Справа № 752/10638/24
Провадження № 2/752/1349/25
іменем України
12 лютого 2025 року Голосіївський районний суд м. Києва у складі:
головуючого судді Хоменко В.С.
при секретарі Павлюх П.В.,
розглянувши в порядку загального позовного провадження в приміщенні Голосіївського районного суду м. Києва цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації про встановлення факту постійного проживання та визнання права власності на спадкове майно,-
у травні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з вказаним позовом, в якому просить: встановити факт постійного спільного проживання її та ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1 ; визнати за нею право власності на 1/2 частку квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_2 .
Позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтовує тим, що 31.07.2003 року вона та ОСОБА_2 придбали квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Також позивач вказує, що ОСОБА_2 , донькою якої вона є, померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Позивач зауважує, що з ОСОБА_2 вони проживали разом у квартирі, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , з липня 2003 року по 2008 рік та вели спільне господарство, працювали та отримували доходи, мали взаємні права та обов'язки сім'ї, піклувалися один про одного, разом проводили дозвілля, хоча фактично вона була зареєстрована за іншою адресою.
ОСОБА_2 вказує, що з 12.06.2008 року зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , де проживала її матір.
Позивач зауважує, що наявні докази, які підтверджують її постійне спільне місце проживання та реєстрацію з матір'ю надають можливість і право автоматично прийняти спадщину на 1/2 частку вказаної квартири, без прийняття такої спадщини шляхом подання заяви до нотаріуса.
В зв'язку з викладеним, позивач просить позов задовольнити.
Ухвалою судді від 27.05.2024 року відкрито провадження в указаній справі та призначено підготовче судове засідання (а.с. 74-75).
Ухвалою суду від 19.11.2024 року підготовче провадження по справі закрито та призначено справу до розгляду у відкритому судовому засіданні (а.с. 100).
В судове засідання позивач не з'явилася. Від представника позивача надійшла заява про розгляд справи без його та позивача участі. Позовні вимоги підтримує в повному обсязі та просить позов задовольнити.
Відповідач належним чином повідомлений про розгляд вказаної справи, в судове засідання не з'явився, своїм правом на подачу письмового відзиву не скористався, доказів на обґрунтування своєї правової позиції у справі не надав.
У разі неподання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами (ч. 8 ст. 178 ЦПК України).
Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (ч. 4 ст. 12 ЦПК України).
Приймаючи до уваги, що відповідач у встановлений судом строк не подав до суду відзив на позов, а відтак не скористався наданими йому процесуальними правами, за висновками суду в матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, внаслідок чого справа може бути розглянута за наявними у ній документами.
З моменту відкриття провадження у справі сплив достатній строк, для подання всіма учасниками справи своїх доводів, заперечень, відзивів, доказів тощо, у зв'язку з чим, суд, вважає, за можливе здійснити розгляд даної справи по суті заявлених вимог.
Будь яких інших заяв, клопотань або заперечень від сторін до суду не надходило.
Статтею 13 ЦПК України визначено принцип диспозитивності цивільного судочинства, відповідно до якого суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до вимог ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Статтею 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує зокрема: чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; які правовідносини випливають зі встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
На підставі викладеного, судовий розгляд справи здійснюється на підставі наявних у суду матеріалів, без фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу.
Дослідивши матеріали справи, оцінивши зібрані по справі докази в їх сукупності, суд приходить до наступного.
Судом встановлено та вбачається з матеріалів справи, що позивачу та ОСОБА_2 належить квартира, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі договору купівлі-продажу квартири від 31.07.2003 року (а.с. 14-15).
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 від 26.04.2008 року (а.с. 16).
Також судом з'ясовано, що покійна ОСОБА_2 є матір'ю позивача, що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 від 10.01.1983 року (а.с. 13).
Як вбачається з паспорта ОСОБА_1 , вона зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , з 12.06.2008 року (6-11).
Згідно з довідкою ЖЕО-109 № 777 від 07.11.2012 року, позивач дійсно мешкає та зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 . Реєстрація: 21.08.2003 року. Знята з реєстраційного обліку 22.05.2008 року Дійсно за даною адресою була зареєстрована по день смерті ОСОБА_2 (а.с. 33).
