13 лютого 2025 року
м. Київ
справа № 522/18333/19
провадження № 61-15678св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І.,
суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач),Пархоменка П. І.,
учасники справи:
за первісним позовом:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
треті особи: Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Укрфінанс Груп», приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Сватаненко Олена Вікторівна, ОСОБА_3 ,
за зустрічним позовом:
позивач - ОСОБА_2 ,
відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Обслуговуючого кооперативу «Граніт»,
треті особи: Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Укрфінанс Груп», приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Сватаненко Олена Вікторівна,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 , подану адвокатом Аббасалієвим Рустамом Рамізовичем, на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 05 грудня 2022 року у складі судді Домусчі Л. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 26 вересня 2023 року у складі колегії суддів: Лозко Ю. П., Карташова О. Ю., Коновалової В. А.,
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Укрфінанс Груп» (далі - ТОВ «ФК «Укрфінанс Груп»), приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Сватаненко О. В., ОСОБА_3 , про визнання добросовісним набувачем.
Позов обґрунтовано тим, що 14 листопада 2018 року вона, її чоловік та син прибули до нотаріальної контори на АДРЕСА_1 , де в присутності нотаріуса Сватаненко О. В. між позивачкою та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу квартири загальною площею 55,9 кв. м за адресою: АДРЕСА_2 (далі - квартира, спірна квартира), вартістю еквівалентній 877 700,00 грн. Після відповідної перевірки приватний нотаріус повідомила, що квартира вільна, обтяжень не має, власником квартири є ОСОБА_3 , інших власників не має, надала в електронному вигляді витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно.
16 жовтня 2019 року їй зателефонували з охоронної організації та повідомили, що в її квартиру проникла невідома особа та їх група виїхала для з'ясування обставин. Її син приїхав на місце та з'ясувалося, що у квартиру проник ОСОБА_2 , змінив замки та пошкодив роботу охоронної сигналізації, в грубій формі заявив, що є власником квартири, погрожуючи сказав, що до квартири не пустить. Не зважаючи на їх спроби, вона не може потрапити у свою квартиру, відповідачем здійснюються перешкоди у вільному володінні, використанні, розпорядженні її власністю.
Уточнивши вимоги, просила суд визнати протиправними дії ОСОБА_2 та виселити його з квартири, зобов'язавши його не чинити їй перешкод у вільному володінні, користуванні, розпорядженні цієї квартирою; визнати її добросовісним набувачем права власності на квартиру.
У грудні 2019 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Обслуговуючого кооперативу «Граніт» (далі - ОК «Граніт»), треті особи: ТОВ «ФК «Укрфінанс Груп», приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Сватаненко О. В., про визнання недійними договорів, визнання незаконною та скасування державної реєстрації права власності.
Зустрічна позовна заява мотивована тим, що під час укладення оскаржуваного договору купівлі-продажу нотаріусом за допомогою відповідних державних реєстрів не було проведено належної перевірки заявлених та вже зареєстрованих речових прав на квартиру, а також не перевірено зареєстровані обтяження речових прав на цю квартиру, внаслідок чого було допущено укладення спірного договору. Посвідчення договору не могло бути здійснено у зв'язку з наявністю застави (іпотеки), оскільки ним сплата вартості квартири здійснена, в тому числі за рахунок коштів, отриманих за кредитним договором. Так 31 січня 2006 року ним з АППБ «Аваль» укладено договір застави майнових прав, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Скопелідіс Т. Г., вказаний вид забезпечення виконання зобов'язань (іпотека) досі є чинною. З 30 серпня 2017 року іпотекодержателем є ТОВ «ФК «Укрфінансгруп».
Уточнивши вимоги, просив суд:
визнати недійсним договір про порядок викупу паю від 12 січня 2017 року № 317, укладений між ОК «Граніт» і ОСОБА_4 ;
визнати незаконною та скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_4 на квартиру, проведену державним реєстратором Комунального підприємства «Департамент державної реєстрації» Вальковим Д. Г. у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за номером 28100114;
визнати недійсним договір купівлі-продажу від 05 листопада 2018 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Левчук О. С. та зареєстрований у реєстрі за № 2077, із застосуванням статті 1212 ЦК України щодо наслідків недійсності правочину;
визнати незаконною та скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на квартиру, проведену приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Левчук О. С. 05 листопада 2018 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за номером 28751484;
визнати недійним договір купівлі-продажу від 14 листопада 2018 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Сватаненко О. В., зареєстрований у реєстрі за № 1769;
визнати незаконною та скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на квартиру, проведену приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Сватаненко О. В. 14 листопада 2018 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за номером 28913552.
