (код ЄДРПОУ: 02910108, розрахунковий рахунок: UA178201720343160001000007171, банк отримувача: Держказначейська служба України; код класифікації видатків бюджету (КЕКВ): 2800; призначення платежу: Повернення судового збору) за рахунок відповідачів.
- Справу розглянути за участі представника Харківської обласної прокуратури.
- Про дату, час та результати розгляду апеляційної скарги повідомити сторони та Харківську обласну прокуратуру.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що висновки суду щодо закриття провадження у справі в частині витребування у ОСОБА_3 спірного нерухомого майна, з посиланням на висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 24.09.2024 у справі №922/2246/19, як на аналогічні у спірних подібних правовідносинах, не обґрунтовані.
Посилання на висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 24.09.2024 у справі № 922/2246/19, є недоречними, оскільки справа розглядалася в межах доводів касаційної скарги Харківської міської ради, зокрема, щодо звернутої до ХМР позовної вимоги - про визнання незаконним і скасування рішення Харківської міської ради.
Зазначає, що спори щодо приватизації державного або комунального майна належать до господарської юрисдикції незалежно від суб'єктного складу сторін спору щодо відчуження майна - як юридичних, так і фізичних осіб.
Вказує, що рішення 7 сесії Харківської міської ради 7 скликання «Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова» від 06.07.2016 №283/16 (пункт 35 додатку) є незаконним та підлягає скасуванню, у зв'язку з тим, що прийняті з порушенням вимог ст. 345 ЦК України, ст. 25 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», ст. ст. 1, 2, 4, 29, Закону України «Про приватизацію державного майна», ст. ст. 11, 18-2 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)».
Здійснення Харківською міською радою розпорядження майном не у спосіб та поза межами повноважень, передбачених законом, не може оцінюватися як вираження волі територіальної громади.
Вибуття майна з володіння власника поза його волею дає право власнику витребувати це майно від добросовісного набувача. Витребування майна від добросовісного набувача у такому випадку залежить від наявності волі на передачу цього майна у власника майна - відчужувача за першим договором у ланцюгу договорів.
Як наслідок, вбачаються усі правові підстави для витребування спірного майна у його останнього власника ОСОБА_3 , тому вимоги прокурора про витребування у неї на користь Харківської міської територіальної громади об'єкту нерухомого майна - нежитлових приміщень підвальної частини № 2, 16, 17, загальною площею 21,2 кв.м. по АДРЕСА_2 , які були предметом договору купівлі-продажу від 18.11.2016, є обґрунтованими та правомірними.
У зв'язку з вищевикладеним, спірний договір купівлі-продажу укладений між Управлінням комунального майна та ФОП Коваленко О.В. на виконання незаконних рішень органу місцевого самоврядування, підлягає визнанню недійсними, а незаконно відчужене майно -витребуванню від останнього набувача спірного майна ОСОБА_3.
Прокурор зазначає, що Відповідач-4, набуваючи спірне майно у власність, проявивши розумну обачливість, мав змогу та повинен був дослідити історію вибуття майна у попереднього власника, встановивши законність набуття продавцем цього майна та відповідно його добросовісність.
Згідно витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 20.12.2024 для розгляду справи №922/154/22 призначено колегію суддів у складі: головуючий суддя Тихий П.В., суддя Плахов О.В., суддя Терещенко О.І.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 25.12.2024 у справі №922/154/22 апеляційну скаргу заступника керівника Харківської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Харківської області від 29.11.2024 у справі №922/154/22 залишено без руху, оскільки апелянтом в порушення п.2 ч.3 ст. 258 Господарського процесуального кодексу України до скарги не було додано доказів сплати судового збору за подання апеляційної скарги у встановленому порядку та розмірі.
Ухвалено заявнику апеляційної скарги усунути встановлені при поданні апеляційної скарги недоліки протягом 10 днів з дня вручення ухвали про залишення апеляційної скарги без руху.
Від заступника керівника Харківської обласної прокуратури надійшло клопотання на виконання вимог ухвали суду від 25.12.2024 (вх.№13383 від 18.10.2024). Прокурор зазначає, що ухвалою Господарського суду Харківської області від 09.09.2024 заяву прокурора (позивача) про зміну предмету позову прийнято до розгляду, вирішено повернути з Державного бюджету 2481,00 грн судового збору, зайво сплаченого до Господарського суду Харківської області згідно платіжного доручення №3953 від 28.12.2021. Як наслідок, подальший розгляд справи здійснювався з урахуванням відповідних змін. Таким чином, відповідно до п. 7 ч. 2 ст. 4 Закону України "Про судовий збір" за подання апеляційної скарги у вказаній справі складає 11 164,50 грн (150 % від суми, що підлягала сплаті при поданні позову 11 164,50 грн. = 2*2 481 + 2 481 (2 немайнові вимоги + 1 майнова вимога * 1,5% від ціни позову (від 56 109,00)). Таким чином, за подання апеляційної скарги в електронній формі необхідно сплатити судовий збір у розмірі 8931,60 грн (11 164,50 * 0,8). З огляду на викладене, до апеляційної скарги прокурором долучено платіжну інструкцію №3476 від 11.12.2024 про сплату судового збору у розмірі 8931,60 гривень.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 08.01.2025 у справі №922/154/22 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою заступника керівника Харківської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Харківської області від 29.11.2024 у справі №922/154/22. Встановлено строк відповідачам для подання відзивів на апеляційну скаргу (з урахуванням вимог ст. 263 ГПК України) протягом 15 днів з дня вручення даної ухвали. Витребувано з Господарського суду Харківської області матеріали справи №922/154/22. Призначено справу до розгляду на "06" лютого 2025 р. о 10:30 годині у приміщенні Східного апеляційного господарського суду за адресою: 61058, місто Харків, проспект Незалежності, 13, 1-й поверх, в залі засідань №131. Повідомлено, що неявка представників учасників справи належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, а також відсутність відповідного клопотання, не перешкоджає розгляду справи.
