Справа № 761/45674/24
Провадження № 2/761/4061/2025
13 лютого 2025 року Шевченківський районний суд міста Києва у складі:
головуючого судді Пономаренко Н.В.
за участю секретаря Яцишина А.О.
представника позивача ОСОБА_1
розглянувши в спрощеному провадженні, у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення інфляційних нарахувань та трьох процентів річних, -
У грудні 2024 року до Шевченківського районного суду м. Києва надійшла позовна заява ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних, відповідно до якої позивач просила суд: стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , інфляційні втрати в суі 4147,77 грн. та 3% річних в сумі - 1234, 65 грн. за період з 07.05.2021 року 22.02.2022 року за невчасне виконання грошового зобов'язання, яке виникло на підставі рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 31.03.2024 рок справі №761/1120/20.
Позов мотивовано тим, що 31 березня 2021 року Шевченківським районним судом м. Києва прийняте рішення у справі № 761/1120/20, яким задоволено позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості. А саме стягнуто з ОСОБА_3 - 51445 грн. 97 коп., з яких: 35529 грн. 30 коп. - борг за договором позики; 2575 грн. 87 коп. - три проценти річних; 840 грн. 80 коп. - судові витрати по сплаті судового збору; 12500 грн. 00 коп. - витрати на професійну правничу допомогу. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва у справі № 761/1120/20, набрало законної сили 06.05.2021 року. У подальшому 28.09.2021 року судом видано виконавчий лист № 761/1120/20.
У позовній заяві вказано, що з метою виконання вищевказаного рішення суду, позивачем було подано заяву про примусове виконання рішення суду до приватного виконавця Іванюти І.М., який 20.01.22 року, відкрив виконавче провадження: № НОМЕР_3. 24.05.2024 року борг стягнуто в повному обсязі, виконавче провадження № НОМЕР_3 закінчене фактичним повним виконанням рішення.
В обґрунтування позовної заяви вказано, що враховуючи, що рішення суду є обов'язковим для виконання відповідачем , з якого стягнуто суму заборгованості, та з огляду на те, що відповідач порушив грошове зобов'язання з виплати суми заборгованості, стягнутої за рішенням суду, у позивача виникло право на застосування наслідків такого порушення у вигляді стягнення , інфляційних втрат і 3% річних відповідно до ст. 625 ЦК України. Таким чином, позивач звертається до суду з метою донарахування 3% річних та інфляційних втрат за невчасне виконання грошового зобов'язання, яке виникло на підставі набутого законної сили рішення суду за період з моменту набуття законної сили рішення суду та до 22.02.2024 року, (після 22.02.2024 року позивач не нарахована інфляційні витрати та 3 % річних, згідно пункту 18 Прикінцевих та перехідних положення Цивільного кодексу України. Разом за весь період сума інфляційних втрат становить 4147,77 грн., а сума 3 % річних становить 1234,65 грн.
Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва 04.12.2024 року прийнято вказану позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у цивільній справі за позовом. Розгляд цивільної справи вирішено проводити в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін.
10.02.2025 до суду надійшов відзив у якому відповідач просив відмовити в задоволенні позовних вимог у повному обсязі. В обґрунтування відзиву вказано, що 3% річних та інфляція не є сумою боргу в прямому розумінні статті 625 ЦК України. Це суми є компенсацією за використання чужих коштів (договору позики) та знецінення грошей внаслідок інфляції, які є складовою частиною загального боргу, який підлягає стягненню. Після того, як суд стягнув певні суми, вони вважаються остаточно визначеними і не можуть бути предметом повторного стягнення у спосіб додаткового нарахування 3% річних або інфляційні. Окремо у відзив зазначено, що в стягненні витрат позивача на професійну правничу допомогу слід відмовити.
