Провадження № 22-ц/803/200/25 Справа № 2-1872/05 Суддя у 1-й інстанції - Воловик Н.Ф. Суддя у 2-й інстанції - Зубакова В. П.
25 лютого 2025 року м.Кривий Ріг
Справа № 2-1872/05
Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Зубакової В.П.
суддів - Бондар Я.М., Остапенко В.О.
секретар судового засідання - Лідовська А.А.
сторони:
позивач - ОСОБА_1 , правонаступником якого є ОСОБА_2 ,
відповідачі - ОСОБА_3 , Центральна міжрегіональна інспекція міста Кривого Рогу,
розглянувши у відкритому судовому засіданні, у спрощеному позовному провадженні, відповідно до ч.2 ст. 247 ЦПК України, без фіксації судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу, апеляційну скаргу ОСОБА_4 , від імені та в інтересах якого діє адвокат Довгаль Сергій Володимирович, на рішення Саксаганського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 05 березня 2005 року, яке ухвалене суддею Воловик Н.Ф. у місті Кривому Розі Дніпропетровської області та повне судове рішення складено 05 березня 2005 року, -
У лютому 2005 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 , Центральної міжрегіональної інспекції міста Кривого Рогу про встановлення факту прийняття спадщини та визнання права власності у порядку спадкування.
Позов мотивовано тим, що мати позивача - ОСОБА_5 перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_6 .
В період шлюбу ними було придбано квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , яку було оформлено на ОСОБА_6 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 помер.
За життя ОСОБА_6 склав заповіт, за яким заповів свою частину кватири за адресою: АДРЕСА_1 , онуці ОСОБА_7 .
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 померла.
За життя ОСОБА_8 склала заповіт, за яким квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , заповіла своєму сину - позивачеві у справі ОСОБА_1 .
Позивач зазначає, що його мати ОСОБА_5 не прийняла обов'язкову частку спадщини після смерті чоловіка ОСОБА_5 , як недієздатна особа, у зв'язку з чим вступає в дію спадкова трансмісія - стаття 551 ЦК України, в редакції 1963 року.
Відповідачка ОСОБА_3 у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 , не зареєстрована та ніколи не проживала, тоді як він з 1997 року зареєстрований та проживає у цій кватирі, що свідчить про фактичне прийняття ним спадщини після смерті матері, згідно заповіту у розмірі частини кватири, та обов'язкової частки матері після смерті чоловіка - 2/3 частки від належної їй частки згідно спадкування за законом, тобто, його частка у квартирі становить 6/8 частин.
Посилаючись на викладене, просив суд: встановити факт прийняття ОСОБА_1 спадщини у вигляді 6/8 частин квартири АДРЕСА_2 та визнати за ним право власності на це майно.
Рішенням Саксаганського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 05 березня 2005 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , Центральної міжрегіональної інспекції міста Кривого Рогу про встановлення факту прийняття спадщини та визнання права власності у порядку спадкування задоволено.
Встановлено факт прийняття ОСОБА_1 спадщини у вигляді 6/8 частин квартири АДРЕСА_2 та визнано за ним право власності на це майно.
04 липня 2023 року ОСОБА_4 , від імені та в інтересах якого діє адвокат Довгаль С.В., звернувся до суду із апеляційною скаргою на рішення Саксаганського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 05 березня 2005 року та просив його скасувати, ухваливши нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, посилаючись на те, що він є спадкоємцем ОСОБА_3 , яка рішенням Саксаганського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 13 жовтня 2022 року визнана померлою, а про наявність оскаржуваного рішення суду, яке впливає на обсяг спадкової маси, йому стало відомо 05 червня 2023 року.
Апеляційна скарга мотивована тим, що квартира АДРЕСА_2 належала на праві власності прадіду та прабабці ОСОБА_4 - ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , які за життя оформили заповіти на його матір ОСОБА_3 , яка прийняла спадщину, оскільки фактично проживала із останніми на день їх смерті, що підтверджено Актом №7 від 04 липня 2023 року та Актом від 22 вересня 2004 року, а також підтверджується показами свідків, зазначених в актах.