22.01.2025 від ОСОБА_3 надійшов відзив на апеляційну скаргу (вх.№1048), в якому воно просить суд апеляційну скаргу прокурора на рішення Господарського суду Харківської області від 29.11.2024 у справі №922/154/22 у справі №922/2901/24 в частині закриття провадження про витребування у ОСОБА_3. спірного нерухомого майна залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Харківської області від 29.11.2024 у справі №922/154/22 в цій частині залишити без змін
04.02.2025 до Східного апеляційного господарського суду надійшли матеріали справи №922/154/22.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 06.02.2025 відкладено розгляд справи відкласти на 20 лютого 2025 року о 14:30 год. у приміщенні Східного апеляційного господарського суду за адресою: 61058, м. Харків, проспект Незалежності, 13, 1-й поверх, зал засідань №131. Запропоновано учасникам справи визначитися із своєю явкою у судове засідання (можливістю його проведення за відсутністю представника) шляхом своєчасного повідомлення суду. Повідомлено, що неявка представників учасників справи належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, а також відсутність відповідного клопотання, не перешкоджає розгляду справи.
В судовому засіданні 20.02.2025 представник прокурор підтримав вимоги апеляційної скарги та просив їх задовольнити.
Представник відповідача-4, заперечував проти задоволення апеляційної скарги та просив залишити без змін рішення суду першої інстанції в частині закриття провадження про витребування у ОСОБА_3. спірного нерухомого майна.
Інші відповідачі належним чином повідомлені про час та місце судового засідання, про що свідчать наявні в матеріалах справи докази, однак, наданим їй процесуальним правом не скористались та в судове засідання не з'явились, своїх повноважних представників не направили.
Враховуючи положення ч.12 ст.270 ГПК України, відповідно до яких неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, судова колегія вважає за можливе розглянути подану апеляційну скаргу за відсутністю першого, другого та третього відповідачів.
Згідно із ст.269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Судова колегія, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційних скарг, заслухавши в судовому засіданні прокурора та представника відповідача-4, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, дійшла до висновку про таке.
Як вбачається з матеріалів справи, 25.12.2013 між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради (далі - відповідач 2, орендодавець) та фізичною особою-підприємцем Коваленко Оленою Володимирівною (далі - відповідач 3, орендар) було укладено договір оренди №5309 (далі - договір).
В подальшому, шляхом укладання 26.11.2015 - Додаткової угоди №1 до договору оренди нежитлового приміщення (будівлі) № 5309 від 25.12.2013, зазначений договір було викладено в іншій редакції.
Пунктом 1.1. договору передбачено, що орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування нежитлові приміщення підвальної частини № 2, 16, 17 загальною площею 21,2 кв.м. (технічний паспорт КП "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" від 05.07.2013, інвентаризаційна справа №700903), яке належить до комунальної власності територіальної громади м. Харкова, розташоване за адресою: АДРЕСА_2, літ. «А-14» та відображається на обліку управління комунального майна та приватизації ДЕКМ ХМР.
Право на оренду цього майна отримано орендарем на підставі наказу управління комунального майна та приватизації №2535 від 23.12.2013.
Умовами пункту 1.2. договору погоджено, що майно передається в оренду з метою надання побутових послуг населенню.
Відповідно до пункту 2.1. договору набуття орендарем права користування майном настає після підписання сторонами договору та акту приймання-передачі майна.
Згідно пункту 3.1. договору вартість об'єкту оренди визначається на підставі висновку про вартість майна і складає 25700 грн. без ПДВ станом на 08.11.2013 р.
Умовами пункту 4.7., 4.8. договору передбачено, що орендар зобов'язаний змінювати стан орендованого майна виключно за письмовою згодою орендодавця. Здійснювати поточний ремонт за письмовою згодою орендодавця. За свій рахунок здійснювати капітальний ремонт за письмовою згодою орендодавця при наявності узгодженої проектно-кошторисної документації та дозволу, отриманого відповідно з діючим законодавством.
Пунктом 5.3. договору передбачено, що орендар має право за письмовою згодою орендодавця вносити зміни до складу орендованого майна, провадити невід'ємні поліпшення, які необхідні для здійснення господарської діяльності, що зумовлює підвищення його вартості. Якщо невід'ємні поліпшення майна зроблені за згодою орендодавця, орендар має право на відшкодування вартості необхідних витрат або зарахування їх вартості тільки у разі придбання об'єкта у власність. Поліпшення зроблені без згоди орендодавця, які неможливо відокремити без пошкодження орендованого майна, не породжують зобов'язання орендодавця відшкодувати їх вартість.
Пунктом 10.1. договору погоджено, що договір діє з 25.12.2013 до 25.11.2016
ФОП Коваленко О.В. звернулася до орендодавця з заявою від 27.01.2016 (вх. №1133), у якій просила дозволити приватизацію нежитлових приміщень підвальної частини № 2, 16, 17 загальною площею 21,2 кв.м., розташованих за адресою: АДРЕСА_2 .
Рішенням 7 сесії 7 скликання Харківської міської ради від 06.07.2016 №283/16 "Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" з метою найбільш ефективного використання нежитлового фонду м. Харкова, на підставі Законів України «Про приватизацію державного майна», «Про приватизацію невеликих державних підприємства (малу приватизацію)», ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», Програми приватизації та відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова на 2012-2016 роки, затвердженої рішенням 12 сесії Харківської міської ради 6 скликання від 23.12.2011 №565/11, керуючись ст. 59 Закону України "Про місце самоврядування в Україні", вирішено провести відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади міста Харкова шляхом викупу згідно з додатком - переліком об'єктів, які підлягають приватизації шляхом викупу.
Пунктом 35 переліку передбачено, що приватизації (відчуженню) шляхом викупу орендарем підлягають нежитлові приміщення підвальної частини № 2, 16, 17 загальною площею 21,2 кв.м, розташованих за адресою: АДРЕСА_2, літ. «А-14».
Матеріали справи також свідчать, що орендарем до орендодавця подано заяву про приватизацію об'єкта шляхом викупу №3386 від 27.01.2016.
Відповідно до звіту про оцінку нежитлових приміщень підвальної частини № 2, 16, 17 загальною площею 21,2 кв.м, розташованих за адресою: АДРЕСА_2, літ. «А-14», складеного суб'єктом оціночної діяльності ФОП Буйницьким М.В., ринкова вартість приміщень склала 46 700грн. без ПДВ. станом на 31.08.2016.