10.02.2025 року до суду надійшла заява представника відповідача ОСОБА_3 - адвоката Кострюкова Д.В. про застосування строків позовної давності у якій представник відповідача вказав, що позов було подано на підставі рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 31.03.2021р. по справі №761/1120/20, відповідно до якої було стягнено з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 суму боргу у розмірі 51 445,97 грн. Рішення набрало законної сили 06.05.2021р. На даний час, позивач звернувся до суду 04.12.2024р. Вважає, що на момент звернення до суду у позивача закінчився строк позовної давності строком у 3 роки, який сплив 31.03.2024 року
Представник позивача в судовому засіданні позовну заяву підтримав та просив його задовольнити. Зазначив, що із врахуванням Перехідних положень ЦПК України строк позовної давності не пропущений, а тому заява представника відповідача про застосування строків позовної давності - задоволенню не підлягає.
Відповідач, в судове засідання не з'явився, явку свого представника у судове засідання не забезпечив, про час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином, про причини неявки суд не сповістив.
Суд, дослідивши матеріали справи, оцінивши зібрані по справі докази, судом встановлені наступні фактичні обставини та відповідні ним правовідносини.
Судом встановлено, що заочним рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 31.03.2021 у справі №761/1120/20 задоволено позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення боргу - задовольнити. Стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 51445 грн. 97 коп., з яких: 35529 грн. 30 коп. - борг за договором позики; 2575 грн. 87 коп. - три проценти річних; 840 грн. 80 коп. - судові витрати по сплаті судового збору; 12500 грн. 00 коп. - витрати на професійну правничу допомогу. Вказане рішення набрало законної сили 06.05.2021, що підтверджується відповідною відміткою на копії вказаного рішення (а.с. 5).
У вказаному заочному рішенні Шевченківського районного суду міста Києва від 31.03.2021 у справі №761/1120/20 встановлено наступні обставини.
За таких обставин, оскільки 02.08.2017 р. між позивачем та відповідачем було укладено договір позики у вигляді розписки, умови якого позивачем були виконані, шляхом надання відповідачу грошових коштів, останній взяті на себе за договором зобов'язання не виконує, будь-яких доказів на спростування вказаних обставин суду надано не було, суд вважає, що позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають задоволенню, а тому з відповідача на користь позивача підлягає стягненню заборгованість за договором позики в сумі 1 500,00 доларів США, що еквівалентно до курсу НБУ станом на 02.01.2020 р. складає 38 105,17 грн. та три проценти річних за період прострочення з 02.08.2017 р. по 02.01.2020 р., що еквівалентно до курсу НБУ станом на 02.01.2020 р. (1 долар США - 23,6862 грн.) складає - 108,75 долара США (2 575,84 грн. : 23,6862 грн.).
Крім того, відповідно до ст.ст. 133, 141 ЦПК України з відповідача на користь позивача підлягають стягненню документально підтверджені судові витрати по сплаті судового збору в сумі 840,80 грн., та витрати на професійну правничу допомогу в сумі 12 500,00 грн., що підтверджуються ордером, свідоцтвом про право на заняття адвокатською діяльністю, додатком № 1 до договору №1/1/20 від 01.12.2020 р. «Про надання адвокатської допомоги», довідкою - розрахунок, актом виконаних послуг (робіт),корінцем прибуткового касового ордеру, а всього з відповідача на користь позивача підлягає стягненню 51 445,97 грн. (35 529,30 грн. + 2 575,87 грн. + 840,80 грн. + 12 500,00 грн.).
Відповідно до ч.ч. 4,5 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.
Враховуючи вимоги ст. 82 ЦПК України вказані вище обставини встановлені заочним рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 31.03.2021 у справі №761/1120/20, яке набрало законної сили повторному встановленню не підлягають.
Судом встановлено що постановою приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Іванютою Іваном Миколайовичем від 20.01.2022 відкрито виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа №761/1120/20 виданого 28.09.2021 Шевченківським районним судом м. Києва про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 51445 грн. 97 коп., з яких: 35529 грн. 30 коп. - борг за договором позики; 2575 грн. 87 коп. - три проценти річних; 840 грн. 80 коп. - судові витрати по сплаті судового збору; 12500 грн. 00 коп. - витрати на професійну правничу допомогу (а.с. 6).