Рішенням Саксаганського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 30 вересня 2010 року у справі №2о-255/10 ОСОБА_3 визнано безвісно відсутньою, а рішенням цього ж суду від 13 жовтня 2022 року у справі №214/4275/22 - визнано померлою.
Звернувшись із заявою про прийняття спадщини після смерті матері, ОСОБА_4 дізнався, що спірна квартира була оформлена на брата бабусі ОСОБА_9 , згідно оскаржуваного судового рішення.
Вважає, що суд не мав правових підстав для задоволення позову, оскільки матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 звернувся із заявою про прийняття спадщини після смерті матері ОСОБА_5 з пропуском строку, визначеного ч. 2 ст. 549 ЦК України, в редакції 1963 року, тобто, не прийняв спадщину у встановлений законом строк.
Суд робить безпідставний висновок про те, що ОСОБА_1 вступив в управління спадковим майном, а ОСОБА_3 у квартирі не проживала, оскільки це спростовується матеріалами справи, зокрема Актами та поясненнями свідка ОСОБА_10 , яку просить допитати суд апеляційної інстанції.
Зазначає, що посилання позивача на статтю 551 ЦК України, в редакції 1963 року, є безпідставним, оскільки ОСОБА_5 фактично прийняла спадщину після смерті свого чоловіка, з яким спільно проживала, згідно п. 1 ч.1 ст. 549 ЦК України, в редакції 1963 року.
Також, вважає, що ОСОБА_1 пропущено трирічний строк позовної давності, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.
Вважає, що суд не встановив наступних обставин: факт проживання ОСОБА_1 у спірній квартирі у період з 1995 року по 1998 рік та прийняття ним спадку, факт перебування ОСОБА_6 та ОСОБА_5 у шлюбі на час смерті ОСОБА_6 та факт прийняття спадщини після його смерті ОСОБА_5 , як і сам факт прийняття спадщини ОСОБА_1 після смерті ОСОБА_5 .
Крім того, судом першої інстанції було порушено норми процесуального права, прийнято до провадження позовну заяву, яка не відповідає вимогам ЦПК України, та не повідомлено належним чином відповідачку ОСОБА_3 про час та місце розгляду справи.
Відзив на апеляційну скаргу не подано.
Учасники справи, будучи завчасно належним чином повідомленими про час і місце розгляду, в судове засідання не з'явилися, про причини неявки суд не повідомили, що (у відповідності до ч.2 ст. 372 ЦПК України) не перешкоджає розглядові справи.
Неявка осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час та місце судового розгляду справи являється їх волевиявленням, яке свідчить про відмову від реалізації свого права на безпосередню участь у судовому розгляді справи та інших процесуальних прав, тому не може бути перешкодою для розгляду судом апеляційної інстанції питання по суті.
Така правова позиція викладена Верховний Судом у постанові від 24 січня 2018 року у справі № 907/425/16.
У постанові Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року у справі № 361/8331/18 суд дійшов висновку про те, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з'явилися в судове засідання, а суд апеляційної інстанції вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Колегія суддів не вбачає підстав для визнання обов'язкової явки сторін по справі в судове засідання, оскільки наявні у справі матеріали є достатніми для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи.
Відповідно до ст. 247 ЦПК України фіксування судового засідання технічними засобами не здійснювалося.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_5 являється матір'ю позивача ОСОБА_9 .
ОСОБА_5 перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_6 та у період шлюбу ними було придбано квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , яку було оформлено на ОСОБА_6 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 помер.
За життя ОСОБА_6 склав заповіт, за яким заповів свою частину кватири за адресою: АДРЕСА_1 , онуці ОСОБА_7 .
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 померла.
22 жовтня 1997 року ОСОБА_8 склала заповіт, за яким квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , заповіла своєму сину - позивачеві у справі ОСОБА_1 .
Позивач ОСОБА_1 зареєстрований та проживає у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 , з 1997 року.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що позивач фактично вступив в управління спадщиною, що відкрилася після смерті його матері ОСОБА_8 у вигляді 6/8 частин квартири за адресою: АДРЕСА_1 .
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду, так як їх суд першої інстанції дійшов на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилались, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені судом першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частина перша та друга статті 5 ЦПК України).
Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з'ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.
Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, не заборонених законом.
Згідно з пунктами 1, 4, 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України (в редакції 2003 року) цей Кодекс набирає чинності з 1 січня 2004 року і застосовується до цивільних правовідносин, що виникли після набрання ним чинності.
Як роз'яснено у пункті 1 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» від 30 травня 2008 року № 7, відносини спадкування регулюються правилами ЦК України, якщо спадщина відкрилась не раніше 01 січня 2004 року. У разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосовується чинне на той час законодавство, зокрема, відповідні правила ЦК УРСР 1963 року, у тому числі, щодо прийняття спадщини, кола спадкоємців за законом.
При вирішенні спорів про спадкування, спадщина по яких відкрилась і була прийнята до 01 січня 2004 року, не допускається застосування судами норм ЦК України 2003 року, а застосуванню підлягають норми законодавства, чинного на час відкриття спадщини, зокрема ЦК УРСР.
Як встановлено судом, спадщина після смерті ОСОБА_8 відкрилася ІНФОРМАЦІЯ_2 , тобто під час чинності ЦК УРСР 1963 року, а тому до спірних правовідносин повинні застосовуватись положення актів цивільного законодавства, які чинні на момент їх виникнення, а саме ЦК УРСР 1963 року.
Відповідно до частин 1 та 2 статті 524 ЦК УРСР (в редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин) спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом. Спадкоємство за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом.
Частиною 1 статті 529 ЦК УРСР (в редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що при спадкоємстві за законом спадкоємцями першої черги є, в рівних частках, діти (у тому числі усиновлені), дружина і батьки (усиновителі) померлого. До числа спадкоємців першої черги належить також дитина померлого, яка народилася після його смерті.
Згідно з частиною 1 статті 534 ЦК УРСР (в редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин) кожний громадянин може залишити за заповітом усе своє майно або частину його (не виключаючи предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку) одній або кільком особам як тим, що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або окремим державним, кооперативним та іншим громадським організаціям.
За положеннями статті 548 ЦК УРСР (в редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин) для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини.
Відповідно до частини 1, 2 статті 549 ЦК УРСР (в редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин) визнається, що спадкоємець прийняв спадщину:
1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном;
2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини.
Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.
Як передбачено пунктом 113 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 14 червня 1994 року за № 18/5 (в редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин), свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям, що прийняли спадщину, тобто таким, які фактично вступили в управління або володіння спадковим майном чи подали заяву в державну нотаріальну контору про прийняття спадщини (статті 549 Цивільного кодексу УРСР). Доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном можуть бути: довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, виконавчого комітету місцевої Ради народних депутатів чи відповідної місцевої державної адміністрації про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом з ним, або про те, що спадкоємцем було взято майно спадкодавця; довідка державної податкової служби, страховика чи іншого органу про те, що спадкоємцем після відкриття спадщини сплачувались податки або страхові платежі по обов'язковому страхуванню, квитанція про сплату податку, страхового платежу; копія рішення суду, що набрало законної сили, про встановлення факту своєчасного прийняття спадщини; запис у паспорті спадкоємця або в будинковій книзі, який свідчить про те, що спадкоємець був постійно прописаний в спадковому будинку (квартирі) в період шести місяців після смерті спадкодавця, та інші документи, що підтверджують факт вступу спадкоємця в управління чи володіння спадковим майном.
Доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном може бути наявність у спадкоємців ощадної книжки, іменних цінних паперів, квитанцій про здані в ломбард речі, свідоцтва про реєстрацію (технічного паспорта, реєстраційного талону) на автотранспортний засіб чи іншу самохідну машину або механізм, державного акта на право приватної власності на землю та інших документів, виданих відповідними органами на ім'я спадкодавця на майно, користування яким можливе лише після належного оформлення прав на нього. Ці документи приймаються державним нотаріусом з урахуванням у кожному випадку всіх конкретних обставин і при відсутності заперечень з боку інших спадкоємців.