У подальшому, 18.11.2016 між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради (продавець) та фізичною особою-підприємцем Коваленко Оленою Володимирівною (покупець) на підставі рішення 12 сесії Харківської міської ради 6 скликання від 23.12.2011 №565/11 "Про Програму приватизації та відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова на 2012-2016 рр" та рішення 7 сесії Харківської міської ради 7 скликання від 06.07.2016 №283/16 "Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" було укладено договір купівлі-продажу нежитлового приміщення №5397-В-С, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Тихоновою І.В. зареєстрований за №384.
Розділом 1 договору передбачено, що продавець зобов'язується передати у власність, а покупець зобов'язується прийняти нежитлові приміщення підвальної частини № 2, 16, 17 загальною площею 21,2 кв.м, розташовані за адресою: АДРЕСА_2 , орендоване ФОП Коваленко О.В. згідно з договором оренди №5309 від 25.12.2013.
Розділом 2 договору визначено, що оціночна вартість об'єкта приватизації, що відчужується, визначена у відповідності до Методики оцінки майна, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України №1891 від 10.12.2003 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 25.11.2015 №1033), зафіксована у висновках оцінювача про вартість об'єкта оцінки, затверджених Управлінням 13.10.2016 і складає 46700, 00 грн. Згідно з Податковим кодексом України сума податку на додану вартість становить 20 відсотків від вартості об'єкта приватизації та складає 9340, 00 грн. Разом ціна продажу об'єкта приватизації вказаного в розділі 1 становить 56040,00 грн.
Умовами пункту 4.1., 4.2. договору передбачено, що право власності на об'єкт приватизації переходить до покупця лише за умови сплати у повному обсязі загальної суми нежитлових приміщень, що встановлена цим договором. Передача об'єкта приватизації продавцем покупцю здійснюється за актом прийому-передачі.
Згідно Акту прийому-передачі №5397-В-С від 29.11.2016 продавець передав, а покупець прийняв продані 18.11.2016 шляхом викупу нежитлові приміщення підвальної частини № 2, 16, 17 загальною площею 21,2 кв.м, розташовані за адресою: АДРЕСА_2 , яким також засвідчено факт сплати коштів у повному обсязі за цим договором.
06.12.2016 на підставі договору купівлі-продажу №5397-В-С від 18.11.2016, акту прийому-передачі №5397-В-С від 29.11.2016, приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Тихоновою І.В. проведено державну реєстрацію права власності на нежитлове приміщення за відповідачем 3 на об'єкт нерухомого майна з реєстраційним номером 126835663101, зареєстрованого на підставі договору купівлі-продажу від 18.11.2016.
В подальшому, 14.08.2017 між ФОП Коваленко О.В (продавець) та ОСОБА_3 (покупець) укладено договір купівлі-продажу нежитлових приміщень підвальної частини № 2, 16, 17 загальною площею 21,2 кв.м, розташовані за адресою: АДРЕСА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Гібадуловою Л.А., зареєстрований за №5961.
В обґрунтування позовних вимог прокурором у позовній заяві зазначено, що пункт 35 додатку до рішення Харківської міської ради №283/16 від 06.07.2016 є незаконним та підлягає скасуванню, у зв'язку із тим, що прийнято з порушенням вимог ст. 345 ЦК України, ст. 25 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", ст. с. 1, 2, 4, 29 Закону України "Про приватизацію державного майна", ст. ст. 11, 18-2 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)". Стверджує, що відповідачем 3 жодних поліпшень орендованого майна за період перебування об'єкту нерухомого майна у нього в оренді не здійснено та не подано до органу приватизації документи, що підтверджують невід'ємні поліпшення, здійснені за час його оренди.
Отже, прокурор вважає, що Харківська міська рада незаконно обрала спосіб приватизації оспорюваного майна шляхом викупу орендарем, а тому відповідний пункт рішення міської ради підлягає скасуванню, договір купівлі-продажу суперечить вимогам законодавства та підлягає визнанню недійсним, а нежитлові приміщення підлягають витребуванню у ОСОБА_3. на користь територіальної громади м. Харкова.
Наведені обставини стали підставою для звернення прокурора з відповідним позовом до господарського суду.
Відмовляючи частково у задоволенні позову прокурора, суд першої інстанції, вказав на неефективність способу захисту прокурором права Харківської міської територіальної громади з вимогами про визнання незаконним та скасування рішення 7 сесії Харківської міської ради 7 скликання «Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова» від 06.07.2016 № 283/16, оскільки рішення вже реалізовані і вичерпали свою дію. Суд першої інстанції також вказав про відсутність правових підстав визнання спірного договору купівлі-продажу нежитлових приміщень, недійсним, а також виснував про неефективність обраного способу захисту.
Закриваючи провадження в частині позовної вимоги щодо витребування у ОСОБА_3 спірного об'єкту нерухомого майна на користь Харківської міської територіальної громади в особі Харківської міської ради на підставі п. 1 ч. 1 ст. 231 ГПК України суд виснував, що витребування майна у осіб, що володіють (володіли) майном, та які не були сторонами оскаржуваного договору купівлі-продажу, не відносяться до юрисдикції господарського суду, а підлягають розгляду за правилами цивільного судочинства.
Щодо представництва прокурором інтересів держави, колегія суддів зазначає про таке.
Статтею 131-1 Конституції України встановлено, що в Україні діє прокуратура, яка здійснює: підтримання публічного обвинувачення в суді; організацію і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, нагляд за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку; представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Згідно частини 3 статті 53 Господарського процесуального кодексу України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
Частиною 4 вказаної статті встановлено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Тобто, імператив зазначеного конституційного положення встановлює обов'язок органів державної влади та їх посадових осіб дотримуватись принципу законності при здійсненні своїх повноважень, що забезпечує здійснення державної влади за принципом її поділу. Як підкреслив Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 01.04.2008 № 4-рп/2008, неухильне додержання органами законодавчої, виконавчої та судової влади Конституції та законів України забезпечує реалізацію принципу поділу влади і є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності, підтримання громадського миру і злагоди в державі.
Відповідно до частин 1, 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.
Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини.
Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень (абзаци 1-3 частини 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру").
При цьому розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією із засад правосуддя (пункт 3 частини другої статті 129 Конституції України).
Таким чином, відповідно до частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу.
Прокурор може представляти інтереси держави в суді тільки у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.
У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб'єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.
"Нездійснення захисту" має прояв в пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він обізнаний про порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.
"Здійснення захисту неналежним чином" має прояв в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.