Постановою приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Іванютою Іваном Миколайовичем від 24.05.2025 про закінчення виконавчого провадження НОМЕР_3 від 24.05.2024 з примусового виконання виконавчого листа №761/1120/20 виданого 28.09.2021 Шевченківським районним судом м. Києва у зв'язку боргу сплачено в повному обсязі, що підтверджується платіжними інструкціями, які міститься в матеріалах виконавчого провадження (а.с. 7).
Сторонами не заперечувалось, що 24.05.2024 року борг за рішенням Шевченківського районного суд міста Києва від 31.03.2021 у справі №761/1120/20 стягнуто в повному обсязі.
За змістом положень ст. 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином, відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 ЦК України).
Згідно ст. 611 ЦК України, в разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
Звертаючись до суду з вказаним позовом, позивач наголошував, що мало місце прострочка виконання грошового зобов'язання відповідачем розмір якої визначений заочним рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 28.09.2021 у справі №761/1120/20, а саме: 51 445,97 грн., за період часу з 06.05.2021 (дата набрання рішенням законної сили) по 22.02.2022, і згідно наданого стороною позивача розрахунку, відповідач повинен сплатити 3 % річних від простроченої суми грошового зобов'язання в розмірі 1234,65 грн.; інфляційні втрати - 4147,77 грн.
Відповідно до ст. 625 ЦК України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми.
За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Зазначений висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 01 жовтня 2014р. № 6-113цс14, з якою погодилась Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018р. № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18), в постанові від 08 листопада 2019р. по справі № 127/15672/16-ц.
За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
На підтвердження розміру позовних вимог позивачем надано розрахунок 3,0 % річних від простроченої суми заборгованості та інфляційних втрат.
Стосовно твердження відповідача, що дія ч. 2 ст. 625 ЦК не поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку із завданням шкоди, суд зазначає наступне.
Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно з частиною другою статті 509 ЦК України зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Відповідно до частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є не лише договори й інші правочини, а й завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди іншій особі та інші юридичні факти.
Завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди породжує зобов'язання між особою, яка таку шкоду завдала, та потерпілою особою. Залежно від змісту такого зобов'язання воно може бути грошовим або негрошовим.
За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов'язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов'язок боржника з такої сплати.
Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов'язання» книги 5 ЦК України. Відтак, приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов'язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов'язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України).
Отже, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення. Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань (постанова Великої палати Верховного суду від 16.05.2018 року у справі №686/21962/15).
При цьому у вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 20 січня 2016 року у справі № 6-2759цс15, що правовідносини, які виникають з приводу виконання судових рішень, врегульовані Законом України «Про виконавче провадження», і до них не можуть застосовуватися норми, що передбачають цивільну-правову відповідальність за невиконання грошового зобов'язання (стаття 625 ЦК України).
Також Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 02 березня 2016 року у справі № 6-2491цс15, за яким дія статті 625 ЦК України поширюється на порушення грошового зобов'язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду, а частина п'ята статті 11 ЦК України не дає підстав для застосування положень статті 625 ЦК України у разі наявності між сторонами деліктних, а не зобов'язальних правовідносин.
Отже, положення статті 625 ЦК України передбачають, що зобов'язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов'язки можуть виникати з деліктного зобов'язання та рішення суду.
У рішенні Шевченківського районного суду міста Києва від 28 липня 2022 року визнано грошові зобов'язання відповідача, визначено їх розмір; ці зобов'язання належним чином не виконані, тому в цьому випадку вимоги частини другої статті 625 ЦК України підлягають застосуванню, а тому доводів апеляційної скарги, які вказують на те, що спірні правовідносини виникли у зв'язку з невиконанням судового рішення, а отже до них не можуть застосовуватись норми, що передбачають цивільно-правову відповідальність за невиконання грошового зобов'язання, колегія суддів відхиляє.
