20 лютого 2025 рокуЛьвівСправа № 140/16184/23 пров. № А/857/21526/24
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючий-суддя Довга О.І.,
суддя Глушко І.В.,
суддя Запотічний І.І.
розглянувши у порядку письмового провадження в м. Львові апеляційні скарги ОСОБА_1 та Військової частини НОМЕР_1 на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 09 серпня 2024 року (головуючий суддя Смокович В.І., м. Луцьк) у справі № 140/16184/23 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, -
22.06.2023 позивач звернувся в суд першої інстанції з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 , в якому просив: визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та невиплати позивачу середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 18.06.2020 по 21.05.2023, виходячи з середньомісячного грошового забезпечення за останні два календарні місяці служби, що передують місяцю звільнення з військової служби відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» від 08.02.1995 №100; зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 18.06.2020 по 21.05.2023, виходячи з середньомісячного грошового забезпечення за останні два календарні місяці служби, що передують місяцю звільнення з військової служби відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» від 08.02.1995 №100.
Позов обґрунтовує тим, що проходив військову службу у в/ч НОМЕР_1 та наказом командира його було звільнено та виключено зі списків особового складу частини та усіх видів забезпечення. Однак, вважає, що при звільненні позивачу протиправно не було виплачено належне йому грошове забезпечення, у зв'язку із чим останній був змушений звернутися за захистом свої прав до суду. На виконання рішень Волинського окружного адміністративного суду від 03.08.2021 у справі №140/5263/21 та від 29.12.2022 у справі №140/6870/22, відповідачем було виплачено належне позивачу грошове забезпечення 30.11.2021 у розмірі 13 029,90 грн; 22.05.2023 у розмірі 71 609,06 грн; що підтверджується виписками з банку про надходження коштів від 01.12.2021 та від 22.05.2023. Зазначає, що загальна сума невиплачених при звільненні коштів та виплачених на виконання рішень судів становить 84 638,96 грн (13 029,90 грн + 71 609,06 грн). Оскільки, належне позивачу грошове забезпечення не було виплачено в день його звільнення з військової служби, а виплачено на виконання рішень судів лише 22.05.2023, то вказане свідчить про те, що при звільненні відповідач не провів повного розрахунку.
Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 09 серпня 2024 адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 18 червня 2020 року 22 травня 2023 року. Зобов'язано ІНФОРМАЦІЯ_2 (Військова частина НОМЕР_1 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 18 червня 2020 року 22 травня 2023 року в сумі 71 602,23 грн (сімдесят одна тисяча шістсот дві гривні 23 копійки).
Не погоджуючись з прийнятим судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій, покликаючись на порушенням норм матеріального права, просив скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким в задоволенні адміністративного позову відмовити повністю. Скаргу обгрунтовує тим, що під час проходження військової служби позивачу виплачувалось належне грошове забезпечення, яке обчислювалось та нараховувалось у межах виділених НОМЕР_2 прикордонному загону коштів. Зауважує, що позивач звернувся до суду із позовною заявою 20.06.2023 про нарахування та виплату середнього заробітку за несвоєчасну виплату грошового забезпечення за період з 18.06.2020 по день фактичної виплати 21.05.2023. Однак, станом на момент звернення ОСОБА_1 до суду з даним позовом вже була чинна редакція Кодексу законів про працю України від 19.07.2022. Вважає, що у спірних правовідносинах не настало передбачених у частині другій статті 117 КЗпП України умов для стягнення на користь ОСОБА_1 середнього грошового забезпечення (середнього заробітку) за час затримки розрахунку при звільненні за період з 18 червня 2020 року 22 травня 2023 року.
Крім того, рішення суду першої інстанції оскаржив і позивач. Доводи апеляційної скарги аналогічні доводам позовної заяви. Крім того, зазначає, що Верховним Судом сформовано сталу судову практику щодо застосування норм статті 117 КЗпП України редакції до та після 19.07.2022, яким чином повинен застосовуватися принцип співмірності та до якого періоду, а також визначення самої суми середнього заробітку, що належить до виплати. Зазначає, що при розрахунку суми середнього заробітку, який належить до виплати, період стягнення середнього заробітку у цій справі потрібно поділити на 2 частини до 19.07.2022 року і після цього, а саме - на період з 18.06.2020 по 18.07.2022 та період з 19.07.2022 по 22.05.2023. Апелянт вважає, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні повинен становити: за період з 18.06.2020 по 18.07.2022, виходячи з принципу пропорційності 188142,71 грн; період з 19.07.2022 по 22.05.2023, що обмежений 6 місяцями - 148018,50 грн. Просить змінити рішення суду в частині здійснених обрахунків розміру середнього заробітку, що належить до виплати.
16.09.2024 відповідачем до суду подано відзив на апеляційну скаргу. У відзиві зазначає, що не можна вважати спором про розмір сум, належних до виплати при звільненні, спір про відрахування із заробітної плати (на відшкодування матеріальної шкоди, не повернення авансу тощо), оскільки він вирішується в іншому встановленому для нього порядку. Звертає увагу, що у даній справі спір стосується питання застосування статті 117 КЗпП України у випадку, коли безпосередньо після звільнення між працівником і роботодавцем не виникало спору щодо належних звільненому працівникові сум. Просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги позивача.
У відповідності до частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС) суд апеляційної інстанції вважає за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження, так як апеляційну скаргу подано на рішення суду першої інстанції, що ухвалене в порядку письмового провадження (без повідомлення сторін) за наявними у справі матеріалами.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційних скарг, суд приходить до висновку, що апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 слід залишити без задоволення, а скаргу ОСОБА_1 задовольнити з огляду на наступні підстави.
Судом встановлені наступні обставини.
Наказом начальника ІНФОРМАЦІЯ_3 від 12 червня 2020 року №274-ос майора ОСОБА_1 звільнено з військової служби в запас з посади начальника відділу активних заходів головного оперативно-розшукового відділу за підпунктом «а» пункту 2 частини п'ятої (у зв'язку із закінченням строку контракту) статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» та наказом командира в/ч НОМЕР_1 від 17 червня 2020 року №359-ос позивача виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення.
Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 29.12.2022 у справі №140/6870/22 визнано протиправними дії в/ч НОМЕР_1 щодо неврахування січня 2008 року, як місяця за яким здійснюється обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації грошового забезпечення, при нарахуванні ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01.12.2015 по 28.02.2018 та зобов'язано в/ч НОМЕР_1 здійснити перерахунок та виплату (з урахуванням виплачених сум) ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01.12.2015 по 28.02.2018 із застосуванням січня 2008 року як місяця, за яким здійснюється обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації грошового забезпечення.
На виконання вказаного судового рішення, 22.05.2023 позивачу було виплачено індексацію грошового забезпечення у розмірі 71609,06 грн, що підтверджується випискою з банку про надходження коштів від 22.05.2023 № SAN39OHKUI89VCJ5.
Оскільки існувала затримка в розрахунку у зв'язку із звільненням, позивач звернувся в суд першої інстанції з позовом про нарахування та виплату середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільнені.
Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 22.08.2023 позов ОСОБА_1 до в/ч НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною дій, стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, задоволено частково, визнано протиправною бездіяльність в/ч НОМЕР_1 щодо нарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та вирішено стягнути з в/ч НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 18.06.2020 по 18.12.2020 у сумі 83904 грн. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 14.12.2023 апеляційну скаргу в/ч НОМЕР_1 задоволено частково, рішення Волинського окружного адміністративного суду від 22 серпня 2023 року в даній адміністративній справі скасовано та прийнято нову постанову, якою заявлений представником ОСОБА_2 , діючим на підставі довіреності від імені та в інтересах ОСОБА_1 , позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність в/ч НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (в частині невиплати в повному обсязі індексації грошового забезпечення із врахуванням базового місяця - дата виплати 22 травня 2023 року) за період з 18.06.2020 до 22.05.2023 включно. Постановлено стягнути з в/ч НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні (в частині невиплати індексації грошового забезпечення із врахуванням базового місяця - дата виплати 22.05.2023) з 18.06.2020 по день фактичного розрахунку 22.05.2023 (але не більш як за шість місяців) в розмірі 33443,84 грн. (сума вказана без утримання обов'язкових платежів та зборів).
Постановою Верховного Суду від 01.05.2024 касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Волинського окружного адміністративного суду від 22.08.2023 та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 14.12.2023 скасовано, а справу №140/16184/23 направлено до Волинського окружного адміністративного суду на новий розгляд.
Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають до часткового задоволення, а саме зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 18 червня 2020 року 22 травня 2023 року в сумі 71602,23 грн (сімдесят одна тисяча шістсот дві гривні 23 копійки).
Суд апеляційної інстанції не погоджується з таким висновком з огляду на наступне.
Згідно із частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (Закон № 2011-ХІІ).
Згідно з статтею першою Закону № 2011-ХІІ соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Відповідно до частини другої статті 1-2 Закону № 2011-ХІІ у зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Відповідно до статті 9 Закону № 2011-ХІІ держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення. Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.
Відповідно до частини другої статті 24 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-XII «Про військовий обов'язок і військову службу» (Закон № 2232-XII) закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Відповідно до частини четвертої статті 2 Закону № 2232-ХІІ порядок проходження військової служби, права та обов'язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.
Абзацом третім пункту 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України № 1153/2008 від 10 грудня 2008 року, передбачено, що особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Аналізуючи наведені норми, колегія суддів вважає, що звільнений з військової служби військовослужбовець на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечений матеріальним і грошовим забезпеченням. Тобто, у разі звільнення військовослужбовця з військової служби з ним має бути проведено повний розрахунок за всіма видами належного йому на день звільнення продовольчого, речового та грошового забезпечення.
За змістом частини першої статті 47 КЗпП України (в редакції, чинній на час звільнення позивача) власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Відповідно до приписів статті 116 КЗпП України (в редакції, чинній на час звільнення позивача) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.
А за змістом статті 117 КЗпП України (в редакції, чинній на час звільнення позивача) в разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
19 липня 2022 року набрав чинності Закон України від 01 липня 2022 року № 2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (Закон № 2352-ІХ), яким, зокрема, викладено в новій редакції норму статті 117 КЗпП України.
Відповідно до статті 117 КЗпП України (в редакції Закону № 2352-ІХ, яка була чинною на час виплати позивачу індексації грошового забезпечення) у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Колегія суддів зауважує, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Непоширення норм КЗпП України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці. Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців зі служби (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати індексації грошового забезпечення) не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Це питання врегульовано КЗпП України. Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальності роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд дійшов висновку про можливість застосування норм статті 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними, та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби.
Суд апеляційної інстанції зазначає, що нормами статей 116, 117 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі ж невиконання такого обов'язку настає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність. Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя. Частина перша статті 117 КЗпП України стосується ситуацій, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником. Натомість частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих ситуацій, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору. Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення. Якщо ж спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Отже, за встановлених обставин справи до спірних правовідносин застосуванню підлягають положення статті 117 КЗпП України, згідно із якою на відповідача покладається обов'язок виплатити позивачу середнє грошове забезпечення за затримку розрахунку при звільненні.
Проте, Верховний Суд у пунктах 32, 33, 34 постанови від 01 травня 2024 року у даній справі чітко наголосив, що принцип співмірності до зазначеного періоду повинен застосовуватись саме з урахуванням висновків Верховного Суду викладених саме у постанові від 30 листопада 2020 року у справі №480/3105/19, згідно якої «розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку».
Тобто принцип співмірності повинен був застосовуватися саме з урахуванням «частки коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат», що повністю проігноровано судом першої інстанції.
Щодо періоду затримки розрахунку при звільненні, за який у відповідача виникає обов'язок випалити позивачу середнє грошове забезпечення, а також алгоритму розрахунку розміру середнього грошового забезпечення за цей період, колегія суддів зазначає наступне.
Спірні правовідносини у цій справі виникли у зв'язку з не проведенням відповідачем у повному обсязі позивачу станом на 18 червня 2020 року (наступний день за датою звільнення ОСОБА_1 ) розрахунку при звільненні.
Вказаний спірний період стягнення середнього грошового забезпечення у цій справі умовно варто поділити на дві частини: до набрання чинності 19 липня 2022 року Законом № 2352-ІХ і після цього.
Період з 18.06.2020 по 18.07.2022 року (до набрання чинності Законом № 2352-ІХ) регулюється редакцією статті 117 КЗпП України до внесення у неї змін Законом № 2352-ІХ, тобто, без обмеження строком виплати у шість місяців. До цього періоду, у разі наявності у суду, який розглядає спір, переконання про істотний дисбаланс між сумою коштів, яку прострочив роботодавець, і сумою середнього заробітку за час затримки цієї виплати може застосуватися принцип співмірності та, суд, відповідно, може зменшити таку виплату.
Проте, період з 19.07.2022 року по 22.05.2023 року регулюється чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати середнього заробітку працівникові шістьма місяцями.
Тож, у межах цієї справи належить враховувати норми статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до 19 липня 2022 року із врахуванням висновків Верховного Суду, які безпосередньо стосуються норм статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до 19 липня 2022 року.
Крім того, належить враховувати приписи чинної редакції статті 117 КЗпП України щодо періоду з 19 липня 2022 року, яким законодавець обмежив виплату шістьма місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові.
Постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (Порядок № 100), який застосовується до правовідносин щодо обчислення середньої заробітної плати у визначених ним випадках, зокрема в інших випадках, коли згідно з чинним законодавством виплати проводяться виходячи із середньої заробітної плати (підпункт «л» пункту 1 розділу І Порядку № 100).
За змістом пункту другого розділу ІІ Порядку № 100 у всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата.
Відповідно до пункту восьмого розділу IV Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Так, період затримки фактичного розрахунку з 18.06.2020 по 18.07.2022 становить 761 день, а отже, сума середнього грошового забезпечення становить 608 876,10 грн. (800,10 грн х 761 день).
Враховуючи виписки з банку та дані особистої картки грошового забезпечення та заробітної плати (копія наявна у матеріалах справи), загальна сума належних позивачу при звільненні коштів яка фактично була перерахована на картковий рахунок позивача та приймається за 100% становить 273910,87 грн., серед яких: 189271,91 грн (30,59%) - грошове забезпечення перераховане відповідачем на картковий рахунок позивача при звільненні в червні 2020 року; 84638,96 грн. (13029,90 грн. + 71609,06 грн.) (30,90 %) - грошове забезпечення (індексація) перераховане відповідачем на картковий рахунок позивача на виконання рішень суду.
Таким чином, «частка коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат» становить 30,90 % (84638,96 грн. / 273910,87 грн. *100).
Виходячи з вищезазначеного, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні - період з 18.06.2020 року по 18.07.2022 року, виходячи з принципу пропорційності становить 188142,71 грн. (30,90% від 608876,10 грн). Тобто 30,90% від загальної суми середнього заробітку за даний період.
Період за час затримки розрахунку при звільненні з 19 липня 2022 року (з дати набрання чинності Законом № 2352-ІХ) до 19 січня 2023 року (шість місяців відповідно до статті 117 КЗпП України у редакції Закону № 2352-ІХ) становить 185 календарних днів. Сума середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні, на яку має право позивач за вказаний період, становить 148018,50 грн (800,10 грн х 185 календарних днів).
Таким чином, загальний розмір середнього заробітку, який належить до виплати з урахуванням норм статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до та після 19 липня 2022 року та зазначених висновків Верховного Суду, якими забезпечено формування єдиної правозастосовчої практики в тому числі у даній справі становить 336161,21 грн. (188142,71 грн + 148 018,50 грн).
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції недотримався принципу офіційного з'ясування всіх обставин справи, неправильно застосував норми матеріального права, порушив норми процесуального права щодо розподілу обов'язку доказування та допустимості доказів, не надав оцінки наявним у справі документам, не встановив фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення спору відповідно до тих правових та фактичних підстав позову на які посилався позивач у суді першої інстанції, надав безпідставну та нічим необґрунтовану перевагу доводам та аргументам відповідача.
Отже, за встановлених обставин, у контексті наведених вимог законодавства, яким врегульовані спірні правовідносини, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позов необхідно задовольнити в повному обсязі.
Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27.09.2001, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 09.12.1994, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.
Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Згідно з ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Зазначене положення поширюється на доказування правомірності оскаржуваного рішення (дії чи бездіяльності). Окрім доказування правових підстав для рішення (тобто правомірності), суб'єкт владних повноважень повинен доказувати фактичну підставу, тобто наявність фактів, з якими закон пов'язує можливість прийняття рішення, вчинення дії чи утримання від неї.
В розумінні ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним, обґрунтованим та відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Відповідно до статті 317 КАС України підставами для скасування рішення або ухвали суду першої інстанції та ухвалення нового рішення є неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими, невідповідність висновків суду обставинам справи та порушення норм матеріального або процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи або питання.
Керуючись ст. ст. 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд, -
апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення.
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Волинського окружного адміністративного суду від 09 серпня 2024 року у справі № 140/16184/23 скасувати та прийняти нове, яким адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 18 червня 2020 року 22 травня 2023 року.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 18 червня 2020 року 22 травня 2023 року в сумі 336161 (триста тридцять шість тисяч сто шістдесят одна) грн. 21 коп.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п'ятої статті 328 КАС України.
Головуючий суддя О. І. Довга
судді І. В. Глушко
І. І. Запотічний