Відповідно до довідки ЖЕО-109 № 776 від 07.11.2012 року, ОСОБА_1 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , з 12.06.2008 року. ОСОБА_2 не зареєстрована, померла, знята з реєстраційного обліку 22.05.2008 року(а.с. 34).
Як вбачається з акта-довідки № 19 від 29.07.2022 року, складеного в присутності майстра та жителів будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , ОСОБА_2 проживала разом з донькою ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 , до моменту її смерті з 08.04.2008 року (а.с. 35).
За змістом ст. 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
Згідно ч. 1 ст. 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину.
У ст. 1 Закону України «Про нотаріат» визначено, що нотаріат в Україні - це система органів і посадових осіб, на які покладено обов'язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності. Вчинення нотаріальних дій в Україні покладається на нотаріусів, які працюють в державних нотаріальних конторах, державних нотаріальних архівах (державні нотаріуси) або займаються приватною нотаріальною діяльністю (приватні нотаріуси).
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 34 Закону України «Про нотаріат» нотаріуси вчиняють такі нотаріальні дії: видають свідоцтва про право на спадщину.
Пунктом 23 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 30.05.2008 року «Про судову практику у справах про спадкування» визначено, що свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, установленому цивільним законодавством. За наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину вимоги про визнання права на спадщину судовому розглядові не підлягають.
У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження.
Порядок видачі свідоцтва про право на спадщину за законом врегульовано ст. 68 Закону України «Про нотаріат» та п. 4 гл. 10 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженим наказом Міністерства юстиції України № 296/5, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 року № 296/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 22.02.2012 року за № 282/20595 (далі - Порядок № 296/5)
Відповідно до пп. 4.14. п. 4 гл. 10 розд II Порядку № 296/5 при видачі свідоцтва про право на спадщину нотаріус обов'язково перевіряє: факт смерті спадкодавця, час і місце відкриття спадщини, наявність підстав для закликання до спадкоємства, якщо має місце спадкування за законом, прийняття спадкоємцем спадщини у встановлений законом спосіб, склад спадкового майна, на яке видається свідоцтво про право на спадщину. На підтвердження цих обставин від спадкоємців витребовуються документи, які підтверджують вказані факти.
Відповідно до п. п. 4.16 п. 4 глави 10 розділу 11 цього ж Порядку видача свідоцтва про право на спадщину на майно, право власності на яке підлягає державній реєстрації, проводиться нотаріусом після подання документів, що посвідчують право власності спадкодавця на таке майно, крім випадків, передбачених пунктом 3 глави 7 розділу І цього Порядку, та перевірки відсутності заборони або арешту цього майна.
У п. 1 гл. 13 розд. 1 Порядку № 296/5 визначено, що нотаріус відмовляє у вчиненні нотаріальної дії у випадках, передбачених Законом.
Підстави для відмови у вчиненні нотаріальної дії визначено у ч. 1 ст. 49 Закону України «Про нотаріат».
Так, відповідно п. 2 до ч. 1 ст. 49 Закону України «Про нотаріат» нотаріус або посадова особа, яка вчиняє нотаріальні дії, відмовляє у вчиненні нотаріальної дії, якщо: не подано відомості (інформацію) та документи, необхідні для вчинення нотаріальної дії.
Згідно з ч. 3 ст. 49 Закону України «Про нотаріат» нотаріусу або посадовій особі, яка вчиняє нотаріальні дії, забороняється безпідставно відмовляти у вчиненні нотаріальної дії.
Так, у ч. 4 ст. 49 Закону України «Про нотаріат» закріплено, що на вимогу особи, якій відмовлено у вчиненні нотаріальної дії, нотаріус або посадова особа, яка вчиняє нотаріальні дії, зобов'язані викласти причини відмови в письмовій формі і роз'яснити порядок її оскарження. Про відмову у вчиненні нотаріальної дії нотаріус протягом трьох робочих днів виносить відповідну постанову.
Аналогічні положення закріплені також у п. 3 глави 13 розділу І Порядку № 296/5, де визначено, що нотаріус на вимогу особи, якій відмовлено у вчиненні нотаріальної дії, зобов'язаний викласти причини відмови в письмовій формі і роз'яснити порядок її оскарження. У цих випадках нотаріус протягом трьох робочих днів виносить постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії.
Згідно із п. 23постанови № 7 Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» від 30.05.2008 року свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, установленому цивільним законодавством. За наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину вимоги про визнання права на спадщину судовому розглядові не підлягають. У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину (яка згідно п. 24 повинна бути у вигляді обґрунтованої постанови про відмову нотаріуса у вчиненні нотаріальної дії, зокрема відмови у видачі свідоцтва про право на спадщину) особа може звернутись до суду в порядку позовного провадження.
Відповідно до ст. 49 Закону України «Про нотаріат» на вимогу особи, якій відмовлено у вчиненні нотаріальної дії, нотаріус або посадова особа, яка вчиняє нотаріальні дії, зобов'язані викласти причини відмови в письмовій формі і роз'яснити порядок її оскарження; про відмову у вчиненні нотаріальної дії нотаріус протягом трьох робочих днів виносить відповідну постанову, що також узгоджується з положенням п. 24 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» № 7 від 30.05.2008 року.
Отже, передумовою звернення до суду з позовною заявою про визнання права власності на нерухоме майно в порядку спадкування, є наявність відмови нотаріуса в оформленні спадщини. Про це неодноразово наголошував Верховний Суд, зокрема, у постанові від 16.01.2019 року в справі № 2-390/2006.
У постанові Верховного Суду від 06.10.2021 року в справі № 702/61/20 зазначено, що зверненню до суду з указаним позовом (про визнання права власності на майно в порядку спадкування) має передувати вирішення питання про видачу позивачу нотаріусом або органом чи службовою особою, уповноваженою вчиняти нотаріальні дії, свідоцтва про право на спадщину.
Однак, відмова нотаріуса у вчиненні нотаріальної дії, а саме щодо видачі позивачу свідоцтва про право на спадщину за законом на спірне нерухоме майно відсутня, тому позивач немає права ставити перед судом вимоги про визнання за нею в судовому порядку права власності на спадкове майно.
Дійсно, якщо спадкоємці постійно проживали разом із спадкодавцем - то вони вважаються такими, що прийняли спадщину (за винятком якщо протягом шести місяців вони від неї не відмовляться, відповідно до ч. 3 ст. 1268 ЦК України).
При цьому, в будь-якому випадку,такі спадкоємці мають звернутися із відповідною заявою до нотаріуса, на підставі якої той заводить спадкову справу, серед іншого витребовує від спадкоємців документи, які доводять родинні відносини спадкоємця і спадкодавця, а також документи, що посвідчують право власності спадкодавця на майно (свідоцтва про право власності на нерухомість, свідоцтва про державну реєстрацію транспортного засобу тощо).
Однак, в матеріалах справи відсутня відповідна спадкова справа, заведена після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 .
Таким чином, суд позбавлений можливості з'ясувати коло спадкоємців, які прийняли спадщину, дійсну форму спадкування ОСОБА_1 і порядок закликання позивача до спадкування, що також не дозволяє визначити й правове регулювання спірних спадкових правовідносин.
При цьому, на недопустимості застосування судами концепції негативного доказу, яка сама по собі порушує принцип змагальності, оскільки допускає можливість вважати доведеним твердження позивача через відсутність спростування цього твердження відповідачем, неодноразово вказував Верховний Суд, зокрема, в своїх постановах від 23.10.2019 року в справі № 917/1307/18 та від 27.05.2020 року в справі № 2-879/13.
Також в постанові Верховного Суду від 18.12.2019 року в справі № 265/6868/16-ц вказано, що: у справах про визнання права власності у порядку спадкування належним відповідачем є спадкоємець (спадкоємці), який прийняли спадщину, а у випадку їх відсутності, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття, належним відповідачем є відповідний орган місцевого самоврядування.