Велика Палата Верховного Суду сформувала усталену практику щодо 3 % річних та інфляційних, звертала увагу на те, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов'язання. Ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника, зупинення виконавчого провадження чи виконання рішення суду про стягнення грошової суми. Подібні правові висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справах № 703/2718/16-ц (провадження № 14-241цс19) та № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18), від 13 листопада 2019 року у справі № 922/3095/18 (провадження № 12-105гс19), від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19).
Нарахування інфляційних втрат та 3% річних на суму боргу входять до складу грошового зобов'язання та є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання як спосіб захисту грошового інтересу і полягає у відшкодування грошових втрат кредитора від знецінення грошових коштів у наслідок інфляції та отримані компенсації за неналежне виконання зобов'язань (постанова Великої палати Верховного суду від 19.06.2019 у справі №703/2718/16).
Так, згідно розрахунку заборгованості наданого позивачем, який перевірено судом, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню 3 відсотки річних та інфляційні втрати від простроченої суми грошового зобов'язання визначеного рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 28.07.2022 у справі № 761/4566/20 за період часу з 29.10.2022 року по 21.08.2023 року (дата фактичного стягнення грошових коштів у розмірі 408 700,20 грн. з відповідача на користь ОСОБА_4 у загальному розмірі 26 069,66 грн., що складається з 3 % річних у розмірі 9 976,76 грн.. та інфляційних збитків у розмірі 16 092,90 грн.
Оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, суд приходить до висновку, що позов підлягає задоволенню та стягненню з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 за прострочення виконання грошового зобов'язання встановленого заочне рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 31.03.2021 у справі №761/4564/24 за період з 07.05.2021 по 22.02.2022 інфляційну складову боргу у розмірі 4147,77 грн. та три відсотки річних в розмірі 1234,65 грн.
Щодо заяви відповідача про застосування строків позовної давності до позовних вимог, суд вважає за необхідне зазначити наступне.
В обґрунтування заяви, відповідачем зазначено, що позов було подано на підставі рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 31.03.2021р. по справі №761/1120/20, відповідно до якої було стягнено з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 суму боргу у розмірі 51 445,97 грн. Рішення набрало законної сили 06.05.2021р. На даний час, позивач звернувся до суду 04.12.2024р. Вважає, що на момент звернення до суду у позивача закінчився строк позовної давності строком у 3 роки, який сплив 31.03.2024 року.
Відповідно до ст. 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Згідно з ч.4 ст.267 Цивільного кодексу України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 Цивільного кодексу України).
Відповідно до ч. 1 ст.261 Цивільного кодексу України за загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у ст.ст. 252-255 Цивільного кодексу України. При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (ст. 261 Цивільного кодексу України). За змістом цієї норми, початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
Згідно зі ст.266 Цивільного кодексу України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги.
Позивачка звернувся до суду з позовом про стягнення інфляційних втрат та 3 % річних - 05.12.2024 засобами поштового зв'язку.
Так, позов було подано на підставі рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 31.03.2021р. по справі №761/1120/20, відповідно до якої було стягнено з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 суму боргу у розмірі 51 445,97 грн., рішення набрало законної сили 06.05.2021.
Відповідно до ч. 4 ст. 267 Цивільного кодексу України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.
11.03.2020 Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19», якою з 12 березня 2020 р. на усій території України введено карантин та Постановою Кабінету Міністрів України «Про встановлення карантину та запроваджування обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19, спричиненою коронавірусом SARS-CoV-2» від 09.12.2020 року № 1236 та від 21.04.2021 р. № 405 «Про внесення змін до деяких актів КМУ» було продовжено карантин.