"Неналежність" захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який, серед іншого, включає досудове з'ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.
Конституційний Суд України у рішенні від 08.04.1999 № 3-рп/99, з'ясовуючи поняття "інтереси держави" дійшов висновку, що державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорони землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо.
Наведене Конституційним Судом України розуміння поняття "інтереси держави" має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у статті 131-1 Конституції України та статті 23 Закону України "Про прокуратуру".
У пунктах 37-40, 43-47 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №912/2385/18 зазначено, що прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.
Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.
Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.
Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.
Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого незвернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.
Як вказує прокурор, недотримання під час проведення приватизації вимог чинного законодавства, принципів відкритості, максимальної ефективності та економії унеможливлює раціональне та ефективне використання комунального майна, що, у свою чергу, порушує матеріальні інтереси держави, а також безпосередньо порушує права та інтереси територіальної громади.
Колегія суддів зазначає, що захист інтересів держави в особі територіальної громади міста має здійснювати відповідна міська рада, проте, у разі, коли саме цей орган місцевого самоврядування вчинив дії у вигляді прийняття рішення, яке є незаконним та порушує інтереси держави в особі територіальної громади міста, правомірним є звернення до суду прокурора та визначення міської ради відповідачем, оскільки іншого органу місцевого самоврядування, який би міг здійснити захист інтересів держави в особі територіальної громади міста, не існує.
З урахуванням обставин цієї справи, прокуратурою визначено відповідачами Харківську міську раду та Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки і комунального майна Харківської міської ради, які розпорядилися спірним майном в порушення, як вказує прокурор, вимог законодавства про приватизацію, а отже прокурор мав право звернутися до суду для захисту відповідних публічних інтересів територіальної громади.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного від 24.09.2020 у справі №922/3272/18.
При цьому, встановлена Законом України «Про прокуратуру» умова про необхідність звернення прокурора до компетентного органу перед пред'явленням позову, спрямована на те, аби прокурор надав органу можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави. За позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача.
Тобто, визначений частиною четвертою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» обов'язок прокурора перед зверненням з позовом звернутись спершу до компетентного органу стосується звернення до органу, який надалі набуде статусу позивача. У цій статті не йдеться про досудове врегулювання спору і, відповідно, вона не покладає на прокурора обов'язок вживати заходів з такого врегулювання шляхом досудового звернення до суб'єкта, якого прокурор вважає порушником інтересів держави і до якого як до відповідача буде звернений позов.
Іншими словами, прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це відповідного суб'єкта лише тоді, коли той має повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, але не здійснює чи неналежно їх здійснює. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача (постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 у справі №826/13768/16, від 15.01.2020 у справі №698/119/18; від 11.02.2020 у справі №922/614/19; від 28.09.2022 у справі №483/448/20; від 08.11.2023 у справі №607/15052/16-ц).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11.06.2024 у справі №925/1133/18 дійшла наступних висновків:
1) прокурор звертається до суду в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, якщо:
- орган є учасником спірних відносин і сам не порушує інтересів держави, але інший учасник порушує (або учасники порушують) такі інтереси;
- орган не є учасником спірних відносин, але наділений повноваженнями (компетенцією) здійснювати захист інтересів держави, якщо учасники спірних відносин порушують інтереси держави;
2) прокурор звертається до суду в інтересах держави як самостійний позивач, якщо:
- відсутній орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах;
- орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, є учасником спірних відносин і сам порушує інтереси держави.
З урахуванням викладеного, колегія суддів зазначає, що у даній справі прокурором обґрунтовано звернення до суду в інтересах держави як самостійного позивача. Також суд вказує, що за встановлених обставин справи та враховуючи вищенаведену судову практику, прокурор не зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це відповідного суб'єкта.
Надаючи правову кваліфікацію спірним правовідносинам, колегія суддів зазначає про таке.
Згідно з частиною 3 статті 24 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а в Автономній Республіці Крим - також нормативно-правовими актами Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції.
Відповідно до статті 143 Конституції України, територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.
Згідно зі статтею 172 Цивільного кодексу України, територіальні громади набувають і здійснюють цивільні права та обов'язки через органи місцевого самоврядування у межах їх компетенції, встановленої законом.
У частині 1 статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено, що територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини.
Згідно із частиною 5 статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об'єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об'єктів, що приватизуються та передаються у користування й оренду.
Відповідно до частини 4 статті 3 Закону України «Про приватизацію державного майна» (тут і надалі в редакції чинній, на момент виникнення спірних правовідносин) відчуження майна, що є у комунальній власності, регулюється положеннями цього Закону, інших законів з питань приватизації і здійснюється органами місцевого самоврядування.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про приватизацію державного майна», приватизація державного майна (далі - приватизація) - платне відчуження майна, що перебуває у державній власності, у тому числі разом із земельною ділянкою державної власності, на якій розташований об'єкт, що підлягає приватизації, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями відповідно до цього Закону, з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів для здійснення структурної перебудови національної економіки.
Статтею 15 вказаного Закону визначені способи приватизації, зокрема, шляхом: продажу об'єктів приватизації на аукціоні (у тому числі за методом зниження ціни, без оголошення ціни); продажу об'єктів приватизації за конкурсом з відкритістю пропонування ціни за принципом аукціону (далі - конкурс); продажу акцій (часток, паїв), що належать державі у господарських товариствах, на аукціоні, за конкурсом, на фондових біржах та іншими способами, що передбачають загальнодоступність та конкуренцію покупців; продажу на конкурсній основі єдиного майнового комплексу державного підприємства, що приватизується, або контрольного пакета акцій акціонерного товариства при поданні покупцем документів, передбачених частиною першою статті 12 цього Закону; продажу акцій на міжнародних фондових ринках, у тому числі у вигляді депозитарних розписок; іншими способами, які встановлюються спеціальними законами, що регулюють особливості приватизації об'єктів окремих галузей.
Частиною шостою статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» установлено, що доцільність, порядок та умови відчуження об'єктів права комунальної власності визначаються відповідною радою. Доходи від відчуження об'єктів права комунальної власності зараховуються до відповідних місцевих бюджетів і спрямовуються на фінансування заходів, передбачених бюджетами розвитку.
