26 лютого 2025 року № 320/43316/24
Суддя Київського окружного адміністративного суду Леонтович А.М., розглянувши у порядку
письмового провадження адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Деснянського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління міністерства юстиції (м. Київ)
про визнання протиправним та скасування постанови,
I. Зміст позовних вимог
До Київського окружного адміністративного суду звернулась ОСОБА_1 з позовом до Деснянського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління міністерства юстиції (м. Київ), в якому просить суд:
- визнати протиправною та скасувати постанову ВП № НОМЕР_1 винесену 20.02.2023 головним державним виконавцем Деснянського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Бойченко С.В. про стягнення з ОСОБА_1 виконавчого збору в розмірі 130 030,94 грн.;
- зобов'язати Деснянський районний відділ державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) повернути ОСОБА_1 стягнуту на виконання скасованої постанови ВП № НОМЕР_1 винесену 20.02.2023 державним виконавцем Деснянського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) суму виконавчого збору у розмірі 64611,19 грн
II. Позиція позивача та заперечення відповідача
В обґрунтування позову позивач покликається на протиправність постанови про стягнення виконавчого збору, а також вказує на визнання виконавчого листа виданого 06.03.2013 Дніпровським районним судом м. Києва у справі № 2-3231/2011, в частині зобов'язань боржника ОСОБА_1 , - таким, що не підлягає виконанню.
Відповідач не погодився з доводами позову та надав відзив на позов, в якому посилався на законність та обґрунтованість спірної постанови.
III. Процесуальні дії у справі
Ухвалою суду від 23.09.2024 позовна заява залишена без руху.
Позивач, у строк та спосіб викладений в ухвалі, усунув недоліки позовної заяви.
Ухвалою суду від 11.02.2025 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження та призначено судове засідання на 25.02.2025 о 15:15 та витребувано у відповідача матеріали ВП НОМЕР_2.
25.02.2025 у судове засідання не з'явились сторони, матеріали ВП НОМЕР_2 відповідач суду не надав.
Згідно з ч. 1 ст. 205 Кодексу адміністративного судочинства України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи, за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Відповідно до ч. 9 ст. 205 Кодексу адміністративного судочинства України якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з'явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.
Згідно з ч. 4 ст.287 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративна справа з приводу рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця вирішується судом протягом десяти днів після відкриття провадження у справі.
Враховуючи строки розгляду справи, передбачені ч. 4 ст. 287 Кодексу адміністративного судочинства України, суд вважає, що неявка всіх учасників справи не перешкоджає розгляду справи по суті за наявними матеріалами у справі, суд вважає за можливе розглянути справу у порядку письмового провадження.
IV. Обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини
В провадженні Деснянського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) перебуває виконавче провадження № НОМЕР_3 з примусового виконання постанови № НОМЕР_1 виданої 20.02.2023 Деснянським районним відділом державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) про стягнення з ОСОБА_1 виконавчого збору в розмірі 130 030,94 грн.
Зазначена постанова була винесена під час примусового виконання виконавчого провадження № НОМЕР_1 з примусового виконання виконавчого листа виданого 06.03.2013 Дніпровським районним судом м. Києва у справі № 2-3231/2011 про солідарне стягнення з ОСОБА_2 , ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» заборгованості за кредитним договором в загальному розмірі 1 328 309,47 грн.
Виконавче провадження № НОМЕР_1 було завершено 20.02.2023 згідно пункту 1 статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» (далі-Закон) на підставі заяви стягувача, а постанова про стягнення виконавчого збору виділена в окреме виконавче провадження НОМЕР_5, що відкрите 20.02.2023, під час примусового виконання якого, з рахунку позивачки було списано 64 611,19 грн. виконавчого збору.
В подальшому, виконавчий лист виданий 06.03.2013 Дніпровським районним судом м. Києва у справі № 2-3231/2011 про солідарне стягнення з ОСОБА_2 , ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» заборгованості за кредитним договором в загальному розмірі 1 328 309,47 грн., боржником за яким була позивачка, був поданий на примусове виконання до приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Корольова В.В. та останнім було відкрито виконавче провадження № НОМЕР_4.
10.04.2024 Дніпровським районним судом м. Києва, виконавчий лист виданий 06.03.2013 Дніпровським районним судом м. Києва у справі № 2-3231/2011 про солідарне стягнення з ОСОБА_2 , ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» заборгованості за кредитним договором в загальному розмірі 1 328 309,47 грн., в частині зобов'язань боржника ОСОБА_1 , визнано таким, що не підлягає виконанню.
В зв'язку з визнанням судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, позивачка через свого представника подала заяву до приватного виконавця виконавчого округу м.Києва Корольова В.В. про закінчення виконавчого провадження № НОМЕР_4.
