Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,
тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41
в порядку ст. 343 ГПК України
"13" лютого 2025 р. м. ХарківСправа № 922/1933/22
Господарський суд Харківської області у складі:
судді Жигалкіна І.П.
при секретарі судового засідання Кісельовій С.М.
розглянувши скаргу (вх. № 29646 від 26.11.2024) Акціонерного товариства "Оператор газорозподільної системи "Харківгаз" на дії приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Корольова М.А.
по справі
за позовом 3 - я особа, яка не Товариства з обмеженою відповідальністю "Оператор газотранспортної системи України", м. Київ заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, м. Київ
до Акціонерного товариства "Оператор газорозподільної системи "Харківгаз", м. Харків
про та за зустрічним позовом до про стягнення 183 400 381,71 грн. Акціонерного товариства "Оператор газорозподільної системи "Харківгаз", м. Харків Товариства з обмеженою відповідальністю "Оператор газотранспортної системи України" зобов'язання вчинити дії
за участю представників:
ТОВ "ОГС України" - Ракітіна П.С. (в режимі відеоконференції)
АТ "ОГС "Харківгаз" - Батракова О.Ю.
приватний виконавець - Корольов М.А. (в режимі відеоконференції)
25.10.2022 ТОВ "Оператор ГТС України" звернулося до Господарського суду Харківської області з позовом, в якому просило стягнути з АТ "Харківгаз" грошові кошти у загальній сумі 183 400 381,71 грн, з яких: 139 081 876,70 грн - основна заборгованість, 13 063 614,76 грн - пеня, 27 674 665,63 грн - інфляційні втрати, 3 580 224,62 грн - три відсотки річних.
25.11.2022 АТ "Харківгаз" звернулося до Господарського суду Харківської області із зустрічною позовною заявою, в якій просило зобов'язати ТОВ "Оператор ГТС України" привести маржинальну ціну придбання та маржинальну ціну продажу в кожну газову добу червня 2021 року, вересня 2021 року, в яких фактично вчинилися балансуючи дії, у відповідність до вартості природного газу, проданого оператором газотранспортної системи внаслідок отримання послуг балансування.
1. РУХ СПРАВИ, ПЕРЕБІГ СУДОВИХ ЗАСІДАНЬ, ПРАВОВІ ПОЗИЦІЇ СТОРІН ТА УЧАСНИКІВ СПРАВИ.
1.1. Рішенням Господарського суду Харківської області від 21.03.2024 в первісному позові та зустрічному позовах відмовлено повністю.
1.2. Не погоджуючись з рішенням Господарського суду Харківської області від 21.03.2024 ТОВ "Оператор ГТС України" звернулося до Східного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою.
1.3. Постановою Східного апеляційного господарського суду від 04.07.2024, апеляційну скаргу ТОВ "Оператор ГТС України" задоволено, рішення Господарського суду Харківської області від 21.03.2024 скасовано та прийнято нове, яким позов ТОВ "Оператор ГТС України" задоволено повністю.
1.4. На виконання постанови Східного апеляційного господарського суду від 04 липня 2024 року у справі № 922/1933/22, яка набрала законної сили 04 липня 2024 року, Східний апеляційний господарський суд 23 вересня 2024 року видав відповідні накази.
1.5. 26 листопада 2024 року АТ "Оператор газорозподільної системи "Харківгаз" звернувся до Господарського суду Харківської області зі скаргою (вх. №29646) неправомірні дії приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Корольова М.А. щодо відкриття виконавчого провадження №76558728. Визнати протиправним та скасувати постанову про відкриття виконавчого провадження №76558728 від 14.11.2024.
1.6. Скаргу (вх. №29646 від 26.11.2024) Акціонерного товариства "Оператор газорозподільної системи "Харківгаз" на дії приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Корольова М.А. прийнято та призначено до розгляду на "28" листопада 2024 р. о(об) 12:05.
Ухвалою від 28.11.2024 повідомлено учасників справи, що судове засідання у справі по скарзі (вх. №29646 від 26.11.2024) відбудеться 12 грудня 2024 року о(б) 12:30 год.
Ухвалою від 12.12.2024 було задоволено клопотання (вх. № 30724 від 06.12.2024) приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Корольова М.А. про відкладення та зазначено, що судове засідання у справі по скарзі (вх. № 29646 від 26.11.2024) відбудеться 16 січня 2025 року о(б) 12:15 год.
Ухвалою від 16.01.2025 було прийнято та долучено до матеріалів справи додаткові пояснення (вх. № 520 від 09.01.2025) АТ "ОГС "Харківгаз", відзив на скаргу (вх. №764 від 13.01.2025) приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Корольова М.А. прийняти та долучити до матеріалів справи та додаткові пояснення (вх. № 1091 від 15.01.2025) приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Корольова М.А., а також повідомлено учасників справи, що судове засідання у справі по скарзі (вх. № 29646 від 26.11.2024) відбудеться 13 лютого 2025 року о(б) 11:30год.
1.7. У судовому засіданні представник скаржника підтримує заявлену скаргу (вх. №29646 від 26.11.2024), просить суд визнати протиправною та скасувати постанову приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Корольова М.А. про відкриття виконавчого провадження №76558728 від 14.11.2024 про стягнення з АТ «Харківгаз» на користь ТОВ «Оператор газотранспортної системи України» 183400381,71 грн.
1.8. У своїй скарзі та наданих поясненнях АТ "ОГС "Харківгаз" посилається на протиправність дій приватного виконавця Корольова М.А. щодо винесення постанови про відкриття виконавчого провадження №76558728 в супереч нормам ст. 5 Закону України “Про виконавче провадження», оскільки частка держави у статутному капіталі АТ "ОГС "Харківгаз" перевищує 25 відсотків, (керуючий рахунками в цінних паперах АРМА, управитель від АРМА АТ “ДАТ “Чорноморнафтогаз»).
1.9. У якості доводів посилається на Постанову від 19 грудня 2024 року Верховного Судоу у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі №903/62/23, де розглянуто касаційну скаргу Акціонерного товариства "Оператор газорозподільної системи "Волиньгаз" на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 11.09.2024 (у складі колегії суддів: Василишин А.Р. (головуючий), Маціщук А.В., Філіпова Т.Л.), якою було скасовано в частині ухвалу Господарського суду Волинської області від 24.07.2024 про часткове задоволення скарги на дії приватного виконавця за скаргою Акціонерного товариства "Оператор газорозподільної системи "Волиньгаз" на дії приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Щербакова Ігоря Миколайовича за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Оператор газотранспортної системи України" до Акціонерного товариства "Оператор газорозподільної системи "Волиньгаз" про стягнення заборгованості.
1.10. Також, скаржник вважає, що дії приватного виконавця щодо прийняття до виконання вищевказаного наказу та відкриття на підставі нього виконавчого провадження № 76558728 вчинено з порушенням статті 24 Закону України “Про виконавче провадження» та норм Кодексу професійної етики приватних виконавців, а саме абзацу 3 статті 16, в якому передбачено, що приватний виконавець зобов'язаний утриматися від дій і прийомів, що мають ознаки недобросовісної конкуренції та порушення принципу територіальності, які проявляються шляхом відкриття виконавчого провадження за місцем знаходження коштів на рахунках боржника, крім виконавчих документів щодо боржника-нерезидента України.
1.11. На думку скаржника порушення з боку приватного виконавця полягає в тому, що останній беручи до уваги вказані стягувачем щодо рахунків боржника в АБ “БАНК “КЛІРИНГОВИЙ ДІМ», АТ “БАНК АЛЬЯНС», АТ “ОЩАДБАНК», де потенційно можуть перебувати грошові кошти, приватний виконавець, виконавчим округом якого є місто Київ, відкрив відповідне виконавче провадження відносно АТ “Харківгаз» не звертаючи увагу на місцезнаходження зареєстровано в м. Харкові боржника, під видом критерію “місцезнаходження майна боржника», а саме за місцезнаходженням грошових коштів на рахунку такого боржника.
1.12. Представник ТОВ "Оператор ГТС України" у судовому засіданні проти задоволення скарги (вх. № 29646 від 26.11.2024) заперечує, вважає її не обґрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню. Вважає помилковими доводи стосовно компетенції державної виконавчої служби по виконанню рішення (наказу) по даній справи.
1.13. Приватний виконавець у судовому засіданні заперечує проти задоволення скарги (вх. №29646 від 26.11.2024), як на безпідставну та необґрунтовану, оскільки здійснює передбачені законом повноваження стосовно відкриття виконавче провадження без порушення чинного законодавства.
1.14. У своєму відзиві на скаргу та поясненні зазначає, що скаржник помилково ототожнює передачу в управління АРМА, корпоративних прав АТ “Харківгаз» з передачею їх у власність держави.
1.15. Стосовно обставин, що АТ “НАК “Нафтогаз України» належить 25,000015% у статутному капіталі АТ “Харківгаз». Згідно інформації з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань стосовно АТ “Харківгаз» станом на 20.12.2024 встановлено, що в останньому відсутні відомості про те, що частка держави у статутному капіталі боржника перевищує 25 відсотків.
1.16. Як вбачається з наданої скаржником інформації Національного депозитарію України свідчить про те, що одним із власників цінних паперів АТ “Харківгаз» є АТ “НАК “Нафтогаз України» та його відсоток у статутному капіталі боржника становить 25,000015. Зі статуту останнього вбачається, що засновником та єдиним акціонером Компанії є держава. Функції з управління корпоративними правами держави у статутному капіталі Компанії виконує Кабінет Міністрів України (п. 15 Статуту). Таким чином, не держава володіє акціями АТ “Харківгаз», а АТ НАК “Нафтогаз України», як юридична особа, яка здійснює всі права та несе всі обов'язки акціонера. АРМА не є власником корпоративних прав, та у даному випадку виконує функції установника управління, зміна власника та перехід права власності не відбулось. Після проведення перевірки в реєстрі корпоративних прав держави у статутних капіталах господарських товариств, встановлено відсутність зареєстрованої АРМА частки держави в уставному капіталі АТ “Харківгаз» код 03359500.
1.17. Приватний виконавець вважає, що має передбачені законом повноваження відкривати виконавче провадження і за місцезнаходженням майна боржника. Таким чином твердження скаржника щодо права приватного виконавця на відкриття виконавчого провадження виключно лише за місцезнаходженням особи боржника є помилковими і не відповідають дійсності.
1.18. Інші представники до суду не з'явилися, пояснень, заперечень, доказів тощо до суду не надали. Про день та час проведення судового засідання було повідомлено належним чином. Явку обов'язковою судом не визнавалось.
2. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ. ВОЄНИЙ СТАН.
2.1. Основними засадами (принципами) господарського судочинства, зокрема, є розумність строків розгляду справи судом, неприпустимість зловживання процесуальними правами (п.п. 10, 11 ч. 3 ст. 2 Господарського процесуального кодексу України (надалі - ГПК України).
2.2. Відповідно до ч. 2 ст. 42 ГПК України, учасники справи зобов'язані виявляти повагу до суду та до інших учасників судового процесу, сприяти своєчасному, всебічному, повному та об'єктивному встановленню всіх обставин справи, виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки, виконувати інші процесуальні обов'язки, визначені законом або судом.
2.3. Згідно з ч. 1 ст. 43 ГПК України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами, зловживання процесуальними правами не допускається.
2.4. З врахуванням вказаних приписів чинного законодавства та з огляду на фактичні обставини справи суд констатує, що вчинив всі необхідні та можливі заходи для належного повідомлення сторін про дату, час та місце судового засідання щодо розгляду скарги по даній справі, їм надана можливість скористатись своїми процесуальними правами, визначеними ГПК України, в тому числі судом дотримано під час розгляду справи обумовлені чинним законом процесуальні строки для звернення учасників справи із заявами, клопотаннями, доказами тощо.
2.5. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово вказував на необхідність дотримання принципу розумності тривалості провадження.
2.6. Так, у рішення “Вергельський проти України» ЄСПЛ вказав, що розумність тривалості провадження має оцінюватися у світлі конкретних обставин справи та з урахуванням таких критеріїв, як складність справи, поведінка заявника та відповідних органів.
2.7. На підставі вищевикладеного, суд звертає увагу, що враховуючи наявність загрози, у зв'язку зі збройною агресією з боку рф, на підставі чого введено в Україні воєнний стан, поточну обстановку, що склалася в місті Харкові, постійні тривоги, які впливають на виготовлення процесуальних документів, наявної беззаперечної та відкритої інформації щодо постійних обстрілів міста Харкова та Харківської області (керованими боєприпасами, КАБ, С-300 та інш., що може повністю покривати місто Харків, будь-який район, навіть населені пункти Харківської області), відсутність електроенергії у зв'язку з пошкодженням обладнання, після масованих ракетних обстрілів росії (майже знищено всі основні енергетичні об'єкти, які живлять місто), пошкодження будівлі, де розміщений суд, а отже призвело до певних перебоїв у роботі.
2.8. Крім того, суд звертає увагу, що за інформацією Міністерства юстиції України, 19.12.2024 року відбулася масштабна зовнішня кібератака на державні реєстри України та на сайти Національних інформаційних систем (НАІС). Внаслідок атаки було призупинено роботу Єдиних та Державних реєстрів, які перебувають у компетенції Міністерства юстиції України. Атаки зазнали також Автоматизовна система виконавчого провадження, Єдиний реєстр боржників та Єдиний реєстр приватних виконавців України. У зв'язку з цим, не тільки виконавці були позбавлені можливості вчиняти виконавчі дії, оскільки пов'язані з роботою реєстрів, а також й суди щодо ухвалення певних судових рішень. Поспішне винесення судового рішення могло б привести до не виконання з боку приватного виконавця такого рішення, а отже сторони звернулися до суду з відповідною скаргою на бездіяльність приватного виконавця.
2.9. Європейський Суд з прав людини дійшов до висновку, що виконавче провадження не може бути відокремлено від судового провадження (справа "Сіка проти Словакії" (Sika v. Slovakia), N2132/02, пп. 23-26, від 13 липня 2006 року). Дану позицію ЄСПЛ підтримує також у справі "Васильчук проти України" (Заява N31387/05, остаточне рішення 10.05.2010).
2.10. Судове рішення за своєю суттю охороняє права, свободи та законні інтереси фізичних та юридичних осіб, а виконання судового рішення є завершальною стадією судового провадження, яким досягається кінцева мета правосуддя - захист інтересів фізичних та юридичних осіб і реальне поновлення їхніх порушених прав.
2.11. Виконання судових рішень, зокрема у господарських справах, є складовою права на справедливий суд та однією із процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950, ратифікованою Україною Законом №475/97-ВР від 17.07.1997.
2.12. Гарантією прав фізичних та юридичних осіб у виконавчому провадженні є можливість оскарження дій або бездіяльності державних чи приватних виконавців.
2.13. Також, суд вважає за доцільне зазначити, що Конституцією України (ст.ст. 8, 129 та 147) гарантовано визнання та застосування в Україні принципу верховенства права. При цьому, загальновизнано, що його базовим елементом є принцип правової визначеності, який, крім іншого, означає стабільність та єдність судової практики, а також можливість відступу судом від своєї попередньої правової позиції лише за наявності вагомих підстав.
2.14. Таким чином для забезпечення єдності судової практики, з урахуванням Закону України “Про судоустрій і статус суддів», судами першої інстанції, апеляційної та касаційної інстанції, з підстав розгляду подібних справ, які суд першої інстанції враховує, що при розгляді даної скарги для встановлення всіх обставин, суд звертає увагу щодо подібних правовідносин та строку розгляду скарг на дії виконавців, які розглядались Східним апеляційним господарським судом по матеріалам апеляційної скарги приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Щербакова І.М. (вх.№1836Х від 29.07.2024) та апеляційної скарги ТОВ “Оператор газотранспортної системи України» (вх. №1847Х від 29.07.2024) на ухвалу Господарського суду Харківської області від 12.07.2024 у справі № 922/4313/23, а також розгляд Верховним Судом касаційної скарги АТ "Оператор газорозподільної системи "Волиньгаз" на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 11.09.2024, якою було скасовано в частині ухвалу Господарського суду Волинської області від 24.07.2024 про часткове задоволення скарги на дії приватного виконавця.
2.15. Враховуючи вищевикладене, суд був вимушений вийти за межі граничного процесуального строку розгляду даної скарги встановленого ст. 342 ГПК України, здійснивши її розгляд у розумний строк і за згодою сторін (про що свідчать протоколи судових засідань), застосувавши ст.ст. 2, 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 3 Конституції України та ст.ст. 2, 11 ГПК України.
2.16. Враховуючи вищевказане суд вважає, що учасники процесу були належним чином повідомлені судом про розгляд спору за їх участю. В той же час, вони не були позбавлені можливості скористатися вільним доступом до електронного реєстру судових рішень в Україні, в силу статті 4 Закону України “Про доступ до судових рішень» та ознайомитися з ухвалами Господарського суду Харківської області та визначеними у ній датами та часом розгляду даної справи та забезпечити представництво його інтересів в судових засіданнях.
2.17. Суд приймає до уваги, що сторонам були створені належні умови для надання усіх необхідних доказів, надано достатньо часу для підготовки до судового розгляду справи.
3. ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СКАРГИ
3.1. З'ясувавши всі фактичні обставини, якими обґрунтовувалася скарга, всебічно та повно дослідивши докази, які містяться в матеріалах справи, господарський суд встановив наступне.
3.2. 25.10.2022 ТОВ "Оператор ГТС України" звернулося до Господарського суду Харківської області з позовом, в якому просило стягнути з АТ "Харківгаз" грошові кошти у загальній сумі 183 400 381,71 грн, з яких: 139 081 876,70 грн - основна заборгованість, 13 063 614,76 грн - пеня, 27 674 665,63 грн - інфляційні втрати, 3580224,62 грн - три відсотки річних.
3.3. 25.11.2022 АТ "Харківгаз" звернулося до Господарського суду Харківської області із зустрічною позовною заявою, в якій просило зобов'язати ТОВ "Оператор ГТС України" привести маржинальну ціну придбання та маржинальну ціну продажу в кожну газову добу червня 2021 року, вересня 2021 року, в яких фактично вчинилися балансуючи дії, у відповідність до вартості природного газу, проданого оператором газотранспортної системи внаслідок отримання послуг балансування.
3.4. Рішенням Господарського суду Харківської області від 21.03.2024 в первісному позові та зустрічному позовах відмовлено повністю.
3.5. Не погоджуючись з рішенням Господарського суду Харківської області від 21.03.2024 ТОВ "Оператор ГТС України" звернулося до Східного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою.
3.6. Постановою Східного апеляційного господарського суду від 04.07.2024, апеляційну скаргу ТОВ "Оператор ГТС України" задоволено, рішення Господарського суду Харківської області від 21.03.2024 скасовано та прийнято нове, яким позов ТОВ "Оператор ГТС України" задоволено повністю.
3.7. На виконання постанови Східного апеляційного господарського суду від 04 липня 2024 року у справі № 922/1933/22, яка набрала законної сили 04 липня 2024 року, Східний апеляційний господарський суд 23 вересня 2024 року видав відповідні накази.
3.8. 14.11.2024 на виконання до приватного виконавця надійшов наказ Східного апеляційного господарського суду від 23.09.2024 у справі №922/1933/22 про стягнення з Акціонерного товариства "Оператор газорозподільної системи "Харківгаз" (611109, м. Харків, вул. Безлюдівська, 1, код ЄДРПОУ 03359500) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Оператор газотранспортної системи України" (03065, м. Київ, пр. Любомира Гузара, 44, код ЄДРПОУ 42795490) 183400381,71 грн, з яких: 139 081 876,70 грн - основна заборгованість, 13 063 614,76 грн - пеня, 27 674 665,63 грн - інфляційні втрати, 3 580 224,62 грн 3% річних.
3.9. За результатами перевірки доказів, доданих до заяви про відкриття виконавчого провадження, у відповідності до ст.ст. 3, 4, 24, 25, 26, 27 Закону України “Про виконавче провадження» (далі - Закон), ст. 31 Закону України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів", враховуючи практику Верховного Суду у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду викладену у справі № 905/64/15 від 21 травня 2021 року, приймаючи до уваги джерело та спосіб отримання інформації, про місце знаходження коштів боржника, 11.10.2024 приватним виконавцем виконавчого округу м. Києва Корольов Михайло Андрійович прийняте рішення про відкриття виконавчого провадження з примусового виконання наказу Східного апеляційного господарського суду від 23.09.2024 у справі №922/1933/22, про що винесено постанову про відкриття виконавчого провадження №76558728.
3.10. 14.11.2024 приватним виконавцем у відповідності до ст. 27 Закону “Про виконавче провадження», ст. 31 Закону України “Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» винесена постанова про стягнення з боржника основної винагороди в розмірі 2772324,00. Копії постанови направлені сторонам виконавчого провадження.
3.11. 14.11.2024 приватним виконавцем у відповідності до ст. 42 Закону України “Про виконавче провадження» винесена постанова про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження в розмірі 431,00 грн., копії постанови направлені сторонам виконавчого провадження.
3.12. 14.11.2024 приватним виконавцем у відповідності до ст. 30 Закону України «Про виконавче провадження» винесена постанова про приєднання виконавчого провадження №76558728 до зведеного виконавчого провадження №76285009.
3.13. АТ "ОГС "Харківгаз" (Боржник) посилаючись на порушення приватним виконавцем порядку відкриття виконавчого провадження звернувся до суду зі скаргою на дії приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Корольова М.А. по зазначеній справі.
3.14. Зокрема, АТ "ОГС "Харківміськгаз" вважає, що приватний виконавець протиправно відкрив виконавче провадження не за місцем реєстрації Відповідача (Боржника), а у виконавчому окрузі міста Києва, де останній не зареєстрований та не має майна. Також скаржник стверджує, що виконання рішення у даній справі відповідно до ст. 5 ЗУ “Про виконавче провадження» віднесено до компетенції державної виконавчої служби.
Скаржник посилається, на час здійснення Національним агентством діяльності з управління корпоративними правами АТ “Харківміськгаз» до нього фактично перейшли всі повноваження власника. Оскільки починаючи з 24.05.2022 частка держави в особі вищевказаного центрального органу виконавчої влади у статутному капіталі АТ “Харківміськгаз» перевищує 25 відсотків, з огляду на приписи пункту 2 частини 2 статті 5 Закону України “Про виконавче провадження», суд дійшов висновку про неможливість здійснення приватним виконавцем примусового виконання рішень щодо АТ “Харківміськгаз», в тому числі відсутність підстав для винесення постанови від 14.11.2024 про відкриття виконавчого провадження №76558728.
3.15. Також, АТ "ОГС "Харківміськгаз" посилається на порушення статті 24 Закону України “Про виконавче провадження» з боку приватного виконавця, що призвело до протиправно відкрив виконавчого провадження, оскільки останнім порушено принцип територіальності, які проявляються шляхом відкриття виконавчого провадження за місцем знаходження коштів на рахунках боржника, крім виконавчих документів щодо боржника-нерезидента України.
Посилання приватного виконавця на заяву Стягувача, щодо обґрунтованої наявності майна, яке належить боржнику та його місцезнаходження в межах виконавчого округу міста Києва, оскільки у боржника наявні відкриті рахунки в банківській установі - АТ “БАНК “КЛІРИНГОВИЙ ДІМ» (код ЄДРПОУ 21665382, адреса: 04070, м. Київ, вул. Борисоглібська, буд. 5 літ. А), АТ “БАНК АЛЬЯНС» (04053, м. Київ, вул. Січових Стрільців, буд. 50), АТ “ОЩАДБАНК» (01001, м. Київ, вул. Госпітальна, буд. 12Г).
3.16. Суд звертає увагу, з урахуванням передбаченого положенням ч. 5 ст. 75 ГПК України, на встановлені судом обставини, які були викладені в рішенні Господарського суду Харківської області від 20.07.2023, що залишене без змін як постановою Східного апеляційного господарського суду від 02.11.2023 так й постановою Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 16.04.2024 у справі № 922/331/23, викладаючи нижче.
3.16.1. "Фактичні обставини справи, встановлені судами.
10. 17 травня 2022 року слідчий суддя Печерського районного суду в місті Києві у справі № 757/11188/22-к задовольнив клопотання прокурора про арешт майна у кримінальному провадженні № 62021000000000160 від 22.02.2021.
11. Слідчий суддя постановив накласти арешт на корпоративні права, заборонивши здійснювати облікові операції щодо внесення змін до системи депозитарного обліку щодо цих акцій та розпоряджатися ними, що належать на праві власності, зокрема:
1) Компанії Ерісвел Трейдінг Лімітед (ERISWELL TRADING LIMITED, місцезнаходження: Eleftheriou Venizelou, 35. Cyprus, Nicosia, 1107 Кіпр), а саме у кількості 1 057 990 штук номінальною вартістю 0,5 грн кожна та становить 14,531% від загальної кількості;
2) Компанії Содеман Лімітед (SODEMAN LIMITED) місцезнаходження: Irakleous, 9A, Pallouriotissa Nicosia 1046 КІПР) у кількості 1 251 703 штук номінальною вартість 0,5 грн кожна та становить 17,1915% від загальної кількості;
3) Компанії Сагасіті Лімітед (SAGACITY LTD, місцезнаходження: NicosiaKarpenisiou,11, of.301 Nicosia 1077 КІПР) у кількості 958925 штук номінальною вартістю 0,5 грн кожна та становить 13,1704% від загальної кількості;
4) Компанії Хамгейт Холдінгс Лімітед (HUMGATE HOLDINGS LTD, місцезнаходження: Karpenisiou, 11, flat/office 301, Nicosia 1077 КІПР) у кількості 1 437 017 штук номінальною вартістю 0,5 грн кожна та становить 19,7367% від загальної кількості;
5) Компанії Тантер Холдінгс Лімітед (TANTER HOLDINGS LTD, місцезнаходження: Laskareos, 21, StrovolosNicosia 2028 КІПР) у кількості 991 142 штук номінальною вартістю 0,5 грн кожна та становить 13,6129% від загальної кількості;
6) ТОВ "ЛАСФАНО Україна" (ідентифікаційний код 35850662) у кількості 1 288 724 штук номінальною вартістю 0,5 грн кожна та становить 17,7% від загальної кількості.
12. Зазначені акції емітовані Товариством.
13. 24 травня 2022 року слідчий суддя Печерського районного суду міста Києва постановив ухвалу про передачу арештованих акцій в управління АРМА.
14. 28 травня 2022 року Кабінет Міністрів України видав розпорядження № 429-р "Деякі питання управління активами, на які накладено арешт у кримінальному провадженні, у виняткових випадках", яким погодив пропозицію АРМА і Міністерства енергетики щодо передачі в управління АТ "ДАТ "Чорноморнафтогаз" активів, на які накладено арешт у кримінальному провадженні.
