м. Вінниця
24 лютого 2025 р. Справа № 120/5301/24
Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Вільчинського О.В., розглянувши в письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,
До Вінницького окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 (далі - позивач) з адміністративним позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі - відповідач) про визнання відмови протиправною та зобов'язання вчинити дії.
В обґрунтування заявлених вимог позивач зазначив, що звернувся до відповідача з заявою від 12.03.2024 про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі абзацу 4 частини 1 статті 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", як такому, що має на своєму утриманні три дитини віком до 18 років. Однак, відповідач протоколом комісії з надання відстрочки №13 від 22.03.2024 відмовив у наданні такої відстрочки.
Ухвалою суду відкрито провадження в адміністративній справі та призначено її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Даною ухвалою також надано відповідачу строк на подання відзиву.
14.05.2024 на адресу суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач просив відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі. Зокрема, представник відповідача наголосив на тому, що на утриманні позивача перебуває дві дитини віком до 18 років, а саме - син ОСОБА_2 та донька ОСОБА_2 . В свою чергу, ОСОБА_3 згідно норм чинного законодавства перебуває на утриманні в ОСОБА_4 , як біологічної матері дитини. У відзиві звернуто увагу на те, що позивач не надав документів, які б підтверджували наявність в позивача обов'язку здійснювати утримання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Інших заяв по суті справи від сторін спору не надходило.
Суд, вивчивши та дослідивши матеріали справи, оцінивши доводи позову та відзиву, встановив наступне.
12.03.2024 позивач звернувся із заявою до начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 на підставі ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та просив надати йому відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, як такому, що має на своєму утриманні три дитини віком до 18 років. До заяви додав: копію паспорта громадянина України та РНОКПП, копію довідки про внесення відомостей до ЄДДР, копію свідоцтва про шлюб з ОСОБА_4 , копію свідоцтва про народження ОСОБА_2 , копію свідоцтва про народження ОСОБА_2 , копію свідоцтва про народження ОСОБА_3 , копію висновку про доцільність усиновлення та відповідність його інтересам дитини №02-25-552 від 11.03.2024 року, копія акту обстеження умов проживання №17 від 06.03.2024 року, довідка із управління соціального захисту населення Гайсинської держадміністрації Вінницької області про неотримання громадянкою ОСОБА_4 соціальної допомоги №23 від 19.03.2024 року, копія витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян №00038309876 від 31.01.2023 року.
Листом ІНФОРМАЦІЯ_1 від 25.03.2024 № 2695 за результатами розгляду цієї заяви позивача повідомлено, що згідно чинного законодавства, саме на ОСОБА_4 покладено обов'язок утримувати свою дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . При цьому, до заяви від 12.13.2024 заявником не долучено документів, які б могли підтвердити поважність причин, за яких ОСОБА_4 не може надавати належного утримання своїй доньці - ОСОБА_3 .
Таким чином повідомив позивача, що підстав для відстрочки відповідно до абз. 4 ч. 1 ст. 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" у нього немає.
Відмову відповідача у видачі йому відстрочки від призову під час мобілізації на підставі абз. 4 ч. 1 ст. 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" позивач вважає протиправною, а тому звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Визначаючись щодо заявлених позовних вимог, суд виходить із наступного.
Згідно ст. 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України.
Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Відповідно до ст. 106 Конституції України Президент України, зокрема, приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.
Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні" у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до п. 20 ч. 1 ст. 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб, який неодноразово продовжувався та діє дотепер.
Указом Президента України № 69/2022 "Про загальну мобілізацію" від 24.02.2022 оголошено про загальну мобілізацію на території Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Івано- Франківської, Київської, Кіровоградської, Луганської, Львівської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Херсонської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької, Чернігівської областей, міста Києва.
Основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов'язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (далі - підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб та обов'язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів встановлює Закон України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" від 21.10.1993 № 3543-XII.
Згідно абз. 2 ч. 1, 3 ст. 22 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" громадяни України зобов'язані з'являтися за викликом до територіального центру комплектування та соціальної підтримки для взяття на військовий облік військовозобов'язаних чи резервістів, визначення їх призначення на особливий період. Виклик в телефонному режимі не суперечить нормі законодавства щодо оповіщення про прибуття до територіального центру комплектування та соціальної підтримки. Під час мобілізації громадяни зобов'язані з'явитися до військових частин або на збірні пункти територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки).
Положеннями ст. 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" передбачено відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації.
Так, згідно абз. 4 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані жінки та чоловіки, на утриманні яких перебувають троє і більше дітей віком до 18 років.
Аналізом наведеної норми свідчить, що законодавцем чітко вказана підстава при якій військовозобов'язаний не підлягає призову на військову службу під час мобілізації, зокрема, при умові перебування на утриманні яких трьох і більше дітей віком до 18 років.
Дана норма є імперативною, вичерпною та не передбачає додаткових умов чи альтернатив окрім вказаних в нормі закону.
Згідно п. 1 Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23.02.2022 №154 (далі - Положення № 154) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є органами військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов'язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації.
Відповідно до п. 9 Положення № 154 територіальні центри комплектування та соціальної підтримки відповідно до покладених на них завдань: ведуть військовий облік призовників, військовозобов'язаних та резервістів, а також облік громадян України, які уклали контракт добровольця територіальної оборони, ветеранів війни та військової служби, та інших осіб, які мають право на пенсійне забезпечення відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб"; оформлюють та видають військово-облікові документи призовникам, військовозобов'язаним та резервістам; здійснюють заходи щодо призову громадян на військову службу за призовом осіб офіцерського складу, на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, та на військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період.
Пунктом 11 Положення № 154 передбачено, що районні територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, крім функцій, зазначених у пункті 9 цього Положення: оформляють для військовозобов'язаних, резервістів відстрочки від призову під час мобілізації та в особливий період і воєнний час, які надаються в установленому порядку, а також ведуть їх спеціальний облік.
Таким чином, обов'язки щодо мобілізації на військову службу за призовом, встановлення відстрочок покладені, в тому числі на відповідача.
Як установлено судом, на підставі матеріалів справи, позивач звертався із заявою до відповідача про відстрочення від призову на військову службу під час мобілізації згідно абз. 4 ч. 1 ст. 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", як такому, що має на своєму утриманні три дитини віком до 18 років.
Згідно наданих документів слідує, що позивач є батьком:
- малолітнього ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 ;
- малолітньої ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 .
Також, з матеріалів справи слідує, що в лютому 2016 року позивач уклав шлюб з ОСОБА_4 , що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_3 .
Крім того, встановлено, що в ОСОБА_5 та ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_2 народилась спільна дитина ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_4 .
За наведених обставин, позивач зробив висновок що він фактично є вітчимом ОСОБА_3 та зобов'язаний утримувати неповнолітню падчерку.
Суд відповідні висновки позивача оцінює критично з огляду на наступне.
Відповідно до ч. 2, 4 ст. 3 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
Подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв'язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Дитина належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
Згідно з ст. 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і
звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
Відповідно до ст. 180 СК України батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.
Одним із найголовніших та найважливіших обов'язків батьків, що випливає не тільки з усталених моральних принципів нашого суспільства, а й чинного законодавства, є моральне виховання та матеріальне утримання дитини. Це, зокрема, виявляється в забезпеченні неповнолітньої дитини мінімально необхідними благами, що потрібні для її життя та виховання.
Діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним.
Отже, батьки зобов'язані утримувати своїх неповнолітніх дітей і непрацездатних повнолітніх дітей, які потребують матеріальної допомоги, незалежно від того чи перебувають вони у шлюбі чи ні (у випадку народження дитини під час фактичних шлюбних відносин), чи визнаний шлюб недійсним, чи позбавлені вони батьківських прав, чи дитина від них відібрана тимчасово без позбавлення батьківських прав.
Цей обов'язок закріплений в Конституції України (ст. 51, 52), а також в Сімейному кодексі України (ст.180-201).
Частинами 1-3 ст. 181 СК України встановлено, що способи виконання батьками обов'язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.
Відповідно до ч. 2 ст. 188 СК України батьки можуть бути звільнені від обов'язку утримувати дитину тільки за рішенням суду. Якщо дитина перестала отримувати дохід або її дохід зменшився, заінтересована особа має право звернутися до суду з позовом про стягнення аліментів.
Відповідно до п. 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року №9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», одинокою матір'ю вважають жінку, яка не перебуває у шлюбі та у свідоцтві про народження дитини якої відсутній запис про батька дитини або запис про батька зроблено у встановленому порядку за вказівкою матері; вдову; іншу жінку, яка виховує і утримує дитину сама.
Отже, основним критерієм для визначення статусу одинокої матері є виховання та утримування дитини без участі батька.
Відповідно до Закону України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» (ст.18-1) право на фінансову підтримку дитини мають: - одинокі матері (які не перебувають у шлюбі), одинокі усиновлювачі, якщо у свідоцтві про народження дитини або документі про народження (усиновлення), виданому компетентними органами іноземної держави, за умови його легалізації в установленому законодавством порядку, відсутній запис про батька (матір) або запис про батька (матір) здійснено за вказівкою матері (батька, усиновителя) дитини.
- мати (батько) дітей у разі смерті другого з батьків (за умови неотримання пенсії по втраті годувальника або соціальної пенсії, яка передбачена Законом України «Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та особам з інвалідністю»).
Якщо одинока мати, одинокий усиновлювач, мати (батько) у разі смерті одного з батьків зареєстрували шлюб, то за ними зберігається право на отримання допомоги на дітей, які народилися чи були усиновлені до шлюбу, якщо такі діти не були усиновлені чоловіком (дружиною). п. 2 ч. 1 ст. 164 СК України визначено, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, вони: 1) не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; 2) ухиляються від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти; 3) жорстоко поводяться з дитиною; 4) є хронічними алкоголіками або наркоманами; 5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; 6) засуджені за вчинення умисного кримінального правопорушення щодо дитини.
Статтями 207 та 232 СК України унормовано поняття «усиновлення» та правові наслідки усиновлення. Зокрема, усиновленням є прийняття усиновлювачем у свою сім'ю особи на правах дочки чи сина, що здійснене на підставі рішення суду, крім випадку, передбаченого статтею 282 цього Кодексу. Усиновлення дитини провадиться у її найвищих інтересах для забезпечення стабільних та гармонійних умов її життя.
З моменту здійснення усиновлення припиняються особисті та майнові права і обов'язки між батьками та особою, яка усиновлена, а також між нею та іншими її родичами за походженням. При усиновленні дитини однією особою ці права та обов'язки можуть бути збережені за бажанням матері, якщо усиновлювачем є чоловік, або за бажанням батька, якщо усиновлювачем є жінка. З моменту усиновлення виникають взаємні особисті немайнові та майнові права і обов'язки між особою, яка усиновлена (а в майбутньому - між її дітьми, внуками), та усиновлювачем і його родичами за походженням. Усиновлення надає усиновлювачеві права і накладає на нього обов'язки щодо дитини, яку він усиновив, у такому ж обсязі, який мають батьки щодо дитини. Усиновлення надає особі, яку усиновлено, права і накладає на неї обов'язки щодо усиновлювача у такому ж обсязі, який має дитина щодо своїх батьків.
Згідно ст. 268 СК України мачуха, вітчим зобов'язані утримувати малолітніх, неповнолітніх падчерку, пасинка, які з ними проживають, якщо у них немає матері, батька, діда, баби, повнолітніх братів та сестер або ці особи з поважних причин не можуть надавати їм належного утримання, за умови, що мачуха, вітчим можуть надавати матеріальну допомогу.
Суд може звільнити вітчима, мачуху від обов'язку по утриманню падчерки, пасинка або обмежити його певним строком, зокрема у разі: 1) нетривалого проживання з їхнім матір'ю, батьком; 2) негідної поведінки у шлюбних відносинах матері, батька дитини.
Отже, сімейне законодавство містить чітке розмежування таких понять, як «батько», «мати», «дитина», «вітчим», «падчерка», «усиновлений», «усиновитель». Перед усім,
це пов'язано із різним обсягом прав та обов'язків названих суб'єктів сімейних правовідносин по відношенні один до одного. «Вітчим» і «падчерка» не мають настільки чітко визначених прав та обов'язків по відношенні один одного. Вітчим має своїм обов'язком утримувати падчерку, яка з ним проживає, якщо у неї немає матері, батька, діда, баби, повнолітніх братів та сестер або ці особи з поважних причин не можуть надавати їй належного утримання, за умови, що вітчим може надавати матеріальну допомогу. При цьому, суд може звільнити вітчима, мачуху від обов'язку по утриманню падчерки, пасинка або обмежити його певним строком, зокрема у разі: 1) нетривалого проживання з їхнім матір'ю, батьком; 2) негідної поведінки у шлюбних відносинах матері, батька дитини.
Звідси вбачається, що вітчим вважається таким, що зобов'язаний утримувати падчерку за сукупності таких умов: 1. падчерка проживає разом із вітчимом; 2. падчерка немає родичів першої та другої лінії кровного споріднення або ж ці особи не можуть надавати пасинку утримання; 3. вітчим може надавати матеріальну допомогу.
Такий перелік є виключним та розширеному тлумаченню не підлягає.
З іншої сторони, якщо вітчим самостійно (за власною ініціативою) надає матеріальну допомогу падчерці, це свідчить про дотримання засад добросовісності, розумності та справедливості у сімейних правовідносинах. Проте, з позиції норм СК України таку поведінку вітчима не можна назвати «утриманням», бо «утримання», це не «право», а безальтернативний та імперативно визначений «обов'язок» батьків по відношенню до неповнолітніх дітей.
Також падчерка у спірному випадку не може вимагати у вітчима забезпечення його утриманням, оскільки за законом такий обов'язок на нього не покладений.
Таким чином, саме на ОСОБА_4 , як мати ОСОБА_3 , згідно чинного законодавства покладено обов'язок утримувати свою дитину.
В свою чергу, ОСОБА_1 , як заявником, не було долучено до заяви про надання відстрочки від призову під час мобілізації жодних документів, які б могли підтвердити: поважність причин, за яких ОСОБА_4 не може надавати належного утримання своїй доньці - ОСОБА_3 ; відсутність у ОСОБА_3 діда, баби або поважність причин, за яких останні не можуть надавати належного утримання своїй внучці.
Враховуючи вищевикладене, виходячи з наданих позивачем документів, враховуючи положення абзацу 4 частини 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», а також відсутність підтвердження наявності у позивача обов'язку здійснювати утримання ОСОБА_3 , суд дійшов до переконання, що матеріали справи не містять належних, допустимих та достовірних доказів, що свідчили б про статус позивача як батька, який має на своєму утриманні три дитини віком до 18 років.
З вказаних підстав, суд вважає правомірними дії відповідача щодо відмови позивачу в наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації.
Відповідно до ч.1 ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно з ч.1 та ч. 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Перевіривши обґрунтованість доводів позивача та оцінивши зібрані в справі докази у їх сукупності, суд приходить до переконання про відсутність підстав для задоволення адміністративного позову.
З урахуванням положень ст.139 КАС України питання про розподіл судових витрат у справі не вирішується.
Керуючись ст.ст. 73-77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, -
В задоволенні адміністративного позову відмовити.
Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Інформація про учасників справи:
Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_5 )
Відповідач: ІНФОРМАЦІЯ_1 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_6 )
Суддя Вільчинський Олександр Ванадійович