03.05.2024 приватним виконавцем прийнято постанову про закінчення виконавчого провадження № НОМЕР_4 у відповідності до вимог пункту 5 статті 39 Закону. Крім того, в зв'язку з визнанням вказаного виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, позивачка, через свого представника, звернулась до відповідача із заявою, про закінчення виконавчого провадження № НОМЕР_3, зняття арешту з майна боржника та повернення стягнутого виконавчого збору, у вказаній заяві було зазначено про наявність підстав, для зняття арештів, припинення обтяжень та скасування інших заходів примусового виконання, вчинених у ВП № НОМЕР_6; НОМЕР_7; № НОМЕР_8; № НОМЕР_1, в тому числі щодо припинення обтяження № 4255713, що накладено під час примусового виконання ВП № НОМЕР_6. 10.05.2024.
Засобами поштового зв'язку, представником позивачки отримано від відповідача відповідь, відповідно до якої у задоволені заяви відмовлено в повному обсязі.
Позивачка вважає, що наявність відкритого виконавчого провадження № НОМЕР_3 з примусового виконання постанови про стягнення виконавчого збору № НОМЕР_1 від 20.02.2023, яку було винесено в межах виконавчого провадження № НОМЕР_1, відкритого на підставі виконавчого документа, який ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 10.04.2024 року у справі №2-3231/2011, в частині зобов'язань позивачки, визнано таким, що не підлягає виконанню, порушує статтю 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав і основних свобод людини та має своїм наслідком безпідставне стягнення з боржника (Позивачки) виконавчого збору.
Вважаючи такі дії відповідача протиправними, позивач звернувся з цим позовом до суду.
V. Норми права, які застосував суд
Згідно з частиною 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною 1 статті 55 Конституції України встановлено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначені Законом України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року №1404-VІІІ (набув чинності 05 жовтня 2016 року, в редакції, яка діяла на момент виникнення правовідносин) (надалі - Закон України «Про виконавче провадження»).
Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (надалі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Відповідно до статті 2 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження здійснюється з дотриманням таких засад: 1) верховенства права; 2) обов'язковості виконання рішень; 3) законності; 4) диспозитивності; 5) справедливості, неупередженості та об'єктивності; 6) гласності та відкритості виконавчого провадження; 7) розумності строків виконавчого провадження; 8) співмірності заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями; 9) забезпечення права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, приватних виконавців.
Беручи до уваги вказані вище обставини та предмет оскарження, суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Приписами абзацу 2 частини 5 статті 26 Закону України «Про виконавче провадження», частини 4 статті 27 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що у постанові про відкриття виконавчого провадження за рішенням, примусове виконання якого передбачає справляння виконавчого збору, державний виконавець зазначає про стягнення з боржника виконавчого збору в розмірі, встановленому статтею 27 цього Закону. Державний виконавець виносить одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження постанову про стягнення виконавчого збору (крім виконавчих документів про стягнення аліментів).
Частиною 1 статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено, що виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Згідно з приписами пункту 1 частини 2 статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов'язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.
На підставі ч.7 ст. 27 Закону України «Про виконавче провадження» у разі закінчення виконавчого провадження у зв'язку із скасуванням рішення, що підлягало виконанню, або визнання судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, виконавчий збір не стягується, а стягнутий виконавчий збір підлягає поверненню.
Згідно пункту 1 частини 1 статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчий документ повертається стягувачу, якщо стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа.
Відповідно до пунктів 1-10 частини 1 статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження підлягає закінченню у разі: 1) визнання судом відмови стягувача від примусового виконання судового рішення; 2) затвердження судом мирової угоди, укладеної сторонами у процесі виконання рішення; 3) припинення юридичної особи - сторони виконавчого провадження, якщо виконання її обов'язків чи вимог у виконавчому провадженні не допускає правонаступництва, смерті, оголошення померлим або визнання безвісно відсутнім стягувача чи боржника; 4) прийняття Національним банком України рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку-боржника; 5) скасування або визнання нечинним рішення, на підставі якого виданий виконавчий документ, або визнання судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню; 6) письмової відмови стягувача від одержання предметів, вилучених у боржника під час виконання рішення про передачу їх стягувачу, або знищення речі, що має бути передана стягувачу в натурі або оплатно вилучена; 7) закінчення строку, передбаченого законом для відповідного виду стягнення, крім випадку, якщо існує заборгованість із стягнення відповідних платежів; 9) фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом; 10) повернення виконавчого документа без виконання на вимогу суду або іншого органу (посадової особи), який видав виконавчий документ.
Частиною 2 статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що постанова про закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених частиною першою цієї статті, виноситься в день настання відповідних обставин або в день, коли виконавцю стало відомо про такі обставини.
VI. Оцінка суду
Наслідки закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документа передбачені у статті 40 Закону України «Про виконавче провадження».