Таким чином, орган місцевого самоврядування, її виконавчий комітет, міський голова (в межах їх компетенції) у спірних правовідносинах реалізують права власника майна, що перебуває у комунальній власності, щодо володіння, користування та розпорядження таким майном на підставі та у порядку, визначеному чинним законодавством України.
В оспорюваному рішенні Харківської міської ради від 26.07.2016 №283/16 зазначено, що останнє прийнято на підставі Законів України "Про приватизацію державного майна", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", "Про особливості приватизації об'єктів незавершеного будівництва", "Про місцеве самоврядування в Україні" та Програми приватизації та відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова на 2012-2016 роки, затвердженої рішенням 12 сесії Харківської міської ради 6 скликання від 23.12.2011 №565/17 (далі - Програма приватизації).
За змістом частини 1 статті 5-1 Закону України «Про приватизацію державного майна» з метою раціонального та ефективного застосування способів приватизації об'єкти приватизації класифікуються за такими групами: група А - окреме індивідуально визначене майно, у тому числі разом із земельними ділянками державної власності, на яких таке майно розташовано. Окремим індивідуально визначеним майном вважається рухоме та нерухоме майно.
Частиною 2 статті 5-1, частиною 2 статті 16-2 Закону України «Про приватизацію державного майна» встановлено, що об'єкти приватизації, що належать до групи А є об'єктами малої приватизації. Викуп об'єктів малої приватизації здійснюється відповідно до Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)».
Відповідно до статті 3 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» (тут і надалі у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) приватизація об'єктів малої приватизації здійснюється шляхом: викупу, продажу на аукціоні (в тому числі за методом зниження ціни, без оголошення ціни), продажу за конкурсом з відкритістю пропонування ціни за принципом аукціону.
Викуп застосовується до об'єктів малої приватизації, які не продано на аукціоні, за конкурсом, а також у разі, якщо право покупця на викуп об'єкта передбачено законодавчими актами. Порядок викупу об'єкта встановлюється Фондом державного майна України (частини 1, 3 статті 11 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)».
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 18-2 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» приватизація об'єктів групи А здійснюється з урахуванням таких особливостей: у разі прийняття рішення про приватизацію орендованого державного майна (будівлі, споруди, нежитлового приміщення) орендар одержує право на викуп такого майна, якщо орендарем за згодою орендодавця за рахунок власних коштів здійснено поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25 відсотків ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду, визначеної суб'єктом оціночної діяльності суб'єктом господарювання для цілей оренди майна.
З аналізу наведених законодавчих норм вбачається, що Харківська міська рада має право прийняти рішення про продаж об'єктів нерухомого майна, що перебувають у власності територіальної громади, а уповноважений нею орган приватизації (Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради), має право укласти відповідний договір купівлі-продажу за результатами проведення аукціону або конкурсу (конкурсний продаж).
У виключних випадках такий продаж може бути проведений шляхом викупу орендарем об'єкта, який перебуває у нього в оренді, якщо орендарем за згодою орендодавця за рахунок власних коштів здійснено поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25 % ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду, визначеної суб'єктом оціночної діяльності суб'єктом господарювання для цілей оренди майна.
Отже, викуп орендарем орендованого ним приміщення, виходячи з положення статті 11, статті 18-2 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» може бути здійснений лише за умови, якщо орендарем за згодою орендодавця за рахунок власних коштів здійснено поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25 % ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду, визначеної суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання для цілей оренди майна.
В іншому разі приватизація такого приміщення повинна здійснюватися у загальному порядку за результатами проведення аукціону або конкурсу.
Аналогічні правові висновки викладені в постанові Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22.01.2021 у справі №922/623/20.
У відповідності до п.2.1 Порядку оцінки орендованого нерухомого майна, що містить невід'ємні поліпшення, здійснені за час його оренди, під час приватизації, затвердженого Наказом Фонду державного майна України від 27.02.2004 №377, визначено, що ідентифікацією поліпшень орендованого нерухомого майна (далі - ідентифікація поліпшень) є встановлення суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання факту відповідності підтверджувальних документів, наданих орендарем, про здійснені ним заходи, спрямовані на покращення фізичного (технічного) стану орендованого нерухомого майна та (або) його споживчих якостей (далі - поліпшення), наявним поліпшенням, які неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди і які здійснені за рахунок коштів орендаря та за згодою орендодавця. Ідентифікуються поліпшення, що здійснені протягом строку дії договору оренди та наявні на дату оцінки.
Пунктом 2.2 даного Порядку затверджено перелік підтверджувальних документів про здійснені орендарем поліпшення, що подаються ним до відповідного органу приватизації. Зокрема, такими документами є:
- погоджена орендодавцем проектно-кошторисну документацію на проведення поліпшень, підписані замовником і підрядником акти виконаних будівельних робіт, копії документів, що підтверджують проведені орендарем розрахунки за виконані поліпшення орендованого нерухомого майна, у тому числі придбані матеріали, конструкції тощо;
- аудиторський висновок щодо підтвердження фінансування здійснених поліпшень орендованого нерухомого майна за рахунок коштів орендаря. Аудиторський висновок має містити розшифровку періодів освоєння, напрямів та джерел фінансування поліпшень, у тому числі за рахунок коштів орендаря, з посиланням на підтверджувальні документи;
- довідка, видану орендарем та завірену аудитором, про суму витрат, понесених орендарем у зв'язку із здійсненням поліпшень, яка віднесена орендарем на збільшення вартості його необоротних активів, у розмірі, який перевищує встановлену законодавством з питань оподаткування частку витрат для включення їх до валових витрат.
Колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження здійснення орендарем ФОП Коваленко О.В. поліпшень орендованих ним приміщень за Договором оренди №5309 від 25.12.2013, що свідчить про відсутність правових підстав для здійснення приватизації спірного нерухомого майна шляхом викупу.
Приймаючи до уваги вищевикладене, рішення 7 сесії Харківської міської ради 7 скликання "Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 26.07.2016 № 283/16 в частині пункту 35 Додатку до цього рішення прийнято з порушенням вимог Закону України «Про приватизацію державного майна», Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» та Програми приватизації.
Доводи Харківської міської ради, що орган приватизації вправі самостійно обрати такий спосіб приватизації як викуп за відсутності будь-яких додаткових умов, як то проведення поліпшення майна на більш ніж 25% його вартості, суд апеляційної інстанції вважає необґрунтованими та безпідставними, оскільки органи місцевого самоврядування зобов'язані діяти у відповідності до вимог законодавства, що регулює порядок приватизації комунального майна задля дотримання законності при прийнятті рішень і недопущенні порушення прав територіальної громади, інтереси якої він представляє.
У рішенні Конституційного Суду України від 13.12.2000 №14-рп/2000 у справі №1-16/2000 за конституційним зверненням товариства покупців членів трудового колективу перукарні №163 «Черемшина» щодо офіційного тлумачення окремих положень статті 7 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» (справа про визначення способу малої приватизації), роз'яснено, що право органів, які здійснюють функції розпорядження державною власністю, самостійно визначати спосіб приватизації обмежується випадками, передбаченими законом.
Наведені положення ст. 777 Цивільного кодексу України, якими передбачено переважне право наймача перед іншими особами на придбання, у разі продажу речі, переданої у найм, є загальними, у той час як спеціальним законом, який регулює порядок приватизації об'єктів малої приватизації, зокрема шляхом викупу, є Закон України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)».
При цьому, в оскаржуваному рішенні міської ради зазначено, що рішення приймається на підставі Закону України «Про приватизацію державного майна», Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», Закону України «Про особливості приватизації об'єктів незавершеного будівництва», статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», Програми приватизації.
Статтею 13 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» визначено, що продаж об'єктів малої приватизації на аукціоні полягає у передачі права власності покупцю, який запропонував у ході торгів найвищу ціну.
У статті 14 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» зазначено, що продаж об'єктів малої приватизації за конкурсом полягає у передачі права власності покупцю, який запропонував найвищу ціну та взяв зобов'язання виконати умови конкурсу.
З наведених норм права вбачається, що основною метою приватизації, у тому числі комунального майна є досягнення максимального економічного ефекту від продажу об'єкта комунальної власності, тобто отримання найвищої ціни за об'єкти, що підлягають приватизації та залучення коштів для здійснення структурної перебудови економіки територіальної громади.
Згідно ч. 10 ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.
Відповідно до частини 1 статті 21 Цивільного кодексу України, суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
Враховуючи наведене, рішення Харківської міської ради "Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 26.07.2016 № 283/16 в частині п. 35 Додатку, прийнято з порушенням законодавчих вимог, спрямовано не на досягнення мети, визначеної у законодавчих актах і Програмі приватизації, і тим самим порушує права територіальної громади на отримання максимального економічного ефекту від продажу об'єкта комунальної власності.
Отже, доводи прокурора про те, що Харківська міська рада незаконно обрала спосіб приватизації спірного нерухомого майна шляхом викупу орендарем знайшли своє підтвердження.
Водночас, Східний апеляційний господарський суд зауважує, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на тому, що оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, не є ефективним способом захисту прав; при цьому позивач у межах розгляду справи про витребування майна із чужого володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування, без заявлення вимоги про визнання його недійсним; таке рішення за умови його невідповідності закону не зумовлює правових наслідків, на які воно спрямоване; подібні за змістом висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 21.08.2019 у справі №911/3681/17, від 01.10.2019 та 15.10.2019 у справах №911/2034/16 та №911/3749/17, від 19.11.2019 у справі №911/3680/17
З огляду на те, що на час звернення прокурора з розглядуваним позовом до господарського суду вже був реалізований пункт 35 додатку до рішення Харківської міської ради "Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м.Харкова" від 26.07.2016 №283/16 та вичерпав свою дію виконанням, а саме шляхом укладення 18.11.2016 договору купівлі-продажу №5397-В-С між відповідачем-2 та відповідачем-3, визнання незаконним і скасування такого рішення не може забезпечити ефективного захисту прав територіальної громади.
Враховуючи означене, відсутні підстави для визнання незаконним та скасування п.35 додатку до рішення Харківської міської ради "Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м.Харкова" від 26.07.2016 №283/16, оскільки зазначена позовна вимога є неефективним способом захисту, а її задоволення не призведе до відновлення права, яке прокурор вважає порушеним.
Крім того, прокурор під час звернення до суду із позовом просив визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлових приміщень від 18.11.2016 №5397-В-С, , а також витребувати у ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Харківської міської територіальної громади в особі Харківської міської ради нежитлові приміщення підвальної частини № 2,16, 17 у житловому будинку літ. «А-14», загальною площею 21,2 кв.м., розташовані за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 126835663101).
Зі змісту поданого позову вбачається, що позовні вимоги прокуратури спрямовані на захист права власності територіальної громади на нерухоме майно, речове право на яке на час звернення з позовом та вирішення спору зареєстроване за ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу, стороною якого не є Харківська міська рада, як представник територіальної громади міста Харкова.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорювання. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Як правило, суб'єкт може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту його права чи інтересу. Такий спосіб здебільшого випливає із суті правового регулювання відповідних спірних правовідносин. Подібна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі №922/4206/19, від 22.09.2020 у справі №910/3009/18, від 22.06.2021 у справі №200/606/18, від 22.06.2021 у справі №334/3161/17.
Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (ст.ст.387, 388, 1212 ЦК України).
Предметом позову про витребування майна є вимога власника, який не є володільцем цього майна, до особи, яка заволоділа останнім, про повернення його з чужого незаконного володіння.
Метою позову про витребування майна є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном, означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. Рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Велика Палата Верховного Суду зазначала, що набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від цієї особи нерухомого майна. Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою.
Тобто, у цивільному законодавстві під віндикаційним позовом слід розуміти вимогу про витребування власником свого майна із чужого незаконного володіння. Метою такого позову є повернення об'єкта права власності у володіння власника. Ознаками віндикаційного позову є: подається власником або титульним володільцем; стосовно індивідуально визначених речей; зміст позову становить вимога про повернення речі; річ перебуває у володінні іншої особи (відповідача); річ перебуває в чужому володінні незаконно.
Саме задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, призводить до ефективного захисту прав власника саме цього майна. Подібна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.06.2023 у справі №633/408/18.
Власник з дотриманням вимог ст.388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування не потрібно визнавати недійсними рішення органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, оскаржувати весь ланцюг договорів та інших правочинів щодо спірного майна. Подібна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11.02.2020 у справі №922/614/19, від 10.04.2024 у справі №496/1059/18, від 24.09.2024 у справі №922/2555/21.
Наведене виключає необхідність визнання недійсними в судовому порядку оспорюваного договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 18.11.2016 №5397-В-С.
