м. Вінниця
21 лютого 2025 р. Справа № 120/47/25
Суддя Вінницького окружного адміністративного суду Альчук М.П., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до головного управління Національної поліції у Вінницькій області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії, -
ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до головного управління Національної поліції у Вінницькій області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії.
Позовні вимоги обґрунтовано протиправністю наказу відповідача про звільнення зі служби в поліції. Зокрема, він стверджує, що наказ було видано з порушенням вимог ст. 77 Закону України "Про Національну поліцію", оскільки рапорт на звільнення за власним бажанням був поданий під тиском керівництва та не відповідає його волевиявленню, про що зокрема й свідчить фактична хронологія подання рапортів та наказу про звільнення зі служби. Окрім того позивач зазначає, що він скористався своїм законним правом на відкликання рапорту про звільнення зі служби за власним бажанням.
Ухвалою суду від 07.01.2025 року відкрито провадження у цій справі та вирішено розгляд справи здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження з викликом (повідомленням) сторін.
Представником позивача до суду надано клопотання про долучення доказів, а саме, відповідей головного управління Національної поліції у Вінницькій області на адвокатські запити.
Відповідач скористався своїм право на подання відзиву, у якому заперечив проти задоволення позову. Серед іншого зауважив, що позивач самостійно подав рапорт про звільнення зі служби в поліції за власним бажанням. На думку відповідача, факт погодження рапорту про звільнення та зазначення у ньому конкретної дати звільнення підтверджує досягнення згоди між сторонами щодо цієї дати та унеможливлює реалізацію права відкликання поданого рапорту, у зв'язку зі спливом строку.
Сторони у судове засідання призначене 12.02.2024 року о 14:00 не з'явилися.
Разом з тим, від представника позивача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи, призначеної на 12.02.2024 року о 14:00, у зв'язку із тимчасовою непрацездатністю позивача.
У свою чергу, головним управлінням Національній поліції у Вінницькій області подано заяву, у якій представник просить розглянути клопотання про відкладення розгляду справи без участі представника відповідача.
Суд, оцінюючи наведені обставини, дійшов наступних висновків.
Відповідно до ч. 1 ст. 205 КАС України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи, за умови що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Частиною 2 цієї статті визначено випадки, за яких суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку, а саме з таких підстав: 1) неявка в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому повідомлення про дату, час і місце судового засідання; 2) перша неявка в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними; 3) виникнення технічних проблем, що унеможливлюють участь особи у судовому засіданні в режимі відеоконференції, крім випадків, коли відповідно до цього Кодексу судове засідання може відбутися без участі такої особи; 4) необхідність витребування нових доказів, у випадку, коли учасник справи обґрунтував неможливість заявлення відповідного клопотання в межах підготовчого провадження; 5) якщо суд визнає потрібним, щоб сторона, яка подала заяву про розгляд справи за її відсутності, дала особисті пояснення.
Частиною 3 ст. 205 КАС України передбачено, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі: 1) неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки; 2) повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника), незалежно від причин неявки; 3) неявки представника в судове засідання, якщо в судове засідання з'явилася особа, яку він представляє, або інший її представник; 4) неявки в судове засідання учасника справи, якщо з'явився його представник, крім випадків, коли суд визнав явку учасника справи обов'язковою.
За клопотанням сторони та з урахуванням обставин справи суд може відкласти її розгляд у випадку, визначеному пунктом 3 частини третьої цієї статті (ч. 4 ст. 205 КАС України).
У разі неявки позивача в судове засідання без поважних причин або неповідомлення ним про причини неявки, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності, суд залишає позовну заяву без розгляду, якщо неявка перешкоджає розгляду справи. Якщо відповідач наполягає на розгляді справи по суті, справа розглядається на підставі наявних у ній доказів.
Згідно із ч. 1 ст. 45 КАС України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами. Зловживання цими правами не допускається.
Суд зазначає, що будучи ініціатором судового розгляду, позивач у першу чергу повинен активно, не зловживаючи, використовувати власні процесуальні права, тобто здійснювати їх з метою, з якою такі права були надані, при цьому визначальними процесуальними обов'язками позивача є забезпечення представництва власних інтересів при розгляді адміністративної справи.
Суд зауважує, що клопотання представника позивача не містить жодних доказів щодо тимчасової недієздатності позивача.
Більше того, судом враховано, що інтереси позивача представляє адвокатка Дмитришена Т.І., яка також у судове засідання не прибула та не надала жодних відомостей щодо підстав своєї неявки.