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 05 грудня 2022 року, залишенимбез змін постановою Одеського апеляційного суду від 26 вересня 2023 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання добросовісним набувачем відмовлено. У задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 про визнання недійними договорів, визнання незаконною та скасування державної реєстрації права власності відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що установлені обставини справи свідчать, що на одну й ту саму квартиру зареєстровано за різними підставами та різними реєстраційними номерами об'єкта нерухомості два власника: ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) та ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ). Разом з тим доведено, що майнові права на квартиру у ОСОБА_2 виникли раніше (12 січня 2006 року) ніж у ОСОБА_4 (12 січня 2017 року), при цьому останнім зареєстровано своє право власності на спірну квартиру раніше - 17 вересня 2018 року.
Обслуговуючим кооперативом «Граніт» на адвокатський запит від 13 березня 2020 року повідомлено, що на підставі договору «Про будівництво житлового будинку, укладеного 20 лютого 2012 року між ОК «Граніт» та ТОВ «Берег-Будгруп», ОК «Граніт» набув права забудовника ЖК «Акапулько-2», розташованого на АДРЕСА_3 . Згідно протоколу про розмежування площ новоствореного об'єкту між сторонами, квартира АДРЕСА_4 , не входила до переліку квартир та нежитлових приміщень, майнові права на які були передані ТОВ «Берег-Будгруп» ОК «Граніт». ОК «Граніт» ніколи не відчужував вказану квартиру чи майнові права на неї та ніколи не укладав договір №317 «Про порядок викупу паю» від 12 січня 2017 року, а також не видавав Акт прийому передачі на цю квартиру від 23 березня 2017 року, свідоцтва №305 від 12 січня 2017 року про прийняття в асоційовані члени кооперативу та довідки №305 від 14 вересня 2017 року про оплату паю. ОСОБА_4 ніколи не приймався до членів кооперативу та грошові кошти від нього на рахунок ОК «Граніт» ніколи не надходили. Вважає, що державна реєстрація права власності на квартиру АДРЕСА_5 , здійснена 17 вересня 2018 року, відбулася у шахрайський спосіб на підставі недостовірних, підроблених документів, до яких ОК «Граніт» не має жодного відношення (а. с. 145).
Це підтверджує висновок суду про відсутності у ОК «Граніт» майнових прав на спірну квартиру, а тому суд приймає до уваги доводи ОСОБА_2 та ТОВ «ФК «Укрфінанс Груп» щодо відсутності прав на квартиру у ОСОБА_4 , та в подальшому - у ОСОБА_1 . При цьому, на час укладання договору про порядок викупу паю ОК «Граніт» 12 січня 2017 року з ОСОБА_4 будинок вже був прийнятий в експлуатацію, а тому не могло бути укладено такий договір.
У первісному позові ОСОБА_1 просить визнати себе добросовісним набувачем спірної квартири з огляду на статтю 330 ЦК України. Стаття 330 ЦК України встановлює загальні умови виникнення права власності у незаконного добросовісного володільця, але тільки в тих випадках, якщо відповідно до статті 388 ЦК України, майно не може бути витребуване у нього. Чинним законодавством України єдиним виключним випадком за якого дозволяється інвестування та фінансування однієї квартири в об'єкті будівництва кількома інвесторами є укладення між ними договору в письмовій формі, в якому визначаються частка кожного інвестора та порядок внесення ним відповідної інвестиції (частина третя статті 9 Закону України «Про інвестиційну діяльність»). Однак, існування відповідних договірних відносин між сторонами суду не доведено.
З урахування викладеного при розгляді справи встановлено, що договір про порядок викупу паю від 12 січня 2017 року між ОК «Граніт» та ОСОБА_4 не укладався, а тому суд дійшов висновку про відсутність підстав для визнання ОСОБА_1 добросовісним набувачем, та відповідно дійшов висновку про відмову у задоволенні первісного позову.
Суд вважає, що обраний позивачем ОСОБА_2 спосіб захисту у вигляді визнання недійсними послідовно всіх правочинів не є ефективним способом захисту його прав. При цьому, з урахуванням встановлених судом обставин щодо порядку, строків та підстав реєстрації права власності на спірну квартиру за ОСОБА_2 , суд дійшов сумніву щодо правомірності реєстрації права власності за ОСОБА_2 на спірну квартиру, яке також фактично оспорюється ОСОБА_1 .
Відтак позивач, звертаючись до суду, обрав невірний спосіб захисту його порушеного права, у зв'язку з чим зустрічний позов разом з похідними вимогами про скасування державної реєстрації права власності не підлягає задоволенню.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції.
Стосовно доводів апеляційної скарги ОСОБА_1 щодо неспростування добросовісності ОСОБА_1 як набувача, апеляційний суд зазначив, що придбання ОСОБА_1 спірної квартири є наслідком протиправної реєстрації права власності на таке нерухоме майно за ОСОБА_4 та його подальшого відчуження ОСОБА_3 . Оскільки спірна квартира вибула з власності ОСОБА_2 поза його волею та подальше її відчуження за відплатними договорами не позбавляє його права на витребування належного йому майна від особи, яка є останнім його набувачем, визнання ОСОБА_1 добросовісним набувачем за обставинами цієї справи та спірних правовідносин позбавлено правової мети - остаточного вирішення спору по суті та захищення порушеного права.
Зауваження ж про розгляд судом першої інстанції справи за відсутності відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 апеляційний суд до уваги не приймає, оскільки відповідно до змісту пункту 3 частини третьої статті 376 ЦПК України розгляд судом справи за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду, є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою. ОСОБА_3 та ОСОБА_4 із апеляційними скаргами на рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 05 грудня 2022 року не звертались.
Щодо зауважень скаржниці про залишення судом поза увагою тривалої нереєстрації ОСОБА_2 права власності на квартиру після введення будинку в експлуатацію у 2016 році апеляційний суд звернув увагу, що чинне законодавство не містить жодних вимог щодо термінів реєстрації особою, яка володіє майновими правами на нерухоме майно, права власності на нього.
Апеляційний суд відхилив доводи ОСОБА_2 про те, що мотивувальна та резолютивна частини рішення суперечить одна одній, оскільки суд фактично встановив факти протиправності правовстановлюючих документів відповідачів на спірну квартиру, але не скасував відповідні документи у резолютивній частині свого рішення. Суд зазначив, що суд першої інстанції дійсно дійшов висновку про законність реєстрації права власності на спірну квартиру за ОСОБА_2 та відсутності підстав для набуття права власності та його реєстрації на спірне нерухоме майно за ОСОБА_5 , а у подальшому і за ОСОБА_3 та ОСОБА_6 . Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду послідовно виснувала щодо ефективних способів захисту при неодноразовому відчуженні майна. Відповідно до її висновків захист порушених прав особи, яка вважає себе власником майна, що було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, не є ефективним способом захисту права власника (пункти 73, 75 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 у справі № 488/5027/14-ц; пункти 84, 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 у справі № 183/1617/16). ОСОБА_2 не заявляв віндикаційних вимог щодо спірного об'єкту нерухомості. Апеляційний суд також звертає увагу скаржника на те, що суб'єкт, за яким зареєстроване право власності, визнається фактичним володільцем нерухомого майна. При цьому державна реєстрація права власності на нерухоме майно створює спростовувану презумпцію наявності в суб'єкта і права володіння цим майном (як складової права власності) (пункт 62 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 у справі № 359/3373/16-ц, провадження № 14-2цс21). Ураховуючи викладене, положення діючого національного законодавства та роз'яснення Верховного Суду, апеляційний суд вважає хибною позицію ОСОБА_2 про те, що саме лише скасування ланцюга реєстраційних дій стосовно спірного об'єкта нерухомого майна призведе до поновлення його прав та остаточного вирішення спірних правовідносин, водночас доводи апеляційної скарги останнього щодо ефективності обраного ним способу захисту зводяться до суб'єктивного тлумачення норм права та не спростовують правильних висновків суду першої інстанції.
Аргументи учасників справи
У жовтні 2023 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу в частині вирішення його зустрічних позовних вимог. Просив рішення судів в цій частині скасувати та ухвалити нову постанову, якою зустрічний позов ОСОБА_2 про визнання договорів недійсними, скасування державної реєстрації права власності задовольнити.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що у постанові Великої Палати Верховного Суду № 183/1617/16 від 14 листопада 2018 року (на яку суди посилаються), суд зауважив, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесені запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно за принципом реєстраційного підтвердження володіння.
Якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту може бути позов про витребування нерухомого майна, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру прав (постанова Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 199/8324/19).
Однак він вже має зареєстроване право власності на нерухоме майно - спірну квартиру, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, який наявний у матеріалах справи.
Таким чином, указані правові висновки Верховного Суду застосувати юридично не можливо, з огляду на протиправність наявності декількох державних реєстрацій на певне майно одночасно. ОСОБА_2 не потребує додаткового внесення відомостей до державного реєстру речових прав на підставі рішення про задоволення віндикаційного позову, оскільки такі відомості вже наявні у реєстрі. У цих правовідносинах неможливо як технічно, так і юридично внести новий черговий запис до державного реєстру речових прав відомості про право власності ОСОБА_2 на підставі рішення про задоволення віндикаційного позову з причин вже наявного запису у реєстрі, відповідно до якого ОСОБА_2 вже зареєстрований як власник спірної квартири.
Тому скаржник переконаний, що викладені правові висновки Великої Палати Верховного Суду можливо застосувати тільки до тих правовідносин, у яких законний власник нерухомого майна був позбавлений свого права власності, тобто вибув з єдиного державного реєстру речових прав на нерухоме майно як власник, а інша особа це право отримала та була внесена до реєстру замість законного власника/позивача. У такому випадку і застосовується процес віндикації та поновлюється його попередній запис у реєстрі, як правильно тлумачить це Верховний Суд. У цій справі зовсім інші обставини, зокрема, запис про право власності за ОСОБА_2 з реєстру не вилучався, а утворилась додаткова незаконна державна реєстрація про право власності на його квартиру за ОСОБА_1 , яку скаржник і оскаржував. Звідси прямо констатується порушення норм Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Державна реєстрація права власності на спірну квартиру за ОСОБА_1 відбулась всупереч вимогам закону, з огляду на вже наявне та зареєстроване право власності на нерухоме майно за ОСОБА_2 . З цим кореспондуються правові висновки Великої Палати Верховного суду у постановах від 12 червня 2018 року у справі № 823/378/16, від 07 серпня 2019 року у справі № 193/11/17 та від 02 жовтня 2019 року у справі № 587/2331/16-ц, у яких вказано, що одночасне існування державної реєстрації кількох прав власності на один і той самий об'єкт нерухомого майна суперечить засадам офіційного визнання і підтвердження державою фактів виникнення прав на нерухоме майно, є порушенням чинного законодавства та інтересів позивача, за яким право власності зареєстровано первинно та не припинялося.
Суд апеляційної інстанції повністю проігнорував такі висновки Великої Палати Верховного суду.
Крім того, суди попередніх інстанцій не надали оцінку наявності у державному реєстрі іпотечного обтяження на квартиру ОСОБА_2 (іпотекодавця), відповідно до якої іпотекодержатель - ТОВ «ФК «Укрфінанс Груп», яка була зареєстрована у реєстрі 02 лютого 2006 року, що більш як на 10 років раніше ніж відбулись всі правочини між відповідачами. Таким чином не зрозуміло як можливо було проводити процедури з державної реєстрації на відповідне майно, яке знаходиться під іпотечним обтяженням. Такі обставини додатково свідчать про протиправність державних реєстрацій, що відбулись відносно нерухомого майна скаржника, але суди першої та апеляційної інстанції не надали належної оцінки цій обставині.
У постанові Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 922/2589/19 суд встановив, що чинна редакція статті 26 Закону № 1952 встановлює такий спосіб захисту порушених прав, як визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав; скасування державної реєстрації права власності. При цьому, у вказаній постанові Верховний Суд зазначив, що з метою ефективного захисту порушених прав законодавець уточнив, що ухвалення зазначених вище судових рішень обов'язково має супроводжуватись одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав.
Суди попередніх інстанцій, відмовляючи у задоволені зустрічного позову ОСОБА_2 дійшли помилкового висновку, що скаржник обрав неефективний спосіб захисту, який на їх думку не призведе до ефективного захисту речового права, оскільки постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 947/5/20 від 31 травня 2023 року тлумачить протилежне. Верховний Суд допустив як законний процесуальний спосіб захисту речового права такий як «визнання недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком протиправну державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав».