15. Це розпорядження було прийнято у порядку статті 21-1 Закону України від 10 листопада 2015 року № 772-VIII "Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів" (надалі - Закон України “Про Національне агентство»).
16. 5 липня 2022 року на виконання ухвали слідчого судді та розпорядження Кабінету Міністрів АРМА, як Установник управління, уклав з позивачем договір № 11/2022 управління активами (майном). Відповідно до умов договору позивачу було передано в управління акції, в тому числі акції, що емітовані Товариством, у кількості 6 985 501 штук, що становлять 95,9425% від загальної кількості. Власниками цих акцій є вищезазначені кіпрські компанії, в тому числі третя особа з самостійними вимогами.
17. Управитель набуває повноваження щодо реалізації прав на цінні папери, прав за цінними паперами з дати укладення такого договору (пункт 1.3 договору).
18. Строк управління активами визначений з дати підписання договору і до 05 липня 2027 року або до усунення ризику збою та/або переривання функціонування Активів, що може призвести до виникнення надзвичайних ситуацій, і до завершення здійснення процесуальних заходів, про що Управитель отримає повідомлення від Установника Управління, та перебігу наступних п'яти місяців після такого повідомлення, або до дня одержання Управителем повідомлення про намір припинення (розірвання) дії договору у разі надходження винесеного у межах наданих законом повноважень рішення прокурора, а також судового рішення, яке набрало законної сили, яким скасовано арешт прийнятих в управління активів, набрання законної сили судовим рішенням про конфіскацію, спеціальну конфіскацію, стягнення активів в дохід Держави в кримінальному провадженні, які перебувають в управлінні АРМА, або у випадку, визначеному у розділі 6 договору. Дані щодо припинення цього договору вносяться до системи Депозитарного обліку цінних паперів (пункт 1.2 договору).
19. Управління активами за цим Договором здійснюється Управителем в таких інтересах вказаних нижче осіб, зокрема:
а) власника активів - в частині збереження вартості активів, ефективності управління активами - з метою забезпечення збереження активів власнику у разі настання визначеної законом підстави такого повернення;
б) Держави Україна - з метою забезпечення:
- разом з Міністерством енергетики України та Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, вжиття відповідно до законодавства всіх дієвих заходів, спрямованих на запобігання ризику збою та/або переривання функціонування активів, що може призвести до виникнення надзвичайних ситуацій;
- виконання визначеного кримінальним процесуальним законодавством України завдання арешту активів як заходу забезпечення відповідного кримінального провадження;
- можливості примусового стягнення активів на користь Держави Україна у визначеному законом правовому режимі у разі настання визначеної законом підстави такого стягнення;
- надходжень до Державного бюджету України доходів від управління Активами в порядку, на умовах та у розмірах, визначених законодавством та цим Договором;
в) Установника Управління - в частині забезпечення виконання ним визначених законом функцій та повноважень з управління активами (пункт 3.1 договору).
20. Прийняття Управителем активів в управління за цим договором, наявність активів на балансі Управителя не призводить до виникнення в Управителя права власності, а також права довірчої власності на активи (пункт 3.2 договору)."
4. ПРАВОВА КВАЛІФІКАЦІЯ ВИНИКЛИХ ПРАВОВІДНОСИН. РЕЛЕВАНТНА СУДОВА ПРАКТИКА ВС.
4.1. Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам, з урахуванням фактичних та правових підстав щодо скарги на дії приватного виконавця, суд зазначає наступне.
4.2. В Конституції України закріплено, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд. (ст. 129-1 Конституції України).
4.3. Статтею 13 Закону України “Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що судові рішення, які набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.
4.4. Відповідно до ст. 326 ГПК України судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.
4.5. За змістом ч.ч. 1, 3 ст. 327 ГПК України виконання судового рішення здійснюється на підставі наказу, виданого судом, який розглядав справу як суд першої інстанції. Наказ, судовий наказ, а у випадках, встановлених цим Кодексом, - ухвала суду є виконавчими документами.
4.6. Правовідносини, що виникли між сторонами, регулюються Законами України “Про виконавче провадження» та “Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».
4.7. Відповідно до частини 1 статті 1 Закону України “Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
4.8. Згідно зі ст. 1 Закону України “Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», яка кореспондується з нормами ст. 5 Закону України “Про виконавче провадження», примусове виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) покладається на органи державної виконавчої служби та у визначених Законом України “Про виконавче провадження» випадках - на приватних виконавців.
4.9. Завданням органів державної виконавчої служби та приватних виконавців є своєчасне, повне і неупереджене виконання рішень, примусове виконання яких передбачено законом (ст. 3 Закону України “Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів»).
4.10. За приписами частини другої ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
4.11. Відповідно до частини першої ст. 18 Закону України “Про виконавче провадження» виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
4.12. Пунктом 2 ч. 2 ст. 18 Закону України “Про виконавче провадження» унормовано обов'язок виконавця здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.
4.13. У відповідності до ст. 339 ГПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права.
4.14. Пунктом 2 ч. 2 ст. 5 Закону України “Про виконавче провадження» встановлено, що приватний виконавець здійснює примусове виконання рішень, передбачених статтею 3 цього Закону, крім рішень, за якими боржником є держава, державні органи, Національний банк України, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, державні та комунальні підприємства, установи, організації, юридичні особи, частка держави у статутному капіталі яких перевищує 25 відсотків, та/або які фінансуються виключно за кошти державного або місцевого бюджету.
4.15. Тобто, з наведеного вбачається, що законом встановлено обмеження у здійсненні приватним виконавцем примусового виконання рішень стосовно тих аспектів, де частка держави у статутному капіталі перевищує 25 відсотків, та/або які фінансуються виключно за кошти державного або місцевого бюджету
4.16. Завданням органів державної виконавчої служби та приватних виконавців є своєчасне, повне і неупереджене виконання рішень, примусове виконання яких передбачено законом (ст. 3 Закону України “Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів»).
4.17. Пункт 6 ч. 1 ст. 4 Закону України “Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» та п. 4 ч. 1 ст. 2 Закону України “Про виконавче провадження» встановлюють принцип (засаду) диспозитивності виконавчого провадження та визначають його обов'язковість при здійсненні виконавчого провадження органами державної виконавчої служби та приватними виконавцями.
4.18. Цей принцип полягає, зокрема, у наданні стягувачу права вибору пред'явити виконавчий документ для примусового виконання до органу державної виконавчої служби або до приватного виконавця, якщо виконання рішення відповідно до статті 5 Закону України “Про виконавче провадження» віднесено до компетенції і органів державної виконавчої служби, і приватних виконавців (а. 2 ч. 1 ст. 19 цього Закону).
4.19. Отже, законом передбачено, що стягувач має право на обрати орган який буде здійснювати примусове виконання (державна виконавча служба та приватний виконавець) з урахуванням встановлених законом обмежень.
4.20. Статтею 24 Закону України “Про виконавче провадження» визначено, що приватний виконавець приймає до виконання виконавчі документи за місцем проживання, перебування боржника - фізичної особи, за місцезнаходженням боржника - юридичної особи або за місцезнаходженням майна боржника. Виконавчі дії у виконавчих провадженнях, відкритих приватним виконавцем у виконавчому окрузі, можуть вчинятися ним на всій території України. (ч. 2 зазначеної статті). Виконання рішення, яке зобов'язує боржника вчинити певні дії, здійснюється виконавцем за місцем вчинення таких дій (ч. 3). Виконавець має право вчиняти виконавчі дії щодо звернення стягнення на доходи боржника, виявлення та звернення стягнення на кошти, що знаходяться на рахунках боржника у банках чи інших фінансових установах, небанківських надавачах платіжних послуг, на електронні гроші, які зберігаються на електронних гаманцях в емітентах електронних грошей, на рахунки в цінних паперах у депозитарних установах на території, на яку поширюється юрисдикція України (ч. 4).
4.21. Отже, з наведеної норми вбачається, що приватний виконавець в праві здійснювати виконавчі дії (відкрити виконавче провадження) за місцем знаходження майна боржника, тобто грошові кошти на рахунках у банках або інших фінансових установах.
4.22. Відповідно до ст. 25 ЗУ “Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» визначає, що приватний виконавець має право приймати до виконання виконавчі документи, місце виконання яких відповідно до Закону України “Про виконавче провадження» знаходиться у межах Автономної Республіки Крим, області або міста Києва чи Севастополя, у яких розташований його виконавчий округ.
4.23. Відомості про виконавчий округ, на території якого приватний виконавець здійснює діяльність містяться у Єдиному реєстрі приватних виконавців України (п. 4 ч. 2 ст. 23 Закону України “Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів»).
4.24. Відповідно до ч. 1 ст. 27 Закону України “Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» фізичні або юридичні особи мають право вільного вибору приватного виконавця з числа тих, відомості про яких внесено до Єдиного реєстру приватних виконавців України, з урахуванням суми стягнення та місця виконання рішення, визначеного Законом України “Про виконавче провадження».
4.25. Відповідно до ч. 3 ст. 26 Закону України “Про виконавче провадження», в заяві про примусове виконання рішення стягувач має право зазначити відомості, що ідентифікують боржника чи можуть сприяти примусовому виконанню рішення (рахунок боржника, місце роботи чи отримання ним інших доходів, конкретне майно боржника та його місцезнаходження тощо). Отже, виконавче провадження може бути відкрите за місцезнаходженням безготівкових грошових коштів боржника.
4.26. Приватний виконавець може приймати виконавчі документи за місцезнаходженням грошових коштів боржника, в тому числі коштів, які знаходяться на рахунках боржника в банках та інших фінансових установах, що також зазначається в роз'ясненні Міністерства юстиції України №23123/16620-33-18/20.5.1 від 11.06.2018 р.
4.27. Зазначена позиція викладена Верховним Судом в постанові від 10.09.2018 р. у справі № 905/3542/15 та сталою судовою практикою у справах № 910/7534/18, № 905/2953/17, № 921/757/16-г/7 (господарських судів), також № 140/182/19, № 824/947/18-а, № 520/1523/19, № 826/16091/18, № 160/9377/18, № 560/4311/18, № 379/1636/18, № 420/97/19, № 440/383/19, № 460/103/19 (адміністративних судів) та № 355/1167/17 (загальної юрисдикції).
4.28. Верховний Суд зазначає, що оскільки боржник має відкриті рахунки в банківській установі з місцем реєстрації в місті Києві, а подальші дії приватного виконавця в межах вже відкритого виконавчого провадження не обмежуються виконавчим округом цього виконавця, Суд зазначає, що дії приватного виконавця, який здійснює примусове виконання рішень у виконавчому окрузі міста Києва, з відкриття виконавчого провадження шляхом винесення постанови про відкриття виконавчого провадження та подальші виконавчі дії з винесенням постанов про арешт коштів на всіх рахунках боржника-відповідача, відкритих у банківських установах - не суперечать нормам законодавства. Таким чином, місцезнаходження грошових коштів у безготівковій формі є місце реєстрації фінансової установи, в якій був відкритий рахунок.
4.29. Суд зазначає, що Верховний Суд у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду при ухваленні постанови від 21 травня 2021 року у справі № 905/64/15 дійшов наступних висновків:
“9.1. Позиція щодо необхідності відступу від висновків Верховного Суду…
... Згідно з пунктом 1 частини першої статті 26 Закону України “Про виконавче провадження» виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону, зокрема, за заявою стягувача про примусове виконання рішення.
За змістом норм чинного законодавства, що регулюють питання, пов'язані з виконанням судових рішень і рішень інших органів, що підлягають примусовому виконанню, виконавчий документ, прийнятий виконавцем до виконання, є підставою для початку здійснення виконавцем примусового виконання рішення. Оригінал (дублікат) виконавчого документа подається до органу державної виконавчої служби або приватного виконавця разом із заявою про примусове виконання рішення.
Вимоги до форми і змісту заяви про примусове виконання рішення визначені у частинах другій - четвертій статті 26 Закону України “Про виконавче провадження», а також у пункті 3 розділу ІІІ Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженій наказом Міністерства юстиції України № 512/5 від 02 квітня 2012 року (далі по тексту - Інструкція).
Зокрема в абзаці 12 пункту 3 розділу ІІІ Інструкції (тут і далі по тексту - у редакції, чинній станом на 13 серпня 2020 року - дату подання Дочірньою компанією “Газ України» Національної акціонерної компанії “Нафтогаз України» як стягувачем до приватного виконавця заяви про примусове виконання рішення № 31/01-646) визначені вимоги до форми і змісту заяви про примусове виконання рішення, що подається до приватного виконавця за таким критерієм як місцезнаходження майна боржника. (Примітка: до 24 грудня 2019 року в пункті 3 розділу ІІІ цієї Інструкції були відсутні такі положення. Зазначений 12-й абзац першочергово після внесення змін до пункту 3 розділу ІІІ цієї Інструкції за наказом Міністерства юстиції України № 3940/5 від 09 грудня 2019 року був абзацом 11 (одинадцятим). Згодом після внесення змін до пункту 3 розділу ІІІ Інструкції за наказом Міністерства юстиції України № 1825/5 від 01 червня 2020 року абзац 11 (одинадцятий) став абзацом 12 (дванадцятим), а у подальшому після внесення змін до пункту 3 розділу ІІІ Інструкції за наказом Міністерства юстиції України № 3208/5 від 16 вересня 2020 року став абзацом 28 (двадцять восьмим). Станом на дату ухвалення Верховний Судом цієї постанови діє редакція Інструкції, за якою зазначений абзац пункту 3 розділу ІІІ є 28 (двадцять восьмим)).
Відповідно до абзацу 12 пункту 3 розділу ІІІ Інструкції (у редакції, чинній станом на 13 серпня 2020 року) у разі пред'явлення виконавчого документа до органу державної виконавчої служби або приватного виконавця за місцезнаходженням майна боржника до заяви про примусове виконання рішення додається документ/копія документу, який підтверджує, що майно боржника (грошові кошти на рахунках в банках або інших фінансових установах) знаходиться(яться) на території, на яку поширюється компетенція органу державної виконавчої служби, або в межах виконавчого округу приватного виконавця.
Передбачена цією нормою необхідність стягувача додати до заяви докази місцезнаходження майна боржника обумовлена необхідністю обґрунтування та доведення стягувачем виконавцю такого критерію як місцезнаходження майна боржника та лише в ракурсі того, що майно боржника знаходиться на території, на яку поширюється компетенція органу державної виконавчої служби, або в межах виконавчого округу приватного виконавця. Зазначена норма передбачає надання стягувачем лише доказів місцезнаходження майна боржника на цій території, а не доказів фактичної наявності майна боржника у місцезнаходженні такого майна.
Зазначена норма Інструкції (у разі, якщо стягувач в якості майна боржника зазначає грошові кошти) не може тлумачитися як така, що передбачає обов'язок стягувача додавати до заяви про примусове виконання рішення докази фактичної наявності грошових коштів на банківських рахунках боржника, оскільки у разі такого її тлумачення (застосування) ця норма суперечила б статті 60 та пункту 1 частини першої статті 61 Закону України “Про банки і банківську діяльність», за змістом яких відомості про банківські рахунки клієнтів, фінансово-економічний стан клієнтів є банківською таємницею, забезпечення збереження якої є обов'язком банку, зокрема шляхом обмеження кола осіб, що мають доступ до інформації, яка становить банківську таємницю. Аналіз наведених норм Закону України “Про банки і банківську діяльність» свідчить про те, що стягувач, який не входить до кола осіб, які мають доступ до інформації, яка становить банківську таємницю, та не є особою, якій відповідно до частини першої статті 62 Закону України “Про банки і банківську діяльність» банк може розкрити інформацію, що містить банківську таємницю, обмежений у можливостях надати органу державної виконавчої служби або приватному виконавцю відомості про стан рахунків боржника у банках. Таке тлумачення цієї норми Інструкції також суперечить частині перші статті 19 Конституції України, за змістом якої ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
З огляду на викладене стягувач, звертаючись до виконавця із заявою про примусове виконання рішення має довести саме обставини знаходження майна боржника на території, на яку поширюється компетенція органу державної виконавчої служби, або в межах виконавчого округу приватного виконавця, надати (додати до заяви) докази місцезнаходження майна боржника на цій території, а не докази фактичної наявності майна боржника у місцезнаходженні такого майна.
Наприклад, у разі посилання стягувача на наявність у боржника грошових коштів на рахунках у банківських установах, стягувач, який обмежений в отриманні інформації, що є банківською таємницею, має надати наявні у нього докази існування таких рахунків боржника, докази, з яких йому стало відомо про такі існуючі рахунки боржника (ділова переписка, правочини, первинні, розрахункові документи тощо).
Крім того відповідно до частини першої статті 13 Закону України “Про виконавче провадження» під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.
За змістом пункту 21 частини третьої статті 18 Закону України “Про виконавче провадження» виконавець саме під час здійснення виконавчого провадження (тобто після його відкриття) має право отримувати від банківських та інших фінансових установ інформацію про наявність рахунків та/або стан рахунків боржника, рух коштів та операції за рахунками боржника.
Згідно з частиною другою статті 36 Закону України “Про виконавче провадження» розшук боржника - юридичної особи, майна боржника організовує виконавець шляхом подання запитів до відповідних органів, установ або проведення перевірки інформації про майно чи доходи боржника, що міститься в базах даних і реєстрах, та перевірки майнового стану боржника за місцем проживання (перебування) або його місцезнаходженням.
З аналізу цих норм Закону України “Про виконавче провадження», а також зокрема в цілому статей 13, 18, 26, 36, 48 Закону, вбачається, що виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення під час здійснення виконавчого провадження, тобто після прийняття виконавчого документу до виконання та після відкриття виконавчого провадження. Перевірка майнового стану боржника (стану рахунків боржника у банках), розшук боржника та/або його майна, зокрема грошових коштів боржника, здійснюється у вже відкритому виконавчому провадженні.»
4.30. Отже підсумовуючи викладене, скарга АТ "ОГС "Харківгаз" в частині визнання протиправним дії приватного виконавця щодо прийняття до виконання наказу та відкриття на підставі нього виконавчого провадження № 76284357 та скасування вказаної постанови не знаходить свого підтвердження та спростовується, як доводами приватного виконавця та сталою практикою судів.
4.31. Щодо посилання Скаржника на дії приватного виконавця Корольова М.А. стосовно винесення постанови про відкриття виконавчого провадження № 76284357, які порушують законні права та інтереси Товариства, а також суперечать нормам ст. 5 Закону України “Про виконавче провадження», суд зазначає наступне.
4.32. Скаржник посилається на те, що 19 грудня 2024 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 903/62/23 (суд враховує її зміст та висновки відповідно до ч. 4 ст. 236 ГПК України) розглянуто касаційну скаргу Акціонерного товариства "Оператор газорозподільної системи "Волиньгаз" на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 11.09.2024 (у складі колегії суддів: Василишин А.Р. (головуючий), Маціщук А.В., Філіпова Т.Л.), якою було скасовано в частині ухвалу Господарського суду Волинської області від 24.07.2024 про часткове задоволення скарги на дії приватного виконавця за скаргою Акціонерного товариства "Оператор газорозподільної системи "Волиньгаз" на дії приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Щербакова Ігоря Миколайовича за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Оператор газотранспортної системи України" до Акціонерного товариства "Оператор газорозподільної системи "Волиньгаз" про стягнення заборгованості.
4.33. В цій постанові у справі № 903/62/23 Верховний Суд зазначив: “ … Пунктом 2 частини другої статті 5 Закону України "Про виконавче провадження" встановлено, що приватний виконавець здійснює примусове виконання рішень, передбачених статтею 3 цього Закону, крім рішень, за якими боржником є держава, державні органи, Національний банк України, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, державні та комунальні підприємства, установи, організації, юридичні особи, частка держави у статутному капіталі яких перевищує 25 відсотків, та/або які фінансуються виключно за кошти державного або місцевого бюджету.
В такий спосіб законом прямо передбачено обмеження у здійсненні приватним виконавцем примусового виконання рішень, передбачених статтею 3 цього Закону, зокрема, обмеження стосується боржників - юридичних осіб, у статутному капіталі яких частка більше 25 відсотків належить державі.
4.12. Стаття 1 Закону № 772-VIII визначає управління активами як діяльність із володіння, користування та розпорядження активами, на які накладено арешт у кримінальному провадженні чи у справі про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави і вирішено питання про їх передачу Національному агентству, тобто забезпечення збереження активів, збереження (за можливості - збільшення) їх економічної вартості, передача їх в управління або реалізація активів у випадках та порядку, передбачених цим Законом, а також реалізація активів, конфіскованих у кримінальному провадженні чи стягнених за рішенням суду в дохід держави внаслідок визнання їх необґрунтованими.
4.13. Суд звертає увагу, що визначений вказаною нормою закону зміст управління активами є тотожним змісту права власності, наведеному у статті 317 Цивільного кодексу України (власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном).
4.13. З аналізу статті 100 Кримінального процесуального кодексу України вбачається, що в управління чи для реалізації Національному агентству передаються активи за сукупності умов: такі активи визнані речовими доказами в кримінальному провадженні; вартістю понад 200 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; можуть бути передані Національному агентству за письмовою згодою власника, а в разі її відсутності - за рішенням суду.
4.14. Строк управління активами, що передані Національному агентству, залежить від строку дії арешту в кримінальному провадженні. З припиненням арешту або закриттям кримінального провадження припиняється і дія управління арештованим майном.
4.15. Основною метою накладення арешту на майно в кримінальному провадженні є забезпечення невідворотності настання негативних наслідків для особи за вчинення кримінальних правопорушень, насамперед корупційних. Це здійснюється через позбавлення особи економічних переваг, одержаних внаслідок її протиправної поведінки, а також унеможливлення одержання такою особою будь-яких переваг унаслідок вчинення кримінального правопорушення.
…
4.19. З урахуванням викладеного та зважаючи на вимоги статті 1 Закону № 772-VIII (управління активами, що здійснюється Національним агентством, включає діяльність із володіння, користування та розпорядження ними) суд першої інстанції правомірно ухвалив про наявність підстав для ототожнення таких правовідносин зі змістом права власності.
…
4.23. Розглянувши доводи касаційної скарги щодо прийняття оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції без урахування правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 16.04.2024 у справі № 922/331/23, від 18.06.2024 у справі № 922/1297/23, від 31.01.2024 у справі № 925/1355/22 колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
4.24. У постанові Верховного Суду від 16.04.2024 у справі № 922/331/23 (до закінчення перегляду якої судом касаційної інстанції зупинялось провадження у справі № 922/1297/23 та яку враховували суди при розгляді справи № 925/1355/22) Суд дійшов таких висновків: ...
4.25. Вищевикладене дає підстави для висновку, що при виконанні судових рішень щодо стягнення коштів за рахунок активів боржника, які у передбаченому законом порядку передані в управління Національного агентства як центрального органу державної виконавчої влади, підлягає застосуванню пункт 2 частини другої статті 5 Закону України "Про виконавче провадження", оскільки вказана норма не має будь-яких застережень відносно того, що частка держави в розмірі більш ніж 25% статутного капіталу має належати їй лише на праві власності та/або з зазначенням про це у відповідних державних реєстрах.
4.26. Відповідаючи на доводи касаційної скарги щодо можливості Приватного виконавця здійснювати виконання рішень щодо боржника, корпоративні права якого перебувають у управлінні Національного агентства, Суд виходить із системного тлумачення статей 124, 129-1 Конституції України, статей 317, 318 Цивільного кодексу України, статті 1 Закону України № 772-VIII, пункту 2 частини другої статті 5 Закону України "Про виконавче провадження" та доходить висновку, що, після запровадження управління майном, держава в особі Національного агентства набула тимчасово права власника щодо таких корпоративних прав з метою забезпечення збереження активів та збереження (за можливості - збільшення) їх економічної вартості.
…
Тобто застосована законодавцем юридична конструкція свідчить про те, що під час здійснення процедури управління активами повноваження власника реалізуються саме Національним агентством, а майно і корпоративні права фактично перебувають у його власності та повертаються власнику лише після відповідного рішення прокурора чи суду.
4.28. В такий спосіб, з урахуванням вимог пункту 2 частини другої статті 5 Закону України "Про виконавче провадження" Приватний виконавець не мав права відкривати виконавче провадження та здійснювати виконавчі дії щодо майна боржника, оскільки частка держави у статутному капіталі, з урахуванням її перебування в управління Національного агентства, складає більше 25%».
4.34. Враховуючи наявність встановлених фактів, наявних доказів в матеріалах зазначеної справи щодо розгляду даної скарги, беручи до уваги викладене учасників в своїх поясненнях та запереченнях, з урахуванням посилання на постанову Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19 грудня 2024 року у справі № 903/62/23(суд враховує її зміст та висновки відповідно до ч. 4 ст. 236 ГПК України, проте ставиться до її змісту критично, оскільки зміст останньої вводить в обіг не притаманні праву цивільному юридичні конструкції (п.п. 4.13., 4.19., 4.20., 4.25., 4.26 та ін.), суд дійшов до висновку щодо необґрунтованості даної скарги.
5. ПОЗИЦІЯ СУДУ З ПРИВОДУ ВИНИКЛИХ ПРАВОВІДНОСИН
5.1. У рішенні ЄСПЛ у справі "Лейла Шахін проти Туреччини" від 10.11.2005 зазначається, що згідно з практикою закон є чинним положенням, яке застосовується з урахуванням тлумачення, яке дають йому компетентні суди. Національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (рішення у справі "Воловік проти України" від 06.12.2007).
5.2. У п. 41 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету міністрів ради Європи щодо якості судових рішень зазначено, що обов'язок судів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна із сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
5.2.1. Судом використовувались наступні науково-доктринальні джерела: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 . Сучасне приватне право України: вектори європейського розвитку. Вісник Національної академії правових наук України. 2016. № 3 (86). С. 49- 55, ОСОБА_3 . Приватноправовий примус в цивільних охоронних правовідносинах. Вісник Національної академії правових наук України. Харків, 2018. № 1. Т. 25. С. 219- 235., Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України: у 2 т. / ОСОБА_1 та ін.; за ред. О. В. Дзери (кер. авт. кол.), ОСОБА_1 , В. В. Луця. 4-те вид., перероб. і допов. Київ: Юрінком Інтер, 2011. Т. 1. 808 с., ОСОБА_4 . Виникнення, перехід та припинення суб'єктивних цивільних прав: проблеми теорії та практики: монографія. Київ: Алерта, 2020. 640 с., Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України : у 2 т. / ОСОБА_1 та ін. : за ред. О. В. Дзери (кер. авт. кол.), ОСОБА_1 , В. В. Луця. 4-те вид., перероб. і допов. Київ: Юрінком Інтер, 2010. Т. ІІ. 1056 с., ОСОБА_5 . Цивільні правовідносини у сфері зберігання речей, що є предметом спору (секвестр) в Україні: дис. … канд.. юрид. наук. Харків, 2020. 216 с., та ін.
5.3. Як відомо, саме положення чинного цивільного законодавства України регулюють усі майнові відносини, що складаються з приводу оборотоздатних майнових благ, а також щодо виконання незаборонених законом робіт та надання послуг. Своєю чергою ЦК України називають економічною Конституцією України, а Господарський кодекс України при цьому не поширює свою дію на майнові та особисті немайнові відносини, що регулюються ЦК України (ч. 1 ст. 4) і водночас встановлює, що майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України (а. 2 ч. 1 ст. 174).
5.4. У сучасних умовах практично немає майнових відносин, які б не охоплювалися регулюванням спеціальними положеннями цивільного законодавства України або принципами цивільного права.
5.5. Зокрема, як зазначається у ч. 2 ст. 1 ЦК України до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом. З цього приводу у цілому постає проблема чи можна вважати відносини з накладення арешту на майно фізичної особи, а також встановлення щодо нього управління такими, які “засновані на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні».
5.6. Очевидною є та обставина, що особа, на чиє майно накладається арешт, не обирає чи вступати їй у відповідні відносини з органом державної влади, не може протистояти цьому, а відповідні наслідки для її майнової сфери настають незалежно від її волевиявлення у чому отримує відображення застосування до неї публічно-правового примусу. Але, по-перше, за загальним правилом, у випадку накладення заборони відчуження на майно особи, у тому числі арешту судом, зокрема в якості забезпечення позову, або, наприклад, внаслідок встановлення договірної заборони, пов'язаної з передачею майна у заставу, відповідна особа залишається власником такого майна; по-друге, застосування відповідного примусу має чіткі часові межі, які звершуються, власне, встановленням арешту.
5.7. У контексті ст. 1 ЦК України майновими відносинами, є перш за все відносини власності, що виникають у зв'язку із закріпленням матеріальних благ за уповноваженими суб'єктами і здійсненням останніми правомочностей з володіння, користування та розпорядження цими благами.
5.8. З цього слідує, що у межах процедурних відносин накладення арешту, якщо він накладається у позадоговірному порядку, особа, права якої на майно обмежуються, не виступає юридично рівною відносно суб'єкта, актом якого така заборона накладається. Проте після завершення процедури накладення арешту, а тому і припинення відповідних процедурних правовідносин, власник майна, як правило, продовжує перебувати у цивільних правовідносин з приводу відповідних майнових благ, які засновані на юридичній рівності, проте вже з урахуванням встановлених щодо його суб'єктивних прав обмежень.
5.9. Таким чином, практично усі майнові відносини, що виникають в Україні з приводу оборотоздатних об'єктів і не заборонених до виконання робіт та надання послуг, є цивільними за своєю природою і охоплюються положеннями цивільного законодавства.
5.10. Своєю чергою положення публічного права можуть вносити у відповідні цивільно-правові конструкції свої “модифікації», які, по-перше, можуть набувати у тому числі приватно-правових ознак, а, по-друге, зберігають за собою значення публічно-правових елементів у межах приватно-правових механізмів. Такими модифікаціями можуть виступати у тому числі підстави виникнення, переходу, припинення та обмеження суб'єктивних цивільних прав, які при цьому реалізовуються у формі публічно-правових процедур. Однак відповідні процедури є лише “надбудовами» над цивільно-правовими конструкціями або ж, інакше кажучи інтегрованими у них компонентами. Передумовами їх реалізації виступають наявні цивільно-правові відносини без яких такі процедури не можуть реалізовуватися, адже об'єктом аналізу у рамках таких процедур виступають у тому числі цивільні правовідносини, а наслідком їх реалізації виступають, відповідно, виникнення, переходу, припинення та обмеження суб'єктивних цивільних прав. У зв'язку з цим вони, як правило, виконують службову або ж сервісну роль, а тому у відриві від сфери цивільного права не мають самостійного значення. Крім того, у межах цивільно-правової сфери вони демонструють свою нехарактерність у тому числі при виконанні функції легітимації обставин правої реальності, не кажучи вже про правовстановлення.
5.11. Для прикладу, набуття особою права власності на нерухоме майно, як зазначається у ч. 2 ст. 3 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» пов'язується з необхідністю їх державної реєстрації. При цьому сама реєстрація у своїй сутності являє собою процедуру адміністративного характеру у ході надання якої встановлюються обставини цивільно-правового характеру, зокрема набуття особою прав як умови їх реєстрації, наявність обтяжень прав правопопередника, що виступають перешкодами для реалізації відповідної процедури тощо. При цьому наслідки реєстрації також мають цивільно-правовий характер, оскільки фіксують набуття зміну чи припинення прав на нерухомість.
5.12. Також, наприклад, примусове відчуження об'єктів нерухомого майна пов'язується з реалізацією публічно-правової процедури у ході якої воля особи, майно якої відчужується, не враховується, однак при цьому умовою застосування такої процедури виступає наявність у особи, майно якої відчужується права власності на нього, у ході процедури встановлюються обставини цивільно-правового характеру, зокрема наявність прав на відповідне майно у третіх осіб та вартість майна, а внаслідок її реалізації право власності на нерухомість набуває держава, яка у подальшому здійснює його у межах цивільних правовідносин.
5.13. Націоналізація може передбачати у тому числі прийняття акта адміністративно-правового характеру, однак його наслідком є зміна власника. Своєю чергою приватизація майна навпаки, як правило завершується не адміністративно-правовим актом, а таким, що слідує за ним, укладення цивільно-правового договору купівлі-продажу (ст. 26 Закону України “Про приватизацію державного і комунального майна»), однак її наслідком є зміна власника майна.
5.14. Саме тому усі окреслені обставини отримали відображення у ст. 346 ЦК України в якості підстав припинення права власності.
5.15. Передумовою застосування до особи такого заходу як арешт її майна виступає наявність у неї права власності на відповідне майно. Водночас у світлі зазначеного вище, ключовим виступає питання чи зберігаються за особою право власності на корпоративні права у випадку накладення арешту на них, а також подальшої їх передачі в управління Національному агентству?
5.16. При цьому в якості основних аргументів щодо неможливості приватного виконавця виконувати у примусовому порядку судові рішення щодо юридичної особи, корпоративні права щодо якої передано в управління Національному агентству, як вбачається, виступають дві обставини: 1) внаслідок встановлення управління майном на підставі положень Закону України “Про Національне агентство» право власності особи на таке майно припиняється у зв'язку з переходом повноважень власника до Національного агентства; 2) з п. 2 ч. 2 ст. 5 Закону України “Про виконавче провадження» не вбачається, що частка держави в розмірі більш ніж 25% статутного капіталу має належати їй лише на праві власності, у зв'язку з цим ця норма може бути поширена і на випадки тимчасового здійснення Національним агентством, як органом центральної виконавчої влади, діяльності з управління корпоративними правами відповідної юридичної особи (п.п. 2.3 та 2.4 постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19 грудня 2024 року у справі № 903/62/23).
5.17. Водночас очевидно, що другий з окреслених аргументів може стати предметом аналізу у ході розгляду першого або, принаймні, розгляд першого може стати передумовою для більш глибокого аналізу другого.
5.18. У зв'язку з цим розглянемо підняту проблему з урахуванням сформованих вище висновків і в контексті важливих для справи обставин.
6. АНАЛІЗ СУДОМ ОБСТАВИН І ГІПОТЕЗ В МЕЖАХ СПРАВИ.
6.1. Юридичні наслідки акту з передачі майна в управління Національному агентству.
6.2. Положення Закону України “Про Національне агентство» не дозволяють однозначно встановити, що внаслідок передачі арештованого майна в управління Національному агентству відбувається припинення права власності на таке майно у власника і виникнення такого права у Національного агентства.
6.3. Зокрема, як слідує з ч. 1 ст. 2 зазначеного Закону Національне агентство є центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом, що забезпечує формування та реалізацію державної політики, зокрема з управління активами, на які накладено арешт у кримінальному провадженні чи у справі про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави або які конфісковано у кримінальному провадженні чи стягнено за рішенням суду в дохід держави внаслідок визнання їх необґрунтованими.
6.4. При цьому ч. 1 ст. 19 Закону України “Про Національне агентство», зокрема встановлюється, що Національне агентство здійснює управління активами, на які накладено арешт у кримінальному провадженні, у тому числі як захід забезпечення позову - лише щодо позову, пред'явленого в інтересах держави, із встановленням заборони розпоряджатися та/або користуватися такими активами, а також у позовному провадженні у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави із встановленням заборони користуватися такими активами.
6.5. Зазначені активи приймаються в управління на підставі ухвали слідчого судді, суду чи згоди власника активів, копії яких надсилаються Національному агентству не пізніше наступного робочого дня після їх винесення (надання) з відповідним зверненням прокурора.
6.6. За загальним правилом, встановлення заборони відчуження майна, у тому числі арешту, не спричиняє наслідок у формі припинення права власності на таке майно або ж його переходу до держави, а лише блокує (обмежує) можливості власника володіти, користуватися та/або розпоряджатися відповідним майном.
6.7. Вочевидь, що “згода власника активів» не може бути інтерпретована як певний специфічний вид цивільно-правового договору відчуження майнових благ.
6.8. Цивільному законодавству України відомий так званий договір РЕПО, який передбачає відчуження майна (як правило, цінних паперів) з обов'язком набувача здійснити у подальшому їх зворотне відчуження відчужувачу. Проте, такий договір, як правило, має оплатний характер. Тому його використання у відносинах з Національним агентством передбачає виплату останнім відчужувачу певної грошової винагороди, за загальним правилом, еквівалентної вартості майна. Однак, у такому разі руйнується забезпечувальна спрямованість арешту та управління у цілому, адже після виплати винагороди вони припиняють виконувати забезпечувальну функцію.
6.9. При цьому, договір дарування хоча і має безоплатний характер, проте не може встановлювати обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру (ч. 2 ст. 717 ЦК України).
6.10. Припущення про перехід до держави в особі Національного агентства права власності на арештоване майно внаслідок його отримання Національним агентством в управління “на підставі ухвали слідчого судді, суду» виглядає занадто дискусійним у контексті вимог ч.ч. 5 та 6 ст. 41 Конституції України, якими передбачається, що примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.
6.11. Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.
6.12. Тобто, примусове відчуження має оплатний характер, що не узгоджується із забезпечувальною спрямованістю управління. Своєю чергою конфіскація, як встановлюється положеннями КПК України, застосовується з набранням законної сили вироком суду, яким встановлюється вчинення відповідною особою кримінального правопорушення.
6.13. У зв'язку з цим примусове відчуження державою відповідного майна до моменту вступу у силу судового рішення явно викликає проблеми із забезпеченням недоторканості права власності в аспекті міжнародних стандартів. Проте розглянемо цей аспект питання більш ретельно далі.
6.14. Про те, що з передачею майна в управління Національному агентству не відбувається переходу права власності свідчать й окремі положення Закону України “Про Національне агентство».
6.15. Зокрема а.а. 2 та 3 п. 3 ч. 7 ст. 21 Закону встановлюється, що у разі здійснення управління активами у вигляді частки у статутному (складеному) капіталі чи акцій, паїв управитель під час здійснення повноважень власника таких активів у вищих органах управління відповідної юридичної особи зобов'язаний погоджувати свої дії з власником таких активів.
Дія цієї частини не поширюється на управління активами у виняткових випадках з особливостями, передбаченими цим Законом.
6.16. Очевидно, що у даному випадку йдеться саме про особу, на чиє майно накладено арешт, адже Національне агентство позначається у тексті цієї статті Закону саме як “Національне агентство», тобто, йдеться про двох різних суб'єктів.
6.17. Крім того, що як вбачається з ч. 8 ст. 21 Закону України “Про Національне агентство» навіть під час управління майном, здійснюваним органом державної влади, воно продовжує перебувати під арештом. Проте у цьому немає жодного сенсу, якщо слідувати припущенню, що Національне агентство є власником такого майна. Тобто постає питання: що саме забезпечує арешт, якщо право власності вже належить державі?
6.18. При цьому ч. 1 ст. 21-1 Закону України “Про Національне агентство» передбачається, що у виняткових випадках управління активами, зазначеними в частині першій статті 21 Закону, на які накладено арешт у кримінальному провадженні, може здійснюватися шляхом їх передачі в управління підприємству, установі, організації, що належить до сфери управління міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади, або господарському товариству, 50 і більше відсотків акцій (часток) якого знаходиться у статутних капіталах господарських товариств, частка держави в яких становить 100 відсотків, на підставі рішення Кабінету Міністрів України без дотримання вимог, передбачених частиною другою статті 21 Закону.
Однак, очевидно, що цей винятковий випадок узгоджується у цілому з правовою природою управління, визначеною положеннями Закону і відрізняється від звичайного управління, регламентованого Законом, лише в частині умов та підстав його встановлення, а також порядку здійснення, який, вочевидь з урахуванням ризиків, які зумовлюють необхідність використання виняткових підстав для встановлення управління, не передбачає обов'язку погодження управителем своїх дій з власником таких активів, тобто особою, активи якої передано в управління.
6.19. У цілому звернення у цьому сенсі до положень гл. 25 “Припинення права власності» ЦК України унеможливлює кваліфікацію переходу права власності на майно до Національного агентства внаслідок встановлення управління таким майном (якщо виходити з припущення, що такий перехід має місце) в якості реалізації одного з механізмів, передбачених відповідними положеннями. Хіба що у такому разі реалізовується механізм, що чітко не передбачений ЦК України, як про це зазначається в ч. 2 ст. 346 ЦК України.
7. ВОЛОДІННЯ, КОРИСТУВАННЯ ТА РОЗПОРЯДЖЕННЯ МАЙНОМ.
7.1. Припущення про те, що поєднання у Національного агентства можливостей володіння, користування та розпорядження майном свідчить про набуття державою в особі органу державної влади права власності на відповідні майнові блага зіштовхується з певними проблемами.
7.2. Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону України “Про національне агентство» управління активами визначається, зокрема як діяльність із володіння, користування та розпорядження активами, на які накладено арешт у кримінальному провадженні чи у справі про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави і вирішено питання про їх передачу Національному агентству.
7.3. У ч. 1 ст. 317 ЦК України, дійсно, встановлюється, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
7.4. Але з цього приводу важливо акцентувати увагу на тому, що у ст. 317 ЦК України йдеться про володіння, користування та розпоряджання “своїм майном».
7.5. Це положення з одного боку розкриває зміст права власності, тобто характер правомочностей, сукупність яких утворює право власності, а з іншого боку зазначеним словосполученням підкреслює характер юридичного зв'язку особи з майном у межах якого відповідні правомочності утворюватимуть право власності. Тобто “своїм майном» - це конкретизація положення про правомочності.
7.6. Окреслене отримує розвиток, а тому і підтвердження у двох аспектах.
Першим виступають положення розділу ІІ “Речові права на чуже майно», у тому числі глави 30 “Загальні положення про речові права на чуже майно». Частина 1 ст. 395 ЦК України містить перелік речових прав на чуже майно до яких відносяться, зокрема право володіння, право користування (сервітут), емфітевзис та суперфіцій і при цьому перелік є невичерпним, оскільки ч. 2 зазначеної статті встановлюється, що законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно. Речові права на “чуже майно» чітко корелюють з володінням, користуванням та розпоряджанням “своїм майном», яке характерне для права власності. Речові права на чуже майно дуже часто також складаються з правомочностей володіння, користування та розпорядження.
Другим аспектом виступає те, що зобов'язальні правовідносини передбачають виникнення у особи, яка не є власником майна, правомочностей володіння, користування та розпорядження. Зокрема, представник може володіти та користуватися майном і при цьому може бути управомочений власником на розпорядження ним.
Відповідно до ч. 1 ст. 774 ЦК України передання наймачем речі у володіння та користування іншій особі (піднайм) можливе лише за згодою наймодавця, якщо інше не встановлено договором або законом. Таким чином, наймач речі володіє та користується предметом найму і при цьому, якщо відповідне обмеження зняте з нього умовами договору найму, він може також розпоряджатися нею шляхом передачі у піднайм, зосереджуючи таким чином у своїх руках правомочності володіння, користування та розпорядження відповідним майном.
Зберігач має право володіти предметом договору зберігання, а також, з дозволу поклажодавця, користуватися річчю, переданою йому на зберігання і навіть передавати її у користування іншій особі (ст. 944 ЦК України), об'єднуючи таким чином правомочності володіння, користування та розпорядження.
Більше того, положення гл. 70 передбачають можливість виникнення у управителя за договором управління майном прав та обов'язки з управління без виникнення довірчої власності на таке майно (ст.1029 ЦК України). При цьому здійснення управління передбачає у тому числі розпорядження майном, хоча і з обмеженими можливостями в частині відчуження і передачі у заставу (ст. 1037 ЦК України).
7.7. Особливістю усіх зазначених випадків є лише те, що відповідні особи розпоряджатимуться “не своїм майном», а “чужим майном», що і унеможливлює розгляд сукупності їх правомочностей володіння, користування та розпорядження як права власності.
8. ДОВІРЧА ВЛАСНІСТЬ ЯК АЛЬТЕРНАТИВНА ЮРИДИЧНА КОНСТРУКЦІЯ.
8.1. Вітчизняному правопорядку відома така конструкція як довірча власність (ч. 2 ст. 316, пар. 8 гл. 49 “Забезпечення виконання зобов'язання», ч. 2 ст. 1029, ч. 5 ст. 1033 ЦК України), щодо якої при цьому існує багато обговорень та дискусій.
8.2. Тим не менше, у силу того, що йдеться про управління майном і при цьому саме договір управління розглядається ЦК України в якості однієї з підстав виникнення довірчої власності (ч. 2 ст. 1029).
Крім того, право довірчої власності за ЦК України, на відміну від англо-американського інституту траста, не створює ефекту “розщепленого» права власності, який характеризує одночасне існування декількох титулів власності з різним обсягом і характером повноважень.
Адже за цивільним законодавством України довірчий власник виступає єдиним суб'єктом речового права на майно, яке перебуває у довірчій власності у той час як установник управління і вигодонабувач мають лише зобов'язальні права стосовно відповідного майна.
З цього слідує, що внаслідок виникнення довірчої власності право власності, яке існувало до такого виникнення, припиняється. Це прямо слідує і з відповідних нормативних положень.
8.3. У першу чергу слід зазначити, що відповідно до ч. 2 ст. 316 ЦК України особливим видом права власності є право довірчої власності, яке виникає внаслідок закону або договору.
8.4. Проблема полягає у тому, що право управління виникає у Національного агентства не в силу закону, як це відбулося, наприклад, з правами власності на землю державної і територіальної громади внаслідок їх розмежування (розділ ІІ Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності» (15, розділ ІІ “Прикінцеві та перехідні положення»), а внаслідок процедур, визначених Законом України “Про національне агентство», що не одне й те саме.
8.5. Поряд із цим, роблячи спробу вирішити це питання посередництвом розширеного тлумачення положень ЦК України для застосування аналогії, суд констатує, що підстава динаміки майнового цивільного правовідношення не перетворює відповідні відносини з цивільних на будь-які інші. У зв'язку з цим цивільні за своєю природою відносини управління не виходять з-під регулювання положень ЦК України навіть у тому разі, якщо підставою їх виникнення виступає акт органу державної влади. Адже обставиною, яка детермінує характер правовідносини виступає не підстава їх виникнення, якою згідно зі ст. 11 ЦК України можуть виступати не лише договори чи інші правочини, проте також і акти органів державної влади, а саме природа відповідних відносин.
8.6. При цьому положення спеціального законодавства можуть конкретизувати або ж модифікувати відповідні цивільно-правові за своєю природою конструкції, що обумовлюється у тому числі специфікою мети їх використання, яка може мати у тому числі публічно-правовий характер. Однак при цьому, якщо підставою виникнення цивільного за своєю природою правовідношення є акт органу державною влади, і водночас окремі аспекти відповідних правовідносин не врегульовані чітко законом, зокрема і в силу поєднання у їх конструкції елементів різних правовідносини, тоді на відповідні правовідносини, які у зв'язку з характером підстави їх виникнення мають недоговірний характер, поширюються у силу аналогії положення цивільного законодавства, що регламентують відповідні договірні відносини в частині, де вони не суперечать природі відповідних недоговірних відносин.
Одним з прикладів цього виступає судовий секвестр, який згідно зі ст. 976 ЦК України може виникати як на підставі договору, так і за рішенням суду. Проте, у силу того, що недоговірні відносини зберігання не врегульовані ЦК України, на них внаслідок застосування аналогії, поширюються відповідні положення ЦК України, що регулюють відповідні договірні відносини.
8.7. Проте проблема полягає у тому, що відносно секвестру ст. 976 ЦК України чітко визначає рішення суду в якості підстави виникнення відносин зберігання у той час як відносно відносин управління цього не зазначено. Більше того, застосування до управління, здійснюваного Національним агентством, у порядку аналогії положень п.п. 8 гл. 49 “Забезпечення виконання зобов'язання», а також гл. 70 “Управління майном», які фактично запроваджують два можливих випадки встановлення довірчої власності, зіштовхується з іншими перешкодами, які виключають відповідну можливість.
8.8. Стосовно положень п.п. 8 гл. 49 “Забезпечення виконання зобов'язання» необхідно звернути увагу на таке.
8.9. Відповідно до ч. 1 ст. 597-1 ЦК України з моменту встановлення довірчої власності право власності особи, яка передала своє майно у довірчу власність, припиняється. Проте, суд звертає увагу на таке.
8.10. По-перше, відповідно до ч. 1 ст. 597-3 ЦК України довірча власність виникає на підставі договору, укладеного у письмовій формі, що з самого початку ставить під сумнів можливість застосування аналогії для поширення норм п.п. 8 гл. 49 ЦК України до відносин з управління майном, здійснюваним Національним агентством. Для прикладу, ч. 1 ст. 3 Закону України “Про іпотеку» прямо встановлюється, що іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду.
8.11. По-друге, відповідно до ч. 2 ст. 597-2 ЦК України якщо законом не встановлено інше, об'єктом довірчої власності не можуть бути корпоративні права. За таких обставин стає очевидним, що відповідні положення ЦК України не проектувалися для безпосереднього регулювання відносин з управління корпоративними правами.
8.12. По-третє, положення п.п. 8 гл. 49 ЦК України орієнтовані на забезпечення зобов'язання, яким відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
8.13. З цим же пов'язується і специфіка підстав звернення стягнення на предмет управління. Відповідно до ч. 1 ст. 597-6 ЦК України у разі прострочення виконання боржником основного зобов'язання довірчий власник має право звернути стягнення на об'єкт довірчої власності за умови, що строк прострочення перевищує 20 календарних днів. У разі прострочення боржником виконання частини основного зобов'язання довірчий власник має право звернути стягнення на об'єкт довірчої власності, якщо прострочення виконання боржником основного зобов'язання триває більше 30 календарних днів.
8.14. Своєю чергою відповідно до а.а. 1 - 5 ч. 4 ст. 21 Закону України “Про національне агентство» рухоме майно може бути передано для реалізації без згоди власника за рішенням слідчого судді, суду за наявності хоча б однієї з таких підстав: 1) майно піддається швидкому псуванню; 2) майно швидко втрачає свою вартість; 3) витрати на зберігання рухомого майна протягом одного календарного року становлять більше 50 відсотків його вартості.
8.15. Нерухоме майно не може бути передано для реалізації без згоди власника такого майна до винесення обвинувального вироку суду, що набрав законної сили, або іншого судового рішення, що набрало законної сили, яке є підставою для застосування спеціальної конфіскації відповідно до Кримінального процесуального кодексу України, або судового рішення, яке набрало законної сили, про визнання активів необґрунтованими та їх стягнення в дохід держави.
8.16. Таким чином, до відносин з управління арештованим майном, здійснюваним Національним агентством, неможливо в порядку аналогії закону чи аналогії права повноцінно застосувати норми п.п. 8 гл. 49 ЦК України.
У першу чергу це пов'язується з рівнем регулювання відповідних відносин Законом України “Про Національне агентство». Адже, як зазначається ч. 1 ст. 8 ЦК України аналогія закону застосовується у випадку, якщо цивільні відносини не врегульовані ЦК України, іншими актами цивільного законодавства або договором. Проте відповідні відносини врегульовані зазначеним вище Законом і при цьому досить ретельно.
8.17. Аналогія права може бути застосована у разі неможливості використання аналогії закону (ч. 2 ст. 8 ЦК України). При застосуванні ж аналогії виникає ризик утворення гібридної конструкції правозастосування внаслідок якого норми п.п. 8 гл. 49 ЦК України застосовуватимуться до управління, здійснюваного Національним агентством, для якого характерний зовсім інший правовий режим.
8.19. Другою і при цьому принциповою обставиною виступає те, що для виникнення довірчої власності, яке передбачає припинення права власності особи, що існувало на майно до встановлення довірчої власності, вимагається чітке волевиявлення власника майна.
8.20. Очевидно, що це пов'язується з крайньою мірю втручання у право власності шляхом його обмеження або навіть більш точно сказати - позбавлення власника майна внаслідок встановлення управління щодо відповідних майнових благ.
Саме тому у ч. 2 ст. 316 ЦК України право довірчої власності розглядається як особливий вид права власності, який виникає внаслідок закону або договору. Адже якщо держава встановлюватиме довірче управління відносно майна власника в односторонньому порядку, тоді вона у такий спосіб позбавляє його права власності.
При цьому таке позбавлення хоча і має забезпечувальний характер, проте відбувається ще до встановлення рішенням суду, що набрало законної сили, вини особи у вчиненні кримінального правопорушення.
Тобто йдеться про таке собі “превентивне позбавлення права власності». Хоча при цьому а.а. 4 - 6 ст. 41 Конституції України, як ми зазначали, чітко встановлюється, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
8.21. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості.
Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.
8.22. Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.
8.23. Відповідно до ст. 354 ЦК України до особи може бути застосовано позбавлення права власності на майно за рішенням суду як санкція за вчинення правопорушення (конфіскація) у випадках, встановлених законом.
8.24. Конфісковане майно переходить у власність держави безоплатно, крім випадків, визначених законом.
8.25. Положення КПК України диференціюють два види конфіскації - “звичайну», тобто конфіскацію майна як вид покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи (п. 3 ч. 2 ст. 170), а також спеціальну (п. 2 ч. 2 ст. 170).
8.26. При цьому ч. 5 ст. 170 КПК України встановлюється, що у випадку, передбаченому п. 3 ч. 2 ст. 170 КПК України (застосування арешту з метою забезпечення конфіскації майна як виду покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи) арешт накладається на майно підозрюваного, обвинуваченого, засудженого або юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, за наявності достатніх підстав вважати, що суд у випадках, передбачених Кримінальним кодексом України, може призначити покарання у виді конфіскації майна або застосувати до юридичної особи захід кримінально-правового характеру у виді конфіскації майна.
8.27. Таким чином “загальна» конфіскація, застосовувана на підставі положень КПК України, не передбачає перехід права власності на майно підозрюваного до держави до моменту застосування судом конфіскації майна як виду покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи за рішенням, що набуло законної сили.
8.28. За ч. 9 ст. 100 КПК України, зокрема встановлюється, що питання про спеціальну конфіскацію та долю речових доказів і документів, які були надані суду, вирішується судом під час ухвалення судового рішення, яким закінчується кримінальне провадження.
Такі докази і документи повинні зберігатися до набрання рішенням законної сили. У разі закриття кримінального провадження слідчим або прокурором питання про спеціальну конфіскацію та долю речових доказів і документів вирішується ухвалою суду на підставі відповідного клопотання, яке розглядається згідно із ст.ст. 171-174 КПК України.
При цьому відповідно до п. 6 зазначеної частини ст. 100 КПК України гроші, цінності та інше майно, що одержані фізичною або юридичною особою внаслідок вчинення кримінального правопорушення та/або є доходами від нього, а також майно, в яке їх було повністю або частково перетворено, конфіскуються, а відповідно до п. 6-1 зазначеної частини майно (грошові кошти або інше майно, а також доходи від них) засудженого за вчинення корупційного злочину, легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, його пов'язаної особи конфіскується, якщо в суді не підтверджено законність підстав набуття прав на таке майно
8.29. Також відповідно до ч. 10 ст. 100 КПК України під час вирішення питання щодо спеціальної конфіскації насамперед має бути вирішене питання про повернення грошей, цінностей та іншого майна власнику (законному володільцю) та/або про відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням.
8.30. Таким чином, проаналізовані положення Конституції України, ЦК України та КПК України свідчать про неможливість набуття права власності державою на майно, щодо якого накладено арешт у кримінальній справі, до ухвалення судом рішення, яким вирішується питання про конфіскацію майна підозрюваного, а також до вирішення питання про проведення спеціальної конфіскації.
8.31. У протилежному випадку, якщо припускати, що Закон України “Про національне агентство» запроваджує нову підставу припинення права власності особи на майно, що не передбачена ч. 1 ст. 346 ЦК України, то вона не може застосовуватися на підставі цієї частини, оскільки не передбачена її змістом у той час як а. 3 ч. 2 ст. 4 ЦК України передбачається, що у разі, якщо суб'єкт права законодавчої ініціативи подав до Верховної Ради України проект закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж цей Кодекс, він зобов'язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до Цивільного кодексу України. Поданий законопроект розглядається Верховною Радою України одночасно з відповідним проектом закону про внесення змін до ЦК України.
В свою чергу, ч. 1 ст. 346 ЦК України встановлюється numerus clausus підстав припинення права власності серед яких при цьому є і визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави (п. 12 ч. 1), що, як вбачається, здійснюється на підставі рішення суду.
8.32. Відповідно до ч. 2 ст. 346 ЦК України право власності може бути припинене в інших випадках, встановлених законом, проте тоді це не узгоджується не лише з Конституцією України та ЦК України, проте також і з КПК України, оскільки особа позбавляється права власності ще до вставлення рішенням, що набрало законної сили, її вини у вчиненні кримінального правопорушення.
8.33. Саме тому, як показує практика регулювання відносин довірчої власності положеннями ЦК України, законодавча технологія складання основного акту цивільного законодавства України суворо стоїть на позиціях чіткого визначення випадків виникнення довірчої власності, а також необхідності чіткого волевиявлення при встановленні довірчої власності. Іншими словами, довірча власність виникає (а тому право власності у особи на відповідне майно припиняється) у випадку, якщо відповідні підстави чітко визначені законом як такі, що спричиняють виникнення довірчої власності або ж виникнення довірчої власності здійснюється чітким волевиявленням установником управління.
8.34. З цього ж слідує і неможливість застосування до відносин управління, здійснюваного Національним агентством внаслідок передачі йому арештованих активів, тобто до відносин, що виникають між Національним агентством і особою, щодо майна якої встановлюється управління, положень гл. 70 ЦК України адже відповідно до ч. 5 ст. 1033 ЦК України управитель, якщо це визначено договором про управління майном, є довірчим власником цього майна, яким він володіє, користується і розпоряджається відповідно до закону та договору управління майном.
Договір про управління майном не тягне за собою переходу права власності до управителя на майно, передане в управління.
8.35. При будь-якій інтерпретації цього положення Національне агентство не може вважатися суб'єктом довірчої власності щодо майна, переданого йому в управління, оскільки в аспекті першого речення зазначеного положення договір відсутній, а Закон України “Про Національне агентство» не передбачає виникнення у Національного агентства права довірчої власності на передане йому в управління майном.
Водночас друге речення аналізованого положення взагалі не передбачає переходу права власності до управителя, хоча, ймовірно, у даному випадку підкреслюється розмежування механізму припинення власності та виникнення довірчої власності від переходу права власності.
8.36. Крім того, про те, що внаслідок передачі майна в управління Національному агентству не відбувається припинення права власності у особи, якій таке майно належить на момент встановлення управління, свідчать термінологічні особливості та окремі положення.
8.37. До термінологічних особливостей відносяться вживання у положеннях параграфу 8 глави 49 ЦК України словосполучення “довірчий засновник», а у положеннях глави 70 ЦК України “установник управління» для позначення особи власника майно якого передається в управління. Своєю чергою у положеннях Закону України “Про Національне агентство» і при цьому у тих, якими встановлюється порядок та особливості управління рухомим та нерухомим майном, цінними паперами, майновими та іншими правами для позначення відповідної особи вживається термін “власник» (ст.ст. 19, 20, 21), що підкреслює збереження зазначеного правового статусу за відповідною особою.
8.38. Серед відповідних положень виступають а.а. 2 та 3 п. 3 ч. 7 ст. 21 згідно з якими у разі здійснення управління активами у вигляді частки у статутному (складеному) капіталі чи акцій, паїв управитель під час здійснення повноважень власника таких активів у вищих органах управління відповідної юридичної особи зобов'язаний погоджувати свої дії з власником таких активів.
8.39. І водночас встановлюється, що дія цієї частини не поширюється на управління активами у виняткових випадках з особливостями, передбаченими Законом України “Про Національне агентство».
8.40. Якщо припускати, що внаслідок управління припиняється право власності на відповідне майно і виникає право довірчої власності у Національного агентства, тоді має поставати закономірне запитання навіщо узгоджувати управління з власником, який вже не власником відповідного майна?
Припущення про те, що під “власником» у даному випадку розуміється Національне агентство, не містить під собою жодного обґрунтування, оскільки суперечить формальній логіці.
По-перше, Національне агентство позначається у відповідних положеннях саме як “Національне агентство», а, по-друге, дивно, виглядатиме, наприклад, положення Закону України “Про Національне агентство» яким встановлюється право Національного агентства прийняти рішення про реалізацію майна без згоди Національного агентства (ч. 4 ст. 21) як власника такого майна.
8.41. Якщо ж вважати, що право власності припиняться лише у винятковому випадку, передбаченому ст. 21-1 зазначеного Закону, одним з яких є ризик збою та/або переривання функціонування таких активів, що може призвести до виникнення надзвичайних ситуацій або збоїв у тепло-, енерго-, електро-, водопостачанні або водовідведенні або постачанні природного газу (п. 1 ч. 1 ст. 21-1), тоді це не узгоджуватиметься і з положеннями КПК України, і з положеннями ЦК України, і з іншими положеннями Закону України “Про Національне агентство».
8.42. У цілому ж аналіз положень цього Закону дозволяє стверджувати, що ним запроваджується два види управління майном, що, однак, не отримало чіткого розмежування на рівні відповідних норм, а також диференціації у контексті правового регулювання. Йдеться не про реалізацію відповідних активів або передачу їх в управління, як це визначено ч. 1 ст. 21, а запровадження саме двох видів управління у контексті правового режиму майна.
8.43. Абзац 2 ч. 1 ст. 19 Закону України “Про Національне агентство», зокрема передбачає, що активи, на які накладено арешт у кримінальному провадженні, приймаються в управління Національним агентством на підставі ухвали слідчого судді, суду чи згоди власника активів, копії яких надсилаються Національному агентству не пізніше наступного робочого дня після їх винесення (надання) з відповідним зверненням прокурора.
Але, у разі, якщо підставою для встановлення управління є “згода власника», тоді ймовірно повинно йтися про укладення між ним та національним агентством договору управління за правилам ЦК України.
Проте, у силу того, що укладення такого договору зазначеним Законом не передбачається, сама згода, вочевидь, до нього прирівняна бути не може у силу можливих дефектів змісту, а дії Національного агентства все одно повинні у силу ст. 19 Конституції України узгоджуватися з положеннями Закону, йдеться про регулювання Законом недоговірних відносин управління майном на які у силу з'ясованих вище обставин можуть поширюватися лише найбільш загальні, так би повити концептуальні і природовстановлюючі положення. У протилежному неодмінно виникатиме конфлікт правового регулювання.
8.44. Це і є основний вид “управління», здійснюваний Національним агентством.
8.45. Про другий дозволяють стверджувати описані вище процедурні особливості. Адже, якщо внаслідок застосування судом конфіскації активів вони одразу з моменту набуття рішенням суду законної сили переходять у власність держави, тоді “реалізація активів, конфіскованих у кримінальному провадженні чи стягнених за рішенням суду в дохід держави внаслідок визнання їх необґрунтованими» як елемент управління ними (п. 4 ч. 1 ст. 1) можна вважати здійсненням державою в особі Національного агентства правомочностей власника такого майна, тобто управління державним майном (. ч. 2 ст. 23 Закону України “Про національне агентство»). Проте не раніше.
8.46. Якщо ж майно вважатиметься таким, що перебуває власності особи, у якої його було конфісковано, до його реалізації, то у такому разі Національне агентство управлятиме “чужим» майном, а не здійснюватиме стосовно нього правомочності власника, тобто держави.
8.47. На жаль, відповідні особливості не отримали розкриття на рівні положень Закону, що також ускладнює судам осмислення природи здійснюваного Національним агентством управління.
8.48. Хоча при цьому у цілому кращій орієнтації у відповідних питаннях могло би сприяти внесення змін до ЦК України, зокрема до ст. 316, 597-1 та 1033 ЦК України шляхом уточнення особливостей регулювання недоговірних відносин управління, а також встановлення які саме положення ЦК України застосовуються до відповідних відносин.
8.49. Що ж стосується а. 2 ч. 2 ст. 21 Закону України “Про Національне агентство» згідно з яким управління активами здійснюється на підставі договору, укладеного відповідно до гл. 70 ЦК України з урахуванням особливостей, визначених цим Законом, то, він розвиває положення ч. 1 ст. 21 Закону України “Про Національне агентство» з якими перебуває у межах одного структурного блоку і згідно з яким управління рухомим та нерухомим майном, цінними паперами, майновими та іншими правами здійснюється Національним агентством шляхом реалізації відповідних активів або передачі їх в управління. Тобто йдеться певною мірою про “наступне» управління, так як в укладенні відповідного договору між Національним агентством та управителем власник участі не приймає.
8.50. З цього ж слідує і те, що за принципом nemo plus iuris ad alium transferre potest, quam ipse haberet внаслідок укладення такого договору у управителя також не може виникати довірчої власності на відповідне майно, оскільки таким правом не наділяється Національне агентство.
9. ЩОДО СПІРНОГО ХАРАКТЕРУ НАСТУПНОЇ ПЕРЕДАЧІ МАЙНА В УПРАВЛІННЯ (ЯКЩО ВИХОДИТИ З ПРИПУЩЕННЯ, ЩО ВЛАСНИКОМ АРЕШТОВАНОГО МАЙНА «ТИМЧАСОВО» СТАЄ ДЕРЖАВА).
9.1. Якщо виходити з припущення, що внаслідок передачі активів в управління Національному агентству відбувається припинення права власності на таке майно у його власника і виникнення права власності на нього у держави в особі Національного агентства, тоді створюється критична ситуація не просто конфліктного регулювання відповідних відносин різними нормативними положеннями, проте і ризики виходу Національним агентством за межі своїх повноважень, у чому отримуватиме прояв порушення ч. 2 ст. 19 Конституції України.
9.2. У межах вітчизняного правопорядку діє Закон України “Про управління об'єктами державної власності».
9.3. Абзацом 5 ч. 1 ст. 3 Закону корпоративні права, що належать державі у статутних капіталах господарських організацій визнаються в якості об'єктів управління.
9.4. Пунктом 14 ч. 2 ст. 5 зазначеного Закону встановлюється, що Кабінет Міністрів України приймає за поданням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері управління об'єктами державної власності, рішення про передачу повноважень з управління корпоративними правами держави уповноваженим органам управління та господарським структурам. Відповідним органом відповідно до ст. 1 Закону України “Про Фонд державного майна України» виступає Фонд державного майна України.
9.5. Більше того, ч. 12 ст. 11 Закону України “Про управління об'єктами державної власності» встановлюється, що у разі якщо корпоративні права держави перевищують 25 відсотків статутного капіталу господарської організації, до складу наглядової ради обов'язково включається представник Фонду державного майна України або уповноваженого органу управління.
9.6. Крім того, відносини у сфері регулювання корпоративними правами, що належать державі окремо регулюються положеннями Порядку надання завдань на голосування представникам держави на загальних зборах господарського товариства, у статутному капіталі якого є корпоративні права держави, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 30 жовтня 2014 року №678.
10. ЩОДО ЧАСТКИ ДЕРЖАВИ У СТАТУТНОМУ КАПІТАЛІ.
