Провадження № 22-ц/803/839/25 Справа № 182/5134/20 Суддя у 1-й інстанції - Рунчева О. В. Суддя у 2-й інстанції - Бондар Я. М.
19 лютого 2025 року м.Кривий Ріг
Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Бондар Я.М.,
суддів Агєєва О.В. Корчистої О.І.
секретар судового засідання Черняєва С.П.
сторони справи:
позивач - ОСОБА_1
відповідач - ФОП ОСОБА_2 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні, в порядку спрощеного позовного провадження, відповідно до ч.2 ст.247 ЦПК України без фіксації судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу, без участі учасників справі, цивільну справу за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_1 на рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 06 серпня 2024 року, ухваленого суддею Рунчевою В.О. у Нікополі Дніпропетровської області, (відомості про дату складення повного судового рішення відсутні),
Позивач 10.09.2020 року звернулась до Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області із позовом до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про стягнення заборгованості по заробітній платі, стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку, внесення запису в трудову книжку, посилаючись на наступні обставини.
З 01.12.2018 року по 20.03.2020 року ОСОБА_1 перебувала у трудових відносинах з фізичною-особою підприємцем (далі ФОП) ОСОБА_2 . Вона була прийнята на роботу продавцем в магазині продовольчих товарів із заробітною платою в розмірі 3 723,00 грн., але не менше мінімальної заробітної плати, встановленої законом. Трудовий договір відповідач позивачу не надала, запис в трудову книжку не внесла, заробітну плату не виплачувала. Єдиним доказом того, що підтверджує факт трудових відносин між позивачем та відповідачем є довідки Пенсійного фонду України за формою ОК-5 та довідки Нікопольської державної податкової інспекції з державного реєстру фізичних осіб-платників податків про суми виплачених доходів та утриманих податків.
За зверненнями позивача відповідач не надає їй довідку про заборгованість по заробітній платі.
Згідно довідки Пенсійного фонду України, позивачу була нарахована заробітна плата за грудень 2018 року - 2723,00 грн., січень 2019 року - 4173,00 грн., лютий 2019 року - 4173,00 грн., березень 2019 року - 4173,00 грн., квітень 2019 року - 4173 грн., травень 2019 року - 4173,00 грн., червень 2019 року - 4173,00 грн., липень 2019 року - 4235,22 грн., серпень 2019 року - 4235,22 грн., вересень 2019 року - 4235,22 грн., жовтень 2019 року - 4235,22 грн., листопад 2019 року - 4235,22 грн., грудень 2019 року - 4238,20 грн., січень 2020 року - 4723,00 грн., лютий 2020 року - 4723,00 грн., березень 2020 року - 2923,72 грн. Загальна сума нарахованої заробітної плати склала 66 544, 72 грн. За даними Пенсійного фонду відповідач, яка є страхувальником, не сплачувала страхові внески за позивачку, як за застраховану особу.
Позивач є інвалідом ІІ групи, на даний час перебуває у скрутному матеріальному становищі. У відділі соціального захисту населення їй відмовили у призначенні субсидії на оплату житлово-комунальних послуг, посилаючись на те, що вона отримувала дохід у вигляді заробітної плати з 01.12.2018 року по 20.03.2020 року. Добровільно відповідач не бажає внести запис про трудову діяльність позивача в її трудову книжку, а тому вона змушена звернутись до суду.
Таким чином, ОСОБА_1 просила суд зобов'язати ФОП ОСОБА_2 внести запис до її трудової книжки про прийняття позивача на роботу та звільнення з роботи, стягнути з ФОП ОСОБА_2 на її користь заборгованість із заробітної плати в сумі 66 544,72 грн. за період з 01.12.2018 року по 20.03.2020 року, стягнути з ФОП ОСОБА_2 на її користь середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Рішенням Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 06 серпня 2024 року відмовлено в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про стягнення заборгованості по заробітній платі, стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку, внесення запису в трудову книжку.
Судовий збір у розмірі 840,80 (вісімсот сорок) грн. 80 коп. компенсовано за рахунок держави.
Позивач ОСОБА_1 , будучи незгодною з ухваленим судовим рішенням подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на незаконність і необґрунтованість судового рішення, просить його скасувати, ухвалити нове судове рішення, яким у повному обсязі задовольнити заявлені позовні вимоги.
При цьому, скаржник вважає хибними висновки суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову, посилаючись на те, що факт укладення між сторонами трудового договору та наявність трудових відносин підтверджено довідкою Пенсійного фонду України за формою ОК-5 та довідками Нікопольської ДПІ з державного реєстру фізичних осіб-платників про суми виплачених доходів та утриманих податків. Вказує, що невнесення відповідачем до трудової книжки запису, свідчить про неналежне виконання нею трудових обов'язків та порушення законодавства про працю.
Відзив на апеляційну скаргу не подано.
Неявка осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час та місце судового розгляду справи являється їх волевиявленням, яке свідчить про відмову від реалізації свого права на безпосередню участь у судовому розгляді справи та інших процесуальних прав, тому не може бути перешкодою для розгляду судом апеляційної інстанції питання по суті.
Виходячи з вимог п.11 частини 3 статті 2ЦПК України щодо неприпустимості зловживання сторонами своїми процесуальними правами, статті 371ЦПК України щодо строку розгляду апеляційної скарги, а також зважаючи на вимоги ч.2 ст.372 ЦПК України, колегія суддів визнала неявку сторін в судове засідання такою, що не перешкоджає апеляційному розгляду справи.
Заслухавши суддю - доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, заявлених позовних вимог, за наявними у справі матеріалами, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга позивача підлягає частковому задоволенню, з огляду на таке.
З наявних в справі матеріалів вбачається, що ОСОБА_2 є фізичною особою-підприємцем, що підтверджується свідоцтвом про державну реєстрацію фізичної особи-підприємця серії В01 №684369 від 01.03.1995 року (а.с. 35).
В позовній заяві ОСОБА_1 зазначала, що вона перебувала у трудових відносинах з ФОП ОСОБА_2 з 01.12.2018 року по 20.03.2020 року, а саме: позивач була прийнята на роботу продавцем в магазині продовольчих товарів із заробітною платою 3 723,00 грн., але не менше мінімальної заробітної плати, встановленої законом. Трудовий договір у письмовій формі між сторонами не складався, заяву про прийняття на роботу позивач не писала, заробітну плату вона не отримувала, запис про прийняття на роботу та звільнення з роботи в трудову книжку не вносився. Даний факт підтвердила і відповідач в своїх письмових поясненнях.
Згідно листа Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України №19-34855/18/24 від 21.05.2024 року (а.с.97), ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , 19.09.2019 року виїжджала за межі України, перетнувши кордон в пункті пропуску Гоптівка. В цьому ж пункті пропуску вона повернулась в Україну 13.11.2019 року.
Суд першої інстанції, відмовляючи позивачу у задоволенні позовних вимог в повному обсязі, суд виходив з того, що позивач пропустила строки позовної давності щодо вимог про внесення записів в трудову книжку про прийняття та звільнення її з роботи. Крім того, з боку позивача не доведено те, що вона дійсно перебувала на своєму робочому місці та виконувала свої робочі обов'язки, і що у відповідача перед нею дійсно існує зазначена в позові заборгованість по заробітній платі, не доведено наявності підстав для стягнення на підставі ст.117 КЗпП України з відповідача на користь позивача середнього заробітку за весь період затримки розрахунку.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції в частині наявності підстав для відмови ОСОБА_1 у задоволенні позову з підстав їх необґрунтованості та недоведеності.
На підставі ч.1 ст.4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
У відповідності до ст.5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Суд першої інстанції, дослідивши надані сторонам докази дійшов висновку, що позивачем не надано належних доказів, що нею дійсно виконувались посадові обов'язки.
Відповідно до ст.1 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства.
Існує дві форми оплати праці: грошова та натуральна. Основною є грошова форма, оскільки гроші відіграють роль загального еквівалента.
Натуральна форма заробітної плати використовується переважно як додаткова. Однак в умовах економічного спаду при відсутності готівкових грошей на багатьох підприємствах з працівниками розраховуються виробленою продукцією.
Стаття 23 Закону України «Про оплату праці» встановлює, що заробітна плата працівників у межах України виплачується у грошових знаках, що мають законний обіг на її території.
Відповідач у відзиві на позов зазначала, що позивач була нею працевлаштована, але на роботу не ходила, свої обов'язки, як працівника не виконувала.
При цьому, позивач у своїй відповіді на відзив зазначала, що фактом підтвердження трудових відносин між нею та відповідачем є довідки Пенсійного фонду України за формою ОК-5 (а.с.13,14) та довідки Нікопольської податкової інспекції про суми виплачених доходів на утримання податків (а.с.15,16).
Суд дійшов висновку, що довідки Пенсійного фонду України за формою ОК-5 Нікопольської податкової інспекції про суми виплачених доходів на утримання податків є доказом лише того, що відповідач сплачувала за ОСОБА_1 податкові внески, і не можуть бути доказом виконання позивачем своїх посадових обов'язків.
Крім того, суд першої інстанції дослідивши лист Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України №19-34855/18/24 від 21.05.2024 року, встановив, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , 19.09.2019 року виїжджала за межі України, перетнувши кордон в пункті пропуску Гоптівка, а повернулася в Україну 13.11.2019 року, тобто судом було встановлено перебування позивача за кордоном майже два місяці та відповідно у цей час остання не могла бути присутньою на своєму робочому місці та виконувати свої робочі обов'язки.
Частиною 6 статті 81 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Частиною 3 статті 12 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Частиною 1 статті 76 Цивільного процесуального кодексу України встановлено, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до статті 77 Цивільного процесуального кодексу України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
За змістом статті 78 Цивільного процесуального кодексу України, суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Відповідно до положень ч. 1 ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Колегія суддів погодується з висновками суду першої інстанції про недоведеність позивачем заявлених позовних вимог належними та допустимими доказами, а відтак відсутності підстав для їх задоволення.
Відповідно до статті 257 ЦК України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Зазначений трирічний строк діє після порушення суб'єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного).
Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися» дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
Положеннями статті 264 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.
Відповідно до вимог статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення; сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Відповідно до частин другої та третьої статті 267 ЦК України заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності, а позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі №369/6892/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі №367/6105/16-ц, від 7 листопада 2018 року у справі №575/476/16-ц, від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 (пункт 73), від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц (пункт 80), від 5 грудня 2018 року у справах №522/2202/15-ц (пункт 61), №522/2201/15-ц (пункт 62) та №522/2110/15-ц (пункт 61), від 7 серпня 2019 року у справі №2004/1979/12 (пункт 71), від 18 грудня 2019 року у справі №522/1029/18 (пункт 134), від 16 червня 2020 року у справі №372/266/15-ц (пункт 51)).
Таким чином суд першої інстанції, встановивши наявність підстав для відмови у позові ОСОБА_1 у зв'язку з їх недоведеністю, мав відмовити в задоволенні позову через його необґрунтованість, а не через сплив позовної давності.
Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що правильне по суті судове рішення підлягає залишенню без змін, однак з урахуванням мотивів відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 в редакції цієї постанови - з підстав необгрунтованості та недоведеності позову.
Керуючись ст.ст.367,368,374,376,381,382 ЦПК України, Дніпровський апеляційний суд,
Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 06 серпня 2024 року змінити в частині мотивів відмови у задоволенні позову в редакції цієї постанови.
В решті рішення суду залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Повне судове рішення виготовлено 20 лютого 2025 року.
Головуючий:
Судді: