24 лютого 2025 рокуЛьвівСправа № 380/5794/24 пров. № А/857/13458/24
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі :
головуючого судді : Кухтея Р.В.,
суддів : Ільчишин Н..В., Шевчук С.М.,
розглянувши в порядку письмового провадження у м. Львові апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 07 травня 2024 року (ухвалене головуючою-суддею Кухар Н.А. в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження у м. Львові) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,
У березні 2024 року ОСОБА_1 звернувся в суд із адміністративним позовом ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі - ІНФОРМАЦІЯ_2 , відповідач), в якому просив визнати протиправним та скасувати рішення ІНФОРМАЦІЯ_3 про відмову у знятті його з військового обліку, викладену у листі №2559 від 28.02.2024 та зобов'язати відповідача зняти його з військового обліку призовників як особу, яка вибуває на строк більше трьох місяців за межі України відповідно до ч.5 ст.37 Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу» №2232-XII від 25.03.1992 (далі - Закон №2232).
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 07.05.2024 позовні вимоги були задоволені повністю.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, ІНФОРМАЦІЯ_2 подав апеляційну скаргу, в якій через неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права просить його скасувати та прийняти постанову, якою відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог повністю.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що у позовній заяві позивач зазначає, що він є громадянином Республіка Польща, 22.01.2024 ГУ ДМС України у Львівській області прийнято рішення про надання дозволу на виїзд до Республіки Польща на постійне проживання. Вказує, що відповідно до ст.4 Конституції України в Україні існує єдине громадянство. Пунктом 1 статті 2 Закону України “Про громадянство України» передбачено, що якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Тобто з наведеного вбачається, що навіть якщо позивач набув польське громадянство, то в правових відносинах з Україною він надалі визнається лише громадянином України. Оскільки позивач є громадянином України, на нього поширюється законодавство України. Також зазначає, що позивач з 11.12.2022 перебуває на військовому обліку призовників в Червоноградському РТЦКСП.
У відзиві на апеляційну скаргу представниця позивача Попадинець М.І. просить залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Згідно п.3 ч.1 ст.311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наявні по справі матеріали та доводи апеляційної скарги в їх сукупності, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити, рішення суду першої скасувати та прийняти постанову, якою відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог повністю, виходячи з наступного.
З матеріалів справи видно, що позивач є громадянином України.
Позивачем до матеріалів справи додано рішення від 02.03.2007, згідно якого він має польське громадянство, у зв'язку із цим, звернувся до компетентних органів України про надання дозволу на виїзд до Республіки Польща на постійне місце проживання.
Рішенням ГУ ДМС України у Львівській області від 22.01.2024 позивачу було надано дозвіл на виїзд до Республіки Польща на постійне проживання.
Листом ГУ ДМС України у Львівській області від 22.01.2024 повідомило позивача про необхідність знятись із зареєстрованого місця проживання, надавши їм відповідний витяг з реєстру територіальної громади, виданого органами реєстрації.
Позивач звернувся до Червоноградського РТЦКСП із заявою, в якій просив зняти його з військового обліку, у зв'язку з виїздом на постійне місце проживання за кордон.
Листом №2559 від 28.02.2024 відповідач повідомив, що відповідно до ст.4 Конституції України в Україні існує єдине громадянство. Пунктом 1 статті 2 Закону України “Про громадянство України» передбачено, що якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Тобто, з наведеного вбачається, що навіть якщо позивач набув польське громадянство, то в правових відносинах з Україною він надалі визнається лише громадянином України. Оскільки позивач є громадянином України на нього поширюється законодавство України. Позивач з 11.01.2022 перебуває на військовому обліку призовників в Червоноградському РТЦКСП. Відповідно до Закону №2232, забороняється виїзд призовників, військовозобов'язаних та резервістів з місця проживання без дозволу керівника відповідного РТЦКСП.
Вважаючи протиправним оспорюване рішення, ОСОБА_1 звернувся до адміністративного суду з даним позовом.
Задовольняючи позовні вимоги у повному обсязі, суд першої інстанції виходив з того, підставою для розгляду заяви позивача про зняття з військового обліку є рішення органу ДМС України про надання дозволу про виїзд за кордон на постійне проживання, а та обставина, що позивач вибуває на строк більше трьох місяців за межі України, що підтверджується відповідним рішенням ГУ ДМС України у Львівській області, є підставою для зняття позивача з військового обліку відповідно до вимог ст.37 Закону №2232. Суд дійшов висновку, що оскільки позивач виконав усі умови, визначені законом і прийняття рішення про зняття позивача з військового обліку не передбачає права відповідача діяти на власний розсуд, то у даному випадку слід зобов'язати Червоноградський РТЦКСП зняти позивача з військового обліку призовників як особу, яка вибуває на строк більше трьох місяців за межі України відповідно до ч.5 ст.37 Закону №2232.
Проте, колегія суддів вважає, що до таких висновків суд першої інстанції прийшов з неправильним застосуванням норм матеріального права та з порушенням норм процесуального права, виходячи з наступного.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни здійснюється Законом №2232, відповідно до ч.2 ст.1 якого, військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями.
Згідно ч.3 ст.1 Закону №2232, військовий обов'язок включає підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов'язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.
Відповідно до ч.7 ст.1 Закону №2232, виконання військового обов'язку громадянами України забезпечують державні органи, органи місцевого самоврядування, утворені відповідно до законів України військові формування, підприємства, установи та організації незалежно від підпорядкування і форм власності в межах їх повноважень, передбачених законом, та районні (об'єднані районні), міські (районні у містах, об'єднані міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, територіальні центри комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя (далі - територіальні центри комплектування та соціальної підтримки).
Згідно ч.1 ст.33 Закону №2232, військовий облік громадян України поділяється на облік призовників, військовозобов'язаних та резервістів.
Військовий облік усіх призовників, військовозобов'язаних та резервістів ведеться за місцем їх проживання.
Згідно п.2 ч.5 ст.37 Закону №2232 (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), зняттю з військового обліку призовників, військовозобов'язаних та резервістів у відповідних районних (міських) територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки (військовозобов'язаних та резервістів Служби безпеки України - у Центральному управлінні або регіональних органах Служби безпеки України, військовозобов'язаних та резервістів Служби зовнішньої розвідки України - у відповідному підрозділі Служби зовнішньої розвідки України) підлягають громадяни України : 2) з військового обліку військовозобов'язаних : які вибувають в іншу місцевість (адміністративно-територіальну одиницю) України до нового місця проживання; які прийняті на службу до Національної поліції України, Служби судової охорони, Державного бюро розслідувань, Бюро економічної безпеки України, органів і підрозділів цивільного захисту, Державної кримінально-виконавчої служби України; які вибули на строк більше трьох місяців за межі України; в інших випадках - за рішенням Міністерства оборони України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України.
Системний аналіз приведеної вище норми дає підстави для висновку, що для зняття військовозобов'язаного з військового обліку має існувати хоча б одна з підстав, визначених п.2 ч.5 ст.37 Закону №2232, перелік яких є вичерпним та розширеному тлумаченню не підлягає.
В даному випадку, підставою для звернення позивача до ІНФОРМАЦІЯ_3 із заявою про зняття його з військового обліку слугувало отримання ним позитивного рішення від ГУ ДМС України у Львівській області про оформлення документів для виїзду за кордон на постійне місце проживання до Польщі, про що позивач особисто зазначив у заяві.
Однак, колегія суддів зазначає, що рішення, відповідно до якого позивачу надано дозвіл на оформлення документів для виїзду за кордон на постійне місце проживання і відповідно його вибуття на строк більше трьох місяців за межі України, не є підставою для зняття його з військового обліку.
Водночас, відповідно до п.53 Порядку організації та ведення військового обліку призовників, військовозобов'язаних та резервістів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №1487 від 30.12.2022 (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин), зняття з військового обліку призовників, військовозобов'язаних та резервістів, які виїжджають за кордон на строк більше трьох місяців, здійснюється після особистого прибуття їх до відповідного районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки, органу СБУ, підрозділу Служби зовнішньої розвідки з документами, що підтверджують виїзд за кордон.
Указом Президента України №69/2022 від 24.02.2022 “Про Загальну мобілізацію» оголошено загальну мобілізацію на території Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Луганської, Львівської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Херсонської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької, Чернігівської областей, міста Києва.
Указом Президента України №64/2022 від 24.02.2022 “Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України №2102-IX від 24.02.2022, в Україні було введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб.
На даний момент строк дії воєнного стану в Україні продовжено відповідними Указами Президента України.
Відповідно до ст.64 Конституції України, конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 Конституції України.
28.02.2022 постійне представництво України в ООН надіслало Генеральному секретарю ООН нотифікацію, що містила роз'яснення обсягу застосування таких обмежень. У зазначеному документі представники держави перелічили права людини і громадянина з посиланням на Конституцію України, Міжнародний пакт про громадські та політичні права та Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, які можуть бути обмежені на період дії воєнного стану, де серед інших прав, вказане право на вільне пересування (у тому числі за межі держави), право на приватне і особисте життя, право на освіту тощо.
Отже, у зв'язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені, в тому числі статтею 33 Конституції України щодо свободи пересування, вільного вибору місця проживання, права вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Так, ч.4 ст.37 Закону №2232 передбачено, що у воєнний час забороняється виїзд призовників, військовозобов'язаних та резервістів з місця проживання без дозволу керівника відповідного районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки (військовозобов'язаних та резервістів Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України - без дозволу відповідного керівника).
Відповідно до ч.6 ст.22 Закону України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), громадянам, які перебувають на військовому обліку, з моменту оголошення мобілізації забороняється зміна місця проживання без дозволу посадової особи, визначеної у частині третій цієї статті.
Виходячи з наведених норм, станом на час виникнення спірних у цій справі правовідносин в Україні діяв воєнний стан та було оголошено загальну мобілізацію, а тому конституційне право громадян України на вільне залишення території України обмежувалось законодавством.
В даному випадку, підставою для звернення позивача до ІНФОРМАЦІЯ_3 із заявою про зняття з військового обліку слугувало отримання ним позитивного рішення від ГУ ДМС у Львівській області про оформлення документів для виїзду за кордон на постійне місце проживання до Республіки Польща.
Проте, колегія суддів наголошує на тому, що винесення рішення органом ДМС України та прийняття рішення про зняття з військового обліку РТЦКСП, є різні за змістом правовими процедурами з огляду на нормативно-правове регулювання та компетенцію органів, які приймають рішення щодо надання відповідних дозволів та вчинення певних дій.
Підсумовуючи вищевикладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що рішення ГУ ДМС у Львівській області, відповідно до якого позивачу надано дозвіл на оформлення документів для виїзду за кордон на постійне місце проживання та відповідно його намір виїхати на строк більше трьох місяців за межі України, не може бути самостійною підставою для зняття з військового обліку під час дії воєнного стану в Україні, оскільки відповідачем в межах повноважень та на підставі вимог закону не надано дозволу для виїзду позивача як призовника з місця проживання під час дії правового режиму воєнного стану та під час проведення заходів загальної мобілізації.
При цьому, колегія суддів звертає увагу на те, що положення законодавства, яким врегульовано правовідносини у сфері виконання військового обов'язку та мобілізації, не визначають такої окремої та безумовної підстави для зняття з військового обліку як оформлення документів на постійне проживання чи у випадку виїзду військовозобов'язаного на постійне проживання за кордон.
Крім того, колегія суддів зазначає, що на момент розгляду даної справи відбулися зміни в мобілізаційному законодавстві та норми ст.37 Закону №2232 зазнали змін в частині виключення можливості зняття з військового обліку для військовозобов'язаних, які вибули на строк більше трьох місяців за межі України.
Проте, вказані обставини залишились поза увагою суду першої інстанції.
Відповідно до ч.2 ст.6 КАС України та ст.17 Закону України “Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини», суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерела права.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, судом апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив ЄСПЛ у справі “Проніна проти України» (рішення від 18.07.2006).
Зокрема, у пункті 23 рішення ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи, що і зроблено апеляційним судом переглядаючи рішення суду першої інстанції, аналізуючи відповідні доводи скаржника.
Так, у рішенні від 10.02.2010 у справі “Серявін та інші проти України» ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 09.12.1994). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі “Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland) від 01.07.2003). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі “Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland) від 27.09.2001).
Згідно п.4 ч.1 ст.317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що доводи апеляційної скарги є суттєвими та складають підстави для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, у зв'язку з чим оскаржуване рішення підлягає скасуванню з прийняттям постанови про відмову у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Одночасно слід зазначити, що в контексті положень п.10 ч.6 ст.12 КАС України дана справа відноситься до категорій справ незначної складності, а тому судове рішення, постановлене за результатами апеляційного перегляду в касаційному порядку оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 цього Кодексу.
Керуючись ст.ст.12, 308, 311, 315, 317, 321, 325, 328, 329 КАС України, суд,
Апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 задовольнити.
Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 07 травня 2024 року по справі №380/5794/24 скасувати та прийняти постанову, якою у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії відмовити повністю.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя Р. В. Кухтей
судді Н. В. Ільчишин
С. М. Шевчук