Провадження № 22-ц/803/2665/25 Справа № 211/3787/24 Суддя у 1-й інстанції - Сарат Н. О. Суддя у 2-й інстанції - Остапенко В. О.
25 лютого 2025 року м.Кривий Ріг
справа № 211/3787/24
Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Остапенко В.О.
суддів Бондар Я.М., Зубакової В.П.
секретар судового засідання Лідовська А.А.
сторони:
позивач ОСОБА_1
відповідач Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк»
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кривому Розі Дніпропетровської області, відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, без фіксації судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу, без участі учасників справи, в порядку спрощеного позовного провадження, апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 21 серпня 2024 року, яке ухвалено суддею Сарат Н.О. у м. Кривому Розі Дніпропетровської області, відомості щодо дати складання повного судового рішення в матеріалах справи відсутні,
У травні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк», третя особа ОСОБА_2 , про визнання договору поруки припиненим.
Позовна заява обґрунтована тим, що 26 листопада 2007 року між ОСОБА_2 та ЗАТ КБ «Приватбанк» було укладено кредитний договір, за яким останньому було надано грошові кошти в розмірі 20 274,79 доларів США, за користування кредитом йому нараховувались відсотки. В той же день, між ЗАТ КБ «Приватбанк» та позивачем ОСОБА_1 був укладений договір поруки, за умовами якого він поручився за виконання вищевказаного кредитного зобов'язання. Строк дії поруки в договорі не вказаний. Боржник перестав виконувати зобов'язання за договором належним чином з 2011 року. Тобто, не було здійснено чергового платежу відповідно до графіку погашення кредиту. Кредитор направив вимогу до боржника № 30.1.0./2-559 від 17 червня 2011 року, якою змінив строк виконання основного зобов'язання.
Посилаючись на положення ч. 4 ст. 559 ЦПК України, позивач вважає, що порука, яка виникла на підставі вищевказаного договору поруки припинена, а тому просив суд визнати договір поруки від 26 листопада 2007 року № DN80F100000203 припиненим.
Рішенням Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 21 серпня 2024 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.
В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про задоволення його позовних вимог, посилаючись на те, що судом першої інстанції прийнято рішення без належного вивчення матеріалів справи, без належної оцінки кожного доказу, а сам судовий розгляд був необ'єктивним, упередженим та неповним, що призвело до порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Апеляційна скарга мотивована тим, що аналізуючи ч.4 ст. 559 ЦК України, слід дійти висновку про те, що застосоване в цій нормі поняття «строк чинності поруки» повинне розглядатися однаково, тобто як строк, протягом якого кредитор може в судовому порядку реалізувати свої права за порукою, як видом забезпечення зобов'язання.
Відповідно закінчення строку, установленого договором поруки, так само як сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання або одного року від дня укладання договору поруки за умови, що кредитор протягом строку договору поруки не звернувся з позовом о поручителя.
Апелянт вважає, що поруки була припинена, оскільки кредитор не пред'явив позову до поручителя у шестимісячний строк від дня настання строку виконання основного зобов'язання, який було змінено вимогою до боржника № 30.1.0./2-559 від 17 жовтня 2011 року.
У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача просить рішення суду першої інстанції залишити без змін, апеляційну скаргу позивача - залишити без задоволення.
Учасники справи, будучи завчасно належним чином повідомленими про час і місце розгляду справи, в судове засідання не з'явилися, про причини своєї неявки суд не повідомили, що, у відповідності до ч.2 ст. 372 ЦПК України, не перешкоджає розглядові справи.
Неявка осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час та місце судового розгляду справи являється їх волевиявленням, яке свідчить про відмову від реалізації свого права на безпосередню участь у судовому розгляді справи та інших процесуальних прав, тому не може бути перешкодою для розгляду судом апеляційної інстанції питання по суті.
Така правова позиція викладена Верховний Судом у постанові від 24 січня 2018 року у справі № 907/425/16.
У постанові Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року у справі № 361/8331/18 суд дійшов висновку про те, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з'явилися в судове засідання, а суд апеляційної інстанції вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Колегія суддів не вбачає підстав для визнання обов'язкової явки сторін по справі в судове засідання, оскільки наявні у справі матеріали є достатніми для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи.
Відповідно до ст. 247 ЦПК України фіксування судового засідання технічними засобами не здійснювалося.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що 26 листопада 2007 року між ОСОБА_2 та ЗАТ КБ «Приватбанк» було укладено кредитний договір, за яким останньому було надано грошові кошти в розмірі 20 274,79 доларів США, за користування кредитом йому нараховувались відсотки на строк до 25 листопада 2033 року ( а.с. 6-11).
Наданий кредит був забезпечений порукою позивача ОСОБА_1 згідно договору поруки від 26 листопада 2007 року № DN80F100000203, відповідно якого він зобов'язувався відповідати по кредитному договору як солідарний боржник з ОСОБА_2 ( а.с.12-13).
Згідно з пунктом 12 договору поруки порука припиняється після закінчення 5 років з дня настання терміну повернення кредиту за кредитним договором.
17 червня 2011 року вих. № 30.1.0/2-559 АТ КБ «ПриватБанк» направило на адресу ОСОБА_2 вимогу про дострокове виконання зобов'язань за кредитним договором в повному обсязі в тридцятиденний строк з дня отримання цієї вимоги, яку останній не виконав.
У листопаді 2016 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк», яке змінило найменування на акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк»), звернулося до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про стягнення кредитної заборгованості, мотивуючи тим, що 26 листопада 2007 року між банком та ОСОБА_2 був укладений кредитний договір № DN80FI00000203, за умовами якого банк надав останньому кредит у розмірі 20 274,80 доларів США на строк до 25 листопада 2033 року зі сплатою відсотків за користування коштами.
Зазначали, що того ж дня, із метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором, між банком та ОСОБА_1 був укладений договір поруки, за яким поручитель несе солідарну відповідальність разом із позичальником.
Посилаючись на те, що відповідачі належним чином не виконували взяті на себе зобов'язання, чим порушили умови кредитного договору, у зв'язку із чим станом на 20 жовтня 2016 року за позичальником рахується заборгованість у загальному розмірі 25 013,49 доларів США, яка складається з 14 085,03 доларів США - заборгованість за кредитом (тілом кредиту); 4 264,34 доларів США - заборгованість за відсотками за користування кредитом; 1 629,96 доларів США - заборгованість по комісії за користування кредитом; 5 034,16 доларів США - пеня за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором, з врахуванням того, що вони можуть вимагати від боржника стягнення будь-якої суми заборгованості, а тому просили суд ухвалити рішення, яким стягнути солідарно заборгованість за тілом кредиту в розмірі 14 085,03 доларів США, що еквівалентно 361 844, 42 грн.
Згідно Єдиного державного реєстру судових рішень, рішенням Довгинцівського районного суду м.Кривого Рогу Дніпропетровської області від 11 лютого 2019 року в задоволенні позовних вимог відмовлено.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 27 липня 2021 року рішення Довгинцівського районного суду м.Кривого Рогу Дніпропетровської області від 11 лютого 2019 року скасовано та ухвалено нове рішення.
Позов акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором задоволено частково. Стягнуто солідарно з ОСОБА_2 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ), ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_2 ) на користь акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором №DN80FI00000203 від 26 листопада 2007 року, станом на 10 жовтня 2016 року, у розмірі 14 085,03 долари США, що складається із заборгованості за тілом кредиту. Стягнуто з ОСОБА_2 , ОСОБА_1 на користь акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» судові витрати у розмірі по 6 784,59 грн з кожного.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2024 року, відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 27 липня 2021 року у справі за позовом Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.
Звертаючись до суду з даними позовом, ОСОБА_1 , посилаючись на положення ч. 4 ст. 559 ЦПК України, просив суд визнати припиненим договір поруки від 26 листопада 2007 року № DN80F100000203.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що зобов'язання за кредитним договором від 26 листопада 2007 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 виконані не були, та в даному випадку шестимісячний строк чинності договору поруки слід відраховувати з дня настання строку виконання основного зобов'язання в повному обсязі.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду, так як їх суд першої інстанції дійшов на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилались, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені судом.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Згідно з частиною першої статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
У справі, яка переглядається, позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідача про визнання припиненим договору поруки, який обґрунтовано тим, що Кредитор направив вимогу до боржника № 30.1.0./2-559 від 17 червня 2011 року, якою змінив строк виконання основного зобов'язання.
Відповідно до ст. 1054 Цивільного кодексу (далі ЦК) України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Отже, між сторонами склались кредитні правовідносини.
Згідно з ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Відповідно до ч. 2 ст. 509 ЦК України зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
За змістом п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Частиною 1 ст. 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Статтею 627 ЦК України встановлено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно з ч. 1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Відповідно до ст. 553 ЦК України за договором поруки поручитель зобов'язується перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.
Згідно зі ст. 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.
За змістом ч. 1 ст. 559 ЦК України (в редакції на час укладення договору поруки) порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.
Відповідно до положень ч. 4 ст. 559 ЦК України (в редакції на час укладення договору поруки) порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.
Зобов'язання поручителя виконати договір поруки має строковий характер. Поручителя слід вважати зобов'язаним виконати договір поруки в межах строків, установлених у частині четвертій статті 559 ЦК України.
Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.
Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України).
Разом з тим, з настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов'язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (частина друга статті 251 та частина друга статті 252 ЦК України).
Такі умови договору поруки про його дію до повного припинення всіх зобов'язань боржника не свідчать про те, що договором установлено строк припинення поруки в розумінні статті 251 ЦК України, тому в цьому разі підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 цього Кодексу про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя.
Строк, передбачений нормою частини четвертої статті 559 ЦК України, є преклюзивним (припиняючим), тобто його закінчення є підставою для припинення поруки. У разі пропуску кредитором строку заявлення вимог до поручителя цей строк не можна поновити, зупинити чи перервати. Суд зобов'язаний самостійно застосовувати положення про строк, передбачений цією нормою, на відміну від позовної давності, яка застосовується судом за заявою сторін. Якщо поручитель поза межами строку помилково виконає уже фактично неіснуючий обов'язок, він може за своїм вибором вимагати повернення виконаного як безпідставно набутого кредитором.
Сплив строку, передбаченого нормою частини четвертої статті 559 ЦК України, зумовлює припинення зобов'язань поручителя, а отже, і відмову кредиторові в позові в разі звернення до суду.
З огляду на преклюзивний характер строку поруки й зумовлене цим припинення права кредитора на реалізацію забезпеченого порукою зобов'язання застосоване в другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України словосполучення «пред'явлення вимоги» до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання, як умови чинності поруки, слід розуміти як пред'явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя.
Це твердження не позбавляє кредитора можливості пред'явити до поручителя іншу письмову вимогу про погашення заборгованості боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання.
Отже, порука це строкове зобов'язання, і незалежно від того, договором чи законом установлено строк її дії, його сплив припиняє суб'єктивне право кредитора.
Строк поруки не є строком для захисту порушеного права. Це строк існування самого зобов'язання поруки. Таким чином, і право кредитора, і обов'язок поручителя після його закінчення припиняються, а це означає, що жодних дій щодо реалізації цього права, в тому числі й застосування примусових заходів захисту в судовому порядку, кредитор вчиняти не може.
Таким чином, вимогу до поручителя про виконання ним зобов'язання за договором поруки слід пред'явити в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов'язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами), або з дня, встановленого кредитором для дострокового повернення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов'язання (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту одноразовим платежем).
Отже, непред'явлення кредитором вимоги до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання у разі, якщо строк дії поруки не встановлено, є підставою для припинення останнього, а отже, і обов'язку поручителя нести солідарну відповідальність перед кредитором разом із боржником за основним зобов'язанням.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року (справа № 522/1528/15-ц) викладені такі висновки щодо застосування норми права у спірних правовідносинах.
Рішення суду про стягнення заборгованості, у тому числі з поручителя, не змінює змісту у відповідного правовідношення - характер та обсяг прав і обов'язків сторін залишаються незмінними, додається лише ознака безпосередньої можливості примусового виконання. До моменту здійснення такого виконання або до припинення зобов'язання після ухвалення судового рішення з інших підстав (наприклад, унаслідок зарахування зустрічних однорідних вимог) відповідне зобов'язання продовжує існувати.
Отже, саме по собі набрання законної сили рішенням суду про стягнення з боржника або поручителя заборгованості за кредитним договором не змінює та не припиняє ані кредитного договору, ані відповідного договору поруки, доки не виникне договірна чи законна підстава для такого припинення.
Якщо кредитор, який діяв в умовах правової невизначеності, у минулому порушив права особи, яку він вважає боржником, то для останнього ефективним способом захисту буде той, який спрямований на захист порушеного права, а не на превентивний захист інтересу. Тобто звернення з позовом для усунення правової невизначеності, яка існувала у минулому, в означеній ситуації не є ефективним способом захисту.
Зокрема, якщо суд розглядає справу про стягнення з боржника коштів, то останній має захищати свої права саме в цьому провадженні, заперечуючи проти позову та доводячи відсутність боргу, зокрема відсутність підстав для його нарахування, бо вирішення цього спору призведе до правової визначеності у правовідносинах сторін зобов'язання.
Наявність відповідного боргу чи його відсутність, як і відсутність підстав для нарахування боргу, є предметом доказування у спорі про стягнення з відповідача коштів незалежно від того, чи подав останній зустрічний позов про визнання відсутності права кредитора, зокрема про визнання поруки припиненою. Тому для захисту права відповідача у ситуації, коли кредитор вже звернувся з вказаним позовом про стягнення коштів, не потрібно заявляти зустрічний позов, а останній не може бути задоволений.
Аналогічно після звернення кредитора з позовом про стягнення коштів боржник не може заявляти окремий позов про визнання відсутності права вимоги в кредитора та кореспондуючого обов'язку боржника. Такий окремий позов теж не може бути задоволений, оскільки боржник має себе захищати у судовому процесі про стягнення з нього коштів, заперечуючи проти відповідного позову кредитора, наприклад, і з тих підстав, що порука припинилася.
Застосування боржником способу захисту інтересу, спрямованого на усунення правової невизначеності у відносинах із кредитором, є належним лише в разі, якщо така невизначеність триває, ініційований кредитором спір про захист його прав суд не вирішив і відповідне провадження не було відкрите.
У разі, якщо кредитор уже ініціював судовий процес, спрямований на захист порушеного, на його думку, права, або такий спір суд уже вирішив, звернення боржника з позовом про визнання відсутності права вимоги у кредитора та кореспондуючого обов'язку боржника не є належним способом захисту.
Отже, ухвалення судом рішення в справі про стягнення з поручителя кредитної заборгованості унеможливлює задоволення в іншій судовій справі позову про визнання поруки припиненою, якщо такий позов стосується тих самих правовідносин, тих самих прав вимоги, які вже були предметом дослідження у справі про стягнення з поручителя кредитної заборгованості.
Наведена позиція щодо застосування норми права у спірних правовідносинах є сталою (див. постанову ВС від 04 квітня 2024 року у справі № 200/758/19).
У межах розгляду цієї справи встановлено, що спір між кредитором, боржником і поручителем за кредитним договором за кредитним договором №DN80FI00000203 від 26 листопада 2007 року і договором поруки від 26 листопада 2007 року № DN80F100000203 про стягнення в солідарному порядку заборгованості за кредитним договором вже вирішений судом (справа № 211/5281/16-ц).
Під час розгляду справи про стягнення заборгованості за кредитним (справа № 211/5281/16-ц) судами було встановлено наявність зобов'язань, виниклих з кредитного договору та договору поруки.
З огляду на наведені вище висновки Великої Палати Верховного Суду у справі № 522/1528/15-ц, а також враховуючи, що доводи і фактичні обставини, якими позивач обгрунтовує заявлені вимоги у цій справі, вже були досліджені, перевірені і оцінені судами трьох інстанцій у справі № 211/5281/16-ц, слід визнати обгрунтованим висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення вимоги про визнання припиненою поруки.
Доводи апеляційної скарги зводяться до власного тлумачення норм права та незгоди з висновками судів по суті спору, що не може бути правовою підставою для скасування судових рішень.
Не спростовує вказаного факту й наявність відкритого кримінального провадження за заявою позивачки за частиною першою статті 190 КК України (шахрайство), оскільки відкрите кримінальне провадження за фактом незаконного заволодіння невстановленою особою грошовими коштами позивача не доводить того, що саме ця невстановлена особа/особи заволоділи персональними даними позивача з метою укладення оспорюваного кредитного договору й уклали його від імені ОСОБА_3 без її волі.
Фактично всі доводи, викладені в апеляційній скарзі, не можуть бути взяті до уваги колегією суддів, оскільки вони фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте, відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України, оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів учасниками справи діючим законодавством не передбачена. Судом першої інстанції повно та всебічно досліджені обставини справи, перевірені письмові докази та надано їм належну оцінку.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов'язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджуються письмовими доказами.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального законодавства, у зв'язку із чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - залишенню без змін.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 21 серпня 2024 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.
Повний текст постанови складено 25 лютого 2025 року.
Головуючий:
Судді: