24 лютого 2025 рокуЛьвівСправа № 569/23012/24 пров. № А/857/1851/25
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:
судді-доповідача Шинкар Т.І.,
суддів Іщук Л.П.,
Обрізка І.М.,
розглянувши в порядку письмового провадження в м.Львові апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 на рішення Рівненського міського суду Рівненської області (головуючий суддя Левчук О.В.), ухвалене у відкритому судовому засіданні в м.Рівне 24 грудня 2024 року, у справі №569/23012/24 за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про скасування постанови про адміністративне правопорушення,
26.11.2024 ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 , просив скасувати постанову ІНФОРМАЦІЯ_1 №4/488 від 20 листопада 2024 року про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за ч.2 ст.210-1 КУпАП та накладення адміністративного стягнення у виді штрафу 17000,00 грн. та справу про адміністративне правопорушення, передбачене ч.2 ст.210-1 КУпАП стосовно ОСОБА_1 закрити. Стягнути з відповідача судові витрати.
Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 24 грудня 2025 року позов задоволено.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що з комплексного аналізу статей 9, 10, 11 та 210-1 КУпАП вбачається, що для наявності складу адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 210-1 КУПАП, необхідна наявність такої умови: наявність (повторного вчинення адміністративного правопорушення) за відсутність уточнення облікових даних протягом 60 днів, згідно ст. 210-1 КУпАП протягом року. Суд першої інстанції зазначив, що за змістом положень ч. 3 ст. 210-1 КУпАП, вчинення дій, передбачених частиною першою цієї статті, в особливий період - тягне за собою накладення штрафу на громадян від однієї тисячі до однієї тисячі п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Суд першої інстанції зазначив, що постанова про притягнення особи до адміністративної відповідальності є офіційним документом - рішенням суб'єкта владних повноважень за результатами розгляду справи про адміністративне правопорушення, в якому, зокрема, має бути чітко зазначено опис обставин, установлених при розгляді справи і посилання на норму закону, яка передбачає відповідальність за це адміністративне правопорушення. Дотримання цих вимог має виключне значення для встановлення об'єктивної істини при оскарженні такої постанови в судовому порядку. Суд першої інстанції вказав, що враховуючи зміст постанови №4/488, від 20 листопада 2024 року - відповідач вказує на вчинення правопорушення під час дії особливого стану, але ніяк не про повторне адміністративне стягнення або ж повторне вчинення адміністративного правопорушення передбаченого ст. 210-1 КУпАП протягом року. Таким чином, відповідачем невірно кваліфіковано дії позивача за ч. 2 ст. 210-1 КУпАП, а не за ч. 3 ст.210-1 КУпАП, що призвело до порушення норм матеріального права. Суд першої інстанції виснував, що неправильна кваліфікація дій особи зумовлює її притягнення за неналежне порушення і, відповідно, відсутність складу та події правопорушення яке йому кваліфікують. Суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідач не довів правомірності свого рішення про притягнення позивача до адміністративної відповідальності. Також судом першої інстанції стягнуто витрати на правову допомогу у розмірі 4000,00 грн.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції ІНФОРМАЦІЯ_2 подав апеляційну скаргу, просить скасувати рішення Рівненського міського суду Рівненської області у справі №569/23012/24 від 24.12.2024 та ухвалити нове судове рішення, яким частково відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог. Апеляційну скаргу мотивовано тим, що уточнення військово-облікових даних у відповідності до частини 10 статті 1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» передбачає, що ОСОБА_1 зобов'язаний був у визначений строк уточнити адресу проживання, номери засобів зв'язку, адреси електронної пошти (за наявності електронної пошти) та інші персональні дані. Жоден з існуючих Реєстрів не дає можливості встановлення ІНФОРМАЦІЯ_3 таких даних як актуальна адреса проживання (не реєстрації), та номер засобу зв'язку. Враховуючи дані обставини вважаємо, що норми примітки до ст. 210 КУпАП не можливо застосувати у даному випадку. Скаржник зазначає, що при роздруківці бланку постанови № 4/488 відповідальним виконавцем відділу мобілізації допущено технічну помилку (описку) стосовно зазначення частини 2 статті 210-1 КУпАП, так як всі описані в постанові обставини кваліфікуються як порушення передбаченні частиною 3 статті 210-1 КУпАП. Скаржник вказує, що позивачем порушено Закон України «Про військовий обов'язок і військову службу», Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», Порядку організації та ведення військового обліку призовників, військовозобов'язаних та резервістів (постанова Кабінету Міністрів України від 30.12.2022 №1487). Відповідальність за скоєне правопорушення передбачена ч.3 ст. 210-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Скаржник вважає, що рішення Рівненського міського суду Рівненської області підлягає скасуванню, як таке, що ухвалене з порушенням вимог ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України. Водночас щодо витрат на правничу допомогу вважає що такі не співмірні.
Враховуючи положення статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), суд апеляційної інстанції дійшов висновку щодо можливості розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, на підставі наявних у ній доказів.
Згідно з ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу за наявними у ній доказами та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині, в межах доводів та вимог апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які посилаються учасники справи, приходить до переконання, що рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині вимогам статті 242 КАС України відповідає частково.
Як встановлено судом першої інстанції з матеріалів справи, постановою про адміністративне правопорушення №4/488 від 20.11.2024, складеною ТВО начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 , підполковником ОСОБА_2 , позивача притягнуто до адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 210-1 КУпАП з накладенням адміністративного стягнення у виді штрафу в розмірі 17 000 грн.
В мотивувальній частині постанови зазначено, що «порушив абз. 6 п. 3 ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», а саме не уточнив дані протягом 60 днів. Правопорушення вчинено під час дії особливого періоду».
Не погоджуючись з вказаною постановою, позивач звернувся з позовом до суду.
Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Так, Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 №3543-XII (далі - Закон №3543-XII) встановлює правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов'язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності, повноваження і відповідальність посадових осіб та обов'язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів.
Відповідно до абзацу 5 частини 1 статті 1 Закону №3543-XII особливий період період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
24 лютого 2022 року Верховною Радою України прийнято Закон України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» №2102-ІХ, яким затверджено Указ Президента України №64/2022 від 24 лютого 2022 року «Про введення воєнного стану в Україні», відповідно до якого в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб.
Слід вказати, що строк дії воєнного стану в Україні неодноразово продовжувався відповідними Указами Президента України та діє на теперішній час.
Стаття 210-1 КУпАП, в редакції, яка діє з 19.05.2024, визначає стягнення за порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію.
Частина 3 вказаної статті передбачає, зокрема, накладення штрафу на громадян за порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію в особливий період від однієї тисячі до однієї тисячі п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Відповідно до частини 3 статті 22 Закону №3543-XII, в редакції, чинній з 18.05.2024, згідно Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку» від 11.04.2024 №3633-ІХ (далі Закон №3633-ІХ) під час мобілізації громадяни зобов'язані з'явитися: військовозобов'язані та резервісти, які приписані до військових частин для проходження військової служби у воєнний час або до інших підрозділів чи формувань для виконання обов'язків за посадами, передбаченими штатами воєнного часу, - на збірні пункти територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними повістках або мобілізаційних розпорядженнях; резервісти, які проходять службу у військовому резерві, - до військових частин у строки, визначені командирами військових частин; військовозобов'язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом керівників органів, в яких вони перебувають на військовому обліку; військовозобов'язані, резервісти розвідувальних органів України - за викликом керівників відповідних підрозділів; особи, які уклали контракти про перебування у резерві служби цивільного захисту, - за викликом керівників відповідних органів управління центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері цивільного захисту.
Інші військовозобов'язані протягом 60 днів з дня набрання чинності указом Президента України про оголошення мобілізації, затвердженим Верховною Радою України, зобов'язані уточнити свої облікові дані через центри надання адміністративних послуг або електронний кабінет призовника, військовозобов'язаного, резервіста, або у територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки за місцем свого перебування або знаходження.
Згідно абзацу 4 пункту 1 частини 2 «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №3633-ІХ, під час дії Указу Президента України «Про загальну мобілізацію» від 24 лютого 2022 року № 65/2022, затвердженого Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про загальну мобілізацію» від 3 березня 2022 року № 2105-IX: громадяни України, які перебувають на військовому обліку, зобов'язані протягом 60 днів з дня набрання чинності цим Законом уточнити адресу проживання, номери засобів зв'язку, адреси електронної пошти (за наявності електронної пошти) та інші персональні дані: у разі перебування на території України шляхом прибуття самостійно до територіального центру комплектування та соціальної підтримки за місцем перебування на військовому обліку чи за своїм місцем проживання, або до центру надання адміністративних послуг, або через електронний кабінет призовника, військовозобов'язаного, резервіста (за наявності).
Аналіз викладених норм законодавства свідчить про те, що громадяни України, які перебувають на території України, та які перебувають на військовому обліку, мали три шляхи для уточнення своїх персональних даних з 18.05.2024 по 16.07.2024 (включно), а саме шляхом: прибуття самостійно до територіального центру комплектування та соціальної підтримки за місцем перебування на військовому обліку чи за своїм місцем проживання; шляхом прибуття самостійно до центру надання адміністративних послуг; через електронний кабінет призовника, військовозобов'язаного, резервіста (за наявності).
Відповідно до положень ст. 235 КУпАП територіальні центри комплектування та соціальної підтримки розглядають справи про такі адміністративні правопорушення: про порушення призовниками, військовозобов'язаними, резервістами правил військового обліку, про порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію, про зіпсуття військово-облікових документів чи втрату їх з необережності (статті 210, 210-1, 211 (крім правопорушень, вчинених військовозобов'язаними чи резервістами, які перебувають у запасі Служби безпеки України або Служби зовнішньої розвідки України). Від імені територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право керівники територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки.
Відповідно до вимог ст. 280 КУпАП орган (посадова особа) при розгляді справи про адміністративне правопорушення зобов'язаний з'ясувати: чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом'якшують і обтяжують відповідальність, чи заподіяно майнову шкоду, чи є підстави для передачі матеріалів про адміністративне правопорушення на розгляд громадської організації, трудового колективу, а також з'ясувати інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Апеляційний суд констатує, що вищевказані норми є законодавчими гарантіями об'єктивного і справедливого розгляду справи про адміністративне правопорушення.
Як встановлено судом першої інстанції, в оскаржуваній постанові зазначено, що « ОСОБА_1 порушив абз. 6 п. 3 ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» а саме не уточнив дані протягом 60 днів. Правопорушення вчинено під час дії особливого періоду, враховуючи вищезазначене громадянин позивач вчинив адміністративне правопорушення передбачене ч. 2 ст. 210-1 КУпАП».
Водночас, ч. 2 статті 210-1 КУпАП встановлена адміністративна відповідальність за повторне протягом року вчинення порушення, передбаченого частиною першою цієї статті, за яке особу вже було піддано адміністративному стягненню - тягне за собою накладення штрафу на громадян від п'ятисот до семисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, юридичних осіб та громадських об'єднань - від однієї тисячі п'ятисот до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Так, за змістом положень ч. 3 ст. 210-1 КУпАП, вчинення дій, передбачених частиною першою цієї статті, в особливий період - тягне за собою накладення штрафу на громадян від однієї тисячі до однієї тисячі п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, юридичних осіб та громадських об'єднань - від двох тисяч до трьох тисяч п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Як правильно встановлено судом першої інстанції, враховуючи зміст постанови №4/488, від 20 листопада 2024 року - відповідач вказує на вчинення правопорушення під час дії особливого стану, але ніяк не про повторне адміністративне стягнення або ж повторне вчинення адміністративного правопорушення передбаченого ст. 210-1 КУпАП протягом року.
Відповідно до ст. 283 КУпАП, розглянувши справу про адміністративне правопорушення, орган (посадова особа) виносить постанову по справі. При цьому постанова повинна містити: найменування органу (прізвище, ім'я та по батькові, посада посадової особи), який виніс постанову; дату розгляду справи; відомості про особу, стосовно якої розглядається справа (прізвище, ім'я та по батькові (за наявності), дата народження, місце проживання чи перебування; опис обставин, установлених під час розгляду справи; зазначення нормативного акта, що передбачає відповідальність за таке адміністративне правопорушення; прийняте у справі рішення. Постанова по справі про адміністративне правопорушення підписується посадовою особою, яка розглянула справу, а постанова колегіального органу - головуючим на засіданні і секретарем цього органу.
Таким чином, із наведеного можна дійти висновку, що тимчасово виконуючий обов'язки начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 капітан ОСОБА_3 неправильно зазначивши правову норму, за якою настає адміністративна відповідальність за обставинами викладеними у постанові за справою про адміністративне правопорушення, притягнув позивача до адміністративної відповідальності, яке позивач не вчиняв, отже наведене свідчить, що постанова у справі про адміністративне правопорушення від 20.11.2024 № 4/488 складена щодо позивача не відповідає вимогам ст. 283 КУпАП.
Водночас покликання апелянта на описку в частині норми, яка визначає відповідальність за адміністративним правопорушенням не може братись суду до уваги, оскільки опис обставин, встановлених під час розгляду справи, повинен точно відповідати ознакам складу адміністративного правопорушення, зазначених у статті КУпАП або нормах інших нормативно-правових актах, якими передбачена відповідальність за вчинення чітко визначених протиправних дій.
За приписами ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Зазначене положення поширюється на доказування правомірності оскаржуваного рішення (дії чи бездіяльності). Окрім доказування правових підстав для рішення (тобто правомірності), суб'єкт владних повноважень повинен доказувати фактичну підставу, тобто наявність фактів, з якими закон пов'язує можливість прийняття рішення, вчинення дії чи утримання від неї.
Відповідно до ст.90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
На обов'язок та важливість доведення саме відповідачем як суб'єктом владних повноважень правомірності винесення рішення про притягнення особи до адміністративної відповідальності, правомірності та законності прийнятої постанови вказує Верховний Суд у постановах від 24 квітня 2019 року (справа №537/4012/16-а), від 17.07.2019 (справа №295/3099/17).
Згідно з частиною першою статті 17 Закону України «Про виконання рішення та застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди України застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основних свобод та протоколи до неї і практику Європейського суду, як джерела права.
Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 20.10.2011 у справі «Рисовський проти України» (заява №29979/04) підкреслив особливу важливість принципу «належного урядування», який передбачає, що в разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб.
Також, Європейський суд з прав людини у справі «Лелас проти Хорватії» зазначив, що державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати своєчасного виконання своїх обов'язків.
Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки», «Ґаші проти Хорватії», «Трґо проти Хорватії»).
Європейський суд з прав людини, судова практика якого в силу приписів статті 6 КАС України та статті 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» застосовується судами як джерело права, в рішеннях у справах «Малофєєва проти Росії» та «Карелін проти Росії» зазначив, що у випадку, коли викладена в протоколі фабула адміністративного правопорушення не відображає всіх істотних ознак складу правопорушення, суд не має права самостійно редагувати її, а так само не може відшукувати докази на користь обвинувачення, оскільки це становитиме порушення права на захист (особа не може належним чином підготуватися до захисту) та принципу рівності сторін процесу, оскільки особа має захищатися від обвинувачення, яке підтримується не стороною обвинувачення, а фактично судом.
Підсумовуючи вказане, надаючи правову оцінку аргументам сторін, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що відповідачем не доведено правомірність прийнятої ним постанови у справі про адміністративне правопорушення за ч. 2 ст. 210-1 КУпАП від 20.11.2024 щодо ОСОБА_1 , а тому висновки суду першої інстанції щодо скасування постанови по справі про адміністративне правопорушення із закриттям провадження у справі є правильними.
У пункті 58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
Щодо аргументів апеляційної скарги в частині стягнення витрат на правничу допомогу, то апеляційний суд зазначає таке.
Надаючи оцінку документам, що надані з метою обґрунтування розміру понесених судових витрат на правничу допомогу у взаємозв'язку з фактичними обставинами цієї справи, апеляційний суд зазначає, що цей спір виник у справі незначної складності та не характеризується наявністю виключної правової проблеми, значним суспільним інтересом до її розгляду, великою кількістю зібраних і поданих до суду доказів тощо.
Суд апеляційної інстанції з огляду на приписи ч. 5 ст. 242 КАС України враховує правову позицію постанови Верховного Суду від 17.09.2019р. по справі №810/3806/18 (адміністративне провадження №К/9901/11333/19, №К/9901/12479/19), де указано, що за положеннями ст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 05.07.2012р. №5076-VI гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Таким чином, враховуючи обставини цієї справи та надані позивачем докази в їх сукупності та, враховуючи принципи обґрунтованості, співмірності і пропорційності судових витрат, суд апеляційної інстанції вважає, що витрати на професійну правничу допомогу в суді першої інстанції підлягають стягненню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань ІНФОРМАЦІЯ_1 в розмірі 1000,00 грн.
З огляду на викладене, враховуючи положення статті 317 КАС України, прецеденту практику ЄСПЛ, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що суд першої інстанції при винесені оскаржуваного рішення неповно з'ясував обставини, що мають значення для справи, висновки суду першої інстанції обставинам справи відповідають частково, що має наслідком скасування рішення суду першої інстанції в частині стягнення витрат на правничу допомогу та в цій частині вимоги підлягають задоволеню частково.
Керуючись статтями 241, 243, 286, 308, 311, 317, 321, 325, Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
Апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 задовольнити частково.
Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 24 грудня 2024 року у справі № 569/23012/24 в частині стягнення витрат на правничу допомогу скасувати та ухвалити в цій частині судове рішення яким стягнути за рахунок бюджетних асигнувань ІНФОРМАЦІЯ_1 (ЄДРПОУ НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) витрати на правову допомогу у розмірі 1000 (одну тисячу) гривень 00 коп.
В решті рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 24 грудня 2024 року у справі № 569/23012/24 - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню.
Головуючий суддя Т. І. Шинкар
судді Л. П. Іщук
І. М. Обрізко