ОСОБА_2 , обираючи свій спосіб захисту речового права, керувався правовими висновками Верховного Суду та Законом, розуміючи, що ніколи не позбавлявся свого права власності, а його право власності було порушено тим, що ОСОБА_1 отримала такі самі права власника, внаслідок незаконності правочинів між відповідачами, у зв'язку з чим і утворилась протиправна подвійна державна реєстрація прав на його квартиру. Саме через це і були обрані позовні вимоги про скасування правочинів та державних реєстрацій.
Суди фактично та юридично встановили факти протиправності правовстановлюючих документів відповідачів на спірну квартиру, а також неможливості їх реального укладення, але в порушення вказаних правових висновків Верховного Суду не скасували відповідні документи у резолютивній частині свого рішення. Таким чином прямо вбачається, що мотивувальні та резолютивні частини рішень суперечить одна одної, а суди фактично самоусунулись від здійснення належного правосуддя, формально посилаючись на неправильно обраний спосіб захисту. Указане є надмірним процесуальним формалізмом, який знівелював загальні засади цивільного права та процесу, на меті яких стоїть ефективний судовий захист прав людини. Оскарженими судовими рішеннями не вирішено проблему права власності на нерухоме майно скаржника, а створено для позивача стан правової невизначеності.
Межі та підстави касаційного перегляду, рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 07 листопада 2023 року відкрито касаційне провадження у справі.
В зазначеній ухвалі вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 12 червня 2018 року у справі № 823/378/16, від 07 серпня 2019 року у справі № 193/11/17, від 02 жовтня 2019 року у справі № 587/2331/16-ц, від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19, від 06 липня 2022 року у справі № 914/2618/16; у постановах Верховного Суду: від 31 травня 2023 року у справі № 947/5/20, від 23 червня 2020 року у справі № 922/2589/19, від 11 лютого 2020 року у справі № 915/572/17, від 24 січня 2020 року у справі № 910/10987/18).
Ухвалою Верховного Суду від 15 грудня 2023 року клопотання ОСОБА_1 про продовження строку на подання відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено та продовжено відповідний строк до 10 січня 2024 року.
Ухвалою Верховного Суду від 23 січня 2024 року відзив ОСОБА_1 на касаційну скаргу ОСОБА_2 повернуто заявнику без розгляду.
Ухвалою Верховного Суду від 24 січня 2025 року справу призначено до судового розгляду.
Рішення судів першої та апеляційної інстанцій оскаржуються в частині відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 про визнання договорів недійсними, визнання незаконними та скасування державних реєстрацій прав власності за відповідачами. В іншій частині судові рішення не оскаржуються, а тому в касаційному порядку не переглядаються.
Фактичні обставини справи
Суд першої інстанції встановив, що 12 січня 2006 року між ПАТ «Берег-Стройгруп» та ОСОБА_2 укладено договір №2362 про дольову участь будівництві житла, за п. 2.1 якого пайовик зобов'язується прийняти дольову участь у будівництві житлового будинку, а підприємство здійснити будівництво 2 кімнатної квартири в житловому будинку, розташованому в АДРЕСА_6 , яка після здачі будинку в експлуатацію передає пайовику згідно акту приймання-передачі, вартість якої пропорційна сумі дольової участі пайовика в будівництві житлового будинку.
31 січня 2006 року між АППБ «Аваль» та ОСОБА_2 укладено договір застави майнових прав за договором № 2362 від 12 січня 2006 року, предметом якого є будівництво квартири АДРЕСА_4 , яка має бути збудована ПАТ «Берег-Стройгруп» та перейде у власність заставодавця після вводу в експлуатацію, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Скопелідіс Т. Г., зареєстрований у реєстрі за № 148.
03 лютого 2006 року внесено запис про іпотеку 22181139 за адресою: АДРЕСА_6 , майнове право на квартиру, що будується загальною площею 55.52 кв. м, іпотекодавець ОСОБА_2 , іпотекодержатель ТОВ «ФК «Укрфінанс Груп» без присвоєння об'єкту реєстр. номеру.
У новоствореному будинку АДРЕСА_7 , після завершення будівництва, була привласнена юридична адреса: АДРЕСА_8 . з нумерацію квартир (по секціям), зокрема, секція Ж, поверховість 1-19, квартири АДРЕСА_9 (а. с. 34-35 т. 2).
На підставі договору «Про будівництво житлового будинку», укладеного 20 лютого 2012 року між ОК «Граніт» та ТОВ «Берег-Будгруп», ОК «Граніт» набув права забудовника ЖК «Акапулько-2», розташованого на АДРЕСА_3 . Згідно з додатком № 3 до договору, ОК «Граніт» передано, зокрема, у секції Ж квартири з будівельними номерами 280, 284, 314, 329, АДРЕСА_10 , АДРЕСА_11 , АДРЕСА_12 , АДРЕСА_13 .
