м. Вінниця
21 лютого 2025 р. Справа № 120/13144/24
Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Мультян М.Б., розглянувши у письмовому провадженні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Чернівецької селищної ради Могилів-Подільського району Вінницької області про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії,
До Вінницького окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Чернівецької селищної ради Могилів-Подільського району Вінницької області про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії.
Позовні вимоги обґрунтовуються протиправною бездіяльністю відповідача, що полягає у ненаданні позивачу інформації на його запит від 06.08.2024.
Ухвалою від 09.10.2024 відкрито провадження в адміністративній справі та призначено її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
Згідно із частиною 1 статті 18 Кодексу адміністративного судочинства України у судах функціонує Єдина судова інформаційно-телекомунікаційна система.
Відповідно до частини 7 статті 18 КАС України особі, яка зареєструвала електронний кабінет в Єдиній судовій інформаційно-комунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, суд вручає будь-які документи у справах, в яких така особа бере участь, виключно в електронній формі шляхом їх направлення до електронного кабінету такої особи, що не позбавляє її права отримати копію судового рішення у паперовій формі за окремою заявою.
З матеріалів справи вбачається, що копію ухвали про відкриття провадження у справі було доставлено відповідачу до його електронного кабінету 10.10.2024 року о 14:23 год., що підтверджується довідкою про доставку електронного листа, яка міститься в матеріалах справи.
Втім, як у встановлений судом строк, так і станом на дату ухвалення рішення відповідач не скористався своїм правом на подання відзиву на позовну заяву.
Верховний Суд у постанові від 21 лютого 2024 року у справі №640/22958/21 дійшов висновку, що довідка про доставку електронного листа є допустимим доказом, що підтверджує вручення стороні судового рішення, надісланого в електронній формі.
Відповідно до положень частини 6 статті 162 КАС України, у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Інших заяв по суті справи від сторін спору до суду не надходило.
Датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення (ч. 5 ст. 250 КАС України).
Вивчивши матеріали справи та оцінивши наявній у ній докази суд встановив, що 06.08.2024 ОСОБА_1 звернувся до Чернівецької селищної ради Могилів-Подільського району Вінницької області із запитом на отримання публічної інформацію, в якому зазначив, що 19.04.2021 голова Чернівецької селищної ради Бень О.П. підписала клопотання до директора Приватного підприємства «Гео-СВІТ» Сидоркіна А.А. з проханням виготовити проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки комунальної власності Чернівецької селищної ради в межах с. Борівка по вул. Богдана Хмельницького 2б на території Чернівецької селищної ради Чернівецького району Вінницької області (0524981500:01:003:0032) і таким чином стала замовником його виготовлення. З огляду на вищезазначене просив надати інформацію:
- належним чином завірену копію клопотання;
- належним чином завірену копію рішення Чернівецької селишної ради щодо надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки комунальної власності Чернівецької селищної ради в межах с. Борівка по вул. Богдана Хмельницького 2б на території Чернівецької селищної ради Чернівецького району Вінницької області (0524981500:01:003:0032). (В разі відсутності такого рішення чітко проінформувати про його відсутність);
- належним чином завірені копії документів (листів, рішень, заяв, клопотань, звернень, інше), які спонукали голову Чернівецької селищної ради Бень О.П. до прийняття рішення та спрямування вищезазначеного до директора Приватного підприємства «Гео-СВІТ» Сидоркіна А.А. (В разі відсутності таких документів чітко проінформувати про їх відсутність);
- належним чином завірену копію документа (чек, інше) щодо факту оплати Чернівецькою селищною радою послуг Приватного підприємства «Гео-СВІТ» з виготовлення проекту землеустрою. (В разі відсутності таких документів чітко проінформувати про їх відсутність).
У своєму запиті позивач просив надати відповідь особисто, зазначивши свій номер телефону.
Запит отриманий відповідачем 06.08.2024 та зареєстрований за вхідним номером 31-запит, про що свідчить відповідна відмітка на запиті.