Виходячи із змісту наведених норм закону прийняття спадщини може підтверджуватися діями спадкоємців, які за своїм характером свідчать, що в шестимісячний строк із дня відкриття спадщини вони фактично вступили в управління або володіння спадковим майном.
Отже, спадкоємець вважається таким, що фактично прийняв спадщину, якщо довів, що він вступив в управління та володіння спадщиною доказом чого може слугувати наявність у спадкоємця ощадних книжок на ім'я померлого, іменних цінних паперів, квитанцій на здані в ломбард речі, квитанцій про оплату комунальних послуг, земельної ренти, обов'язкового страхування майна, свідоцтва про реєстрацію транспортних засобів, Державного акта на право власності на землю та інших документів, виданих на ім'я померлого, на майно, володіння, користування та розпорядження яким можливе лише після оформлення прав на нього. Фактом прийняття спадщини являється також сумісне проживання спадкоємця з померлим безпосередньо перед його смертю, що встановлюється за його паспортом, де мається штамп про його прописку в одній квартирі або одному будинку зі спадкодавцем.
Судом першої інстанції встановлено та не спростовано в апеляційній інстанції, що позивач ОСОБА_1 зареєстрований та проживає у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 , з 1997 року та після смерті матері ОСОБА_5 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 , фактично вступив в управління та володіння спадковим майном, а тому суд дійшов вірного висновку про задоволення позовних вимог у частині встановлення факту прийняття ОСОБА_1 спадщини після смерті матері ОСОБА_5 .
Відповідно до ст.ст. 529, 530 ЦК УРСР (в редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин) при спадкоємстві за законом спадкоємцями першої черги є, в рівних частках, діти (у тому числі усиновлені), дружина і батьки (усиновителі) померлого. До числа спадкоємців першої черги належить також дитина померлого, яка народилася після його смерті. Онуки і правнуки спадкодавця є спадкоємцями за законом, якщо на час відкриття спадщини немає в живих того з їх батьків, хто був би спадкоємцем; вони успадковують порівну в тій частці, яка належала б при спадкоємстві за законом їх померлому родителю. При відсутності спадкоємців першої черги або при неприйнятті ними спадщини, а також в разі, коли всі спадкоємці першої черги не закликаються до спадкування, успадковують у рівних частках: брати і сестри померлого, а також дід та бабка померлого як з боку батька, так і з боку матері (друга черга).
Позивач ОСОБА_1 є єдиним спадкоємцем після смерті матері ОСОБА_5 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 , а тому має право на спадкування своєї спадщини, що відкрилася після її смерті.
Вирішуючи питання щодо обсягу спадкового майна після смерті ОСОБА_5 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 , суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що це майно складається із 6/8 частин квартири за адресою: АДРЕСА_1 .
Так, матеріалами справи підтверджено та не спростовано у суді апеляційної інстанції, що ОСОБА_5 перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_6 та у період шлюбу ними було придбано квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , яку було оформлено на ОСОБА_6 .
Відповідно до вимог статті 22 КпШС УРСР (в редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин) майно, нажите подружжям за час шлюбу, є їх спільною сумісною власністю.
Тобто, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , на праві спільної сумісної власності, належала квартира за адресою: АДРЕСА_1 , а тому судом вірно враховано, що частка кожного з них у цій квартирі є річною, а саме: по 1/2 частці.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 помер.
За життя ОСОБА_6 склав заповіт, за яким заповів свою частину кватири за адресою: АДРЕСА_1 , онуці ОСОБА_7 .
Згідно статті 535 ЦК УРСР (в редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин) неповнолітні або непрацездатні діти спадкодавця (в тому числі усиновлені), а також непрацездатні дружина, батьки (усиновителі) і утриманці померлого успадковують, незалежно від змісту заповіту, не менше двох третин частки, яка належала б кожному з них при спадкоємстві за законом (обов'язкова частка). При визначенні розміру обов'язкової частки враховується і вартість спадкового майна, що складається з предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку.
Національне законодавство, яке було чинне станом на час виникнення спірних правовідносин, передбачало, що непрацездатність може бути спричинена загальним захворюванням, трудовим або побутовим каліцтвом, професійним захворюванням, вагітністю і пологами та віком.
Вікову непрацездатність передбачено для неповнолітніх і людей похилого віку. Непрацездатність буває тимчасовою, тривалою або постійною (веде до необхідності припинити роботу взагалі чи на тривалий час або зміни умов праці).
Нормативними документами, що регулюють ці питання, є Кодекс законів про працю України та Закон України "Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку".
Враховуючи вищевикладене, до категорії непрацездатних громадам можна віднести непрацюючих осіб, які досягли пенсійного віку.
Згідно статті 12 Закон України "Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку", вредакції станом на час виникнення правовідносин сторін, громадянами похилого віку визнаються: чоловіки у віці 60 і жінки у віці 55 років і старші, а також особи, яким до досягнення загального пенсійного віку залишилося не більше півтора року.
Згідно статті 12 Закону України «Про пенсійне забезпечення», у редакції, станом на 18 квітня 1995 року, право на пенсію за віком мають жінки - після досягнення 55 років.
ОСОБА_5 (1929 року народження), станом на 18 квітня 1995 року, виповнилося 66 років, у зв?язку з чим суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що, незалежно від наявності заповіту, ОСОБА_5 має право на обов?язкову частку у спадщині, що відкрилася після смерті її чоловіка ОСОБА_6 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , що становить не менше 2/3 частки від спадкового майна у вигляді 1/2 частки у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 .
ОСОБА_5 за життя фактично вступила в управління спадковим майном після смерті свого чоловіка ОСОБА_6 та проживала у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 , що не оспорюється в апеляційній скарзі.
Таким чином, після смерті ОСОБА_5 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 , відкрилася спадщина у вигляді 6/8 частин квартири за адресою: АДРЕСА_1 , у зв?язку з чим суд першої інстанції дійшов вірного висновку про визнання за позивачем, як єдиним спадкоємцем останньої, права власності на це майно.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд не мав правових підстав для задоволення позову, оскільки матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 звернувся із заявою про прийняття спадщини після смерті матері ОСОБА_5 з пропуском строку, визначеного ч. 2 ст. 549 ЦК України, в редакції 1963 року, тобто, не прийняв спадщину у встановлений законом строк, спростовуються вищевикладеним.
Доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_1 пропущено трирічний строк позовної давності, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог, колегією суддів до уваги не приймаються, оскільки прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини (стаття 548 ЦК УРСР, в редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин).
Доводи апеляційної скарги щодо порушення судом першої інстанції норм процесуального права, які виразилися у тому, що судом прийнято до провадження позовну заяву, яка не відповідає вимогам ЦПК України, та не повідомлено належним чином відповідачку ОСОБА_3 про час та місце розгляду справи, колегією суддів до уваги не приймаються.
Так, позовна заява ОСОБА_1 відповідає вимогам ЦПК України, в редакції станом на час звернення останнього до суду (а.с. 1-2).
При цьому, згідно з п. 3 ч. 3 ст. 376 ЦПК України, порушення норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо справу розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час та місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов'язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою, тобто апелянт ОСОБА_4 не є учасником справи, який уповноважений ставити перед судом питання про скасування рішення суду, у зв?язку з наведеним порушення норм процесуального права..
Таким чином, задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення і, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Колегія суддів також враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).
Виходячи з наявних у матеріалах справи та досліджених судом першої інстанції доказів, колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позовних вимог є законними і обґрунтованими, відповідають обставинам справи та положенням матеріального закону.
Суд першої інстанції всебічно і об'єктивно дослідив всі обставини справи, зібраним доказам дав правильну правову оцінку й постановив рішення, що відповідає вимогам закону.
Рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, тому підстав для його скасування колегія суддів не вбачає.
Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки судове рішення залишено без змін, а апеляційна скарга без задоволення, то судовий збір за подання апеляційної скарги не відшкодовується та покладається на особу, яка подала апеляційну скаргу.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 382 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_4 , від імені та в інтересах якого діє адвокат Довгаль Сергій Володимирович, - залишити без задоволення.
Рішення Саксаганського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 05 березня 2005 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.
Повне судове рішення складено 25 лютого 2025 року.
Головуючий:
Судді: