24 лютого 2025 рокуЛьвівСправа № 380/22658/24 пров. № А/857/1059/25
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів:
головуючого судді Шавеля Р.М.,
суддів Бруновської Н.В. та Глушка І.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження в м.Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 05.12.2024р. про повернення позовної заяви ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання провести нарахування та виплату грошової компенсації за речове майно, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, додаткової грошової винагороди (суддя суду І інстанції: Кисильова О.Й., час та місце постановлення ухвали суду І інстанції: 05.12.2024р., м.Львів; дата складання повної ухвали суду І інстанції: не зазначена),-
Оскаржуваною ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 05.12.2024р. позовну заяву ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання провести нарахування та виплату грошової компенсації за неотримане речове майно, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, додаткової грошової винагороди, повернуто позивачу з усіма доданими до неї матеріалами (а.с.21-22).
Не погодившись із вказаною ухвалою, її оскаржив позивач ОСОБА_1 , який в апеляційній скарзі просить судову ухвалу скасувати і направити справу для продовження судового розгляду іншим складом суду, покликаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що призвело до помилкового повернення позовної заяви (а.с.24-25).
Вимоги апеляційної скарги обґрунтовує тим, що в порядку приписів ч.4 ст.122 КАС України він скористався досудовим порядком вирішення спору: після звільнення з військової служби (08.05.2024р.) звернувся до відповідача із заявою про виплату спірних сум (22.07.2024р.), відповідь на яку отримав на початку вересня 2024 року.
Звідси, заявлений позов поданий до суду в межах тримісячного строку, при цьому апелянт був переконаний про обов'язковість виплати спірних сум зі сторони відповідача.
Відповідач Військова частина НОМЕР_1 скерував до апеляційного суду відзив на апеляційну скаргу, в якому вважає її необґрунтованою і такою, що не підлягає до задоволення. Наголошує на тому, що суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального і процесуального права, постановив законну ухвалу, яка також відповідає усталеній судовій практиці щодо вирішення вказаного процесуального питання (а.с.37-39).
Апеляційний розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження за правилами ст.311 КАС України без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами.
Заслухавши суддю-доповідача по справі, перевіривши матеріали справи та апеляційну скаргу в межах наведених у ній доводів, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення, з наступних підстав.
Як слідує із змісту оскаржуваної ухвали, свої висновки суд першої інстанції обґрунтовував тим, що з розглядуваним позовом ОСОБА_1 звернувся засобами поштового зв'язку лише 02.11.2024р., тобто, через шість місяців після звільнення, тому ним пропущений тримісячний строк звернення до адміністративного суду, що встановлений законом та повинен обраховуватися з дати звільнення позивача.
Доводи позивача щодо поважності причин пропуску строку звернення до суду, зазначені у клопотанні від 02.12.2024р., судом відхилені як безпідставні.
Враховуючи те, що ОСОБА_1 не наведено обґрунтування обставин та не представлено належних доказів на підтвердження поважності причин пропуску строку звернення до суду із розглядуваним позовом, суд дійшов висновку про наявність підстав для повернення позивачу позовної заяви відповідно до п.9 ч.4 ст.169, ч.2 ст.123 КАС України.
Колегія суддів вважає наведені висновки суду першої інстанції (про пропуск позивачем строку звернення до суду, відсутність поважних причин для поновлення останнього), правильними та обґрунтованими.
Разом з тим, суд першої інстанції не зовсім правильно визначив строки звернення до суду із розглядуваними позовними вимогами.
Як слідує із змісту позовної заяви та доданих до неї документів, позивачем ОСОБА_1 сформульовані позовні вимоги про визнання протиправною бездіяльності відповідача Військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати грошової компенсації за речове майно, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та додаткової винагороди під час дії воєнного стану, спонукання до вчинення певних дій (а.с.1-2).
Ухвалою суду від 11.11.2024р. позовна заява була залишена без руху та позивачу встановлений строк для усунення її недоліків шляхом подання до суду заяви про поновлення строку звернення до суду із вказаним позовом та наданням доказів поважності причин його пропуску (а.с.15-16).
На виконання вимог зазначеної ухвали позивачем скеровано до суду заяву про поновлення строку звернення до суду, згідно якої ОСОБА_1 вважає, що ним було пропущено строк звернення до суду з поважних причин, оскільки про спірні виплати він дізнався лише у липні 2024 року; також під час проходження служби відповідач не інформував його про відповідні розрахунки тощо.
Питання повернення позову з підстав пропуску строку звернення до суду без поважних причин врегульовані діючим процесуальним законом.
Приписами ч.1 ст.122 КАС України передбачено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Згідно з вимогами ч.ч.1, 2 ст.123 КАС України у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку.
Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву.
Аналіз наведених норм вказує на чітку послідовність дій суду під час з'ясування поважності причин пропуску звернення до суду до відкриття провадження у справі. При цьому, ключовим моментом в такому порядку є забезпечення можливості позивачу належним чином обґрунтувати причини пропуску строку, передбаченого ст.122 КАС України. Для цього, законодавцем передбачено обов'язкове винесення судом ухвали про залишення позову без руху і надання можливості вказати відповідні підстави для поновлення строку.
Отже, в розглядуваному випадку суд, встановивши факт пропуску позивачем строку звернення до суду та виявивши відсутність заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, доказів поважності причин його пропуску, правильно залишив позовну заяву без руху і надав можливість позивачу подати таку заяву, навести підстави для поновлення строку із представленням відповідних доказів.
Як вбачається з матеріалів справи, залишаючи позовну заяву без руху, суд першої інстанції роз'яснив позивачу усталену судову практику щодо обчислення строків звернення до суду із розглядуваним позовом, визначив час відліку спірного строку.
Натомість, позивач подав заяву про поновлення строку звернення до суду, в якій не навів поважних причин пропуску строку звернення до суду.
Предметом спору у цій справі є проведення нарахування та виплати позивачу грошової компенсації за речове майно за весь час проходження військової служби, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2022-2024 роки, додаткової винагороди, передбаченої постановою КМ України № 168 від 28.02.2022р., за період з березня 2023 року по 08.05.2024р. з розрахунку 30000 грн. на місяць.
При цьому, позивач звільнений з військової служби відповідно до наказу відповідача № 98 від 08.05.2024р., виключений зі списків особового складу військової частини 08.05.2024р. (а.с.9-10).
В частині виплати грошової компенсації за неотримане речове майно колегія суддів враховує наступне.
За змістом ст.2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» військова служба є державною службою особливого характеру, та є різновидом публічної служби за визначенням п.17 ч.1 ст.4 КАС України.
Аналогічна правова позиція вже була висловлена, зокрема, в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.09.2018р. у справі № 2-а-3097/2007.
Згідно з ч.2 ст.1-2 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» у зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
До таких гарантій належить і продовольче, речове та інше забезпечення військовослужбовців, визначене статтею 9-1 вищевказаного Закону, в тому числі і речове забезпечення військовослужбовців або грошова компенсація вартості за неотримане речове майно.
У постанові Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 30.11.2020р. у справі № 480/3105/19 визначено правову природу компенсації за неотримане речове майно, відповідно до якої речове майно не можна ототожнювати із заробітною платою (грошовим забезпеченням) військовослужбовця, а компенсації за неотримане речове майно слід розглядати як особливий, окремий вид належних військовослужбовцю сум.
Порядок виплати військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації і Управління державної охорони грошової компенсації вартості за неотримане речове майно, затв. постановою Кабінету Міністрів України № 178 від 16.03.2016р., згідно з пунктом 3 якого грошова компенсація виплачується військовослужбовцям з моменту виникнення права на отримання предметів речового майна відповідно до норм забезпечення у разі: (І) звільнення з військової служби; (ІІ) загибелі (смерті) військовослужбовця.
На підставі наведеного, право на грошову компенсацію за неотримане речове майно за період проходження служби військовослужбовці набувають при звільненні і це право реалізується шляхом подання військовослужбовцем відповідної заяви (рапорту) за місцем військової служби.
Спори стосовно проходження публічної служби охоплюють спори, які виникають з моменту прийняття особи на посаду і до її звільнення, зокрема й питання, пов'язані з реалізацією передбачених законом гарантій для військовослужбовця, навіть якщо подання відповідного позову про компенсацію відбувається після його звільнення з публічної (військової) служби, а тому до таких спорів підлягають застосуванню приписи ч.5 ст.122 КАС України, якою передбачено, що для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
Отже, для позовних вимог про стягнення грошової компенсації за неотримане речове майно застосовується місячний строк звернення до суду.
У цій справі судом першої інстанції встановлено, що позивач звільнений з військової служби на підставі наказу командира Військової частини НОМЕР_1 № 98 від 08.05.2024р.; заяву, в якій просив нарахувати йому грошову компенсацію за неотримане речове майно, подав 22.07.2024р., за результатом розгляду якої листом відповідача № 77/1/823 від 23.08.2024р. йому фактично відмовлено (шляхом замовчування висновків щодо спірного питання) у такій виплаті (а.с.3-4, 5-8).
Отже, ОСОБА_1 ще з 23.08.2024р. знав про порушення своїх прав, однак з розглядуваними позовними вимогами звернувся до суду лише 02.11.2024р., тобто з порушенням строку, визначеного ч.5 ст.122 КАС України.
Колегія суддів не заперечує, що військовослужбовець після звільнення його з військової служби зберігає право на грошову компенсацію за неотримане речове майно, яке реалізується шляхом подання відповідної заяви. Однак це не свідчить про можливість подання вказаної заяви на отримання компенсації поза межами будь-яких строків.
Апеляційний суд наголошує, що чинне законодавство не дозволяє виключити військовослужбовця зі списків особового складу військової частини без його згоди, у разі відсутності повного розрахунку, зокрема, компенсації за неотримане речове майно. Це надає можливість останньому впевнитися, що всі фінансові питання з ним були вирішенні до звільнення.
Аналогічні висновки викладені, зокрема, у постановах Верховний Суд від 28.09.2023р. у справі № 260/4686/22 та 14.12.2023р. у справі № 380/1785/21.
Стосовно виплати матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, додаткової грошової винагороди колегія суддів керується таким.
Положеннями ч.5 ст.122 КАС України обумовлено, що для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
Згідно з ч.3 ст.122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Отже, КАС України передбачає можливість встановлення цим Кодексом та іншими законами спеціальних строків звернення до адміністративного суду, які мають перевагу в застосуванні порівняно із загальним шестимісячним строком, визначеним у ч.2 ст.122 цього Кодексу.
Водночас, у зазначених положеннях КАС України відсутні норми, що регулювали б порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати (грошового забезпечення) у разі порушення законодавства про оплату праці.
Відповідно до абз.1 ст.3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Згідно ст.4 КЗпП України законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.
За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Законом України № 2352-IX від 01.07.2022р. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» внесені зміни до норм КЗпП України.
Зокрема, частини 1 і 2 ст.233 КЗпП України викладені в новій редакції, згідно якої працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті (ч.1).
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116) (ч.2).
Згідно нової редакції ст.234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки, якщо з дня отримання копії наказу (розпорядження) про звільнення або письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні (стаття 116), минуло не більше одного року.
Закон України № 2352-ІХ від 01.07.2022р. містить норми прямої дії та поширює свою дію тільки на ті правовідносини, які виникли та існують після набрання ним чинності, зокрема, з 19.07.2022р.
Відповідно до ч.1 ст.58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Як випливає з Рішення Конституційного Суду України від 09.02.1999р. № 1/99-рп, частину першу статті 58 Конституції України щодо дії нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
За таких умов є наявними підстави для застосування змін, внесених згідно Закону України № 2352-IX від 01.07.2022р. до приписів ст.233 КЗпП України, які набрали чинності з 19.07.2022р.
Отже, тримісячний строк звернення до суду в розглядуваному випадку розпочався 09.05.2024р. (наступний день після звільнення з військової служби) та сплив 09.08.2024р.; до суду позивач звернувся із позовною заявою лише 02.11.2024р. (а.с.12, 14).
В цілому колегія суддів враховує, що грошова компенсація за неотримане речове майно, матеріальна допомога та додаткова винагорода відносяться до одноразових та періодичних платежів, які отримують військовослужбовці під час проходження військової служби. При цьому, до/після моменту звільнення військовослужбовець має реальну, об'єктивну можливість виявити належну зацікавленість та вчинити активні дії з метою отримання інформації про нарахування та виплату спірних сум, про складові вказаних виплат чи підстави для їх розрахунків.
Зокрема, зміст наказу № 98 від 08.05.2024р. містить повну інформацію про нараховані та належні до виплати суми під час звільнення позивача з військової служби.
Отже, з моменту звільнення та отримання остаточного розрахунку військовослужбовцем останній вважається таким, що повинен був дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи законних інтересів. Винятком з цього правила є випадок, коли така особа без зайвих зволікань, в розумний строк після отримання грошового забезпечення, демонструючи свою необізнаність щодо видів та розміру складових нарахованого та виплаченого грошового забезпечення, звернувся до військової частини із заявою про надання їй відповідної інформації. В такому випадку особа вважається такою, що дізналась про порушення її прав при отриманні від військової частини відповіді на подану нею заяву.
Таке обмеження на законодавчому рівні права звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів відповідними строками узгоджується із принципом «Leges vigilantibus non dormientibus subveniunt», згідно з яким закони допомагають тим, хто пильнує.
З урахуванням наведеного, реалізація позивачем права на звернення до суду з позовною заявою в рамках строку звернення до суду залежить виключно від нього самого, а не від дій чи бездіяльності посадових осіб відповідача. Позивач, необґрунтовано не дотримуючись такого порядку, позбавляє себе можливості реалізовувати своє право на звернення до суду в межах строків звернення до суду, нереалізація цього права зумовлена його власною пасивною поведінкою.
Строк звернення до адміністративного суду - це проміжок часу після виникнення спору в публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із заявою за вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів. При цьому перебіг такого строку починається з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Для визначення початку перебігу строку для звернення до суду необхідно встановити час, коли позивач дізнався або повинен був дізнатись про порушення своїх прав, свобод та інтересів. Позивачу недостатньо лише послатись на необізнаність про порушення його прав, свобод та інтересів; при зверненні до суду він повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого права й саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду протягом місячного строку від дати порушення його прав, свобод чи інтересів чи в інший визначений законом строк звернення до суду.
В той же час, триваюча пасивна поведінка такої особи не свідчить про дотримання строку звернення до суду з урахуванням наявної у неї можливості знати про стан своїх прав, свобод та інтересів.
Поважними причинами визнаються лише ті обставини, які були чи об'єктивно є непереборними, тобто, не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з позовом, пов'язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду. Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами.
При вирішенні питання щодо дотримання строку звернення до адміністративного суду також необхідно чітко диференціювати поняття «дізнався» та «повинен був дізнатись».
Так, під поняттям «дізнався» необхідно розуміти конкретний час, момент, факт настання обізнаності особи щодо порушених її прав, свобод та інтересів.
Поняття «повинен був дізнатися» необхідно розуміти як неможливість незнання, високу вірогідність, можливість дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа має можливість дізнатися про порушення своїх прав, якщо їй відомо про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і у неї відсутні перешкоди для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені (постанова Верховного Суду від 21.02.2020р. у справі № 340/1019/19).
В розглядуваному випадку позивач, який проходив військову службу та був звільнений з неї 08.05.2024р., звернувся із заявою про виплату спірних сум лише 02.11.2024р.
Разом з тим, отримання позивачем відповіді № 77/1/823 від 23.08.2024р. не змінює момент, з якого позивач повинен був дізнатись про порушення своїх прав, а свідчить лише про час, коли позивач почав вчиняти дії щодо реалізації свого права, і ця дата не пов'язується з початком перебігу строку звернення до суду в спірному випадку.
Оскільки позивачем належними та допустимими доказами не доведено поважності пропущеного нею строку звернення до суду, тому колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позивач пропустив строк звернення до суду із розглядуваним позовом, не навівши при цьому поважних та об'єктивних причин пропуску вказаного строку.
Покликання апелянта на дотримання передбаченого законом досудового порядку вирішення спору згідно вимог ч.4 ст.122 КАС України є помилковими, оскільки діючим законодавством не передбачено досудового порядку вирішення розглядуваних спорів.
Оскільки позивачем належними та допустимими доказами не доведено поважності пропущеного ним строку звернення до суду, викладені позивачем доводи не відповідають діючому законодавству та усталеній судовій практиці, тому колегія суддів не убачає правових підстав для задоволення поданої апеляційної скарги.
Конкретно визначені та однакові для всіх учасників справи строки звернення до суду, здійснення інших процесуальних дій є гарантією забезпечення рівності сторін та інших учасників справи, а для цього має бути також виконано умову щодо недопустимості безпідставного поновлення судами пропущеного строку.
Частиною другою ст.6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
У низці рішень Європейського суду з прав людини /ЄСПЛ/, юрисдикцію якого в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, що право на справедливий судовий розгляд може бути обмежено державою, лише якщо це обмеження не завдає шкоди самій суті права.
Так, у справі «Мушта проти України» (Заява № 8863/06) від 18.11.2010р. в пункті 32 Європейський суд з прав людини нагадує, що право на суд, одним з аспектів якого є право на доступ до суду, не є абсолютним, воно за своїм змістом може підлягати обмеженням, особливо щодо умов прийнятності скарги на рішення. Однак такі обмеження не можуть обмежувати реалізацію цього права у такий спосіб або до такої міри, щоб саму суть права було порушено. Ці обмеження повинні переслідувати легітимну мету, та має бути розумний ступінь пропорційності між використаними засобами та поставленими цілями.
У рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Ілхан проти Туреччини» зазначено, що правило встановлення обмежень звернення до суду у зв'язку з пропуском строку звернення повинно застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання, слід звертати увагу на обставини справи (Ilhan v. Turkey № 22277/93).
Аналіз практики ЄСПЛ свідчить про те, що у процесі прийняття рішень стосовно поновлення строків звернення до суду або оскарження судового рішення, ЄСПЛ виходить із наступного: 1) поновлення пропущеного строку звернення до суду або оскарження судового рішення є порушенням принципу правової визначеності, відтак у кожному випадку таке поновлення має бути достатньо виправданим та обґрунтованим; 2) поновленню підлягає лише той строк, який пропущений з поважних причин, внаслідок непереборних, незалежних від волі та поведінки особи обставин; 3) оцінка поважності причин пропуску строку має здійснюватися індивідуально у кожній справі; 4) будь-які поважні причини пропуску строку не можуть розцінюватися як абсолютна підстава для поновлення строку; 5) необхідно враховувати тривалість пропуску строку, а також можливі наслідки його відновлення для інших осіб.
Окрім того, ЄСПЛ наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22.10.1996р. за заявами №№ 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства», пункт 570 рішення від 20.09.2011р. за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).
Інші зазначені в апеляційній скарзі доводи та обставини, окрім вищеописаних, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин, норм матеріального та процесуального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування.
Оцінюючи в сукупності вищезазначене, в суду першої інстанції були достатні і належні підстави для повернення позовної заяви в адміністративній справі № 380/22658/24 на підставі п.9 ч.4 ст.169, ч.2 ст.123 КАС України, а тому оскаржувана ухвала суду відповідає вимогам закону.
Також судом надано позивачу можливість навести додаткові (іншого характеру) аргументи для підтвердження поважності причин пропуску строку звернення до суду, чим дотримано приписи ст.123 КАС України.
З огляду на викладене, суд першої інстанції правильно прийняв рішення про повернення позовної заяви, однак допустив порушення норм процесуального права (неправильно визначив строк звернення до суду із позовними вимогами про стягнення грошової компенсації за неотримане речове майно), через що оскаржувану ухвалу суду слід змінити в частині мотивів повернення позовної заяви в адміністративній справі № 380/22658/24.
В решті ухвала суду постановлена з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують інших висновків прийнятого судового рішення, а тому підстави для його скасування чи зміни у цій частині є відсутніми.
За правилами ст.139 КАС України підстав для розподілу судових витрат в рамках апеляційного провадження немає.
Керуючись ст.139, ч.4 ст.229, ст.ст.243, 311, 312, п.2 ч.1 ст.315, п.4 ч.1 ст.317, ч.1 ст.321, ст.ст.322, 325, 329 КАС України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 05.12.2024р. змінити в частині мотивів повернення позовної заяви в адміністративній справі № 380/22658/24, виклавши такі в мотивувальній частині постанови апеляційного суду.
В решті ухвалу суду першої інстанції залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її ухвалення, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя Р. М. Шавель
судді Н. В. Бруновська
І. В. Глушко
Дата складання повного судового рішення: 24.02.2025р.