19 лютого 2025 року
м. Київ
справа № 380/18284/24
адміністративне провадження № К/990/4131/25
Верховний Суд у складі судді-доповідача Касаційного адміністративного суду Кашпур О.В., перевірив касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 09 жовтня 2024 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 02 січня 2025 року у справі №380/18284/24 за позовом ОСОБА_1 до Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Львівській області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, Винниківської міської ради, Виконавчого комітету Винниківської міської ради, Львівської міської ради, Виконавчого комітету Львівської міської ради про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити дії про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Львівській області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, Винниківської міської ради, Виконавчого комітету Винниківської міської ради (далі також - Виконком Винниківської міської ради), Львівської міської ради, Виконавчого комітету Львівської міської ради (далі також - Виконком Львівської міської ради), в якому просила:
- зобов'язати уповноважених осіб Львівської міської ради, Виконкому Львівської міської ради, як правонаступників Винниківської міської ради, Виконкому Винниківської міської ради, виплатити середньомісячну заробітну плату за час вимушеного прогулу з 03 грудня 2010 року по день остаточного виконання рішення суду, враховуючи останнє звільнення з посади заступника міського голови м. Винники з соціально-економічних питань 23 листопада 2020 року, з індексацією, компенсацією, коригуванням боргу відповідно до пунктів 5, 8 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (далі - Порядок №100), згідно пункту 9 Порядку надання державним службовцям додаткових оплачуваних відпусток, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06 квітня 2016 року №270 (далі - Порядок №270) (під час звільнення державного службовця виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні додаткової відпустки та стягнення коштів до Пенсійного фонду України із нарахованої середньомісячної заробітної плати) за весь період з 26 квітня 2005 року в 2024 році або по день остаточного виконання рішення суду;
- визнати бездіяльність посадових осіб Львівської міської ради, Виконкому Львівської міської ради, як правонаступників Винниківської міської ради, Виконкому Винниківської міської ради, які не виконали на день подання позову судових рішень по справах №2а-1041/08, №813/719/16, №813/5929/15, №463/6946/22, №463/6302/17;
- визнати бездіяльність посадових осіб Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Львівській області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, які не вжили належних заходів реагування щодо виконання судових рішень Національних судів №2а-1041/08, №813/719/16, №813/5929/15, №463/6946/22, №463/6302/17;
- зобов'язати уповноважених осіб Львівської міської ради, Виконкому Львівської міської ради, як правонаступників Винниківської міської ради, Виконкому Винниківської міської ради, сплатити кошти за невикористані відпустки та додаткові відпустки відповідно до пунктів 5, 8 Порядку №100, згідно пункту 9 Порядку №270 (під час звільнення державного службовця виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні додаткової відпустки та стягнення коштів до Пенсійного фонду України із нарахованої середньомісячної заробітної плати) за весь період з 26 квітня 2005 року в 2024 році або по день остаточного виконання рішення суду.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 09 жовтня 2024 року, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 02 січня 2025 року, позов задоволено частково.
Зобов'язано Львівську міську раду нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі за період з 25 листопада 2023 року до 09 жовтня 2024 року згідно з Порядком №100.
Визнано протиправною бездіяльність Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Львівській області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції щодо невиконання судових рішень у справах №2а-1041/08, №813/719/16, №813/5929/15, №463/6946/22.
У задоволенні інших вимог відмовлено.
30 січня 2025 року ОСОБА_1 засобами поштового зв'язку звернулась до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 09 жовтня 2024 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 02 січня 2025 року у справі №380/18284/24. Скаржник просить скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу на новий судовий розгляд або ухвалити нове рішення згідно пунктами 2, 3 частини першої статті 349 Кодексу адміністративного судочинства України (далі- КАС України).
Відповідно до частини першої статті 334 КАС України за відсутності підстав для залишення касаційної скарги без руху, повернення касаційної скарги чи відмови у відкритті касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відкриття касаційного провадження у справі.
Відповідно до частини першої статті 328 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.
За правилами частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу.
Вимоги до форми та змісту касаційної скарги встановлено статтею 330 КАС України, відповідно до пункту 4 частини другої якої у касаційній скарзі зазначаються підстава (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга, з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 328 цього Кодексу підстави (підстав).
Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що перелік підстав для касаційного оскарження судових рішень є вичерпним. Тому касаційна скарга повинна бути обґрунтована виключно такими доводами, які необхідно вказати у формі, визначеній пунктом 4 частини другої статті 330 КАС України.
Під час перевірки поданої касаційної скарги на предмет дотримання вимог статті 330 КАС України встановлено, що у якості підстав касаційного оскарження судових рішень скаржник зазначає пункти 1, 3, 4 частини четвертої статті 328 КАС України у взаємозв'язку із пунктами 2, 3 частини другої статті 353 КАС України та частиною третьою статті 353 КАС України.
Скаржник у тексті касаційної скарги зазначає, що судами попередніх інстанцій не було взято до уваги постанову Верховного Суду від 24 березня 2020 року у справі №818/607/17 про відшкодування моральної шкоди та постанову Верховного Суду від 23 червня 2022 року у справі №540/825/21 про стягнення середньомісячної заробітної плати.
Зокрема, скаржник вказує, що «Сама невиплата середньомісячної заробітної плати у встановлений законом термін є доказом нанесення моральної та матеріальної шкоди позивачці ОСОБА_1 , а тому дане рішення ЛОАС від 09.10.2024 року та постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 02.01.2025 року по справі №380/18284/24 має бути переглянуте у Верховному Суді Касаційному адміністративному суді на підставі ч. 1, п. 3, 4 ч. 4, п.2 ч. 5 ст. 328 КАСУ. Також не взято до уваги позиція Верховного Суду про стягнення середньомісячної заробітної плати на день постановлення постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 02.01.2025 року по справі №380/18284/24, а саме постанову Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100, оскільки на момент винесення постанови Восьмим апеляційним адміністративним судом не була виплачена середньомісячна заробітна плата і згідно позовних вимог Восьмий апеляційний адміністративний суд мав змінити день остаточного нарахування середньомісячної заробітної плати 02.01.2025 року, чого не було винесено в даній постанові. Тому дана постанова має бути скасована і направлена на новий розгляд згідно п.2, 3 ч.2, ч. 3, 4 ст. 353 КАСУ».
Окрім цього, скаржник далі по тексту касаційної скарги вказує, що судами попередніх інстанцій не взято до уваги правові висновки щодо видачі трудової книжки державному службовцю та висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 21 лютого 2018 року у справі №687/975/17 та постанові від 24 травня 2018 року у справі №490/12392/16-а, а також судами першої та апеляційної інстанцій не взято до уваги правовий висновок Верховного Суду щодо індексації, компенсації, коригування боргу, а також щодо невикористаних відпусток держслужбовця від 23 березня 2023 року у справі №400/3826/21 та від 04 квітня 2024 року у справі №160/4155/22.
У тексті касаційної скарги також скаржник посилається на те, що суди попередніх інстанцій не взяли до уваги постанови Верховного Суду від 23 березня 2023 року у справі №400/3826/21, від 05 квітня 2023 року у справі №420/5416/19, від 04 квітня 2024 року у справі №160/4155/22, від 06 червня 2024 року у справі №420/10134/24 щодо індексації та компенсації боргу по заробітній платі та відпустках.
Відповідно до пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Слід зазначити, що у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України в касаційній скарзі зазначається норма права (з посиланням на статтю, частину, абзац тощо), яку суд апеляційної інстанції застосував в оскаржуваному судовому рішенні; висновок щодо застосування цієї норми права в оскаржуваному судовому рішенні; висновок щодо її застосування у постанові Верховного Суду із зазначенням дати її прийняття та номеру справи; обґрунтування подібності правовідносин у справі, що розглядається, та у справі, в якій Верховний Суд виклав свій висновок.
При цьому, Верховний Суд наголошує, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови.
Всупереч вищенаведеному, скаржником чітко не зазначено норму права, яку на його думку, застосовано судами попередніх інстанцій всупереч висновкам Верховного Суду щодо застосування цієї норми права у подібних правовідносинах, а також не доведено подібності правовідносин у цій справі та у наведених справах.
Посилання на практику Верховного Суду (без аналізу та врахування обставин справи, за яких судом касаційної інстанції було зроблено відповідні висновки, без доведення подібності правовідносин у справах) щодо оцінки того чи іншого аргументу, які зроблені на підставі встановлених фактичних обставин конкретної справи і наявних в матеріалах справи доказів, не є свідченням застосування судом попередньої інстанції у цій справі норм права без урахування висновків Верховного Суду щодо їх застосування.
Посилаючись на неврахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, скаржник не наводить обґрунтування, які б свідчили про подібність правовідносин у цій справі та у справах, у яких Верховним Судом були зроблені висновки, а витяги та цитати з постанов Верховного Суду, наведені безпідставно та не мають взаємозв'язку з висновками судів в оскаржуваних судових рішеннях.
З огляду на викладене, Суд вважає необґрунтованими посилання скаржника на пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України як на підставу касаційного оскарження.
Також у касаційній скарзі міститься посилання скаржника на те, що підставою касаційного оскарження є також пункти 3, 4 частини четвертої статті 328 КАС України та пункти 2, 3 частини другої статті 353 КАС України та частина третя статті 353 КАС України.
Щодо посилання скаржника на пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України, Суд зазначає наступне.
Відповідно до пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках, зокрема, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Зі змісту пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України слідує, що вказана підстава спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню адміністративними судами під час вирішення спору.
Так, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України скаржник повинен вказати: 1) норми матеріального права, які неправильно застосовано судом апеляційної інстанції, висновок щодо правильного застосування якої ще не сформульовано Верховним Судом; 2) висновок апеляційного суду, який на переконання скаржника є неправильним; 3) у чому полягає помилка суду при застосуванні відповідної норми права; 4) як, на думку скаржника, відповідна норма повинна застосовуватися.
Аналізуючи зміст касаційної скарги, Судом установлено, що заявником лише зазначено указаний пункт, проте касаційна скарга в цій частині не містить будь-якого обґрунтування.
З огляду на викладене, Суд вважає безпідставними посилання скаржника на пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України як на підставу касаційного оскарження.
Також у касаційній скарзі міститься посилання скаржника на пункт 4 частини четвертої статті 328 КАС України у взаємозв'язку із пунктами 2, 3 частини другої статті 353 КАС України та частини третьої статті 353 КАС України.
Відповідно до пункту 4 частини четвертої статті 328 КАС України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу.
Щодо посилання скаржника на пункт 2 частини другої статті 353 КАС України, що суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, яка підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження як на підставу касаційного оскарження, Суд зазначає таке.
Згідно з пунктом 2 частини другої статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо, суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, яка підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження.
Згідно із частиною п'ятою статті 12 КАС України умови, за яких суд має право розглядати справи у загальному або спрощеному позовному провадженні, визначаються цим Кодексом.
В порядку спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності (частина шоста статті 12 КАС України), а також інші адміністративні справи, щодо яких процесуальний закон не містить імперативних норм про їхній розгляд за правилами загального позовного провадження (частина четверта статті 12 КАС України) або ж про заборону розглядати їх за правилами спрощеного позовного провадження (частина четверта статті 257 КАС України).
Якщо справа не належить до справ незначної складності у розумінні частини шостої статті 12 КАС України, це не забороняє її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження, як і не вимагає, щоб такий розгляд відбувався виключно за правилами загального позовного провадження (крім випадків, передбачених у частині четвертій статті 257 КАС України).
За відсутності імперативних вимог до порядку розгляду справи (спрощеного або загального) презюмується, що суд розглядає (усі) адміністративні справи за правилами спрощеного позовного провадження. Водночас, з урахуванням вимог, встановлених у частині третій статті 257 КАС України, суд може прийняти рішення про розгляд певної справи (яку дозволено розглядати у порядку спрощеного позовного провадження) за правилами загального позовного провадження.
У цій справі суд першої інстанції не відносив справу до категорії справ незначної складності, урахувавши вимоги статей 12, 257 КАС України, розглянув її за правилами спрощеного позовного провадження.
Зважаючи на положення частини четвертої статті 12, частини четвертої статті 257 КАС України, прямої заборони розглядати цю справу у порядку спрощеного провадження, як уважає скаржник, немає.
Окрім цього, посилання скаржника на те, що ціна позову є більшою ніж 80 неоподаткованих мінімумів є безпідставним, оскільки як вбачається, з оскаржуваних судових рішень, позивачем при подачі позовної заяви не визначалась ціна позову в даній справі.
З огляду на викладене, ураховуючи приписи пункту 2 частини другої статті 353 КАС України, Суд уважає такі обґрунтування недостатніми для відкриття касаційного провадження.
Відповідно до пункту 3 частини другої статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо, зокрема, суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
Проте, Суд відхиляє зазначене посилання, оскільки скаржником не зазначено, яке саме клопотання (заяву) щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, судами попередніх інстанцій було необґрунтовано відхилено.
Частиною третьою статті 353 КАС України встановлено, що порушення норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування судових рішень з направленням справи на новий розгляд, якщо:
1) справу розглянуто і вирішено неповноважним складом суду;
2) в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, і судом касаційної інстанції визнано підстави його відводу обґрунтованими, якщо касаційну скаргу обґрунтовано такою підставою;
3) справу розглянуто адміністративними судами за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою;
4) суд прийняв рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, які не були залучені до участі у справі;
5) судове рішення не підписано будь-яким із суддів або підписано не тими суддями, які зазначені в судовому рішенні;
6) судове рішення ухвалено суддями, які не входили до складу колегії, що розглядала справу;
7) судове рішення ухвалено судом з порушенням правил юрисдикції (підсудності), визначених статтями 20, 22, 25-28 цього Кодексу.
Разом з тим, у касаційній скарзі відсутнє посилання на відповідні пункти частини третьої статті 353 КАС України, які є підставою касаційного оскарження та які, на думку скаржника, є підставою для скасування судових рішень у цій справі.
За таких обставин, Суд уважає, що скаржником не наведено належного обґрунтування можливості касаційного оскарження судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 4 частини четвертої статті 328 КАС України.
Доводи касаційної скарги зводяться до часткового опису обставин справи, переоцінки доказів, з посиланням на неповне з'ясування обставин справи судами попередніх інстанцій. Суд зазначає, що за приписами частини другої статті 341 КАС України оцінка доказів, установлення обставин, що не були встановлені або відхилені судом та вирішення питання щодо переваги одних доказів над іншими, не є повноваженнями суду касаційної інстанції.
Окрім цього, відповідно до пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за правилами загального позовного провадження), крім випадків, якщо:
а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики;
б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи;
в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу;
г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково.
Тлумачення положень вказаних норм у їхньому взаємозв'язку дає змогу дійти висновку, що процесуальний закон пов'язує можливість касаційного перегляду у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження тільки з тими юридичними фактами, вичерпний перелік яких викладений у підпунктах «а», «б», «в» та «г» пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України.
Згідно ухвали Львівського окружного адміністративного суду від 03 вересня 2024 року справу №380/18284/24 призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження.
Отже, враховуючи, що ця справа розглядалась за правилами спрощеного позовного провадження, для можливості відкриття касаційного провадження процесуальним законом передбачено необхідність обґрунтувати наявність підстав для розгляду цієї касаційної скарги, визначених підпунктами «а»-«г» пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України у взаємозв'язку із підставами визначеними пунктами 1-4 частини четвертої статті 328 КАС України.
У касаційній скарзі міститься посилання скаржника на те, що ця справа становить значний суспільний інтерес та має виняткове значення для учасників справи, а також, що суд помилково відніс цю справу до категорії справ незначної складності помилково.
Вжите національним законодавцем словосполучення «значний суспільний інтерес» необхідно розуміти як серйозну, обґрунтовану зацікавленість, яка має неабияке виняткове значення для усього суспільства в цілому, певних груп людей, територіальних громад, об'єднань громадян тощо до певної справи в контексті можливого впливу ухваленого у ній судового рішення на права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб. Указане поняття охоплює ті потреби суспільства або окремих його груп, які пов'язані із збереженням і захистом цінностей, утрата яких мала б значний негативний вплив на розвиток громадянського суспільства. Наявність значного суспільного інтересу може мати місце й тоді, коли предмет спору зачіпає питання загальнодержавного значення: визначення і зміну конституційного ладу в Україні, виборчого процесу (референдуму), обороноздатності держави, її суверенітету, найвищих соціальних цінностей, визначених Конституцією України тощо.
Проте, касаційна скарга не містить аргументів, які б свідчили про значний суспільний інтерес саме до цієї конкретної справи й вказували на те, що предмет даного спору стосується питань, які мають виняткове значення для суспільства в контексті наведених вище критеріїв.
Стосовно «виняткового значення» справи для учасника справи, то в даному випадку оцінка судом такої «винятковості» може бути зроблена виключно на підставі дослідження мотивів, відповідно до яких сам учасник справи вважає її такою, що має для нього виняткове значення. Винятковість значення справи для учасника справи можна оцінити тільки з урахуванням особистої оцінки справи таким учасником. Відтак, особа, яка подає касаційну скаргу має обґрунтувати наявність відповідних обставин у касаційній скарзі.
Скаржником не наведено обставин, які б свідчили про наявність у справі ознак виняткового значення, а також не виділено особливо рідкісних, унікальних вимог, що дають підстави вважати, що вона має значення для уніфікованого розуміння та застосування права для сторін спору. Допустимість відкриття касаційного провадження, якщо справа має виняткове значення для скаржника, зумовлена потребою забезпечення єдності судової практики. Йдеться про реалізацію принципів верховенства права та правової визначеності, рівності перед законом і судом з метою гарантування розумної передбачуваності судового рішення.
Проте, посилання скаржника про те, що справа становить виняткове значення для нього, не підтверджене належними доказами та не обґрунтоване обставинами, які б виділяли вимоги скаржника у цій справі в якусь особливу категорію спорів.
Також скаржник зазначає, що суд першої інстанції відніс цю справу до категорії справ незначної складності помилково.
Проте, як слідує з ухвали про відкриття провадження у справі суд першої інстанції не визначав цю справу як справу незначної складності, а розглянув її за правилами спрощеного позовного провадження.
Отже, оцінивши доводи касаційної скарги, колегія суддів констатує, що скаржником не наведено обґрунтованих посилань на підпункти «а»-«г» пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України.
Верховний Суд звертає увагу скаржника, що у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження необхідно наводити та обґрунтовувати, як виключні підстави касаційного оскарження передбачені пунктом 2 частини п'ятої статті 328 КАС України так і загальні підстави передбачені частиною четвертою статті 328 КАС України.
Суд касаційної інстанції не може самостійно визначати підстави касаційного оскарження, такий обов'язок покладено на особу, яка оскаржує судові рішення, оскільки в ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина третя статті 334 КАС України), а в подальшому саме в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення (частина перша статті 341 КАС України).
Отже, відсутність у касаційній скарзі визначених законом підстав касаційного оскарження або їх некоректне (помилкове) визначення, або визначення безвідносно до предмета спору у конкретній справі, у якій подається касаційна скарга, унеможливлює її прийняття та відкриття касаційного провадження.
Враховуючи межі перегляду судом касаційної інстанції, визначені статтею 341 КАС України, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Згідно з пунктом 4 частини п'ятої статті 332 КАС України касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається суддею-доповідачем також, якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку.
При цьому, такий недолік касаційної скарги зумовлює її повернення одноособово суддею, без аналізу колегією суддів дотримання решти вимог, визначених статтею 330 КАС України.
За таких обставин, касаційна скарга підлягає поверненню як така, що не містить належно обґрунтованих підстав касаційного оскарження.
На підставі вищенаведеного та керуючись положеннями статей 328, 330, 332 КАС України,
Касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 09 жовтня 2024 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 02 січня 2025 року у справі №380/18284/24 за позовом ОСОБА_1 до Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Львівській області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, Винниківської міської ради, Виконавчого комітету Винниківської міської ради, Львівської міської ради, Виконавчого комітету Львівської міської ради про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити дії про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити дії - повернути особі, яка її подала.
Роз'яснити, що повернення касаційної скарги не позбавляє права повторного звернення до суду касаційної інстанції в порядку, встановленому законом.
Копію ухвали направити скаржнику та іншим учасникам справи за допомогою підсистеми ЄСІТС «Електронний кабінет» (у разі його відсутності - засобами поштового зв'язку), а касаційну скаргу та додані до неї матеріали - у спосіб їхнього надсилання до суду адресатом.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Суддя О.В. Кашпур