Справа № 461/66/24 Головуючий у 1 інстанції: Радченко В.Є.
Провадження № 22-ц/811/2328/24 Доповідач в 2-й інстанції: Шеремета Н. О.
20 лютого 2025 року Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого: Шеремети Н.О.
суддів: Ванівського О.М., Цяцяка Р.П.
секретаря: Ковальчука Ю.П.
з участю: прокурора Мацюри Я.Р., представника Львівської міської ради Вовк І.В., представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові цивільну справу за апеляційними скаргами Львівської обласної прокуратури та Львівської міської ради на рішення Галицького районного суду м. Львова від 19 червня 2024 року, -
у січні 2024 року керівник Франківської окружної прокуратури міста Львова, в інтересах держави в особі Львівської міської ради,звернувся з позовом до ОСОБА_1 про витребування квартири АДРЕСА_1 у власність територіальної громади в особі Львівської міської ради.
В обгрунтування позовних вимог покликається на те, що на підставі договору купівлі-продажу квартири, посвідченого 26 березня 2020 року приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу, зареєстрованого в реєстрі за № 642, ОСОБА_1 набула у власність квартиру АДРЕСА_1 власності на вищезазначену квартиру за продавцем ОСОБА_3 зареєстровано на підставі свідоцтва про право власності на квартиру, виданого 09 червня 1995 року Галицькою районною адміністрацією Львівської міської ради згідно з розпорядженням виконавчого комітету Львівської міської ради № 1479/1995 від 12 травня 1995 року, однак таке розпорядження виконавчим комітетом Львівської міської ради не видавалося, що свідчить про те, що ОСОБА_3 в незаконний спосіб набув право власності на спірну квартиру, а відтак її відчуження призвело до незаконного вибуття квартири з комунальної власності. Квартира АДРЕСА_1 у встановленому законом порядку не приватизовувалася, а відтак перебуває у віддані Львівської міської ради. Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати, власник має право витребувати це майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у власність останнього набувача. Вважає, що бездіяльність Львівської міської ради щодо невжиття заходів щодо витребування майна свідчить про нездійснення захисту інтересів територіальної громади м. Львова та є підставою для представництва прокуратурою в суді інтересів держави. З наведених підстав просить витребувати з приватної власності ОСОБА_1 до комунальної власності територіальної громади м. Львова в особі Львівської міської ради об'єкт нерухомого майна - квартиру загальною площею 57.1 кв.м., житловою площею 35.7 кв.м., розташовану за адресою: АДРЕСА_2 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1964087146101).;
Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 19 червня 2024 року відмовлено у задоволенні позову керівника Франківської окружної прокуратури міста Львова в інтересах держави в особі Львівської міської ради,до ОСОБА_1 про витребування майна.
Судові витрати залишено за позивачем.
Рішення суду оскаржила Львівська обласна прокуратура та Львівська міська рада,покликаються на те, що рішення суду є незаконним та необґрунтованим, ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, з невідповідністю висновків суду обставинам справи.
Львівська обласна прокуратура в апеляційній скарзі покликається на те, що будинок АДРЕСА_3 переданий від БУ № 4 (Липники) територіальній громаді міста Львова в цілому з водопровідними та каналізаційними мережами, нежитловими приміщеннями квартирами, які на день передачі не були приватизовані. Право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності на квартиру № НОМЕР_1 від 09 червня 1995 року, яке насправді виконавчим комітетом Львівської міської ради не видавалося, та розпорядження № 1479/1995 від 12 травня 1995 року, яке виконавчим комітетом Львівської міської ради не приймалося, що свідчить про те, що спірна квартира у встановленому законом порядку не приватизовувалася. Вказує, що ОСОБА_3 ніколи не був зареєстрований у квартирі АДРЕСА_1 , відтак у нього не виникало жодних прав на спірну квартиру, в тому числі і право на приватизацію цієї квартири, враховуючи те, що для встановлення обставин існування в особи права власності необхідним є встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності. Вважає помилковим висновок суду першої інстанції про те, що спірне майно не перебувало у власності територіальної громади міста Львова та вибуло на законних підставах, оскільки ОСОБА_3 , набувши право власності на спірну квартиру без достатніх правових підстав, в подальшому відчужив її ОСОБА_1 , а відтак квартира повинна бути витребувана та повернута законному власнику, а саме, територіальній громаді міста Львова в особі Львівської міської ради. Апелянт вважає обраний спосіб захисту ефективним та таким, що забезпечує поновлення порушених прав територіальної громади міста Львова. З наведених підстав просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позов в повному обсязі.
Львівська міська рада в апеляційній скарзі покликається на те, що у власність територіальної громади міста Львова передано будинок АДРЕСА_3 в цілому, відтак квартири, які перейшли в розпорядження Львівської міської ради, на момент їх передачі не були приватизовані, оскільки у протилежному випадку квартири, які не були передані, залишились би у статусі військового майна. Оформлення права власності на квартиру, що знаходиться в статусі військового майна, мала б здійснюватися квартирно-експлуатаційним органом Міністерства оборони України, однак незважаючи на це державним реєстратором прав на нерухоме майно Управління державної реєстрації юридичного департаменту Львівської міської ради Бацик М.Г. прийнято рішення про реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 . На думку апелянта приватизація вищезазначеної квартири на підставі неіснуючого розпорядження, неуповноваженим органом приватизації, реєстрація права власності на квартиру тільки через 24 роки та поспішне відчуження такої після реєстрації права власності свідчать про неправомірність використання свідоцтва про право власності на спірну квартиру. Підставою для набуття права комунальної власності є передача майна територіальним громадам, відтак з моменту підписання акту приймання-передачі Львівська міська рада стала власником будинку АДРЕСА_3 , в тому числі і квартири АДРЕСА_4 , як частини цього будинку. Стверджує, що Львівська міська рада не знала і не могла знати про те, що квартира, набута у власність територіальної громади ще у 2015 році, вибула з її володіння внаслідок шахрайських дій, оскільки право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_3 19 листопада 2019 року. З наведених підстав просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позов в повному обсязі.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення прокурора Мацюри Я.Р., представника Львівської міської ради Вовк І.В. на підтримання доводів апеляційних скарг, заперечення представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 щодо задоволення апеляційних скарг, пояснення приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Давидчак С.В., дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційні скарги не підлягають до задоволення з огляду на таке.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно зі ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Частина 3 ст. 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. (ч.1 ст. 13 ЦПК України).
Частина 3 ст. 12 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно ч. 1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно з положеннями ч.ч. 1-4 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Частина 1 ст. 81 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, а відповідно до ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.(ч. 1 ст. 89 ЦПК України).
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що спірна квартира не перебувала у власності територіальної громади м. Львова в особі Львівської міської ради, і що така не вибувала з її володіння поза її волею. Крім того, суд, з посиланням на статтю 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до якої будь - яке втручання державного органу в право на мирне володіння майном повинно бути законним, дійшов висновку про нелегітимність мети у вигляді безоплатного позбавлення майна відповідачки, як добросовісного набувача майна, котрою не було допущено жодної винної, протиправної поведінки, зазначивши, що неприйнятним та таким, що покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар є те, що добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх прав.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на таке.
Як вбачається з розпорядження Кабінету Міністрів України «Про передачу нерухомого військового майна у м. Львові» від 03.02.2010 №193, вирішено прийняти пропозицію Міністерства оборони України та Львівської міської ради щодо передачі нерухомого військового майна (будівель та споруд, об'єктів житлового фонду і комунального призначення, інженерних мереж військових містечок) у АДРЕСА_3 згідно з додатком, у якому зазначено перелік майна, що передається у власність територіальної громади міста Львова, зокрема, зазначено « АДРЕСА_3 , - 21 пог. метр».
Рішенням виконавчого комітету Львівської міської ради №614 від 21.10.2015 було затверджено акт №1 приймання-передачі військового майна залишковою вартістю 287443796,84 грн., у відповідності до якого комісія, керуючись розпорядженням Львівського міського голови від 22.09.2015 №342, провела обстеження об'єктів передачі, житлових будинків, нежитлових будівель, комунальних споруд та інженерних мереж, які належать до сфери управління Міністерства оборони України та передаються у власність територіальної громади м. Львова і щодо військового містечка № НОМЕР_2 зазначено будинок по АДРЕСА_3 : кількість поверхів - 3; рік побудови - 1892; площа, що передається - 1113,90; об'єм - 6351,00; кількість квартир - 12; залишкова вартість станом на 01.10.15 - 41428.
Наказом Департаменту житлового господарства та інфраструктури Львівської міської ради від 30.09.2015 за №541 було затверджено акти приймання-передачі житлових будинків АДРЕСА_5 , АДРЕСА_5 на АДРЕСА_6 на АДРЕСА_7 на АДРЕСА_8 від будинкоуправління АДРЕСА_9 квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова військ Західного оперативного командування у власність територіальної громади м. Львова, у якому зазначено: «до складу об'єкта передачі належить житловий будинок на АДРЕСА_3 … площа квартир 676,6 (в т.ч. житлова 509,4) кв.метрів; загальна площа житлового будинку 1113,9 кв. метрів; кількість квартир - 12».
Зазначене також вбачається із листа юридичного департаменту Львівської міської ради керівнику Франківської окружної прокуратури м. Львова від 23.01.2023 за №314-23, у якому зазначено, що до житлових будинків, які передавались у власність територіальної громади м. Львова належав і будинок АДРЕСА_3 . До складу об'єкта передачі, згідно акту, входило 12 квартир. Проте, як вбачається з інвентаризаційної справи, квартир у будинку АДРЕСА_3 , було 13. На момент передачі будинку на АДРЕСА_3 до комунальної власності, квартира АДРЕСА_4 не була зазначена у акті приймання-передачі.
У поданій апеляційній скарзі Львівської міської ради апелянт також зазначає, що до комунальної власності передано житловий будинок площею 676,6 кв.м., в т.ч. житловою - 509,4; кількість квартир - 12.
Судом також встановлено, що 13.11.2019 державним реєстратором прав на нерухоме майно Управління державної реєстрації юридичного департаменту Львівської міської ради Бацик М.Г. проведено державну реєстрацію права приватної власності ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_10 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1964087146101), 19.11.2019 року зазначеним державним реєстратором прийняте рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №49736722.
Серед документів, поданих для державної реєстрації, зазначено: свідоцтво про право власності серія та номер: НОМЕР_1 , видане 09.06.1995 Обласним управлінням житлово-комунального господарства; довідка, видана ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» №2/3941 від 04.11.2019 р. про те, що згідно інвентаризаційних матеріалів ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» квартира АДРЕСА_1 зареєстрована на праві власності за ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності на квартиру, виданого 09.06.1995р. Галицькою районною адміністрацією Львівської міської ради, згідно з розпорядженням № 1479/1995 та технічний паспорт на приватизовану квартиру, складений Львівським міжміським бюро технічної інвентаризації 07.05.1995 р.
Суд першої інстанції звернув увагу на те, що у свідоцтві про право власності на квартиру серія та номер: НОМЕР_1 , виданому 09.06.1995 року зазначено, що квартира АДРЕСА_1 зареєстрована ЛМБТІ на праві приватної спільної (сумісної або часткової) власності на підставі свідоцтва про право власності і записана (ний) у реєстрову книгу за №7377, однак не зазначено, в яку саме за порядковим номером реєстрову книгу зареєстровано право власності; довідка ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» також зазначених даних не містить.
Разом з тим, зазначене державний реєстратор залишив поза увагою, не призупинивши проведення державної реєстрації прав та самостійно не витребувавши необхідні дані в ОКП ЛОР «БТІ та ЕО»..
З огляду на наведене, не заслуговують на увагу зазначені у апеляційній скарзі Львівської міської ради доводи апелянта про те, що недоречними та такими, що не відповідають законодавству, є висновки суду першої інстанції щодо неправомірності дій реєстратора та висновки суду щодо покладення на державного реєстратора відповідальності за протиправні дії ОСОБА_3 , як заявника.
Також безпідставними та такими, що не заслуговують на увагу є доводи прокурора Львівської обласної прокуратури про те, що у реєстратора не виникло об'єктивного сумніву у законності таких [тобто представлених] документів, а відтак у державного реєстратора не було підстав для призупинення проведення державної реєстрації прав та необхідності самостійно витребовувати інформацію з бюро технічної інвентаризації, з огляду на подання відповідних документів самим заявником ОСОБА_3 .
Судом також встановлено, що 26.03.2020 ОСОБА_3 відчужив на користь відповідачки ОСОБА_1 спірну квартиру на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Матвєєвою Ю.В. та зареєстрованого в реєстрі за №642.
30.06.2022 Галицькою районною адміністрацією ЛМР було видано розпорядження №201 «Про затвердження актів списання багатоквартирних будинків АДРЕСА_11 , АДРЕСА_12 , АДРЕСА_13 , АДРЕСА_3 , АДРЕСА_14 з балансу ЛКП «Цитадель-Центр», в акті про списання багатоквартирного будинку з балансу за адресою: АДРЕСА_3 значиться: загальна площа будинку - 1113,9 кв.м, житлова площа квартир - 509,4 кв.м, загальна площа квартир - 812,7 кв.м, кількість квартир у будинку - АДРЕСА_15 у тому числі приватної форми власності - 13.
Обгрунтовуючи позовні вимоги, прокурор посилається на те, що право власності на спірну квартиру за продавцем ОСОБА_3 зареєстровано на підставі свідоцтва про право власності на квартиру, виданого 09 червня 1995 року Галицькою районною адміністрацією Львівської міської ради згідно з розпорядженням виконавчого комітету Львівської міської ради № 1479/1995 від 12 травня 1995 року, яке виконавчим комітетом Львівської міської ради не видавалося, що свідчить про те, що ОСОБА_3 в незаконний спосіб набув право власності на спірну квартиру, а відтак її відчуження призвело до незаконного вибуття квартири з комунальної власності, і оскільки квартира АДРЕСА_1 у встановленому законом порядку не приватизовувалася, вона перебуває у віддані Львівської міської ради.
У відповідності до листів Архівного відділу Львівської міської ради від 21.04.2022 №110003-вих-28505 та від 04.01.2023 №4-110003-104 в облікових даних архіву розпорядження виконкому ЛМР №1479/1995 від 12.05.1995, №1479 від 12.05.1995 та №1995 від 12.05.1995 не значаться.
Відповідно до листа Галицької районної адміністрації ЛМР від 11.08.2022 №4-31-6917 такою розпорядження №1479/1995 від 12.05.1995 р. не приймалось.
З листів ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» від 05.05.2022 р. №1072 та від 25.11.2022 р. №3255 вбачається, що згідно архівних даних станом на 29.12.2012 право власності на вказану квартиру в БТІ не реєструвалось, запис у реєстровій книзі за №7377 про проведену реєстрацію даної квартири не проводився, а реєстраційна справа не заводилась; у матеріалах інвентаризаційної справи на будинок відсутнє свідоцтво про право власності за № НОМЕР_3 , видане 09.06.1995 виконкомом Львівської міської ради, згідно матеріалів інвентаризаційної справи в будинку АДРЕСА_3 обліковуються 12 квартир.
Комунальною установою «Львівський міський центр приватизації державного житлового фонду» у листі від 28.04.2022 №28/04-22-01 також повідомлено, що інформація щодо приватизації та видачі свідоцтва про право власності на дану квартиру в архіві відсутня.
З мотивувальної частини ухвали слідчого судді Галицького районного суду м. Львова від 26.10.2020 у справі №461/7443/20 вбачається, що аналогічні запити робилися ще у 2020 році в межах кримінального провадження від 12.06.2020 р. №12020140050001716, зареєстрованого за ознаками злочину, передбаченого ч. 3 ст. 358 КК України та від указаних органів були отримані аналогічні відповіді.
З мотивувальної частини зазначеної ухвали від 26.10.2020 вбачається, що згідно інформації Комунальної установи «Львівський міський центр приватизації державного житлового фонду» інформація щодо приватизації та видачі свідоцтва про право власності на квартиру АДРЕСА_1 відсутня, а розпорядження №1479 від 12.05.1995, згідно яким нібито таке свідоцтво видано, не існує.
Наведене підтверджує те, що ще у 2020 р. Комунальною установою «Львівський міський центр приватизації державного житлового фонду» Львівської міської ради повідомлялося органам прокуратури про зазначені обставини, проте жодні дії по витребуванню вказаного майна ні Львівською міською радою, ні органами прокуратури із цього приводу не вживалися.
Як встановлено судом першої інстанції, навіть після запитів прокуратури виконавчі органи Львівської міської ради не ставили під сумнів законність набуття права власності відповідачкою ОСОБА_1 на спірну квартиру.
Наведені у апеляційній скарзі Львівської обласної прокуратури доводи про те, що Галицька районна адміністрація Львівської міської ради керувалася інформацією з реєстру речових прав і не досліджувала законність набуття права власності на квартиру у даному будинку, не спростовують правильності висновків суду першої інстанції, адже про відсутність інформації щодо приватизації та видачі свідоцтва про право власності на квартиру АДРЕСА_1 Комунальною установою «Львівський міський центр приватизації державного житлового фонду» Львівську міську раду було повідомлено вперше у 2020 р., а розпорядження Галицької районної адміністрації Львівської міської ради щодо списання будинку із квартирами з її балансу датоване 30.06.2022.
З приводу доводів Львівської обласної прокуратури щодо безпідставності уособлення судом першої інстанції державного реєстратора Управління державної реєстрації юридичного департаменту Львівської міської ради Бацик М.Г. із будь-яким виконавчим органом Львівської міської ради, в т.ч. із самою міською радою, в інтересах якої звернувся прокурор, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до Положення про управління державної реєстрації юридичного департаменту Львівської міської ради, затвердженого рішенням виконкому від 23.09.2016 №848 (чинне, на момент проведення спірної державної реєстрації прав), Управління державної реєстрації юридичного департаменту Львівської міської ради є виконавчим органом Львівської міської ради відповідно до ухвали міської ради від 26.05.2016 №505 “Про затвердження структури виконавчих органів Львівської міської ради, загальної чисельності апарату ради та її виконавчих органів“, утвореним відповідно до Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні“. Управління є підзвітним і підконтрольним міській раді, виконавчому комітету міської ради, Львівському міському голові і підпорядкованим директору юридичного департаменту. (п.п. 1.1-1.3)
Згідно із п. 2.1 зазначеного Положення, основними завданнями управління, окрім інших завдань, є: забезпечення виконання покладених на органи місцевого самоврядування повноважень щодо державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; формування та ведення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, - забезпечення надання відповідно до закону інформації про державну реєстрацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; встановлення відповідності заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства України, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами; аналіз та опрацювання інформації з питань державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців під час проведення реєстраційних дій.
Відтак, безпідставними є наведені в апеляційній скарзі Львівської обласної прокуратури доводи про те, що рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора під час вчинення дій щодо реєстрації речових прав на майно є вираженням волі лише державного реєстратора, а не виконавчого органу Львівської міської ради чи територіальної громади м. Львова в особі міської ради.
Безпідставним є також покликання апелянта із цього приводу на постанову Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі №815/4063/15, адже Велика Палата Верховного Суду у даній справі вирішувала питання предметної юрисдикції у подібних правовідносинах, а не виснувала із приводу забезпечення виконання покладених на органи місцевого самоврядування повноважень щодо державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.
Окрім того, судом першої інстанції в оскаржуваному рішенні було проаналізовано дії: державного реєстратора речових прав на нерухоме майно Управління державної реєстрації юридичного департаменту Львівської міської ради, Управління державної реєстрації юридичного департаменту Львівської міської ради, Комунальної установи «Львівський міський центр приватизації державного житлового фонду» Львівської міської ради, Галицької районної адміністрації Львівської міської ради у їх сукупності, із приводу чого суд першої інстанції дійшов висновку про наявність у діях Львівської міської ради волі на передачу майна іншій особі, що унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду, «… для застосування передбаченого ст. 387 ЦК правового механізму відновлення порушеного права власності необхідним є встановлення таких обставин у їх сукупності: існування в натурі індивідуально визначеного майна з ідентифікуючими ознаками на момент подачі позову та прийняття судом рішення про його витребування; наявність підтвердженого права власності або права законного володіння в позивача на відповідне майно; відсутність у власника чи титульного володільця можливості здійснювати фактичне володіння цим майном через те, що відповідач на момент подачі позову та прийняття рішення в справі фактично тримає його в себе; відсутність договірних відносин між позивачем і відповідачем, оскільки в протилежному випадку застосовуються зобов'язально-правові способи захисту права власності (постанова КГС ВС від 02.09.2020 у справі №910/13536/19).
Аналогічні правові висновки викладені КГС ВС у постановах від 13.02.2018 р. у справі №924/1180/6, від 05.06.2018 р. у справі №907/631/17, від 23.10.2019 р. у справі №910/17416/182.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції вірно зазначив, що прокурором та Львівською міською радою, всупереч вимогам статті 81 ЦПК України, не доведено належними та допустимими доказами наявності підтвердженого права власності або права законного володіння територіальної громади м. Львова в особі Львівської міської ради на відповідне спірне майно, адже в актах приймання-передачі спірна квартира, як об'єкт цивільних прав не була зазначена, що визначає відсутність належного юридичного оформлення та відсутність юридичного складу/факту правонабуття територіальною громадою м. Львова права власності на спірний об'єкт нерухомого майна.
Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України).
Статтею 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).
Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна відсутні договірні відносини і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України (постанова Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року в справі №6-2407цс15).
Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Отже право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпний перелік підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача (постанова Верховного Суду України від 16.08.2017 року в справі №6-54цс17; п. 145 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 року у справі №183/1617/16, провадження №14-208цс18).
За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.
Положення статті 388 ЦК України застосовується як правова підстава позову про витребування майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом і було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин (постанова Верховного Суду України від 21 листопада 2016 року в справі №1522/25684/12).
Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду у постанові від 19 листопада 2019 року в справі №911/3680/17 власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.
Зазначені правові висновки наведені в постанові Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 14 вересня 2022 року у справі №463/1955/18, провадження №61-10112св21.
Для застосування норми ч. 1 ст. 388 ЦК України визначальною є ознака відсутності волі власника на відчуження майна. Відповідно, наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача. Правове значення наявності/відсутності волі власника для застосування ст. 388 ЦК України полягає в тому, що коли власник за власною волею позбувся володіння своїм майном, на власникові лежить ризик необачливого вибору контрагента, якому він довірив майно. Однак власник у такому випадку може звернутись із відповідним позовом про відшкодування збитків до особи, яка здійснила неправомірне відчуження майна власника.
Рішення, за яким спірна квартира перейшла у власність першого набувача прийняте державним реєстратором прав на нерухоме майно Управління державної реєстрації юридичного департаменту Львівської міської ради ОСОБА_4 19.11.2019 року, котрою й було відкрито відповідний розділ у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Розпорядженням Галицької районної адміністрації Львівської міської ради від 30.06.2022 №201 спірну квартиру як таку, що перебуває у приватній власності, було списано з балансу ЛКП «Цитадель-Центр».
При цьому, приймаючи вказані рішення, орган місцевого самоврядування (його виконавчі органи) жодного разу не порушували питання приналежності вказаної квартири до комунальної власності.
У постанові КГС ВС від 30.01.2019 року у справі №919/1326/17 суд звернув увагу на те, що прорахунки та помилки державних органів повинні слугувати на користь потерпілих, тобто допущені державою помилки не можна виправляти за рахунок приватних осіб.
Встановивши вищенаведене, суд першої інстанції вірно вважав безпідставними та необґрунтованими доводи апелянтів Львівської обласної прокуратури та Львівської міської ради про відсутність волі власника на відчуження спірної квартири, обґрунтовано не вбачав тієї обставини, що спірне майно перебувало у володінні територіальної громади м. Львова в особі Львівської міської ради та вибуло з її володіння поза її волею, та прийшов до правильного висновку про те, наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.
Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього (частина перша статті 330 ЦК України).
Виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 березня 2019 року в справі №521/8368/15-ц, провадження №61-17779св18).
Добросовісний набувач не повинен перевіряти історію придбання нерухомості та робити висновки щодо правомірності попередніх переходів майна, а може діяти, покладаючись на такі відомості, за відсутності обставин, які з точки зору розумного спостерігача можуть викликати сумнів у достовірності цих відомостей (пункт 6.50 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі №925/1351/19, провадження №12-35гс21).
Добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність) з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (див.: пункт 46.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі №610/1030/18, провадження №14-436цс19, пункт 7.15 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року у справі №922/2416/17, провадження №12-44гс20).
Добросовісний набувач не може відповідати у зв'язку із порушеннями інших осіб, допущеними в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам статті 388 ЦК України, а, відтак, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар (пункт 6.53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі №925/1351/19, провадження №12-35гс21).
Зазначені правові висновки наведені в постанові Верховного Суду від 09 грудня 2024 року у справі №754/446/22, провадження №61-7349сво23.
Втручання держави в право на мирне володіння своїм майном, зокрема шляхом його витребування на користь держави, загалом є предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном.
Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного прав. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited проти України» від 23 січня 2014 року пункти 166 - 168).
Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право: - втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу в національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними; - якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, легітимна мета такого втручання може полягати в контролі за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або в забезпеченні сплати податків, інших зборів або штрафів; - втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними із цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності.
Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки - встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі №469/1044/17, пункти 40 - 43).
Найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу в право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу в право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 12 грудня 2024 року у справі «ТОВ «Одеська бутербродна компанія» проти України» ЄСПЛ констатував порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод у зв'язку з тим, що втручання у майнові права підприємства - заявника шляхом визнання недійсним його права власності на добросовісно придбане майно у судовому провадженні, ініційованому проти нього прокурором, не відповідало вимозі пропорційності і підприємству - заявнику не було надано жодної компенсації.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про нелегітимність мети у вигляді безоплатного позбавлення майна відповідачки, як добросовісного набувача майна, котрою не було допущено жодної винної, протиправної поведінки, однак у випадку задоволення позову прокурора може бути позбавлена житла судовим рішенням без жодної компенсації.
Як вбачається з матеріалів справи, представник відповідача подавав до суду першої інстанції заяву про застосування наслідків спливу позовної давності, яким є відмова у задоволенні позову.
З приводу заяви представника відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності, суд першої інстанції, дійшовши висновку про необґрунтованість позовних вимог, вірно зазначив в оскаржуваному рішенні про відсутність підстав для застосування наслідків спливу позовної давності.
Як про те зазначено в позові, Франківською окружною прокуратурою міста Львова під час здійснення нагляду за додержанням законів під час досудового розслідування у кримінальному провадженні № 42022142080000041 від 19.04.2022 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.4 ст. 358 КК України, встановлено підстави для звернення до суду із позовом про витребування квартири АДРЕСА_1 у власність територіальної громади м. Львова.
Тобто, строк звернення до суду позивач обчислює із 19.04.2022 року.
Разом із тим, матеріалами справи безспірно підтверджується те, що про вказані обставини прокурору було відомо станом на 26.10.2020 (з огляду на зміст ухвали слідчого судді Галицького районного суду м. Львова від 26.10.2020 у справі №461/7443/20, котрою у кримінальному провадженні №12020140050001716 було накладено арешт на спірну квартиру).
Львівська міська рада про неправомірне набуття ОСОБА_3 права на спірну квартиру могла довідатися 19.11.2019 року (рішення про перехід спірної квартири у власність першого набувача, прийняте державним реєстратором прав на нерухоме майно Управління державної реєстрації юридичного департаменту Львівської міської ради Бацик М.Г. від 19.11.2019 року, відкриття відповідного розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно).
Позов позивачем подано лише 02.01.2024 р., що свідчить про те, що строк звернення до суду із вказаним позовом пропущено.
Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 ЦК України). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).
ВП ВС вказує на поширення загальної позовної давності на віндикаційні позови держави та територіальних громад (в особі органів державної влади та місцевого самоврядування) (пп. 60-61 постанови ВП ВС від 17.10.2018 року у справі №362/44/17, провадження №14-183цс18; постанова ВП ВС від 20.11.2018 року у справі №907/50/16; постанова КГС ВС від 02.07.2019 року у справі №910/9256/16). Зміна правовідносин, які стали остаточними внаслідок спливу позовної давності або мали би стати остаточними, якби позовна давність була застосована без дискримінації на користь держави, є несумісною з принципом правової визначеності.
Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування позовної давності має декілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів і запобігати несправедливості, яка може статися у разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22.10.1996 року за заявами №№22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20.09.2011 року за заявою №14902/04 у справі «ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії»).
Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися сукупно як про факт порушення свого права, так і про особу, яка його порушила.
Це правило пов'язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об'єктивною можливістю цієї особи знати про такі обставини. Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 Цивільного кодексу України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права (пп. 47-48 постанови ВП ВС від 20.11.2018 року у справі №907/50/16, провадження №12-122гс18).
У правовідносинах, які регулюються ст. 388 ЦК України, право позивача порушується в момент вибуття майна з його володіння. Можливість захистити порушене право в суді у власника виникає від дня, коли він довідався або, вживши можливих та необхідних у такій ситуації заходів, міг довідатися про обставини вибуття майна з його володіння, в тому числі про особу першого незаконного володільця (першу особу, до якої майно перейшло у володіння).
Коли йдеться про об'єкти нерухомого майна, такими заходами передусім є: 1) установлення позивачем фактичної неможливості здійснювати правомочність із володіння власним нерухомим майном (фізична неможливість позивача потрапити в будівлю тощо) та 2) ознайомлення позивача із реєстром речових прав, який ведеться відповідно до Закону України від 01.07.2004 №1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», адже цей реєстр є публічним. Якщо в подальшому майно перейшло з володіння «першого набувача», який був невідомий, у володіння іншої особи («наступного набувача»), про що в реєстрі речових прав з'явився відповідний запис, то з цього моменту позовна давність розпочалася і саме від дня здійснення такого запису необхідно обчислювати перебіг позовної давності, адже з цього часу позивач вже міг довідатися про особу, яка володіє його майном.
Водночас, у постанові від 27.01.2021 року у справі №186/599/17 (провадження №61-159св19) КЦС ВС роз'яснив, що відповідно до частини першої статті 261 ЦК України початок перебігу позовної давності за вимогами про витребування майна в порядку статті 388 ЦК України починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, а не від дня, коли власник майна, яке перебуває у володінні іншої особи, дізнався чи міг дізнатися про кожного нового набувача цього майна.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11.09.2019 року у справі №487/10132/14-ц (провадження №14-364цс19) зазначила, що порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», вжитих у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості й обов'язку особи знати про стан її майнових прав. Тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення його цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести те, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права. Отже, позивач повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що випливає із загального правила, встановленого статтями 12, 81 ЦПК України. Відповідач, навпаки, повинен довести, що інформацію про порушення права можна було отримати раніше.
Аналогічний правовий висновок викладено у постанові ВСУ від 16.11.2016 року у справі №6-2469цс16; постанові КГС ВС від 23.01.2020 року у справі №916/2128/18; пп. 58-59 постанови КГС ВС від 19.05.2020 року у справі №33/5009/8037/11; постанові КЦС ВС від 27.01.2021 року у справі №186/599/17.
Постановою Кабінету Міністрів України від 24.12.2014 №722 «Деякі питання надання інформації про зареєстровані речові права на нерухоме майно та їх обтяження», затверджено Порядок доступу посадових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, судів, органів внутрішніх справ, органів прокуратури, органів Служби безпеки, нотаріусів, адвокатів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У п. 3 постанови зазначено, що тільки до 1 жовтня 2015 року до укладення договору про надання доступу до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (далі - Державний реєстр прав) та отримання електронного цифрового підпису для роботи з Державним реєстром, суди, органи місцевого самоврядування, органи внутрішніх справ, органи прокуратури, органи доходів і зборів, органи Служби безпеки та інші органи державної влади (посадові особи) мають право отримувати інформаційну довідку з Державного реєстру прав у паперовій формі, як за об'єктом нерухомого майна, так і за суб'єктом права на нього на підставі письмового запиту в органах державної реєстрації прав.
Рішення, за яким спірна квартира перейшла у власність першого набувача прийняте державним реєстратором прав на нерухоме майно Управління державної реєстрації юридичного департаменту Львівської міської ради Бацик М.Г., 19.11.2019 року було відкрито розділ у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, що свідчить про появу в реєстрі речових прав відповідного запису, а відтак і можливість Львівської міської ради довідатися про вказану обставину з огляду на публічність цього реєстру.
У постановах ВП ВС від 21.08.2019 по справі №911/3681/17 та від 05.06.2018 по справі №359/2421/15-ц зауважено, що визначаючи початок перебігу позовної давності у спорі, слід враховувати, коли про порушене право довідалася або могла довідатися саме держава в особі уповноваженого органу, а не позивач. Отже, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється і на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.
У постановах ВП ВС від 11.09.2019 по справі №487/10132/14-ц та від 12.06.2019 по справі №487/10128/14-ц Велика Палата Верховного Суду зауважує, що якщо у передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, то за загальним правилом позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах (близький за змістом висновок сформульований, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі №6-1852цс16, а також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справах №369/6892/15-ц і №469/1203/15-ц).
У постанові ВП ВС від 19.11.2019 по справі №911/3677/17 зазначено, що і в разі подання позову суб'єктом, право якого порушене, і в разі подання позову в інтересах держави прокурором, перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб'єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган (пункти 46, 48, 65-66 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі №362/44/17).
Аналогічний правовий висновок викладено у постановах ВП ВС від 19.11.2019 по справі №911/3680/17, від 11.09.2019 по справі №487/10132/14-ц, від 12.06.2019 по справі №487/10128/14-ц, від 07.11.2018 по справі №488/5027/14-ц, від 07.11.2018 по справі №488/6211/14-ц, від 14.11.2018 по справі №183/1617/16, від 04.12.2018 по справі №910/18560/16, від 05.12.2018 по справі №522/2110/15-ц, від 05.12.2018 по справі №522/2201/15-ц, від 17.10.2018 по справі №362/44/17, від 20.11.2018 по справі №907/50/16 (12-122гс18).
У постановах ВП ВС від 06.06.2018 по справі №372/1387/13-ц, від 22.05.2018 по справі №369/6892/15-ц, від 22.05.2018 по справі №469/1203/15-ц, від 31.10.2018 по справі №367/6105/16-ц наголошено, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку про те, що положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. Отже, якщо в передбачених законом випадках з позовом до суду звернувся прокурор в інтересах відповідного органу (підприємства), то позовна давність обчислюється від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатись саме позивач, а не прокурор.
При цьому, як про те зазначено у постанові КЦС ВС від 11.12.2024 у справі №385/1763/23, введення на території України воєнного стану не зупинило перебіг процесуальних строків звернення до суду з позовами. Питання поновлення процесуального строку у випадку його пропуску з причин, пов'язаних із запровадженням воєнного стану в Україні, вирішується в кожному конкретному випадку з урахуванням доводів, наведених у заяві про поновлення такого строку. Такою підставою можуть бути обставини, що виникли внаслідок запровадження воєнного стану та унеможливили виконання учасником судового процесу процесуальних дій протягом установленого законом строку.
Львівською міською радою та органами прокуратури таких обставин не вказано, ні діяльність Львівської міської ради, ні діяльність прокуратури в цей період часу не зупинялася, а сам по собі факт запровадження воєнного стану в Україні не є безумовною підставою для поновлення процесуального строку.
Отже, враховуючи, що Львівська міська рада об'єктивно мала можливість знати про обставини порушення своїх прав у 2019 році (а прокурор у 2020 році), що з огляду на частину першу статті 261 ЦК України і є початком перебігу позовної давності, проте прокурор звернувся до суду з цим позовом у січні 2024 року, позивач пропустив строк позовної давності, підстави для її поновлення відсутні.
Частиною 4 статті 267 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
За правилами ч. 3 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
Відповідно до п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 року №14 «Про судове рішення у цивільній справі», встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.
У постанові від 12.04.2021 року у справі №564/2227/17 (провадження № 61-39960сво18) КЦС ВС зазначає, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові, та застосовується тільки до обґрунтованих позовних вимог. У разі, коли суд дійде висновку, що заявлені позовні вимоги, є необґрунтованими, суд повинен відмовити у задоволенні такого позову саме з цієї підстави.
Таким чином, відмовляючи у задоволенні позову з підстав пропуску строку позовної давності, суд має встановити обґрунтованість чи безпідставність позовних вимог, належним чином мотивувати свої висновки. Так, у випадку обґрунтованості позовних вимог суд може відмовити у їх задоволенні у зв'язку з пропуском строку позовної давності. У випадку недоведеності позову суд відмовляє у його задоволенні саме з цих підстав, а не застосовує наслідки пропуску позовної давності.
Із матеріалів справи вбачається, що відповідач порушував у суді попередньої інстанції питання застосування строку позовної давності до винесення рішення судом першої інстанції.
За вищенаведеним, позивач звернувся до суду з позовом поза межами визначеного законом трирічного строку позовної давності, однак, оскільки суд першої інстанції дійшов вірного висновку про безпідставність та необґрунтованість позовних вимог, та в їх задоволенні підставно відмовив не у зв'язку із пропуском строку позовної давності, а у зв'язку з відсутністю належних законних підстав для їх задоволення.
Відтак, оскільки позовні вимоги керівника Франківської окружної прокуратури міста Львова в інтересах держави в особі Львівської міської ради є необґрунтованими, тому суд попередньої інстанції дійшов правильного висновку, що відсутні підстави для застосування позовної давності.
Інші доводи апеляційної скарги не спростовують правильних висновків суду першої інстанції, які достатньо мотивовані.
Європейський суд з прав людини вказує на те, що «пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зобов'язує суди давати вмотивування своїх рішень, хоч це не може сприйматись, як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо вмотивування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, може бути визначено лише у світлі конкретних обставин справи» (див. mutatismutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» («Pronina v. Ukraine») від 18 липня 2006 року, заява № 63566/00, § 23).
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Стаття 375 ЦПК України передбачає, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки оскаржуване рішення суду ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, апеляційні скарги не підлягають до задоволення.
Керуючись ст.ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 375, 381-384 ЦПК України, суд, -
апеляційну скаргу Львівської обласної прокуратури та апеляційну скаргу Львівської міської ради - залишити без задоволення.
Рішення Галицького районного суду м. Львова від 19 червня 2024 року- залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Постанова проголошена 20.02.2025 року.
Головуючий: Н.О. Шеремета
Судді: О.М. Ванівський
Р.П. Цяцяк