З огляду на наведені обставини та положення процесуального закону, суд фіксує неявку позивача в судове засідання та визнає причини неприбуття позивача - неповажними.
Відповідно до ч. 9 ст. 205 КАС України якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з'явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.
Відтак, з огляду на наведене, суд вважає за можливе розглянути адміністративну справу в порядку письмового провадження на підставі наявних у ній доказів.
Ознайомившись з наявними матеріалами справи, суд встановив наступні обставини.
Позивач проходив службу на різних посадах в лавах Національної поліції Вінницькій області.
До головного управління Національної поліції у Вінницькій області надійшов рапорт від позивача, датований 05.12.2024 року, у якому він просить звільнити його зі служби в поліції згідно п. 7 ч. 1ст. 77 Закону України "Про Національну поліцію", за власним бажанням у зв'язку наявністю поважних причин, розголошувати які він не бажає, зазначивши, що наполягає на звільненні з 19.12.2024 року.
18.12.2024 року наказом головного управління Національної поліції у Вінницькій області № 191о/с підполковника поліції ОСОБА_1 звільнено зі служби в поліції за п. 7 (за власним бажанням) ч. 1 ст. 77 Закону України "Про Національну поліцію" з 19.12.2024 року.
Надалі позивачем скеровано до начальника головного управління Національної поліції України у Вінницькій області рапорт, датований 19.12.2024 року, про відкликання попереднього рапорту, у зв'язку із відсутністю дійсного волевиявлення.
Листом від 28.12.2024 року головне управління Національної поліції України повідомило позивача про неможливість виконання рапорту від 19.12.2024 року, у зв'язку із реалізацією рапорту від 05.12.2024 року.
Вважаючи протиправним наказ про звільнення, позивач звернувся за захистом своїх прав до суду.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд керується таким.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України.
Згідно ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України визначає Закон України "Про Національну поліцію" від 02.07.2015 року № 580-VIII (далі - Закон № 580-VIII).
Відповідно до ч. 1 ст. 59 Закону №580-VIII служба в поліції є державною службою особливого характеру, яка є професійною діяльністю поліцейських з виконання покладених на поліцію повноважень.
Згідно ч. 3 ст. 59 Закону № 580-VIII рішення з питань проходження служби оформлюються письмовими наказами по особовому складу на підставі відповідних документів, перелік та форма яких установлюються Міністерством внутрішніх справ України.
Видавати накази по особовому складу можуть керівники органів, підрозділів, закладів та установ поліції відповідно до повноважень, визначених законом та іншими нормативно-правовими актами, та номенклатурою посад, затвердженою Міністерством внутрішніх справ України (ч. 4 ст. 59 Закону № 580-VIII).
За приписами ч. 1 ст. 60 Закону № 580-VIII визначено, що проходження служби в поліції регулюється цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.
Згідно п. 7 ч. 1 ст. 77 Закону № 580-VIII поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється, зокрема, за власним бажанням.
Днем звільнення зі служби в поліції вважається день видання наказу про звільнення або дата, зазначена в наказі про звільнення (ч. 2 ст. 77 Закону № 580-VIII).
Згідно ч. 3 ст. 77 Закону № 580-VIII день звільнення вважається останнім днем служби.
Відповідно до пп. "ж" п. 64 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29.07.1991 року № 114 (далі - Положення № 114) особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік) за власним бажанням - при наявності поважних причин, що перешкоджають виконанню службових обов'язків.
Згідно п. 68 Положення № 114 особи рядового і начальницького складу, які виявили бажання звільнитися зі служби за особистим проханням, попереджають прямого начальника органу внутрішніх справ про прийняте ними рішення не пізніш як за три місяці до дня звільнення, про що подають рапорт за командою.
Як свідчать матеріали справи, позивачем подано рапорт про звільнення зі служби в поліції згідно п. 7 ч. 1ст. 77 Закону України "Про Національну поліцію", за власним бажанням, у зв'язку наявністю поважних причин, розголошувати які він не бажає, зазначивши, що наполягає на звільненні з 19.12.2024 року.
Водночас, позивач вказує на відсутність його особистого волевиявлення при написанні такого рапорту. Зокрема, позивач акцентує увагу на відсутності зазначення у рапорті причин, що перешкоджали виконання службових обов'язків.
Суд зауважує, що Закон № 580-VІІІ визначає, що до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом акти законодавства застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.
При цьому, ч. 1 ст. 77 Закону № 580-VІІІ передбачений вичерпний перелік підстав для звільнення зі служби поліцейських.
Так, п. 7 ч. 1 ст. 77 Закону № 580-VІІІ передбачено, що поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється, зокрема, за власним бажанням. Суд наголошує, що зазначений пункт не містить приписів щодо зазначення поліцейським поважних причин для звільнення.
Закон № 580-VІІІ є нормативно-правовим актом вищої сили ніж вказане Положення № 114.
Пунктом 4 Розділу XI "Прикінцевих та перехідних положень" Закону № 580-VIII встановлено, що до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом акти законодавства застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.
Отже, нормативно-правові акти, які були прийняті до утворення поліції і, що важливо, не суперечать законодавству про останню, мають застосовуватися, як спеціальні норми права, до правовідносин, що виникають з приводу проходження служби поліцейськими до прийняття відповідних нормативно-правових актів.
Таким чином, оскільки положення підпункту "ж" пункту 64 Положення №114 суперечить положенням п. 7 ч. 1 ст. 77 Закону № 580-VІІІ, зокрема, встановлює додаткові умови для звільнення зі служби за власним бажанням, суд вважає, що слід застосовувати положення п. 7 ч. 1 ст. 77 Закону № 580-VІІІ.
У такому контексті, суд переконаний, що встановлення підзаконним нормативно- правовим актом, який прийнято раніше, порядку проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, в частині, яка не суперечить Закону, розповсюджується на осіб, які несуть службу в поліції, однак не може звужувати чи заперечувати право на звільнення за власним бажанням без будь-яких застережень, встановленого актом вищої юридичної сили, зокрема Законом № 580-VIII.
Розвиваючи вказане, суд вважає за необхідне зазначити, що положеннями Закону України "Про правотворчу діяльність" від 24.08.2023 року № 3354-IX (далі - закон № 3354-IX) (набрав чинності 20.09.2023 року та буде введений в дію в дію через один рік з дня припинення або скасування воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24.02.2022 року № 64/2022), зокрема ст. 9 встановлено, що законодавство України - це взаємопов'язана та упорядкована система нормативно-правових актів України і чинних міжнародних договорів, що структурується від актів вищої юридичної сили до актів нижчої юридичної сили з урахуванням, зокрема, засад конституційного ладу в Україні та компетенції і територіальної юрисдикції суб'єкта правотворчої діяльності, визначеної Конституцією України та (або) законом.
Відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону № 3354-IX усі підзаконні нормативно-правові акти мають відповідати Конституції України, законам, чинним міжнародним договорам України, підзаконним нормативно-правовим актам вищої юридичної сили та узгоджуватися між собою.
Аналогічний підхід передбачений частинами першою-третьою статті 7 КАС України, згідно з якою суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України. У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.
Відтак, суд зазначає, що колізії нормативно-правових актів вирішуються шляхом застосування норми, яка закріплена в нормативно-правовому акті, що має вищу юридичну силу.
Окрім того, суд зауважує, що Верховний Суд України у постанові від 24.06.2014 року по справі № 21-241а14, аналізуючи приписи Положення № 114 зазначив, що така позиція законодавця, на відміну від загального правила про обов'язок попередити власника чи уповноважений ним орган про звільнення за власним бажанням за два тижні, обумовлена особливим правовим положенням працівника органу внутрішніх справ, що стосується, наприклад, виконання ним обов'язків по забезпеченню безпеки громадян та громадського порядку, здійснення оперативно-розшукових заходів тощо.
Проте у межах передбаченого п. 68 Положення № 114 строку з дня подання рапорту про звільнення сторони трудового договору вправі домовитися про звільнення у більш короткий строк.
Такою домовленістю, зокрема, слід вважати зазначення у рапорті конкретної дати, з якої (до настання якої) працівник міліції має бажання звільнитися зі служби до закінчення передбаченого п. 68 Положення строку та згоду уповноваженого органу звільнити цього працівника у визначений ним термін.
У вищевказаній постанові було зауважено, що видача уповноваженим органом наказу про звільнення працівника міліції зі служби до закінчення передбаченого п. 68 Положення № 114 строку, якщо таке прохання міститься у рапорті про звільнення, є правомірною.
Як уже зазначалося, рапорт позивача про звільнення його з поліції містить вказівку про його звільнення за власним бажанням з 19.12.2024 року.
Відтак, враховуючи вищенаведені законодавчі приписи та сформовану практику Верховного Суду, Національна поліція України мала право звільнити позивача до закінчення строку попередження, встановленого п. 68 Положенням №114, оскільки прохання про це містилося у рапорті.
У постанові від 06.06.2023 року у справі № 380/7509/22 Верховний Суд звернув увагу, що у відносинах звільнення за власним бажанням діє правило за яким, звільнення у порядку п. 68 Положення № 114 є одностороннім волевиявленням працівника-поліцейського, який подав рапорт про звільнення за власним бажанням, він у будь-який момент до закінчення тримісячного строку з моменту подання рапорту може його відкликати і звільнення у такому випадку не проводиться, а також працівник не підлягає звільненню у випадку, коли цей строк закінчився, і він не залишив місце роботи і не вимагає припинення трудових відносин.
У той же час, у п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 року № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" судам роз'яснено, що по справах про звільнення за власним бажанням суди повинні перевіряти доводи працівника про те, що власник або уповноважений ним орган примусили його подати заяву про розірвання трудового договору. Подача працівником заяви з метою уникнути відповідальності за винні дії не може розцінюватись як примус до цього і не позбавляє власника або уповноважений ним орган права звільнити його за винні дії з підстав, передбачених законом, до закінчення встановленого статтею 38 КЗпП України строку, а також застосувати до нього протягом цього строку в установленому порядку інше дисциплінарне стягнення.
У такій категорії справ суди особливу увагу приділяють дослідженню поведінки позивача після написання ним заяви (рапорту) про звільнення, адже якщо на працівника справді чинився тиск з метою його звільнення, то в останнього є можливість відкликання такої заяви, в тому числі засобами поштового, телеграфного чи електронного зв'язку, або звернення із заявою чи скаргою до органів поліції, Державної служби України з питань праці тощо. Саме такі дії позивача можуть свідчити про відсутність наміру і вільного волевиявлення на звільнення.
Аналогічну правову позицію висловлено Верховним Судом у постановах від 17.02.2020 року у справі № 495/9926/18 та від 11.12.2019 року у справі № 483/1070/17.
При зверненні до суду з цим позовом позивач зауважив, що рапорт про звільнення зі служби датований 05.12.2024 року, він написав 19.12.2024 року під тиском заступника начальника головного управління Національної поліції у Вінницькій області ОСОБА_2 , який, у свою чергу, погрожував йому затриманням в порядку ст. 208 КПК України за наявність конфліктних стосунків у колективі щодо можливих проявів примушування до вступу у статевий зв'язок підлеглої.
Судом враховано, що з метою перевірки обставин примусу та тиску на позивача під час написання та подання рапорту на звільнення головне управління Національної поліції призначило та провело службове розслідування.
У ході проведення службового розслідування опитано полковника поліції ОСОБА_2 , який зазначив, що 19.12.2024 року він запросив ОСОБА_3 та капрала поліції К.Русак для проведення бесіди та з'ясування обставин можливих інтимних відносин між останніми.
Водночас, суд вважає за необхідне наголосити, що погрози мають бути конкретними і реальними. Реальність погрози визначається достатністю підстав побоюватися її виконання, які у кожному випадку є різними. При визначенні реальності погрози значення має з'ясування форми, місця, часу, обстановки її висловлення, характеру попередніх взаємовідносин між особами тощо.
Суд зауважує, що навіть у випадку наявності складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 154 КК України, таке кримінальне правопорушення належить до справ приватного обвинувачення.
Відтак, вказане у контексті обставин справи свідчить про відсутність підстав для затримання в порядку ст. 208 КПК України.
Отже, навіть за умови підтвердження факту тиску на позивача з боку заступника начальника головного управління Національної поліції у Вінницькій області ОСОБА_2 , шляхом висловлення погрози затримання в порядку ст. 208 КПК України, такий тиск не мав реального характеру через відсутність правових підстав та повноважень для затримання.
Крім того, доводи позивача про те, що його рапорт про звільнення за власним бажанням написаний під тиском відповідача або під емоційним тиском не є підставою для висновку про те, що позивач перебував під емоційним тиском, враховуючи те, що позивач є працівником поліції, а служба в поліції є державною службою особливого характеру, яка є професійною діяльністю поліцейських з виконання покладених на поліцію повноважень та вимагає стресостійкості.
До того ж судом враховано, що в ході проведення службового розслідування, опитано старшого інспектора відділу комплектування управління кадрового забезпечення головного управління Національної поліції у Вінницькій області капітана поліції ОСОБА_4 , який пояснив, що йому на виконання надійшов рапорт позивача про звільнення зі служби в поліції з 19.12.2024року (за власним бажанням), датований 05.12.2024 року.
У подальшому ОСОБА_4 підготовлено проєкт наказу від 18.12.2024 року про звільнення позивача зі служби на підставі п. 7 ч. 1 ст. 77 Закону України "Про Національну поліцію".
Так, 19.12.2024 року до ОСОБА_4 прибув позивач для розрахунку, під час якого останній ознайомився з наказом про звільнення зі служби в поліції, власноруч підписав розписку про отримання документів про звільнення, отримав трудову книжку на своє ім'я, витяг з наказу про звільнення зі служби в поліції, обхідний лист та здав жетон і посвідчення поліцейського.
Із висновку службового розслідування за відомостями, викладеними у колективному зверненні працівників відділення поліції № 3 Вінницького РУП ГУНП у Вінницькій області від 20.12.2024 року № 48930-2024 слідує, що позивач жодних зауважень щодо свого звільнення не висловлював, інформації щодо зміни свого рішення або написання рапорту під тиском не повідомляв.
Також поза увагою суду не може залишитися той факт, що в матеріалах справи відсутні будь-які докази звернення позивача до правоохоронних органів щодо здійснення на нього тиску зі сторони відповідача.
Більше того, суд критично ставить до доводів позивача щодо хронології написання рапорту про звільнення та рапорту про його відкликання, з огляду на таке.
Так, суд зауважує, що рапорт на звільнення позивача, датований 05.12.2024 року, фактично був реалізований наказом № 191 о/с від 18.12.2024 року.
У подальшому 19.12.2024 року позивач власноруч підписав розписку про отримання документів про звільнення, що не заперечується останнім.
Водночас, позивач стверджує, що фактичною датою написання рапорту на звільнення є 19.12.2024 року, а рапорту про його відкликання - 20.12.2024 року.
Суд акцентує увагу, що рапорт про відкликання рапорту про звільнення датований 19.12.2024 року.
Відтак, суд констатує, що факт написання позивачем рапорту про відкликання рапорту про звільнення уже після його офіційного звільнення, - перебуває поза розумним сумнівом.
Розвиваючи вказане, суд зауважує, що у практиці вирішення приватноправових спорів застосовується доктрина venire contra factum proprium (заборона суперечливої поведінки), яка базується на засаді добросовісності як однієї із складових верховенства права.
При цьому, під час вирішення категорій публічно-правових спорів також слід виходити з того, що добросовісність це певний стандарт поведінки, який характеризується чесністю, відкритістю і повагою до інших суб'єктів правовідносин; поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.
Відтак, посилання позивача на темпоральні рамки написання рапортів базуються виключно на запереченні факту усвідомлення процесу виконання самостійно написаного рапорту про звільнення та неможливістю його відкликання у зв'язку із фактичною реалізацією.
Наведене свідчить про те, що головним управлінням Національної поліції у Вінницькій області правомірно задоволено рапорт позивача про звільнення.
Отже, наказ головного управління Національної поліції у Вінницькій області від 18.12.2024 року № 191 о/с про звільнення позивача зі служби в поліції за власним бажанням з 19.12.2024 року є результатом розгляду добровільно власноруч складеного позивачем рапорту про звільнення.
За таких обставин, суд приходить до висновку, що підстави для задоволення позовних вимог про зобов'язання відповідача скасувати наказ № 191 о/с від 18.12.2024 року про звільнення зі служби в поліції підполковника поліції ОСОБА_1 , начальника відділення поліції № 3 Вінницького районного управління поліції головного управління Національної поліції у Вінницькій області, відсутні.
Оскільки інші вимоги є похідними від вимоги про скасування наказу, такі задоволенню не підлягають.
Згідно з ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до положень ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
З урахуванням зазначеного, суд, на підставі наданих доказів в їх сукупності, приходить до висновку, що в задоволенні позову необхідно відмовити повністю.
Відтак, в силу положень ст. 139 КАС України підстави для розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, -
Відмовити у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до головного управління Національної поліції у Вінницькій області (вул. Театральна, 10, м. Вінниця, код ЄДРПОУ 40108672) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії.
Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Суддя Альчук Максим Петрович