Відтак, оскільки прокурор прагне повернення спірного нерухомого майна у володіння територіальної громади, то єдиною належною (зокрема ефективною) позовною вимогою є вимога про витребування спірного нерухомого майна на користь територіальної громади (яка і є фактичним позивачем у цій справі).
Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 05.06.2024 у справі №922/461/22, від 10.09.2024 у справі №922/459/22, від 24.09.2024 у справі №922/2555/21.
У свою чергу, обрання позивачем неналежного або неефективного способу захисту своїх прав, є самостійною підставою для відмови в позові незалежно від інших встановлених судом обставин, у зв'язку із чим позовна вимога прокурора про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 18.11.2016 №5397-В-С не підлягають задоволенню.
Доводи апеляційної скарги прокурора в цій частині зводиться до переоцінки доказів та не спростовує висновків суду першої інстанції і свідчить про незгоду скаржника із правовою оцінкою суду першої інстанції обставин справи.
Розглядаючи вимоги прокурора про витребування у ОСОБА_3 на користь Харківської міської територіальної громади спірного нерухомого майна, суд першої інстанції дійшов висновку, що ця вимога виникла із спору, який має приватно-правовий характер, а відтак, спір у відповідній частині має розглядатися за правилами цивільного судочинства.
Місцевий суд зазначив, що використання спірних нежитлових приміщень ОСОБА_3 не пов'язується з будь-якою підприємницькою діяльністю, а матеріали справи свідчать про те, що ОСОБА_3 взагалі не зареєстрована як фізична особа підприємець ні на час придбання спірних приміщень ні на час прийняття рішення у справі.
З огляду на наведене, суд першої інстанції закрив провадження у справі в цій частині.
Колегія суддів вважає помилковим такий висновок суду першої інстанції, з огляду на таке.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, можуть бути суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб.
Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Поняття "суд, встановлений законом" включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності. Критеріями розмежування судової юрисдикції є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
Згідно із ч.1 ст. 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
Частинами 2, 3 ст. 4 ГПК України визначено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.
Згідно зі положеннями ст. 45 ГПК України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені в ст. 4 цього Кодексу, тому числі й фізичні особи, які не є підприємцями. Випадки, коли справи у спорах, стороною яких є фізична особа, що не є підприємцем, підвідомчі господарському суду, визначені ст. 20 ГПК України.
Статтею 20 ГПК України встановлені особливості предметної та суб'єктної юрисдикції господарських судів, якими уточнено коло спорів, що розглядаються господарськими судами, та встановлено, що господарські суди розглядають справи у спорах, які виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (в тому числі землю), крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем.
Також, господарські суди розглядають справи у спорах щодо приватизації майна, крім спорів про приватизацію державного житлового фонду.
Статтею 30 Закону України "Про приватизацію державного майна" (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено, що спори щодо приватизації державного майна, крім спорів, які виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції адміністративних судів, вирішуються господарським судом у порядку, встановленому Господарським процесуальним кодексом України.
Аналогічну вимогу про вирішення спору судом господарської юрисдикції передбачено також чинною на момент звернення з позовом редакцією ст. 30 Закону України від 18.01.2018 року "Про приватизацію державного і комунального майна", який набрав чинності з 07.03.2018 року.
За змістом п. 22 ч. 1 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" приватизацією є платне відчуження майна, що перебуває у державній або комунальній власності, на користь фізичних та юридичних осіб.
Вказана стаття містить і визначення припинення приватизації - рішення органу приватизації про припинення вчинення будь-яких дій, спрямованих на приватизацію (продаж) об'єкта приватизації (пункт 23 частини першої вказаної статті).
Таким чином, за загальним правилом, спори щодо приватизації державного або комунального майна належать до господарської юрисдикції незалежно від суб'єктного складу сторін спору щодо відчуження майна - як юридичних, так і фізичних осіб.
Відтак, з урахуванням характеру спірних відносин справа підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, а пред'явлення позову, у тому числі, до фізичної особи, яка не є суб'єктом підприємницької діяльності, не змінює правової природи юридичного спору та в цьому випадку не є підставою для вирішення його в порядку цивільного судочинства.
Вказане узгоджується зі ст. 2 ГПК України, яка завданням господарського судочинства визначає справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних зі здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів не тільки юридичних осіб і держави, але й фізичних осіб
Подібний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 року у справі №903/456/18, постанові Верховного Суду від 18.10.2021 року у справі №922/815/21.
Таким чином, господарські суди на загальних підставах вирішують усі спори між суб'єктами господарської діяльності, а також спори, пов'язані з приватизацією державного та комунального майна (крім спорів про приватизацію державного житлового фонду), в тому числі спори про визнання недійсними відповідних актів органів місцевого самоврядування та органів приватизації, а також спори зі справ, що виникають з корпоративних відносин. Зазначені справи підвідомчі господарським судам і в тому разі, якщо сторонами в судовому процесі виступають фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності.
Аналогічного правового висновку щодо розмежування підсудності дійшов Верховний Суд України у постанові №21-847а15 від 07.07.2015 року, а також Велика Палата Верховного суду у постанові №125/703/16-ц від 21.02.2018 року.
Незважаючи на те, що фізична особа ОСОБА_3 не була учасником процедури приватизації спірного майна, спір про витребування у неї вказаного майна має похідний характер від позовних вимог про скасування результатів приватизації комунального майна, оскільки усі заявлені позовні вимоги обґрунтовуються прокурором обставиною незаконності відчуження комунального майна на неконкурентних засадах (способом викупу), що, зумовлює незаконність подальшої передачі спірних приміщень у власність фізичної особи.
Відтак з урахуванням характеру спірних відносин справа підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, а пред'явлення позову, у тому числі, до фізичної особи, яка не є суб'єктом підприємницької діяльності, не змінює правової природи юридичного спору та в цьому випадку не є підставою для вирішення його в порядку цивільного судочинства.
За таких обставин, колегія суддів зазначає, що апеляційна скарга прокурора в цій частині є обґрунтованою, а оскаржуване рішення в частині закриття провадження у справі підлягає скасуванню.