Слід зауважити, що 02 квітня 2020 року набув чинності Закон України від 30 березня 2020 року № 540-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)», відповідно до якого розділ «Прикінцеві положення» ЦК України доповнено пунктом 12, за змістом якого під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257. 258. 362, 559. 681, 728. 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Так, відповідно до п. 12 Розділу «Прикінцеві положення» ЦК України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Окрім того, згідно п. 19 Розділу «Прикінцеві положення» ЦК України у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії.
Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану», введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року, строк дії якого неодноразово продовжувався та станом на день розгляду справи не закінчився.
Разом із тим, внесено зміни до розпорядження КМУ від 25.03.2020 №338 «Про переведення єдиної державної системи цивільного захисту у режим надзвичайної ситуації» і постанови КМУ від 09.12.2020 №1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2». Продовжено для єдиної державної системи цивільного захисту на всій території України режим надзвичайної ситуації до 30.04.2023. Також продовжено на всій території України карантин до 30.04.2023 р. Постановою КМУ від 27 червня 2023 р. № 651 про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 - відмінено з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 р. на всій території України карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.
Враховуючи вище викладене, строки, визначені, у т.ч. статтями 257.258 ЦК України продовжуються на строк дії такого карантину та строк воєнного, надзвичайного стану.
Враховуючи те, що позивач звернувся до суду з даним позовом 05 грудня 2024 року, то відповідно положення чинного законодавств, строки позовної давності визначені ст. 257 ЦК України, не пропущений, а тому застосуванню не підлягає.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню сума судового збору пропорційно розміру задоволених вимоги в розмірі 1211,20 грн.
Щодо вирішення питання про стягнення з відповідача витрат на правову допомогу, суд дійшов наступного висновку.
Частиною 8 ст. 141 ЦПК України передбачено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
Стаття 133 ЦПК України визначає види судових витрат і передбачає, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. У свою чергу, одним з видів витрат, пов'язаних з розглядом справи є витрати на професійну правничу допомогу, які несуть сторони судової справи (крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави).
Суд зазначає, що вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову.
Також судом мають бути враховані критерії об'єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв'язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
При цьому суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципом справедливості як одного з основних елементів принципу верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, зважаючи на складність справи, ціну позову, якість підготовлених документів, витрачений адвокатом час, тощо - є неспівмірним.
Право на професійну правничу допомогу гарантовано статтею 59 Конституції України, офіційне тлумачення якого надано Конституційним Судом України у рішеннях від 16 листопада 2000 року № 13-рп/2000, від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009.
Так, у рішенні Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009 зазначено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема, в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо.
Згідно із ст. 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Аналогічні критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
З долученого до позовної заяви клопотання про відшкодування судових витрат, позивач проситься стягнути з відповідача витрати на правничу допомогу у розмірі 6 000,00 грн.
На підтвердження розміру витрат на правничу допомогу позивачем надано: копію договору №1/1/9/24 про надання правової допомоги від 01.09.2024, детальний опис робіт (наданих послуг) та акт виконаних послуг (робіт) від 04.12.2024.
Відповідачем у відзиві фактично викладено клопотання про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу.
Так, згідно детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснення ним витарт, необхідних для надання правничої допомоги в судовій справі за позовом поданим до Шевченківського районного суду міста Києва згідно договору №1/1/9//24 адвокатом Крикуновим О.В. надано послуг: - надання правової консультації на суму 1000,00 грн., - підготування та подання позовної заяви з додатками на суму 5000,00 грн., що в загальному розмірі становить 6000,00 грн.
Згідно акту виконаних послуг (робіт) від 04.12.2024, адвокатом Крикуновим О.В. надано, а позивачем ОСОБА_2 прийнято послуги на загальну суму 6000,00 грн.
Також, у пункті 154 рішення ЄСПЛ у справі Lavents v. Latvia (заява 58442/00) зазначено, що згідно зі статтею 41 Конвенції Суд відшкодовує лише ті витрати, які, як вважається, були фактично і обов'язково понесені та мають розумну суму (аналогічна правова позиція викладена Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду у додаткових постановах від 20 травня 2019 у справі №916/2102/17, від 25 червня 2019 у справі № 909/371/18, у постановах від 05 червня 2019 року у справі № 922/928/18, від 30 липня 2019 року у справі №911/739/15 та від 1 серпня 2019 року у справі № 915/237/18).