10.1. Вирішення проблеми, пов'язаних з часткою держави у статутному капіталі, “автономно» від характеру юридичного зв'язку держави з такою часткою породжує великий ризик застосування до правової ситуації нормативних положень, не орієнтованих на відповідну ситуацію. З іншого боку більш поглиблений системний аналіз нормативних положень, зокрема із застосуванням правил тлумачення, може більш чітко зорієнтувати у природі конкретного нормативного положення і сфери його застосування.
10.2. Суд нагадує, що відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 5 Закону України “Про виконавче провадження» приватний виконавець здійснює примусове виконання рішень, передбачених статтею 3 зазначеного Закону, крім рішень, за якими боржником є держава, державні органи, Національний банк України, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, державні та комунальні підприємства, установи, організації, юридичні особи, частка держави у статутному капіталі яких перевищує 25 відсотків, та/або які фінансуються виключно за кошти державного або місцевого бюджету.
10.3. Окреслений вище аналіз чітко продемонстрував, що держава в особі Національного агентства не стає власником арештованих активів, внаслідок передачі відповідного майна в управління Національному агентству.
10.4. Водночас, на користь того, що під “часткою держави у статутному капіталі» у контексті п. 2 ч. 2 ст. 5 Закону України “Про виконавче провадження» мається на увазі саме право власності держави на частку у статутному капіталі слугує як логіка змісту положень спеціального законодавства, так і положень самого Закону України “Про виконавче провадження».
10.5. Так, відповідно до ч. 1 ст. 152 ЦК України акціонерне товариство є господарським товариством, статутний капітал якого поділено на визначену кількість часток однакової номінальної вартості, корпоративні права за якими посвідчуються акціями.
10.6. Відповідно до а. 2 ч. 2 ст. 3 Закону України “Про акціонерні товариства» акціонери не відповідають за зобов'язаннями товариства і несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, лише в межах номінальної вартості належних їм акцій.
10.7. При цьому, акціонерами товариства, як визначається частиною першою ст. 5 зазначеного Закону, можуть бути фізичні та юридичні особи, а також держава в особі органу, уповноваженого управляти державним майном, або територіальна громада в особі органу, уповноваженого управляти комунальним майном, які є власниками акцій товариства.
10.8. З цього слідує, що статутний капітал акціонерного товариства поділений на визначену кількість часток корпоративні права за якими посвідчуються акціями. При цьому власниками акцій є акціонери, тобто особи належність акцій яким забезпечується правом власності. У зв'язку з цим акціонери є особами, яким на праві власності належить частка у статутному капіталі акціонерного товариства.
10.9. Звідси слідує, що особа, якій не належить право власності на акції не є акціонером акціонерного товариства, а тому їй не належить частка у статутному капіталі такого товариства.
10.10. Окреслене дозволяє стверджувати, що під “часткою держави у статутному капіталі» у контексті п. 2 ч. 2 ст. 5 Закону України “Про виконавче провадження», зокрема якщо йдеться про частку у статутному капіталі акціонерного товариства, розуміється саме частка держави у статутному капіталі акціонерного товариства, забезпечена правом власності держави на акції такого товариства.
10.11. В якості ще одного методичного шляху вирішення проблеми виступає аналіз положень самого Закону України “Про виконавче провадження».
10.12. Статтею 53-1 Закону, зокрема встановлюється, що особливості звернення стягнення на частку (частину частки) учасника товариства з обмеженою відповідальністю та учасника товариства з додатковою відповідальністю визначаються Законом України “Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю».
10.13. Тобто, у п. 2 ч. 2 ст. 5 зазначеного Закону йдеться про “юридичні особи, частка держави у статутному капіталі яких перевищує 25 відсотків», у той час як у статті 53-1 про “частку (частину частки) учасника товариства з обмеженою відповідальністю» як предмет звернення стягнення.
10.14. Але, якщо слідувати припущенню, що у ст. 5 йдеться не лише про право власності проте, зокрема і про права, пов'язані з управлінням відповідним майном, тоді аналогічне припущення повністю застосовне і до ст. 53-1 у якій також не зазначено, що йдеться про право власності.
10.15. Застосування цього припущення, своєю чергою, показує “аномальні» наслідки звернення стягнення на частку (частину частки) учасника товариства з обмеженою відповідальністю за умови, що така частка не належить “учаснику» товариства на праві власності, а пов'язується з управлінням корпоративними правами. Наслідки такого аналізу свідчить про те, що у ст. 53-1 йдеться саме про право власності особи на частку, що, своєю чергою у межах логіки юридичної технології складання положень Закону України “Про виконавче провадження» свідчить і по те, що у ст. 5 словосполучення “частка держави у статутному капіталі» розуміється як право власності держави на частку у статутному капіталі (закономірно, що державі не може належати частка у господарському товаристві і при цьому вона не буде його учасником). У протилежному випадку неможливо пояснити чому в одній статті Закону відповідна лексична конструкція застосовується для позначення права власності, а у іншій - будь-якого права на частку, хоча контексти вживання відповідних знакових утворень є ідентичними.
10.16. Що ж стосується самих результатів відповідного аналізу, то відповідно до ч. 1 ст. 22 Закону України “Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» звернення стягнення на частку учасника товариства здійснюється на виконання виконавчого документа про стягнення з учасника грошових коштів, на підставі виконавчого документа про звернення стягнення на частку боржника або майнового поручителя, яка передана у заставу в забезпечення власного зобов'язання або зобов'язання іншої особи, або відповідно до способу позасудового звернення стягнення на частку учасника товариства, що передбачений договором застави частки у статутному капіталі товариства та відповідає позасудовим способам звернення стягнення, встановленим Законом України “Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень».
10.17. Відповідно до ч. 2 зазначеної статті Закону у разі звернення стягнення на частку у статутному капіталі товариства на підставі виконавчого документа виконавець повідомляє товариство про намір звернути стягнення на частку учасника товариства (боржника) та надсилає постанову про накладення арешту на частку. Товариство повинне протягом 30 днів з дня одержання такого повідомлення надати відомості, необхідні для розрахунку вартості частки боржника відповідно до ч. 4 цієї статті.
10.18. За ч. 8 ст. 22 Закону України “Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» встановлюється, що у разі, якщо товариство не виконає обов'язків відповідно до частини другої чи третьої цієї статті, або учасники товариства чи заставодержатель не скористаються правом на придбання частки, або якщо договір купівлі-продажу вважатиметься розірваним відповідно до ч. 7 цієї статті, частка передається на реалізацію на аукціоні в загальному порядку.
10.19. У зв'язку з цим, якщо ж виходити із того, що стягнення може бути звернено не лише на майно, яке перебуває у власності особи, проте також і на майно, що перебуває у володінні особи, тобто у тому числі на корпоративні права, що перебувають в управлінні Національного агентства, тоді виходить, що внаслідок звернення стягнення та таке майно (у тому числі на права, пов'язані з володінням часткою у статутному капіталі господарського товариства для управління нею), знову ж таки, за принципом nemo plus iuris ad alium transferre potest, quam ipse haberet особа (у тому числі кредитор) за результатами аукціону повинна набути право управляти майном третьої особи.
10.20. У контексті п. 2 ч. 2 ст. 5 Закону України “Про виконавче провадження», якщо виходити із того, що формулювання “частка держави у статутному капіталі яких перевищує 25 відсотків» охоплює у тому числі і права управління, то з цього слідує, що державний (проте не приватний) виконавець може звернути стягнення на відповідні майнові права, проте у кінцевому рахунку переможець конкурсу може набути право управляти відповідним майном, а не право власності на нього. Однак, ураховуючи те, що у сутності йдеться не лише про право, а й про обов'язок управляти відповідним майном, що покладений на Національне агентство Законом України “Про Національне агентство» або Національним агентством на управителя за договором управління, тоді у такому разі переможець конкурсу набуде права і обов'язки управляти відповідним майном, а не право власності на нього.
10.21. За наявності договору управління це означатиме заміну управителя за договором, а тому і ризик для кредитора бути притягнутим до юридичної відповідальності за невиконання або неналежне виконання умов договору управління. Однак у такому разі взагалі поставатиме проблема як на переможця конкурсу можуть бути покладені права і обов'язки управління, що покладені на Національне агентство Законом України “Про Національне агентство»?
10.22. Питанням залишається і те, яким чином, наприклад, кредитор, який має майнові вимоги до боржника, може задовольнити їх, набувши права управителя без права відчуження відповідного майна (заборона на яке встановлена для управителя Законом України “Про Національне агентство») з привласненням суми відчуження.
10.23. З огляду на викладене вище судом, очевидно, що обмеження, встановлене п. 2 ч. 2 ст. 5 Закону України “Про виконавче провадження» стосується права власності на частку у статутному капіталі юридичної особи і при цьому не застосовується до випадків управління Національним агентством майном, на яке накладено арешт, оскільки таке управління не створює (не збільшує) обсяг права власності держави на частку у статутному капіталі відповідної юридичної особи.
11. ВИСНОВКИ СУДУ.
11.1. Після прийняття Закону України “ Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів» не було внесено відповідних змін до ЦК України, при цьому, що у цілому діяльність Національного агентства безпосередньо пов'язується з впливом його діяльності на право власності фізичних та юридичних осіб, яке виступає основним майновим правом, визначеним положеннями чинного цивільного законодавства України.
11.2. Як наслідок, окреслене значно ускладнює практику застосування судами відповідних нормативних положень.
11.3. У зв'язку з цим, зважаючи на окреслені обставини, а також приймаючи до уваги сформовані вище висновки, суд вважає, що накладення арешту на корпоративні права особи з їх наступною передачею в управління Національному агентству, не спричиняє припинення права власності на таке майно у його власника, а також виникнення відповідного права у Національного агентства.
11.4. У зв'язку з цим управління таким майном Національним агентством не призводить до виникнення або збільшення обсягу корпоративних прав держави у статутному капіталі юридичної особи корпоративні права відносно якої передані в управління Національному агентству або третій особі.
11.5. З цього слідує непоширення обмеження, встановленого п. 2 ч. 2 ст. 5 Закону України “Про виконавче провадження» на приватних виконавців у випадку управління Національним агентством відповідними корпоративними правами.
11.6. Таким чином, доводи АТ "ОГС "Харківгаз" щодо неправомірності дій приватного виконавця Корольова М.А. стосовно винесення постанови про відкриття виконавчого провадження №76558728 не відповідають обставинам справи, положенням Закону та не знайшли свого підтвердження.
11.7. Як визначено ч. 2 ст. 24 Закону України “Про виконавче провадження» приватний виконавець приймає до виконання виконавчі документи за місцем проживання, перебування боржника - фізичної особи, за місцезнаходженням боржника - юридичної особи або за місцезнаходженням майна боржника.
11.8. Частина 5 ст. 26 Закону України “Про виконавче провадження» визначає, що виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження, в якій зазначає про обов'язок боржника подати декларацію про доходи та майно боржника, попереджає боржника про відповідальність за неподання такої декларації або внесення до неї завідомо неправдивих відомостей.
11.9. Абз. 3 ч. 2 ст. 56 Закону України “Про виконавче провадження» визначено, що постанова про арешт майна (коштів) боржника виноситься виконавцем під час відкриття виконавчого провадження та не пізніше наступного робочого дня після виявлення майна.
11.10. Таким чином обставини справи переконливо свідчать, що приватним виконавцем дотримано вимог Закону при відкритті виконавчого провадження та здійснення виконавчих дій, а отже доводи Товариства щодо незаконності дій приватного виконавця свого підтвердження не знайшли.
11.12. Крім загального порядку оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби, визначеного наведеними нормами процесуального законодавства, відповідні спеціальні норми встановлені Законом України "Про виконавче провадження", відповідно до ч. 1 ст. 74 якого рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.
11.13. Частиною 2 ст. 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
11.14. Стаття 129-1 Конституції України встановлює, що судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
11.15. Конституційний Суд України вказує, що виконання судового рішення є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини рішення від 13.12.12 №18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (перше речення абзацу другого пункту 3 мотивувальної частини рішення від 25.04.12 № 11-рп/2012); право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов'язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий судовий захист (абзац п'ятий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини рішення від 26.06.13 № 5-рп/2013).
11.16. З підстав викладеного та наявною загрозою, у зв'язку зі збройною агресією збоку рф, на підставі чого введено в Україні воєнний стан, враховуючи поточну обстановку, що склалася в місті Харкові, постійні тривоги, які впливають на працездатність, великий обсяг поданих документів та доказів, вивчення надвеликого об'єму практики на які посилалися учасники справи та які застосовані судом при виготовленні повного тексту ухвали, суд був вимушений вийти за межі строку встановленого ст. 233 ГПК України, а тому повний текст ухвали Господарського суду Харківської області від 13 лютого 2025 року у справі №922/1933/22 складено за межами ст. 233 цього Кодексу.
Керуючись статтями 233, 234, 339, 342 ГПК України, суд, -
У задоволенні скарги (вх. № 29646 від 26.11.2024) Акціонерного товариства "Оператор газорозподільної системи "Харківгаз" на дії приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Корольова М.А. щодо скасування постанови про відкриття виконавчого провадження №76558728 від 14.11.2024.- відмовити.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення.
Ухвала підлягає оскарженню в порядку, передбаченому ст.ст. 255-257 ГПК України.
Інформація по справі може бути одержана зі сторінки на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет за веб-адресою http://court.gov.ua/.
Ухвалу складено та підписано 20.02.2025 р.
Суддя Жигалкін І.П.