Однак, як зазначив позивач, відповіді він не отримав.
Тому позивач вважає, що оскільки відповідач в порушення вимог статті 14 Закону України "Про доступ до публічної інформації" не надав йому запитуваної інформації, тим самим порушивши його право на інформацію, тому і звернувся до суду з цим позовом.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно із частинами другою, шостою статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Згідно із частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Стаття 34 Конституції України закріплює, що кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.
Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.
Таке конституційне та законодавче регулювання права особи вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію узгоджується з Міжнародним пактом про громадянські і політичні права 1966 року, яким визначено, що кожна людина має право на вільне вираження свого погляду; це право включає свободу шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, усно, письмово чи за допомогою друку або художніх форм вираження чи іншими способами на свій вибір (пункт 2 статті 19). Однією з гарантій реалізації конституційних прав на вільне збирання, зберігання, використання і поширення інформації є законодавче закріплення права кожного на доступ до інформації.
Статтею 5 Закону України "Про інформацію" від 02.10.1996 № 2657-XII (далі Закон № 2657-XII) визначено, що кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів. Реалізація права на інформацію не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.
Порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, та інформації, що становить суспільний інтерес, визначено Законом № 2939-VI.
Відповідно до частини першої статті 1 Закону № 2939-VI публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб'єктами владних повноважень своїх обов'язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом.
Положеннями частини четвертої статті 13 зазначеного Закону передбачено, що усі розпорядники інформації незалежно від нормативно-правового акта, на підставі якого вони діють, при вирішенні питань щодо доступу до інформації мають керуватися цим Законом.
Згідно зі статтею 5 Закону № 2939-VI доступ до інформації забезпечується в тому числі і шляхом надання інформації за запитами на інформацію.
Поняття розпорядників інформації визначається у статті 13 Закону № 2939-VI. Так, за пунктом 1 частини першої статті 13 Закону № 2939-VI розпорядниками інформації для цілей цього Закону визнаються: суб'єкти владних повноважень - органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб'єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов'язковими для виконання.
Отже, Чернівецька селищна рада Могилів-Подільського району Вінницької області будучи суб'єктом владних повноважень є розпорядником інформації.
Відповідно до частини першої статті 14 Закону № 2939-VI розпорядники інформації зобов'язані: 1) оприлюднювати інформацію, передбачену цим та іншими законами; 2) систематично вести облік документів, що знаходяться в їхньому володінні; 3) вести облік запитів на інформацію; 4) визначати спеціальні місця для роботи запитувачів з документами чи їх копіями, а також надавати право запитувачам робити виписки з них, фотографувати, копіювати, сканувати їх, записувати на будь-які носії інформації тощо; 5) мати спеціальні структурні підрозділи або призначати відповідальних осіб для забезпечення доступу запитувачів до інформації та оприлюднення інформації; 6) надавати та оприлюднювати достовірну, точну та повну інформацію, а також у разі потреби перевіряти правильність та об'єктивність наданої інформації і оновлювати оприлюднену інформацію.
Відповідно до частини першої статті 19 Закону № 2939-VI запит на інформацію - це прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні. Запитувач має право звернутися до розпорядника інформації із запитом на інформацію незалежно від того, стосується ця інформація його особисто чи ні, без пояснення причини подання запиту (частина друга статті 19 Закону № 2939-VI). Запит на інформацію може бути індивідуальним або колективним. Запити можуть подаватися в усній, письмовій чи іншій формі (поштою, факсом, телефоном, електронною поштою) на вибір запитувача (частина третя статті 19 Закону № 2939-VI).
Частинами 4 та 5 статті 19 Закону України "Про доступ до публічної інформації", передбачено, що письмовий запит подається в довільній формі.
Запит на інформацію має містити:
1) ім'я (найменування) запитувача, поштову адресу або адресу електронної пошти, а також номер засобу зв'язку, якщо такий є;
2) загальний опис інформації або вид, назву, реквізити чи зміст документа, щодо якого зроблено запит, якщо запитувачу це відомо;
3) підпис і дату за умови подання запиту в письмовій формі.
Згідно частини першої статті 20 Закону № 2939-VI розпорядник інформації має надати відповідь на запит на інформацію не пізніше п'яти робочих днів з дня отримання запиту.
Як передбачено у частині першій статті 22 Закону № 2939-VI, розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту в таких випадках: 1) розпорядник інформації не володіє і не зобов'язаний відповідно до його компетенції, передбаченої законодавством, володіти інформацією, щодо якої зроблено запит; 2) інформація, що запитується, належить до категорії інформації з обмеженим доступом відповідно до частини другої статті 6 цього Закону; 3) особа, яка подала запит на інформацію, не оплатила передбачені статтею 21 цього Закону фактичні витрати, пов'язані з копіюванням або друком; 4) не дотримано вимог до запиту на інформацію, передбачених частиною п'ятою статті 19 цього Закону.
Згідно із частинами першою та другою статті 23 Закону № 2939-VI рішення, дії чи бездіяльність розпорядників інформації можуть бути оскаржені до керівника розпорядника, вищого органу або суду. Запитувач має право оскаржити: 1) відмову в задоволенні запиту на інформацію; 2) відстрочку задоволення запиту на інформацію; 3) ненадання відповіді на запит на інформацію; 4) надання недостовірної або неповної інформації; 5) несвоєчасне надання інформації; 6) невиконання розпорядниками обов'язку оприлюднювати інформацію відповідно до статті 15 цього Закону; 7) інші рішення, дії чи бездіяльність розпорядників інформації, що порушили законні права та інтереси запитувача.
Отже, системний аналіз наведених вище положень дає змогу дійти висновку, що кожна особа має право скористатися своїм правом на подання інформаційного запиту у встановленому законодавством порядку, якому кореспондує обов'язок розпорядника інформації надати на нього відповідь.
При цьому, законодавець зобов'язує розпорядника інформації надати відповідь на письмовий запит запитувача інформації не пізніше п'яти робочих днів з дня отримання запиту, яка має бути повною, достовірною та точною або мотивовану відмову у наданні запитуваної інформації, у разі наявності підстав, визначених статтею 22 Закону України "Про доступ до публічної інформації".
Також, незалежно від результатів розгляду запиту про надання інформації (його задоволення чи відмова в задоволенні, відстрочка в задоволенні, перенаправлення належному розпоряднику, тощо) такий суб'єкт зобов'язаний проінформувати про це заявника.
Проте, як вбачається із матеріалів справи, запит позивача залишився без будь-якого реагування з боку відповідача. Жодної відповіді щодо поданого запиту та поставлених питань відповідач у встановлений законом строк не надав. Матеріали справи не містять належних доказів розгляду відповідачем такого запиту чи повідомлення іншої інформації, що стосується спірного питання.
На переконання суду, така поведінка відповідача є протиправною, оскільки, як вже наголошувалось вище, відповідач, як розпорядник інформації, мав імперативний обов'язок згідно з статтею 20 Закону №2939-VI надати в п'ятиденний термін відповідь на запит на інформацію.
В даному випадку при розгляді цієї справи суд не надає оцінку ні змісту поставлених питань, ні суті запитуваної інформації, зазначеної в запитах позивача, оскільки навіть у випадку, якщо розпорядник інформації не володіє чи не зобов'язаний відповідно до його компетенції володіти запитуваною інформацією, або не має обов'язку надавати таку інформацію, останній мав би про це повідомити заявника в письмовій формі як це передбачено частиною 5 статті 22 Закону №2939-VI.
Тобто, розглядаючи цей спір суд виходить виключно із того факту, що відповідач взагалі жодним чином не прореагував на звернення позивача, тобто не здійснив розгляд його запиту
Доказів протилежного відповідачем суду не надано, як і не подано відзиву на позовну заяву.
Частиною першою статті 9 КАС України передбачено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до частин 1, 2 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Таким чином, вказаними положеннями процесуального закону запроваджені спеціальні правила обов'язку доказування в адміністративній справі, які передбачають в тому числі й "презумцією винуватості" суб'єкта владних повноважень. Тобто, виходячи з предмету даного спору та характеру спірних правовідносин саме відповідач мав обов'язок переконати суд в правомірності своєї поведінки та дотриманні ним положень Закону №2939-VI щодо розгляду спірного запиту позивача.
Натомість, як свідчать матеріали справи, жодних доказів на спростування доводів позивача відповідач не надав. Тобто свого процесуального обов'язку в доказуванні правомірності власних дій/бездіяльності не виконав.
З огляду на вищевикладене, суд дійшов висновку, що не розгляд відповідачем всупереч положенням Закону №2939-VI запиту позивача на інформацію від 06.08.2024 вказує на бездіяльність відповідача, яка з огляду на обставини справи є протиправною.
Як наслідок, порушене право позивача підлягає захисту судом у спосіб зобов'язання відповідача розглянути запит позивача на інформацію від 06.08.2024.
Відповідно до частини 1 статті 244 КАС України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, чи є підстави допустити негайне виконання рішення.
Водночас, негайне виконання судового рішення полягає в тому, що воно набуває властивостей здійснення і підлягає виконанню не з часу набрання рішенням суду законної сили, як це передбачено для більшості судових рішень, а негайно з часу його ухвалення, чим забезпечується швидкий та реальний захист життєвоважливих прав та інтересів позивача.
Перелік рішень суду, що підлягають негайному виконанню, визначається статтею 371 КАС України.
Так, відповідно до абзацу 9 частини 1 статті 371 КАС України негайно виконуються рішення суду, прийняті в адміністративних справах, визначених, зокрема, пунктом 1 частини першої статті 263 КАС України, тобто в справах щодо оскарження бездіяльності суб'єкта владних повноважень або розпорядника інформації щодо розгляду звернення або запиту на інформацію.
Враховуючи, що дана справа відноситься до тієї категорії справ незначної складності, що визначена пунктом 1 частини 1 статті 263 КАС України, тому наявні передбачені законом обов'язкові підстави для звернення судового рішення у цій справі до негайного виконання.
Розподіл судових витрат у справі вирішується згідно статті 139 КАС України.
Вирішуючи питання щодо стягнення на користь позивача витрат на правову допомогу в сумі 10000 грн, суд зазначає наступне.
Положеннями пункту 1 частини 3 статті 132 КАС України визначено, що до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
При цьому, положеннями частини 6 та 7 статті 132 КАС України визначено, що у разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
За змістом статті 134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Частиною 7, 9 статті 139 КАС унормовано, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Також, за змістом частини 9 статті 139 КАС при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує, зокрема, чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору.
Верховний Суд у постанові від 11.12.2019 у справі № 2040/6747/18 зокрема зазначив, що при визначенні суми відшкодування витрат на правничу допомогу, суд враховує критерії реальності адвокатських послуг (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерії розумності, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26 лютого 2015 року у справі "Баришевський проти України", від 10 грудня 2009 року у справі "Гімайдуліна і інших проти України", від 12 жовтня 2006 року у справі "Двойних проти України", від 30 березня 2004 року у справі "Меріт проти України", заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
У справі "East/West Alliance Limited" проти України" Європейський суд із прав людини, оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10 % від суми справедливої сатисфакції, виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
У пункті 269 Рішення зазначено, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов'язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов'язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.
Отже, суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципом справедливості як одного з основних елементів принципу верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, зважаючи на складність справи, якість підготовлених документів, витрачений адвокатом час, тощо, - є неспівмірним.
Вказане узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 14.11.2019 у справі №826/15063/18, від 11.12.2019 у справі № 2040/6747/18 та від 19.12.2019 у справі №520/1849/19.
Так, згідно з пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України від 5 липня 2012 року №5076-VI "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" (далі Закон №5076-VI) договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
У пункті 9 частини першої статті 1 Закону № 5076-VI зазначено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.
Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону № 5076-VI).
За змістом статті 19 Закону № 5076-VI видами адвокатської діяльності є:
1) надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави;
2) складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру;
3) захист прав, свобод і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого, особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішується питання про їх застосування у кримінальному провадженні, особи, стосовно якої розглядається питання про видачу іноземній державі (екстрадицію), а також особи, яка притягається до адміністративної відповідальності під час розгляду справи про адміністративне правопорушення;
4) надання правової допомоги свідку у кримінальному провадженні;
5) представництво інтересів потерпілого під час розгляду справи про адміністративне правопорушення, прав і обов'язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні;
6) представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами;
7) представництво інтересів фізичних і юридичних осіб, держави, органів державної влади, органів місцевого самоврядування в іноземних, міжнародних судових органах, якщо інше не встановлено законодавством іноземних держав, статутними документами міжнародних судових органів та інших міжнародних організацій або міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана ВРУ;
8) надання правової допомоги під час виконання та відбування кримінальних покарань.
Згідно визначення, наведеного у статті 30 Закону № 5076-VI, гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.
Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Отже, вказані положення процесуального закону дають підстави для висновку, що для включення всієї суми гонорару у відшкодування за рахунок відповідача, має бути встановлено, не тільки, що рішення ухвалене на користь сторони, яка користувалася послугами адвоката, а також, що за цих обставин справи такі витрати сторони були необхідними, а розмір є розумний та виправданий.
В даному ж випадку, на підтвердження витрат, понесених на професійну правничу допомогу, представником позивача надано копію договору про надання правової допомоги від 20.09.2024, в якому вказано, що загальна вартість послуг складає 10000 грн., а також квитанцію до прибуткового касового ордеру від 20.09.2024 на суму 10000 грн.
В той же час, суд вважає за необхідне звернути увагу на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
З приводу наведеного варто зазначити, що дана справа є справою незначної складності, а правовідносини, які є предметом розгляду в межах цієї справи, не є складними, що свідчить про те, що підготовка цієї справи до розгляду в суді не вимагала значного обсягу юридичної і технічної роботи.
Враховуючи вище викладене, суд приходить до висновку, що вимоги позивача щодо стягнення на його користь витрат, понесених ним на правову допомогу адвоката у сумі 10000 грн, підлягають частковому задоволенню, шляхом стягнення таких витрат в сумі 2000 грн.
Керуючись ст.ст. 73-77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, -
Адміністративний позов задовольнити.
Визнати протиправною бездіяльність Чернівецької селищної ради Могилів-Подільського району Вінницької області щодо не розгляду запиту ОСОБА_1 про надання публічної інформації від 06.08.2024 №31-запит.
Зобов'язати Чернівецьку селищну раду Могилів-Подільського району Вінницької області розглянути запит ОСОБА_1 про надання публічної інформації від 06.08.2024 №31-запит.
Рішення суду в зобов'язальній частині допустити до негайного виконання.
Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Чернівецької селищної ради Могилів-Подільського району Вінницької області сплачений судовий збір в розмірі 1211 (одна тисяча двісті одинадцять) гривень 20 копійок.
Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Чернівецької селищної ради Могилів-Подільського району Вінницької області витрати на професійну правничу допомогу адвоката в розмірі 2000 (дві тисячі) гривень.
Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 КАС України.
Відповідно до статті 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Інформація про учасників справи:
Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 )
Відповідач: Чернівецька селищна рада (вул. Святомиколаївська, буд. 103/1, смт Чернівці, Могилів-Подільський район, Вінницька область, код ЄДРПОУ 04326856)
Суддя Мультян Марина Бондівна