Згідно ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог
В постанові Великої Палати у справі № 910/12876/19, суд зауважив, що розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися в ці правовідносини. Разом з тим чинне процесуальне законодавство визначило критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу. Відповідно, суд зазначив, що процесуальним законодавством передбачено такі основні критерії визначення та розподілу судових витрат, як їх дійсність, обґрунтованість, розумність і співмірність відповідно до ціни позову, з урахуванням складності та значення справи для сторін.
Важливими є також висновки у постановах Верховного Суду у справі № 905/1795/18 та у справі № 922/2685/19, де визначено, що суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» від 28.11.2002 зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Крім того, відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, відзначено у пункті 95 рішення у справі «Баришевський проти України» від 26.02.2015, пунктах 34-36 рішення у справі «Гімайдуліна і інших проти України» від 10.12.2009, пункті 80 рішення у справі «Двойних проти України» від 12.10.2006, пункті 88 рішення у справі «Меріт проти України» від 30.03.2004 заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
Проаналізувавши вартість і обсяг наданих адвокатом позивачу юридичних послуг та виконаних робіт у даній справі № 761/13235/24, зважаючи на її складність в контексті пред'явлених вимог та кількість поданих представниками процесуальних документів, ціну позову, а також час, який необхідний адвокату на їх підготовку та прийняття участі у розгляді справи, суд дійшов до висновку, що сума витрат на правничу допомогу визначена у розмірі 5 100,00 грн. є необґрунтованою та не відповідає дійсним і необхідним витратам, які змушений був понести позивач у цій справі про стягнення матеріальної шкоди.
Отже, виходячи з обставин справи, які склалися у даному випадку, категорії спору, що фінансового стану і статусу обох сторін у спірних правовідносинах ціни позову, обсягу фактично наданих позивачу послуг з правової допомоги та заперечень сторони позивача в контексті положень частини п'ятої статті 137 ЦПК України, враховуючи проведення одного судового засіання, на переконання суду, стягнення судових витрат, понесених позивачем у вказаній справі у розмірі 6 000,00 грн. є неспівмірним із складністю справи та обсягом виконаних адвокатом робіт в інтересах позивача, а також часом, витраченим на їх виконання, а тому не відповідає критеріям реальності таких витрат, розумності їхнього розміру та справедливості розміру отриманих коштів.
Враховуючи наявність підстав для зменшення розміру суми судових витрат суд приходить до висновку, що необхідно стягнути із ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 2000,00 грн.
Розмір такого стягнення судових витрат є пропорційним, розумним та справедливим, яке при цьому не порушуватиме права учасника справи на отримання коштів, які він змушений затратити з метою захисту своїх прав та інтересів в суді, а також відповідатиме завданню цивільного судочинства, проголошеному у статті 2 ЦПК України.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 11, 16, 207,525, 526, 530, 625, 629, 634,638, 1054 ЦК України, ст.ст. 2, 4, 10-13, 76-81, 89, 137, 141, 258, 259, 263-265, 268, 273, 352, 354 ЦПК України,-
позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення інфляційних нарахувань та трьох процентів річних, - задовольнити повністю.
Стягнути із ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 інфляційні втрати в сумі 4147,77 грн. та 3% річних в сумі 1234,65 грн.
Стягнути із ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 судовий збір в розмірі 1211,20 грн. та витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 2000,00 грн.
Рішення може бути оскаржене до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було проголошено лише вступну і резолютивну частину судового рішення або у разі розгляду (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, цей строк обчислюється з дня складання повного тексту судового рішення.
Позивач: ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 .
Відповідач: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_2 .
Повний текст рішення складено: 14.02.2025.
Суддя: