19 лютого 2025 року справа №200/361/24
м. Дніпро
Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: судді-доповідача Казначеєва Е.Г., суддів Блохіна А.А., Гайдара А.В., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ) на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 25 березня 2024 р. та додаткове рішення Донецького окружного адміністративного суду від 08 квітня 2024 р. у справі № 200/361/24 (головуючий І інстанції Зеленов А.С.) за позовом ОСОБА_1 до НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ) про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,-
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_2 ) звернувся до Донецького окружного адміністративного суду з позовом до НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ) (далі - відповідач, ВЧ), в якому просив суд:
-визнати протиправними дії командування НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України, які полягають у відмові щодо звільнення з військової служби військовослужбовця ОСОБА_1 за сімейними обставинами - у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за особою, яка за висновком медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультаційної комісії закладу охорони здоров'я потребує постійного догляду, у разі відсутності інших осіб, які можуть здійснювати такий догляд;
-зобов'язати командування НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України звільнити військовослужбовця ОСОБА_1 на підставі абзацу 6 підпункту “г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу» за сімейними обставинами - у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за особою, яка за висновком медико соціальної експертної комісії або лікарсько-консультаційної комісії закладу охорони здоров'я потребує постійного догляду, у разі відсутності інших осіб, які можуть здійснювати такий догляд.
Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 25 березня 2024 року позов задоволено частково, а саме суд:
Визнав протиправним та скасував рішення НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України №12/11162-23-Вих від 04 грудня 2023 року “Про результати розгляду рапорту», яким відмовлено ОСОБА_1 у звільненні з військової служби на підставі підпункту г пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу».
Зобов'язав НОМЕР_1 прикордонний загін Державної прикордонної служби України повторно розглянути рапорт ОСОБА_1 вх.№2.2/14803/23-Вн від 21 листопада 2023 року з усіма доданими до нього документами та з урахуванням висновків суду, які викладено у рішенні.
У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовив.
29 березня 2024 року до суду першої інстанції надійшла заява представника позивача про ухвалення додаткового рішення у справі №200/361/24, в якій просив ухвалити додаткове рішення у справі № 200/361/24 за позовом ОСОБА_1 до НОМЕР_1 Прикордонного загону Державної прикордонної служби України про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії, щодо стягнення з НОМЕР_1 Прикордонного загону Державної прикордонної служби України (код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_4 ) судові витрати пов'язані з наданням правничої допомоги в сумі - 18 000,00 грн. за рахунок бюджетних асигнувань НОМЕР_1 Прикордонного загону Державної прикордонної служби України.
Заява обґрунтована тим, що судом першої інстанції при ухвалені рішення не вирішено питання щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу.
Додатковим рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 08 квітня 2024 року стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (код ЄДРПОУ: НОМЕР_3 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_4 ) витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 5 000 грн.
Відповідач, не погодившись з рішенням суду першої інстанції та додатковим рішенням, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на незаконність, необґрунтованість, порушення судом норм матеріального та процесуального права, просив суд скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задавлені позовних вимог в повному обсязі.
Скарга обґрунтована тим, що за положеннями чинного законодавства до близьких осіб і родичів віднесено вітчима.
Скаржник звертає увагу на те, що при народженні у матері позивача було прізвище ОСОБА_3 , після чого вступивши в подружжя мала прізвище ОСОБА_4 (прізвище чоловіка ОСОБА_5 , відповідно до свідоцтва про розірвання шлюбу, що наявне в матеріалах справи), проте відповідно до висновку ЛКК №761 від 13 червня 2023 року у матері позивача прізвище ОСОБА_6 , що може свідчити про те, що мати позивача після розлучення, вступила в шлюб, з новим чоловіком ОСОБА_6 .
Таким чином, у зв'язку з повторною зміною прізвища ОСОБА_7 на ОСОБА_6 , можна прийти до висновку, що ОСОБА_8 вийшла заміж, а в сім'ї з'явилась особа яка може здійснювати постійний сторонній догляд за дідусем позивача, що не спростовують інформація та документи поданні позивачем рапортом для звільнення з військової служби, та не доводить відсутність осіб які можуть здійснювати постійний догляд.
Закон України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 № 2232-XII чітко визначає, що військовослужбовець має право на звільнення у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за особою, яка за висновком медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я потребує постійного догляду, у разі відсутності інших осіб, які можуть здійснювати такий догляд.
Скаржник посилається на правову позиція викладену в рішенні Донецького окружного адміністративного суду від 05 лютого 2024 року по справі №200/6927/23 щодо застосування Постанови від 12 червня 2013 року № 413.
Отже, Уряд встановив чіткий критерій для визначення суб'єкта видачі медичного висновку, що підтверджує необхідність постійного догляду за особою, що його потребує, як підставу його звільнення зі служби для особистого здійснення такого догляду, а саме вік особи, що потребує постійного догляду: для неповнолітньої особи (до 18 років) лікарсько-консультативна комісія закладу охорони здоров'я; для повнолітньої особи (понад 18 років) - медико-соціальна експертна комісія.
Оскільки дідусь ОСОБА_1 є повнолітнім (1939 р.н.), то повноваження видати медичний висновок на підтвердження необхідності постійного догляду за ним внаслідок захворювання для цілей звільнення ОСОБА_1 з військової служби має медико-соціальна експертна комісія, а не лікарсько-консультативна комісія закладу охорони здоров'я.
Крім того, позивачем не надано доказів щодо не можливості догляду за ОСОБА_9 іншого родича. Не надано жодного документу, що позивач є єдиним родичом ОСОБА_9 .
Позивачем не доведено факт відсутності інших осіб які можуть здійснювати догляд за ОСОБА_10 тому, враховуючи вимоги діючого законодавства, позивачу було відмовлено у його звільненні, у зв'язку з відсутністю підстав визначених законодавством.
Щодо стягнення додатковим рішенням витрат на правову допомогу, скаржник зазначає, що аналіз законодавчих положень дозволяє дійти висновку, що стороні, яка не є суб'єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень підлягають компенсації документально підтверджені судові витрати, до складу яких входять, у тому числі, витрати пов'язані з оплатою правової допомоги. Склад та розміри витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі: сторона, яка бажає компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона має право подати заперечення щодо не співмірності розміру таких витрат.
Вищезазначене, узгоджується з позицією Верховного Суду, викладеною у додатковому рішенні від 25 січня 2019 року (справа № 9901/350/18), у додатковій постанові від 12 вересня 2018 року (справа № 810/4749/15), у постанові від 15 травня 2018 року (справа № 821/1594/17) та у постанові Великої Палати у складі Верховного Суду від 27 червня 2018 року (справа № 826/1216/16).
З урахуванням викладеного скаржник звертає увагу на той факт, що позивачем не доведений факт складності справи, виконаних адвокатом робіт (наданих послуг).
Отже, надання правової допомоги клієнту в даному випадку передбачає ухвалення остаточного рішення, а тому скаржник вважає, що сплачені позивачем витрати на правову допомогу, не можуть бути стягненні за рахунок бюджетних асигнувань відповідача за результатами розгляду справи лише судом першої інстанції.
Скаржник вважає, що він діяв у межах повноважень і у спосіб, що передбачені статтею 19 Конституції України та законодавством України з порядку проходження військової служби військовослужбовцями під час дії воєнного стану, отже відсутні підстави для стягнення витрат.
Від позивача надійшов відзив на скаргу відповідача на рішення та додаткове рішення суду, в якому просив залишити її без задоволення, а судові рішення без змін.
В обґрунтування зазначено, зокрема, що відповідно до абз. 6 підпункту «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовій обов'язок і військову службу» № 2232-ХІІ, військовослужбовці, які проходять службу за призовом під час мобілізації на особливий період, під час воєнного стану звільняються з військової служби через певні сімейні обставини або інші поважні причини (якщо вони не висловили бажання продовжувати військову службу), зокрема у зв'язку з необхідністю здійснення опіки над особою з інвалідністю, визнаною судом недієздатною; необхідність здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю І групи; необхідність здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю ІІ групи або за особою, яка за висновком медико-соціальної експертної комісії або лікарсько- консультативної комісії закладу охорони здоров'я потребує постійного догляду, у разі відсутності інших осіб, які можуть здійснювати такий догляд.
У Законі - 2232-ХІІ відсутнє визначення таких осіб.
Відповідач у своїй апеляційній скарзі помилково робить посилання на інші нормативні правові акти, такі як, Закон України «Про запобігання корупції» і надає визначення «близькі особи». В Законі - 2232-ХІІ відсутнє визначення «близькі особи».
Відповідно до ст. 63 ЦК України, опікуном може бути лише фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Опікун або піклувальник призначаються переважно з осіб, які перебувають у сімейних, родинних відносинах з підопічним, з урахуванням стосунків між ними, можливості особи виконувати обов'язки опікуна чи піклувальника.
За цивільним законодавством опікуном або піклувальником може бути будь-яка фізична дієздатна особа, а не тільки близькі особи, як зазначає відповідач у своєму відзиві.
Прийняті норми Закону № 2232-ХІІ не суперечать Цивільному кодексу України та цивільному законодавству в цілому зазначаючи в своїх нормах визначення «особи» чим не обмежує коло таких осіб.
Відповідно до зазначеного вище опікуном та/або піклувальником особи може бути будь-яка фізична дієздатна особа, з урахуванням стосунків між підопічним та майбутнім опікуном (піклувальником) і можливості виконувати обов'язки опікуна (піклувальника).
Представник відповідача не визначає, який має бути документи та/або доказ, та не зазначає державний орган, який має надавати такі відомості та/або підтвердження. Діючим законодавством України не визначено форму та вимоги щодо такого документа, а також відсутній визначений уповноважений орган, який має надавати та/або може надавати документи, що позивач є єдиним родичом свого дідуся.
Щодо твердження на ненадання позивачем доказів щодо не можливості догляду за дідусем іншим родичем, позивач зазначає, що надав суду та відповідачу докази, що рідна донька (мати позивача) не може надавати допомогу та здійснювати догляд за власним батьком, дідусем позивача, за станом здоров'я.
Посилаючись на Постанову Кабінету Міністрів України № 413 від 12 червня 2013 року «Про затвердження переліку сімейних обставин та інших поважних причин, що можуть бути підставою для звільнення громадян з військової служби та зі служби осіб рядового і начальницького складу» (далі - Постанова № 413) відповідач не врахував, що дана постанова містить інші відомості, які не стосуються догляду саме за дідусем та бабцею.
Щодо витрат на правову допомогу, позивач зазначає, що стороною позивача разом з заявою про ухвалення додаткового рішення по справі щодо відшкодування судових витрат пов'язаних з наданням професійної правничої допомоги позивачу, були надані усі наявні докази та підтвердження надання такої правової допомоги позивачу, у зв'язку з розглядом даної справи в суді та збиранням доказів під час до судового звернення позивача до відповідача з відповідними заявами та наданням відповідачу усіх документів для вирішення порушеного питання без звернення позивача до суду.
Позивач звертає увагу на те, що дідусь позивача помер у квітні 2024 року і саме питання щодо догляду за дідусем і звільнення з військової служби є неактуальним для позивача, проте позивач через неправомірні дії відповідача, окрім неможливості бути з рідною людиною в останні дні його життя, поніс витрати на професійну правову допомогу.
Відповідно до частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Суд, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, здійснюючи апеляційний перегляд у межах доводів та вимог апеляційної скарги, відповідно до частини 1 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України, встановив наступне.
ОСОБА_1 , призваний на військову службу під час загальної мобілізації у зв'язку із введенням на території України воєнного стану, та проходить військову службу.
Позивач має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - учасників бойових дій, що підтверджується посвідченням від 20 листопада 2023 року.
23 листопада 2023 року позивач подав рапорт начальнику відділу прикордонної служби №2 про звільнення зі служби на підставі підпункту “г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу», через певні сімейні обставини або інші поважні причини (якщо вони не висловили бажання продовжувати військову службу), а саме: у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю ІІ групи або за особою, яка за висновком МСЕК або ЛКК потребує постійного догляду, у разі відсутності інших осіб, які можуть здійснювати такий догляд. У рапорті вказано, що він здійснює постійний догляд за особою, яка за висновком МСЕК потребує постійного догляду, та не має інших осіб, які можуть здійснювати постійний догляд, а саме за ОСОБА_10 , 1939 року народження, який є особою що потребує постійного догляду.
До рапорту додано наступний перелік документів:
свідоцтво про народження серії НОМЕР_5 про те, що ОСОБА_11 народилась ІНФОРМАЦІЯ_1 , батьками є ОСОБА_10 та ОСОБА_12 ;
свідоцтво про народження серії НОМЕР_6 про те, що ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_2 . Батьками є ОСОБА_5 та ОСОБА_7 ;
свідоцтво про розірвання шлюбу серії НОМЕР_7 про те, що 05 лютого 1990 року шлюб між ОСОБА_5 та ОСОБА_7 розірвано. Прізвище дружини після розірвання шлюбу “ ОСОБА_4 »;
копію паспорта громадянина України серії НОМЕР_8 , який видано на ім'я ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_3 ;
висновок ЛЛК №761 від 13 червня 2023 року, що ОСОБА_8 , 1967 року народження, за станом здоров'я не може надавати соціальну допомогу;
висновок ЛЛК №591 від 12 червня 2023 року про те, що ОСОБА_12 , 1946 року народження, за станом здоров'я потребує постійного стороннього догляду, нездатна до самообслуговування;
висновок ЛЛК про те, що ОСОБА_10 , 1939 року народження за станом здоров'я потребує постійного стороннього догляду, нездатний до самообслуговування;
акт встановлення факту здійснення догляду за особами з інвалідністю І-ІІ групи та особами, які потребують постійного догляду від 02 червня 2023 року, у якому зазначено про те, що ОСОБА_10 потребує постійного стороннього догляду, догляд за ОСОБА_10 здійснює онук ОСОБА_13 . Під час обстеження встановлено, що дідусь та онук ОСОБА_13 перебували вдома за адресою: АДРЕСА_1 . Дідусь в минулому переніс інсульт (має вади ходи, пам'яті ). Потребує постійного стороннього догляду, пересувається із допомогою лише в межах будинку та подвір'я. Онук купує харчі, ліки, виконує хатню роботу. За результатами обстеження встановлено факт здійснення догляду ОСОБА_1 за ОСОБА_10 .
Відповідно до відповіді НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України “Про результати розгляду рапорту» від 04 грудня 2023 року підстав щодо звільнення з військової служби не має, оскільки не надано підтверджуючих документів відсутності інших осіб, які можуть здійснювати такий догляд.
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що на час розгляду справи до суду не надано доказів розгляду військовою частиною рапорту позивача.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та фактам, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Згідно з пунктом 20 частини 1 статті 106 Конституції України передбачено, що Президент України приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.
Закон України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 № 2232-XII здійснює правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби.
Відповідно до частини 2 статті 1 Закону №2232 військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту (Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями.
Відповідно до частин 1, 2 статті 2 Закону № 2232-XII військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Проходження військової служби здійснюється, зокрема, громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.
Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" №64/2022 від 24.02.2022, затвердженим Законом України №2102-IX від 24.02.2022, введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб, який востаннє продовжений до 18.08.2023 року.
У свою чергу, Указом Президента України "Про загальну мобілізацію" № 69/2022 від 24.02.2022 постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію.
Частиною 3 ст. 24 Закону № 2232-XII визначено, що закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Приписами підпунктом "г" пункту 2 частини 4 статті 26 Закону № 2232-ХІІ визначено, що військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби на підставах: під час дії воєнного стану: через такі сімейні обставини або інші поважні причини (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу), зокрема: у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю II групи або за особою, яка за висновком медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я потребує постійного догляду, у разі відсутності інших осіб, які можуть здійснювати такий догляд.
Частиною 7 статті 26 Закону № 2232-XII встановлено, що звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Статтями 12, 14 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України визначено, що про все, що сталося з військовослужбовцем і стосується виконання ним службових обов'язків, та про зроблені йому зауваження військовослужбовець зобов'язаний доповідати своєму безпосередньому начальникові, крім тих обставин, щодо надання яких є пряма заборона у законі (таємниця сповіді, лікарська таємниця, професійна таємниця захисника, таємниця нарадчої кімнати тощо). Із службових та особистих питань військовослужбовець повинен звертатися до свого безпосереднього начальника, а якщо він не може їх вирішити - до наступного прямого начальника.
Пунктом 1 Розділу І Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008 (далі - Положення №1153/2008) передбачено, що цим Положенням визначається порядок проходження громадянами України (далі - громадяни) військової служби у Збройних Силах України та регулюються питання, пов'язані з проходженням такої служби під час виконання громадянами військового обов'язку в запасі. Це Положення застосовується також до відносин, що виникають у зв'язку з проходженням у Збройних Силах України кадрової військової служби особами офіцерського складу до їх переходу в установленому порядку на військову службу за контрактом або звільнення з військової служби.
Відповідно до абз. 2 п. 12 Положення, право видавати накази по особовому складу надається командирам, командувачам, начальникам, керівникам (далі - командири (начальники) органів військового управління, з'єднань, військових частин, установ, організацій, вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти, які утримуються на окремих штатах (далі - військові частини), за посадами яких штатом передбачено військове звання полковника (капітана 1 рангу) і вище, а також керівникам служб персоналу Міністерства оборони України та Генерального штабу Збройних Сил України.
Відповідно до пункту 233 Положення, військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення. У рапортах зазначаються: підстави звільнення з військової служби; думка військовослужбовця щодо його бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю; районний (міський) територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, до якого повинна бути надіслана особова справа військовослужбовця. При звільненні військовослужбовця з військової служби за рішенням командування військової частини відповідно до підпункту 1 пункту 35 цього Положення рапорт на звільнення військовослужбовцем не подається. У такому разі командуванням військової частини складається аркуш бесіди з військовослужбовцем за формою, визначеною Міністерством оборони України.
Відповідно до підпункту 2 пункту 225 Положення, звільнення військовослужбовців із військової служби здійснюється: під час дії особливого періоду (з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації) - на підставах, передбачених частиною третьою, пунктом 2 частини четвертої, пунктом 3 частини п'ятої та пунктом 3 частини шостої статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу":
у військових званнях до майстер-сержанта (майстер-старшини) включно за всіма підставами - командирами бригад (полків, кораблів 1 рангу) і посадовими особами, які відповідно до Дисциплінарного статуту Збройних Сил України прирівняні до них;
у військових званнях до підполковника (капітана 2 рангу) включно за всіма підставами - командирами корпусів та командувачами військ оперативних командувань і посадовими особами, які відповідно до Дисциплінарного статуту Збройних Сил України прирівняні до них;
у військових званнях до полковника (капітана 1 рангу) включно за всіма підставами - командувачами видів Збройних Сил України, окремих родів військ (сил) Збройних Сил України, командиром військової частини НОМЕР_9 , начальником Генерального штабу Збройних Сил України, керівником служби персоналу Міністерства оборони України, начальником Національного університету оборони України імені Івана Черняховського;
у військових званнях до бригадного генерала (коммодора) та прирівняних до них згідно із пунктом 3 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 4 червня 2020 року № 680-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо військових звань військовослужбовців" військових звань включно за всіма підставами - Головнокомандувачем Збройних Сил України;
у військових званнях до генерал-лейтенанта (віце-адмірала) та прирівняних до них згідно із пунктом 3 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 4 червня 2020 року № 680-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо військових звань військовослужбовців" військових звань включно за всіма підставами - Міністром оборони України;
у військових званнях генерала (адмірала) та прирівняному до них згідно із пунктом 3 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 4 червня 2020 року № 680-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо військових звань військовослужбовців" військовому званні - Президентом України.
Механізм реалізації та порядок організації у Збройних Силах України, Державній спеціальній службі транспорту виконання вимог Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 №1153, визначає Інструкція про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затверджена наказом Міністра оборони України від 10.04.2009 №170.
Згідно із абзацом 2 пункту 14.10 розділу XIV Інструкції № 170 звільнення з військової служби через сімейні обставини або інші поважні причини здійснюється за наявності оригіналів документів, що підтверджують таку підставу звільнення.
Через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 12.06.2013 року №413 та визначено підпунктом «г» пунктів 1, 2 частини четвертої, підпунктом «ґ» пункту 2 частини п'ятої, підпунктом «г» пункту 2 частини шостої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», подаються: копія аркуша бесіди; копія рапорту військовослужбовця; документи, що підтверджують наявність сімейних обставин або інших поважних причин; копія розрахунку вислуги років військової служби (при набутті права на пенсійне забезпечення за вислугою років) (пункт 5 Додатку 19 до Інструкції).
Наказом Генерального штабу Збройних Сил України від 07.04.2017 № 124 затверджено Інструкцію з діловодства у Збройних Силах України, яка встановлює загальні вимоги до документування управлінської інформації та організації роботи з документами у військових частинах (установах) Збройних Сил України, штабах угруповань військ, (далі військові частини, установи), включаючи їх підготовку, реєстрацію, облік, зберігання і контроль за виконанням (далі Інструкція № 124).
За п. 1.3 Інструкції відповідальним за організацію діловодства у військовій частині (установі) є командир (керівник).
Пунктом 2.1.6. Інструкції № 124 визначено, що у Збройних Силах України створюються такі види документів (далі - документи): наказ, директива, розпорядження, бойовий наказ, бойове розпорядження, окреме доручення (доручення), рішення, протокол, положення, постанова, інструкція, історичний формуляр, формуляр, правила, план, звіт, доповідь, донесення, доручення, акт, звуко- та відеозаписи, програма, алгоритм, рапорт, заява, телеграма, телефонограма, факсограма, службовий лист, довідка, методичні рекомендації, доповідна та пояснювальна записки, протокол, припис, посвідчення про відрядження, відпускний квиток, графік відпусток, обхідний лист та інші документи, розроблені в установленому порядку.
Рапорт (заява) - письмове звернення військовослужбовця (працівника) до вищої посадової особи з проханням (надання відпустки, матеріальної допомоги, поліпшення житлових умов, переведення, звільнення тощо) чи пояснення особистого характеру.
Наказ командира (керівника) основний розпорядчий документ командира (керівника) військової частини (установи), виданий на правах єдиноначальності; рапорт (заява) письмове звернення військовослужбовця (працівника) до вищої посадової особи з проханням (надання відпустки, матеріальної допомоги, поліпшення житлових умов, переведення, звільнення тощо) чи пояснення особистого характеру.
За п. 2.7.9 Інструкції, деякі внутрішні документи (заяви, рапорти, пояснювальні та доповідні записки, довідки тощо) та документи, що створюються від імені кількох структурних підрозділів, оформлюються не на бланках.
За п. 2.8.14 Інструкції, резолюція - це зроблений командиром (керівником) військової частини (установи) або посадовою особою напис на документі, який містить стислий зміст прийнятого ним рішення щодо виконання документа.
Резолюція складається з таких елементів: військове звання, ініціал, прізвище виконавця (виконавців) у називному відмінку, зміст доручення, строк виконання, особистий підпис командира (керівника), дата.
Якщо доручення надано кільком посадовим особам, першою зазначається особа, яка займає вищу посаду. Головним виконавцем документа є особа, яка зазначена першою або визначена окремо (“відп.», “узаг.»).
За п. 2.8.20.1 Інструкції, погодження може здійснюватися як у військовій частині (установі) посадовими особами, які відповідно до їх компетенції вирішують питання, порушені в проекті документа (внутрішнє погодження), так і за її межами іншими заінтересованими установами (зовнішнє погодження).
Внутрішнє погодження проектів документів, що розробляються на виконання завдань, визначених у розпорядчих документах та дорученнях вищих органів військового управління, проводиться не пізніше ніж у дводенний термін після завершення їх розроблення безпосереднім виконавцем. Проекти таких документів розглядаються командиром (керівником) військової частин (установи) невідкладно.
Зовнішнє погодження зазначених проектів документів проводиться не пізніше ніж у триденний термін після їх реєстрації у військовій частині (установі), до якої проект надсилається для розгляду.
Інші проекти документів посадові особи зобов'язані розглядати в першочерговому порядку, але не пізніше ніж у 10-денний термін.
Посадова особа, якій надано документ на погодження, проводить його погодження лише в межах своїх повноважень, без внесення коригувань до змісту документа.
Відповідно до п. 2.2.4. Інструкції № 124, у військових частинах (установах) Збройних Сил України, зокрема, видаються: накази командира (керівника) військової частини (установи) (по стройовій частині).
Згідно п.2.3.4. Інструкції № 124, накази по стройовій частині видаються з питань, зокрема, щодо: перебування на лікуванні та повернення на службу з лікувального закладу; звільнення від виконання службових обов'язків за станом здоров'я і виходу на службу після хвороби; призначення, переміщення та звільнення працівників Збройних Сил України (крім державних службовців); вибуття у відрядження, відпустку, на навчання, прибуття з відрядження, відпустки, навчання (крім державних службовців) .
Пунктом 2.9.1.6. Інструкції № 124 визначено, що накази підписуються командиром (керівником) військової частини (установи), а в разі його відсутності посадовою особою, яка виконує його обов'язки згідно з письмовим наказом.
Також згідно з пунктом 3.11.6 Інструкції з діловодства у Збройних Силах України, документи, в яких не зазначено строк виконання, повинні бути виконані не пізніше ніж за 30 календарних днів із моменту реєстрації документа у військовій частині (установи), до якої надійшов документ.
Аналіз положень законодавства свідчить, що звільнення військовослужбовців з підстав передбачених пунктом 2 частини 4 статті 26 Закону у період дії військового стану наділені командири бригад (полків, кораблів 1 рангу) і посадові особи, які відповідно до Дисциплінарного статуту Збройних Сил України прирівняні до них. Військова частина є окремою юридичною особою, керівником якої є командири бригад (полків, кораблів 1 рангу).
За наведеного правового регулювання, повноваженнями щодо звільнення військовослужбовців військової частини за сімейними обставинами наділені відповідні посадові особи військової частини.
Позивач виявив своє небажання продовжувати проходити військову службу та подав рапорт про звільнення з військової служби у запас на підставі пп. «г» п. 2 ч. 4 статті 26 Закону №2232-ХІІ за сімейними обставинами.
Отримання відповідачем рапорту позивача підтверджується матеріалами справи.
Щодо поширення положень Постанови № 413 на відносини зі звільнення з військової служби за статтею 26 Закону № 2232-XII, суд зазначає, що на момент прийняття Постанови № 413, стаття 26 Закону №2232-ХІІ не містила переліку сімейних обставин, що можуть бути підставою для звільнення, а містила лише посилання на відповідну постанову Кабінету Міністрів України.
Станом на момент виникнення спірних правовідносин, норми статті 26 Закону №2232-ХІІ уже містять виключений перелік сімейних обставин, за якими можливе звільнення військовослужбовця зі служби.
Пунктом 2 розділу II «Прикінцеві положення» Закону України від 01.04.2022 №2169-IX «Про внесення змін до деяких законів України щодо звільнення від військової служби деяких категорій громадян» було зобов'язано Кабінет Міністрів України протягом одного місяця з дня набрання чинності цим Законом: узгодити свої нормативно-правові акти з положеннями Закону та забезпечити приведення міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади їх нормативно-правових актів відповідно до цього Закону.
Однак, станом на час виникнення спірних відносин, Кабінет Міністрів України не виконав обов'язку щодо узгодження положень Постанови №413 з новою редакцією Закону № 2232-ХІІ.
Колегія суддів наголошує, що норми Закону № 2232-XII мають вищу юридичну силу у застосуванні до спірних правовідносин на відміну від Постанови № 413. Отже, до спірних правовідносин положення Постанови № 413 не застосовуються. Це підтверджується і тим, що у подальшому набрала чинності постанова Кабінету Міністрів України від 21.05.2024 № 582, якою військовослужбовців виключено з Постанови № 413.
За наведених обставин, доводи скаржника, що для підтвердження необхідності стороннього догляду за особою військовослужбовець мав надати лише висновок медико-соціальної експертної комісії є помилковим.
Аналогічний висновок містить в постанові Верховного Суду від 13 червня 2024 року справа № 520/21316/23.
Верховний Суд в постанові від 13 червня 2024 року в справі № 520/21316/23 зазначив, що щодо осіб, які не відносяться до цих категорій, але які за станом здоров'я нездатні до самообслуговування і потребують постійно стороннього догляду, то на переконання суду, такі повноваження віднесені до ЛКК закладу охорони здоров'я, які мають право приймати, зокрема: 1) висновок або рекомендації щодо догляду за дитиною до досягнення нею шестирічного віку, а в разі, коли дитина хвора на цукровий діабет I типу (інсулінозалежний), - до досягнення дитиною 16-річного віку; 2) висновок про наявність порушення функцій організму, через які невиліковно хворі особи не можуть самостійно пересуватися та самообслуговуватися і потребують соціальної послуги з догляду на непрофесійній основі (за формою № 080-4/о), з рекомендаціями щодо отримання відповідних послуг; 3) висновок про наявність когнітивних порушень у громадян похилого віку, унаслідок яких вони потребують надання соціального послуги з догляду на непрофесійній основі (за формою №080-2/о), з рекомендаціями щодо отримання відповідних послуг; 4) висновок щодо необхідності постійного стороннього догляду за особою з інвалідністю I чи II групи внаслідок психічного розладу за формою бланка, затвердженою наказом Міністерства охорони здоров'я України від 31.07.2013 № 667.
Такий правовий підхід відповідає правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 21 лютого 2024 року у справі №120/1909/23, від 21.02.2024 у справі №120/1909/23, від 11 квітня 2024 року у справі № 420/16689/23.
За наведеного правового регулювання, для підтвердження необхідності постійного стороннього догляду за особою військовослужбовець мав надати висновок медико-соціальної експертної комісії або у передбачених випадках лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я.
Колегія суддів зазначає, що командир військової частини за результатами розгляду рапорту (заяви) позивача - військовослужбовця, зобов'язаний був протягом встановленого строку розглянути рапорт військовослужбовця та надати оцінку та відповідь по суті порушеного питання.
Матеріали справи свідчать, що відмова відповідача щодо звільнення позивача за підпунктом "г" пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону №2232-XII, як військовослужбовця, ґрунтується на не наданні підтверджуючих документів відсутності інших осіб, які можуть здійснювати такий догляд.
Проте, матеріали справи свідчать, що разом із рапортом про звільнення з військової служби за сімейними обставинами, позивачем надано висновок ЛЛК про те, що ОСОБА_10 , 1939 року народження за станом здоров'я потребує постійного стороннього догляду, нездатний до самообслуговування.
Також, разом із рапортом позивачем надано: висновок ЛЛК №761 від 13 червня 2023 року про те, що ОСОБА_8 , 1967 року народження, яка є донькою ОСОБА_10 , за станом здоров'я не може надавати соціальну допомогу; висновок ЛЛК №591 від 12 червня 2023 року про те, що ОСОБА_12 , 1946 року народження, яка є дружиною ОСОБА_10 , за станом здоров'я потребує постійного стороннього догляду, нездатна до самообслуговування.
Матеріали справи свідчать, що позивач є онуком ОСОБА_10 .
Згідно акту встановлення факту здійснення догляду за особами з інвалідністю І-ІІ групи та особами, які потребують постійного догляду від 02 червня 2023 року, ОСОБА_10 потребує постійного стороннього догляду, догляд за ОСОБА_10 здійснює онук ОСОБА_13 . Під час обстеження встановлено, що дідусь та онук ОСОБА_13 перебували вдома за адресою: АДРЕСА_1 . Дідусь в минулому переніс інсульт (має вади ходи, пам'яті ), потребує постійного стороннього догляду, пересувається із допомогою лише в межах будинку та подвір'я. Онук купує харчі, ліки, виконує хатню роботу. За результатами обстеження встановлено факт здійснення догляду ОСОБА_1 за ОСОБА_10 .
Матеріали справи не містять будь-яких доказів належного розгляду та оцінки вищезазначених документів з боку відповідача.
Колегія суддів зазначає, що доказами є будь-які дані, на підставі яких можливо встановити наявність або відсутність обставин (фактів).
Позивачем було надано докази які він вважав достатніми для прийняття позитивного рішення у тому числі щодо відсутності інших осіб які можуть здійснювати догляд, оцінку яким відповідач не надав, обмежившись лише посиланням на їх відсутність.
Щодо посилання скаржника на те, що прізвище матері позивача ОСОБА_6 , що може свідчити про те, що мати позивача після розлучення, вступила в шлюб, з новим чоловіком ОСОБА_6 , отже в сім'ї з'явилась особа яка може здійснювати постійний сторонній догляд за дідусем позивача, колегія суддів зазначає, що зазначені посилання не ґрунтуються на об'єктивних доказах, а фактично є припущеннями. При цьому такі висновки не можуть ґрунтуватися на припущеннях, а можуть ґрунтуватися лише на належних і допустимих доказах. Також вказані обставини не були підставою для відмови.
Отже, як вірно зазначено судом першої інстанції, відповідач у відмові не надав правової оцінки викладеним у рапорті позивача фактичним обставин щодо необхідності здійснення постійного догляду за особами, які за висновком лікарсько-консультаційної комісії закладу охорони здоров'я потребують постійного догляду, у разі відсутності інших осіб, які можуть здійснювати такий догляд, поданим заявником документам (акту щодо визнання позивача особою, яка здійснює постійний догляду за дідусем ОСОБА_14 , який потребує постійного стороннього догляду, висновкам ЛКК тощо)
Колегія суддів констатує, що саме відповідач є суб'єктом, до повноважень якого належить вирішення питання щодо звільнення позивача з військової служби за наслідком розгляду рапорту про звільнення з військової служби або надання мотивованої відмови в такому.
На підставі викладеного суд погоджується з судом першої інстанції про протиправність рішення Військової частини за результатом розгляду рапорту позивача.
Європейський суд з прав людини неодноразово у своїх рішеннях, аналізуючи національні системи правового захисту на предмет дотримання права на ефективність внутрішніх механізмів в аспекті забезпечення гарантій, визначених ст.13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, вказував, що для того, щоб бути ефективним, засіб захисту має бути незалежним від будь-якої вжитої на розсуд державних органів дії, бути безпосередньо доступним для тих, кого він стосується (див. рішення від 06.09.2005 р. у справі "Гурепка проти України" (Оигерка V. Пкгаіпе), заява №61406/00, п.59); спроможним запобігти виникненню або продовженню стверджуваному порушенню чи надати належне відшкодування за будь-яке порушення, яке вже мало місце (див. рішення від 26.10.2000 р. у справі «Кудла проти Польщі» (Кікіїа V. Роїапсі), заява №30210/96, п.158) (п.29 рішення Європейського суду з прав людини від 16.08.2013 р. у справі "Гарнага проти України", заява № 20390/07).
Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав. Таким чином, обираючи спосіб захисту порушеного права, суд зобов'язаний враховувати положення статті 13 Конвенції стосовно права на ефективний засіб юридичного захисту, під яким слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів (наслідків), дає найбільший ефект, забезпечує поновлення порушеного права та є адекватним наявним обставинам.
У постанові від 11 лютого 2020 року у справі № 0940/2394/18 Верховний Суд сформулював такий висновок: у разі, якщо суб'єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття певного рішення за наслідками звернення особи, але останнє визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству, при цьому суб'єкт звернення дотримав усіх визначених законом умов, то суд вправі зобов'язати суб'єкта владних повноважень прийняти певне рішення.
Якщо ж таким суб'єктом на момент прийняття рішення не перевірено дотримання відповідним заявником усіх визначених законом умов або при прийнятті такого рішення суб'єкт дійсно має дискреційні повноваження, то суд повинен зобов'язати суб'єкта владних повноважень до прийняття рішення з урахуванням оцінки суду.
Отже, критеріями, які впливають на обрання судом способу захисту прав особи в межах вимог про зобов'язання суб'єкта владних повноважень вчинити певні дії, є встановлення судом додержання суб'єктом звернення усіх передбачених законом умов для отримання позитивного результату та наявність у суб'єкта владних повноважень права діяти під час прийняття рішення на власний розсуд.
Суд зазначив, що такий підхід, встановлений процесуальним законодавством, є прийнятним не тільки під час розгляду вимог про протиправну бездіяльність суб'єкта владних повноважень, але й у випадку розгляду вимог про зобов'язання відповідного суб'єкта вчинити певні дії після скасування його адміністративного акта.
Аналогічний підхід застосовано Верховним Судом у постанові від 22 вересня 2022 року у справі № 380/12913/21.
З урахуванням наведеного, колегія суддів дійшла до висновку, що належним способом захисту порушеного права позивача буде зобов'язання відповідача повторно розглянути рапорт згідно вимог законодавства та прийняти мотивоване та обґрунтоване рішення за результатами розгляду рапорту позивача та погоджується з рішенням суду в цій частині.
Щодо додаткового рішення суду першої інстанції в частині стягнення витрати на професійну правничу допомогу, суд зазначає наступне.
Відповідно до частини 1 та 3 статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; сторін та їхніх представників, що пов'язані із прибуттям до суду; пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов'язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.
Загальний порядок розподілу судових витрат урегульовано статтею 139 Кодексу адміністративного судочинства України.
Частина 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України встановлює, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору (ч. 3 ст. 139 КАС України).
Частина 4 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України встановлює, при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов'язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов'язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.
За частиною 6 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.
Стаття 134 Кодексу адміністративного судочинства України визначає, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Положення частин 1 та 2 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України , кореспондуються із європейськими стандартами, зокрема, пунктом 14 Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам Щодо шляхів полегшення доступу до правосуддя № R (81) 7 передбачено, що за винятком особливих обставин, сторона, що виграла справу, повинна в принципі отримувати від сторони, що програла відшкодування зборів і витрат, включаючи гонорари адвокатів, які вона обґрунтовано понесла у зв'язку з розглядом.
Відповідно до статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Аналіз наведених положень процесуального закону дає підстави для висновку про те, що документально підтверджені судові витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають компенсації стороні, яка не є суб'єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень.
На підтвердження складу та розміру витрат суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
При цьому, обов'язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Тобто законодавець визначив, що обов'язок доведення не співмірності витрат покладається саме на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами та при наявності зазначеного положення суд розглядає питання співмірності витрат. Аналогічний правовий висновок міститься у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 вересня 2019 року у справі № 9901/350/18 (Провадження № 11-1465заі18).
Суд вирішуючи питання про розподіл судових витрат, має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також судом мають бути враховані критерії об'єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв'язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.
Також, зі змісту вказаних норм вбачається, що від учасника справи вимагається надання доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою, але не доказів обґрунтування часу, витраченого фахівцем в галузі права. Що стосується часу, витраченого фахівцем в галузі права, то зі змісту вказаних норм процесуального права можна зробити висновок, що достатнім є підтвердження лише кількості такого часу, але не обґрунтування, яка саме кількість часу витрачена на відповідні дії (постанова Верховного Суду від 13.12.2018 у справі № 816/2096/17).
Суд зазначає, що витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено. Така позиція є усталеною і підтверджується постановами Верховного Суду, наприклад від 01.09.2021 у справі №178/1522/18, від 10.11.2021 у справі №329/766/18, від 23.12.2021 у справі № 923/560/17, від 28.09.2021 у справі №160/12268/19, від 04 грудня 2023 року справа №420/329/21.
Позивач, просив стягнути з відповідача суму витрат на правничу допомогу у розмірі 18 000 гривень.
До заяви про стягнення витрат на професійну правничу допомогу представником позивача надано:
ордер на надання правничої (правової) допомоги серії АІ №1531392 Рудченко А.О. на підставі договору про надання правової допомоги №05/01/2024 від 05 січня 2024 року у Донецькому окружному адміністративному суді адвокатом Назаренко Іриною Сергіївною;
квитанцію від 07 лютого 2024 року про оплату ОСОБА_1 юридичних послуг на суму 10 000 грн (підготовка та витребування і збирання необхідних документів та довідок, складання позовної заяви - 8000 грн; виготовлення копій документів, подання позовної заяви - 2000 грн);
акт обліку фактично відпрацьованого часу за договором №05/01/20244 про надання правової допомоги від 05 січня 2024 року, який підписано адвокатом Іриною Назаренко та клієнтом ОСОБА_15 ;
квитанцію від 05 січня 2024 року про оплату ОСОБА_1 юридичних послуг на суму 8 000 грн (загальна консультація та правовий аналіз матеріалів/документів, наданих позивачем. Аналіз законодавства і судової практики, формування правової позиці та процесуальної позиції).
Також, в матеріалах справи наявний договір №05/01/2024 про надання правничої (правової) допомоги від 05 січня 2024 року, який укладено між адвокатом Назаренко Іриною Сергіївною та ОСОБА_1 . Предметом договору є надання правничої (правової) допомоги обумовленого цим Договором виду в інтересах Клієнта на умовах, передбачених цим Договором, а Клієнт зобов'язується сплатити гонорар за дії адвоката по наданню правничої (правової) допомоги, а також фактичні витрати, пов'язані з виконанням цього Договору (пункт 1.1). Порядок оплати послуг виконавця визначено у розділі 4 Договору відповідно до якого розмір гонорару визначається по домовленості. Сторони можуть домовитися про встановлення фіксованого гонорару, за окремі послуги або конкретний обсяг послуг, про що повинен бути складений та підписаний сторонами відповідний додаток до договору.
Суд першої інстанції, керуючись принципами справедливості та верховенства права, критерієм розумності розміру витрат на професійну правничу допомогу, дійшов до висновку, що відшкодуванню підлягають 5000 грн.
Суд зазначає, що відповідач не спростовував та не спростовує надання правничої допомоги, при цьому, апеляційна скарга не містить вимоги щодо зменшення судових витрат, а відповідач фактично наполягає на відмові у стягненні судових витрат, що за наявністю наданої правничої допомоги не передбачено чинним процесуальним законодавством.
Щодо підтвердження понесених витрат належними документами, суд зазначає, що законодавство вимагає документального підтвердження та доведення витрат, при цьому не встановлює вичерпного чи обов'язкового переліку документів які необхідні надати, законодавством не визначено який доказ є обов'язковим для підтвердження понесених судових витрат.
Вирішуючи спір щодо розміру витрат правничої допомоги, суд виходив з критеріїв реальності адвокатських витрат та розумності їх розміру, виходячи з конкретних обставин справи та на думку суду, дійшов до вірного висновку щодо зменшення їх розміру.
Відповідач не довів не співмірність витрат заявлених до відшкодування, визначених судом першої інстанції, не надав будь-яких доказів того, що ціни на послуги адвоката є явно завищеними на ринку юридичних послуг.
Отже, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що сумарно відшкодуванню підлягає сума витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 5000 грн.
Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення фактичних обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального та процесуального права.
Доводи апеляційної скарги, з наведених вище підстав, висновків суду не спростовують.
З огляду на результати апеляційного перегляду справи, колегія суддів вважає, що підстави для розподілу судових витрат відповідно до ст. 139 КАС України відсутні.
Керуючись ст. 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 326-329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ) на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 25 березня 2024 р. та додаткове рішення Донецького окружного адміністративного суду від 08 квітня 2024 р. у справі № 200/361/24 - залишити без задоволення.
Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 25 березня 2024 року у справі № 200/361/24 - залишити без змін.
Додаткове рішення Донецького окружного адміністративного суду від 08 квітня 2024 р. у справі № 200/361/24 - залишити без змін
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню до Верховного Суду, крім випадків, встановлених п.2 ч.5 ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Повне судове рішення складено та підписано колегією суддів 19 лютого 2025 року.
Суддя-доповідач Е.Г. Казначеєв
Судді А.А. Блохін
А.В. Гайдар