Зокрема, згідно з частиною 1-3 вказаної статті у разі закінчення виконавчого провадження (крім закінчення виконавчого провадження за судовим рішенням, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також, крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат виконавчого провадження, нестягнення основної винагороди приватним виконавцем), повернення виконавчого документа до суду, який його видав, арешт, накладений на майно (кошти) боржника, знімається, відомості про боржника виключаються з Єдиного реєстру боржників, скасовуються інші вжиті виконавцем заходи щодо виконання рішення, а також проводяться інші необхідні дії у зв'язку із закінченням виконавчого провадження.
Виконавче провадження, щодо якого винесено постанову про його закінчення, не може бути розпочате знову, крім випадків, передбачених цим Законом.
Про зняття арешту з майна (коштів) виконавець зазначає у постанові про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа, яка в день її винесення надсилається органу, установі, посадовій особі, яким була надіслана для виконання постанова про накладення арешту на майно (кошти) боржника, а у випадках, передбачених законом, вчиняє дії щодо реєстрації припинення обтяження такого майна.
У разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4, 6 частини першої статті 37 цього Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 9 (крім випадку, передбаченого частиною дев'ятою статті 27 цього Закону), 11, 14 і 15 частини першої статті 39 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому цим Законом.
Згідно пункту 1 частини 1 статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчий документ повертається стягувачу, якщо стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа.
В цьому випадку судом встановлено, що виконавчий документ було повернуто згідно п. 1 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження», а відтак державний виконавець в подальшому виносить постанову про стягнення виконавчого збору.
Як вбачається з позовної заяви, на думку позивача, спірна постанова є такою, що прийнята з порушенням приписів чинного законодавства та є протиправною, у зв'язку з тим, що виконавчий збір не підлягає стягненню, оскільки виконавчий документ визнано таким, що не підлягає виконанню.
Водночас, суд не погоджується з аргументами та доводами позивача, з огляду на таке.
Відповідно до частини 1 статті 27 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України.
Частиною 2 статті 27 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів.
Відповідно до частини 7 статті 27 Закону України «Про виконавче провадження» у разі закінчення виконавчого провадження у зв'язку із скасуванням рішення, що підлягало виконанню, або визнання судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, виконавчий збір не стягується, а стягнутий виконавчий збір підлягає поверненню.
З огляду на те, що виконавче провадження ВП №54386360, в межах якого винесено постанову про стягнення з боржника виконавчого збору у розмірі 130030,94 грн. на підставі пункту 5 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» (закінчення виконавчого провадження у зв'язку із скасуванням рішення, що підлягало виконанню, або визнання судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню) - не закінчувалось, натомість виконавчий документ був повернутий стягувачу на його письмову заяву про повернення виконавчого документа, у відповідача відсутні законні підстави для повернення виконавчого збору.
З аналізу вказаних правових норм можна дійти висновку, що стягнення виконавчого збору (крім визначених законом випадків, коли виконавчий збір не стягується) пов'язується з початком примусового виконання рішення; про стягнення виконавчого збору державний виконавець зазначає у постанові про відкриття виконавчого провадження, при цьому одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження державним виконавцем приймається постанова про стягнення виконавчого збору, у якій зазначаються розмір та порядок стягнення нарахованого виконавчого збору.
При цьому стягнення виконавчого збору є дією, яку вчиняє державний виконавець у межах виконавчого провадження, незалежно від здійснених дій, і є встановленою державою складовою процедури виконавчого провадження, що гарантує ефективне здійснення виконання рішення суду боржником за допомогою стимулювання боржника до намагання виконати виконавчий документ самостійно до відкриття виконавчого провадження у зв'язку із ймовірністю стягнення відповідної суми у випадку примусового виконання.
Таким чином, стягнення виконавчого збору зумовлюється лише фактом початку примусового виконання (відкриттям виконавчого провадження) та не ставиться у залежність від фактично вчинених дій щодо примусового виконання. Стягнення виконавчого збору є не правом, а обов'язком державного виконавця при відкритті виконавчого провадження. Крім того, на момент відкриття виконавчого провадження державний виконавець не зобов'язаний самостійно з'ясовувати будь-яку інформацію щодо виконання судового рішення боржником, оскільки вчинення будь-яких дій до відкриття виконавчого провадження Законом №1404-VIII не передбачено.
Така правова позиція також наведена у постановах Верховного Суду від 26.06.2020 у справі №360/3324/19 та від 23.12.2020 у справі №620/334/20.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з положеннями частини третьої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
За сукупністю вищевикладеного, суд доходить висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
VII. Висновок суду
Згідно з частиною першою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Частиною першою статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Відповідно до частини другої статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (частини перша та друга статті 76 Кодексу адміністративного судочинства України).
Частинами першою та другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до статей 9, 77 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв'язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення адміністративного позову.
VIII. Розподіл судових витрат
Відповідно до ч. 1 ст. 143 Кодексу адміністративного судочинства України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.
Враховуючи, що в задоволенні позову належить відмовити підстави розподілу судових витрат відсутні.
У задоволенні адміністративного позову відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом десяти днів з дня його проголошення.
Суддя Леонтович А.М.