Аналогічний висновок міститься й у постанові Верховного Суду від 10.11.2021 року в справі № 759/19779/18.
До того ж, відсутність відомостей щодо заведення спадкової справи після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 , не дозволяє суду визначити відповідачів у вказаній справі про визнання права власності в порядку спадкування.
При цьому, позов ОСОБА_1 заявлено лише до Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації, яка є місцевим органом виконавчої влади і входить до системи органів виконавчої влади (ст. 1 Закону України «Про місцеві державні адміністрації»), та не є відповідним органом місцевого самоврядування.
Відповідно до ст. 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку.
Відтак, відповідач - це особа, яка, на думку позивача, або відповідного право уповноваженого суб'єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб'єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягається до справи у зв'язку з позовною вимогою, яка пред'являється до нього.
Найчастіше під неналежними відповідачами розуміють таких відповідачів, щодо яких судом під час розгляду справи встановлено, що вони не є зобов'язаними за вимогою особами.
Для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов'язку відповідати за даним позовом. Установлення цієї умови - підстава для ухвалення судового рішення про відмову в позові. Щоб визнати відповідача неналежним, крім названої умови, суд повинен мати дані про те, що обов'язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Визнати відповідача неналежним суд може тільки в тому випадку, коли можливо вказати на особу, що повинна виконати вимогу позивача, - належного відповідача.
Таким чином, неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред'явленим позовом за наявності даних про те, що обов'язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві.
Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи.
Встановивши, що позов пред'явлений до неналежного відповідача та відсутні визначені процесуальним законом підстави для заміни неналежного відповідача належним, суд відмовляє у позові до такого відповідача.
Зазначений висновок висловлено Великою Палати Верховного Суду у постанові від 17.04.2018 року в справі № 523/9076/16-ц.
Що ж стосується вимог позивача про встановлення факту постійного проживання, то в даному випадку, враховуючи, що справа подана і розглядається в порядку загального позовного провадження, тому відповідачами також мають бути, спадкоємці, або за їх відсутності орган місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини.
При цьому, суд зазначає, що ч.1 ст. 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (ч. 1 ст. 4 ЦПК України).
Зазначені норми права визначають об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес. Отже, порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси власне порушені, а учасники цивільного обороту використовують цивільне судочинство для такого захисту.
Під час розгляду спору суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Здійснюючи право на судовий захист, звертаючись до суду, особа повинна зазначити суб'єктивне бачення порушеного права чи охоронюваного інтересу та спосіб його захисту. Вирішуючи спір, суд зобов'язаний надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Відтак, при вирішенні спору важливе значення має встановлення наявності в особи, яка звернулася із позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов.
Відсутність права на позов в матеріальному розумінні тягне за собою прийняття рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин. Тобто, встановивши, що права або інтереси позивача не порушені, суд відмовляє в задоволенні позову за безпідставністю, недоведеністю чи необґрунтованістю.
Саме такі висновки викладені в постанові Верховного Суду від 22.03.2023 року справа № 372/721/19.
Однак, до вимог позову про встановлення факту постійного проживання ОСОБА_1 також не додано доказів про неможливість одержання чи відновлення необхідних документів, що посвідчують вказаний факт, якими є: постанова або лист про відмову у вчиненні нотаріальних дій.
Тобто, відсутні причини неможливості визнання позивача такою, що постійно проживала разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, та вважати її такою, що прийняла спадщину в силу ч. 3 ст.1268 ЦК України в позасудовому порядку.
Отже, права позивача в цій частині не порушено, оскільки не доведено перешкод для настання юридичних наслідків, які породжує встановлення даного факту та необхідність вчинення вказаних дій (встановлення факту постійного проживання) саме в судовому порядку.
Враховуючи та підсумовуючи вищенаведене, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позову.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 12, 19, 76-81, 82, 89, 141, 258, 259, 263, 264, 265, 274-279, 352, 354 ЦПК України, суд, -
у задоволенні позову ОСОБА_1 до Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації про встановлення факту постійного проживання та визнання права власності на спадкове майно - відмовити.
Рішення може бути оскаржено до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Суддя В.С. Хоменко