Колегія суддів вважає недоречними посилання суду першої інстанції та відповідача-4 на висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 24.09.2024 у справі №922/2246/19, оскільки справа №922/2246/19 розглядалася в межах доводів касаційної скарги Харківської міської ради (відповідач 1), зокрема, щодо звернутої до відповідача-1 позовної вимоги - про визнання незаконним і скасування пункту 24 додатку 1 до рішення Харківської міської ради від 20.09.2017.
Отже, Верховний Суд, здійснював перегляд оскаржених рішення та постанови у справі №922/2246/10 у межах доводів і вимог касаційної скарги Харківської міської ради у відповідній частині.
За таких обставин, колегія суддів зазначає, що висновки у справі №922/2246/19 не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки питання юрисдикції Верховним Судом не розглядалося.
Розглядаючи вимогу прокурора про витребування у ОСОБА_3 на користь Харківської міської територіальної громади в особі Харківської міської ради нежитлових приміщень по суті, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає про таке.
Частинами 1, 2 ст.321 ЦК України унормовано, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Відповідно до ст.387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Згідно ст.388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом (ч.1).
Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень (ч.2).
Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (ч.3).
Застосування інституту віндикації зумовлює необхідність з'ясування судами ознак добросовісності/недобросовісності у діях кінцевого набувача майна для забезпечення дотримання критерію пропорційності при втручанні у його майнові права.
Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (п.6 ч.1 ст.3 ЦК України).
Можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв'язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно). Подібна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі №925/1351/19.
Добросовісним набувачем є особа, яка не знала і не могла знати про те, що майно придбане в особи, яка не мала права його відчужувати. Недобросовісний набувач, навпаки, на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна знав або міг знати, що річ відчужується особою, якій вона не належить і яка на її відчуження не має права. Від недобросовісного набувача майно може бути витребувано в будь-якому випадку. Від добросовісного - лише в передбачених законом випадках.
Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.
Якщо спірне майно є об'єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача крім приписів ст.388 ЦК України слід застосовувати спеціальну норму пункту 1 ч.1 ст.2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Отже, добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Подібні правові висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.10.2019 у справі №922/3537/17, від 01.04.2020 у справі №610/1030/18, від 15.06.2021 у справі №922/2416/17, від 02.11.2021 у справі №925/1351/19.
Добросовісний набувач не повинен перевіряти історію придбання нерухомості та робити висновки щодо правомірності попередніх переходів майна, а може діяти, покладаючись на відомості, наявні в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, за відсутності обставин, які з точки зору розумного спостерігача можуть викликати сумнів у достовірності цих відомостей. Схожі висновки містить постанова Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі №925/1351/19.
У позовній заяві прокурор посилається на те, що в ході досудового розслідування у кримінальному провадженні він дізнався про факти порушення вимог закону під час приватизації спірного майна.
Разом із тим, у розглядуваній справі прокурор не наводить обставин, які б свідчили про недобросовісність поведінки ОСОБА_3 , як набувача спірного нерухомого майна, не надає відповідних доказів на підтвердження таких обставин.
ОСОБА_3 у відзиві на позов зазначає, що при купівлі цієї нерухомості вона співпрацювала з ріелторами, які займалися пошуком нерухомості на її замовлення та оформленням всіх необхідних документів з продавцем нерухомості. Обставини того, що спірна нерухомість була придбана попереднім власником з порушенням чинного законодавства та процесі приватизації їй невідомі. Правомірність та чистоту правовстановлюючих документів та правочину, наявність та відсутність заборон, арештів, обтяжень було перевірено нотаріусом, у зв'язку з чим в неї не існувало будь-яких сумнівів у правомірності придбання житла. Таким чином, покупець спірної нерухомості є добросовісним набувачем, при цьому в силу ст. 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується.
При цьому, наявні в матеріалах справи документи та встановлені судом обставини справи, свідчать про наявність волі в діях Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради на передачу спірного нерухомого майна відповідачу-3, що унеможливлює витребування такого майна від добросовісного набувача.
Враховуючи оплатний характер набуття ОСОБА_3 спірного нерухомого майна, необізнаність її станом на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна попереднім власником та відсутність можливості у відповідача-4 бути обізнаним (протилежного прокурором не доведено) про вибуття майна з комунальної власності з порушенням процедури приватизації, а також відсутність станом на дату укладення договору купівлі-продажу в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень (на які добросовісно покладався відповідач-4), колегія суддів апеляційної інстанції не вбачає ознак недобросовісності у діях кінцевого набувача спірного нерухомого майна - ОСОБА_3 .
За таких обставин, колегія суддів зазначає, що вимога прокурора про витребування у ОСОБА_3 на користь Харківської міської територіальної громади в особі Харківської міської ради нежитлових приміщень підвальної частини №2, 16, 17, що розташовані у житловому будинку літ. А-14 загальною площею 21,2 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 126835663101) не підлягає задоволенню.
Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши всі обставини справи, вирішив спір у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.
Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.
Відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх доводів і вимог.
Статтею 76 ГПК України встановлено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до статті 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, суд апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" (Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006). Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
Доводи апеляційної скарги Харківської обласної прокуратури частково знайшли своє підтвердження в матеріалах справи у зв'язку з чим рішення підлягає частковому скасуванню з прийняттям нового рішення у відповідній частині. В решті рішення слід залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
Щодо розподілу судового збору колегія суддів зазначає, що хоч суд апеляційної інстанції і дійшов висновку про часткове задоволення апеляційної скарги прокурора, водночас рішення в скасованій частині не ухвалено на його користь. Відтак, судові витрати, понесені прокурором у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, не підлягають відшкодуванню.
Керуючись статтями 129, 269, ст.275, 276, 277, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, Східний апеляційний господарський суд, -
Апеляційну скаргу Харківської обласної прокуратури задовольнити частково.
Рішення Господарського суду Харківської області від 29.11.2024 у справі №922/154/22 в частині закриття провадження у справі в частині позовних вимог до ОСОБА_3 скасувати.
Ухвалити в цій частині нове рішення, яким в позові Керівника Слобідської окружної прокуратури міста Харкова Харківської області до ОСОБА_3 відмовити.
В решті рішення залишити без змін.
Дана постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена протягом двадцяти днів з дня складення повного тексту до Верховного Суду у порядку, встановленому Господарським процесуальним кодексом України.
Повний текст постанови складено 27.02.2025.
Головуючий суддя П.В. Тихий
Суддя О.В. Плахов
Суддя О.І. Терещенко