За актом № 317 приймання-передачі квартири АДРЕСА_14 від 20 квітня 2016 року складеним між ТОВ «Берег-Стройгруп» та ОСОБА_2 , забудовник передає ОСОБА_2 спірну квартиру.
З матеріалів реєстраційної справи № 01.02-1 №1701439951101 на об'єкт нерухомості, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 вбачається, що ОСОБА_2 зареєстрував своє право власності на квартиру - 07 листопада 2018 року о 17:26:37 год. Підстава: акт приймання-передачі нерухомого майна серія та номер б/н від 20 квітня 2016 року, видавник ТОВ «Берег-Будгруп» та ОСОБА_2 ; договір про пайову участь будівництва житла, серія та номер: 2362, виданий 12 січня 2006 р., видавник ТОВ «Берег-Будгруп» та ОСОБА_2 технічний паспорт серія та номер б/н, виданий 07 листопада 2018 року, видавник ФОП ОСОБА_7 , виписка серія та номер 20/04/16-1, виданий 20 квітня 2016 року, видавник ТОВ «Берег-Будгруп», ТОВ «Берег-Будгруп» та ОСОБА_2 , серія та номер 1, виданий 18 серпня 2014 року, додаткова угода.
З матеріалів реєстраційної справи № 01.02-1 №1653171151101 на об'єкт нерухомості, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 встановлено, що:
17 вересня 2018 року ОСОБА_4 подано заяву про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на об'єкт нерухомості. Матеріали реєстраційної справи містять довідку № 305 від 12 січня 2017 року, видану ОК «Граніт», акт № 317 від 23 березня 2017 року приймання-передачі квартири, довідку № 305 від 14 вересня 2017 року ОК «Граніт», договір № 317 від 12 січня 2017 року про порядок викупу паю, технічний паспорт на квартиру, складений 18 вересня 2018 року;
17 вересня 2018 року державним реєстратором зареєстровано право власності за ОСОБА_4 , номер запису про право власності 28100114; реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1653171151101;
05 листопада 2018 року зареєстровано право власності за ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 05 листопада 2018 року;
14 листопада 2018 року зареєстровано право власності на вказаний об'єкт нерухомості за ОСОБА_1 .
В Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно наявні два записи про право власності на спірну квартиру: реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 17014399851101, запис про право власності 29060869 від 07 листопада 2018 року за ОСОБА_2 , та реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1653171151101, запис про право власності 28913552 від 14 листопада 2018 року за ОСОБА_1 .
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною першої статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справа № 582/18/21 (провадження № 61-20968сво21)).
Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19).
У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року у справі № 385/321/20 (провадження № 61-9916сво21)).
Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні норми матеріального права, підтверджує чи спростовує нікчемність правочину.
Нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає(див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 лютого 2023 у справі № 359/12165/14-ц, постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року в справі № 398/1796/20 (провадження № 61-432сво22)).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21, постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).
Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), на яку є посилання в касаційній скарзі та яку застосували суди, зазначено, що «рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов'язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 (провадження № 14-8 цс 21) вказано, що:
«оскільки після виконання умов інвестиційного договору інвестор набуває майнові права на об'єкт інвестування, які після завершення будівництва об'єкта нерухомості та прийняття його до експлуатації трансформуються у право власності інвестора на проінвестований об'єкт з необхідністю державної реєстрації інвестором такого права за собою, то забудовник позбавлений права відчужувати об'єкт інвестування на користь будь-якої іншої особи. Таким чином, інвестор наділений правом вимагати повернення належного йому об'єкта інвестування від будь-якої іншої особи. Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду вважає, що підвищений формалізм у позиції судів у питаннях виникнення прав власності на новостворений об'єкт нерухомості на підставі рішення суду є достатньо виправданим з огляду на характерні особливості інвестування в будівництво об'єктів нерухомості. Такі конкретні випадки поступово виробляються судовою практикою. Отже, ухвалюючи рішення у справі про набуття права власності на спірний об'єкт інвестування та правові наслідки цього, доцільно ретельно досліджувати обставини набуття інвестором майнових прав та здійснення будівництва об'єкта нерухомості.
… у постанові від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц (провадження № 14-28 цс 20) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що правочин, спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним, відповідно до частин першої, другої статті 228 ЦК України вважається таким, що порушує публічний порядок. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. Відтак, встановивши, що оспорювані позивачем правочини спрямовані на незаконне заволодіння належним позивачу об'єктом інвестування, суди повинні були дійти висновку про нікчемний характер таких правочинів. У постанові від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18, пункти 69, 70) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що визнання нікчемного правочину недійсним не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин недійсний у силу закону.
Твердження ОСОБА_4 про те, що суди безпідставно позбавили його як добросовісного набувача права власності на законно придбане житлове приміщення, спростовуються наявністю кримінального провадження Бориспільського ВП ГУ НП у Київській області за № 12015110100001835 про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною четвертою статті 190 Кримінального кодексу України (далі - КК України), де позивачку залучено як потерпілу (а. с. 42, 46, 47, т. 2); наявністю у провадженні Бориспільського міськрайонного суду Київської області кримінального провадження за № 12013100100001322, внесеного 21 червня 2013 року до Єдиного реєстру досудових розслідувань, за обвинуваченням ОСОБА_2 про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 364-1, частиною другою статті 366 КК України, потерпілою у якому також є ОСОБА_1 (а. с.48, т. 2); а також висновком експерта від 02 липня 2015 року № 424, проведеного в рамках цього кримінального провадження (а. с. 32-47, т. 1), яким встановлено, що підписи від імені ОСОБА_9 , у документах, підписаних між ОСОБА_3 та ТОВ «Компанія оргжитлобуд» виконані відповідачем ОСОБА_2. Крім того, матеріали справи не містять доказів того, що на виконання умов договорів відповідачем ОСОБА_3 були внесені грошові кошти на погашення пакета облігацій у рахунок оплати вартості нерухомого майна, що могло підтвердити реальність оспорюваних договорів; також правомочність укладених позивачем договорів під час судового розгляду сторонами не оспорювалась. Разом із тим за показами свідків, що містяться в матеріалах справи, брокером з продажу квартир у будинку, де знаходиться спірна квартира, була покійна мати ОСОБА_4, яка в повній мірі володіла інформацією щодо вільних квартир у будинку, а також щодо належності спірної квартири ОСОБА_1, проте сприяла ОСОБА_2 в переоформленні квартири на ОСОБА_3. Крім того, містяться свідчення, що ОСОБА_1 постійно користувалась спірною квартирою як власник, робила ремонт, облаштовувала її. Судами першої та апеляційної інстанцій в повній мірі дослідили зазначені докази та достовірно встановили незаконність отримання ОСОБА_3 права на спірну квартиру.
З огляду на надану оцінку аргументам учасників справи та висновкам судів першої й апеляційної інстанцій Велика Палата Верховного Суду з урахуванням власної попередньої практики вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково: рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 29 жовтня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 12 червня 2019 року скасувати в частині задоволення позовних щодо визнання недійсними спірних договорів, актів, свідоцтва про право власності, та ухвалити нове про відмову у задоволенні позовних вимог в цій частині. В іншій частині оскаржувані судові рішення слід залишити без змін.
(4) Висновки щодо застосування норм права
147. Отже саме інвестор є особою, яка первісно набуває право власності на об'єкт нерухомого майна, що споруджений за його кошти.
148. Разом з тим у разі вчинення самочинного будівництва об'єкту нерухомого майна інвестор, рівно як і забудовник, не набуває права власності на об'єкт самочинного будівництва (стаття 376 ЦК України).
149. Інвестор наділений правами, тотожними правам власника нерухомого майна, пов'язаними зі створенням об'єкту нерухомого майна, а тому в разі порушення його речових прав він має право на звернення до суду за їх захистом шляхом пред'явлення позову про визнання за ним його майнових прав та витребування своєї власності з незаконного володіння іншої особи (статті 392, 388 ЦК України). При цьому не вимагається визнання недійсними нікчемних правочинів, які спрямовані на незаконне заволодіння майном інвестора іншими особами (стаття 228 ЦК України)».
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаютьсясторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша,третя статті 12, частини перша, п'ята, шоста статті 81 ЦПК України).
Згідно зі статями 76, 77, 79 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують, і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити (частина перша статті 264 ЦПК України).
Отже, вимогами процесуального закону визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв'язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов'язок суду.
Саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту (див. пункт 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17)).
У справі, що переглядається:
суди встановили, що на одну й ту саму квартиру зареєстровано право власності за різними підставами та різними реєстраційними номерами об'єкта нерухомості на двох осіб: ОСОБА_1 (14 листопада 2018 року) та ОСОБА_2 (07 листопада 2018 року). Майнові права на квартиру у ОСОБА_2 виникли раніше (12 січня 2006 року) ніж у ОСОБА_4 (12 січня 2017 року), при цьому останнім зареєстровано своє право власності на спірну квартиру раніше - 17 вересня 2018 року;
ОСОБА_2 посилався на те, що він є належним власником спірної квартири, а право власності відповідачів не неї зареєстроване незаконно, заявив вимоги про визнання договорів недійсними, визнання незаконними та скасування державних реєстрацій прав власності за відповідачами;
суди дійшли висновку про обрання ОСОБА_2 неналежного способу захисту та одночасно зробили висновки по суті вирішення спору про право власності на квартиру між сторонами, зокрема вважали, що договір про порядок викупу паю від 12 січня 2017 року між ОК «Граніт» та ОСОБА_4 не укладався, тому немає підстав для визнання ОСОБА_1 добросовісним набувачем. При цьому суд першої інстанції, з урахуванням встановлених судом обставин щодо порядку, строків та підстав реєстрації права власності на спірну квартиру за ОСОБА_2 , також поставив під сумнів правомірність реєстрації права власності за ним на спірну квартиру, яке також фактично оспорюється ОСОБА_1 . Натомість апеляційний суд зазначив про законність реєстрації права власності на спірну квартиру за ОСОБА_2 та відсутності підстав для набуття права власності та його реєстрації на спірне нерухоме майно за ОСОБА_5 , а у подальшому і за ОСОБА_3 та ОСОБА_6 ;
суди не врахували, що для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачами і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Зазначене суд встановлює виходячи зі змісту позовних вимог та права (інтересу), яке позивач вважає порушеним. Встановивши, що обраний позивачем спосіб захисту своїх правє неналежним, суд відмовляє у такому позові, а не вирішує по суті наявний спір між сторонами за неналежним способом захисту, оскільки обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною та достатньою підставою для відмови в задоволенні позову;
разом з тим, якщо суд виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні норми матеріального права, підтверджує чи спростовує нікчемність правочину;
суди не в повній мірі з?ясували характер спірних правовідносин сторін виходячи із встановлених обставин, не врахували висновкищодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 (провадження № 14-8 цс 21), щодо належних способів захисту та кваліфікації правочинів, спрямованих на незаконне заволодіння об'єктом інвестування, майнові права на який належать іншій особі;
суди не врахували, що: визначальним за обставин цієї справи є не факт та час реєстрації права власності на об'єкт інвестування після завершення будівництва об'єкта нерухомості та прийняття його до експлуатації за різними особами, а встановлення хто з них набув майнові права на спірний об'єкт інвестування, тобто є інвестором за чиї кошти споруджений об?єкт нерухомого майна; ухвалюючи рішення у справі про набуття права власності на спірний об'єкт інвестування та правові наслідки цього, доцільно ретельно досліджувати обставини набуття інвестором майнових прав та здійснення будівництва об'єкта нерухомості;
суди не зробили висновків щодо наявності підстав для кваліфікації оспорюваних правочинів нікчемними, а висновок про неукладеність договору про порядок викупу паю від 12 січня 2017 року між ОК «Граніт» та ОСОБА_4 ґрунтується фактично лише на листі ОК «Граніт», наданим стороною позивача.
За таких обставин суди зробили передчасні висновки як щодо належного способу захисту прав позивача, так і по суті спору між сторонами.
Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, дають підстав для висновку, що судові рішення в оскарженій частині ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права. У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, судові рішення в оскарженій частині скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись статтями 400, 402, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 05 грудня 2022 року та постанову Одеського апеляційного суду від 26 вересня 2023 року в частині відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Обслуговуючого кооперативу «Граніт» про визнання договорів недійсними, визнання незаконними та скасування державних реєстрацій прав власності скасувати.
Справу № 522/18333/19 в зазначеній частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
З моменту ухвалення постанови суду касаційної інстанції Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 05 грудня 2022 року та постанову Одеського апеляційного суду від 26 вересня 2023 року в скасованій частині втрачає законну силу.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Д. А. Гудима
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
П. І Пархоменко