Справа № 461/8945/23 Головуючий у 1 інстанції: Мироненко Л.Д.
Провадження № 22-ц/811/1393/24 Доповідач в 2-й інстанції: Копняк С. М.
20 лютого 2025 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ
головуючого - Копняк С. М.,
суддів: Бойко С. М., Ніткевича А. В.,
секретар судового засідання - Цьона С. Ю.,
з участю - представника позивача Григоровича Р. Р., представника відповідачки - адвоката Думич І. І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові апеляційну скаргу Управління комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради на рішення Галицького районного суду м. Львова від 28 березня 2024 року у справі за позовом Управління комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради до ОСОБА_1 про звільнення самовільно зайнятого приміщення та приведення до попереднього стану,
у жовтні 2023 року позивач Управління комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради (далі УКВ ДЕР ЛМР) звернулося в суд з позовом до ОСОБА_1 про звільнення самовільно зайнятого приміщення та приведення до попереднього стану.
В обґрунтування позову посилалось на те, що будинок АДРЕСА_1 перебуває у власності Львівської міської територіальної громади в особі Львівської міської ради відповідно до рішення виконавчого комітету Шевченківської ради народних депутатів м. Львова, Львівської області.У вказаному будинку перебуває комунальне нежитлове приміщення півпідвалу під індексом «ІІІ» загальною площею 5,8 кв. м. Дане приміщення було предметом договору та перебувало в оренді у товариства з обмеженою відповідальністю «Торгово-промислова компанія «Бумеранг» (далі - ТОВ «ТПК «Бумеранг»). Відповідно до поверхового плану будинку станом на 01 серпня 1988 року приміщення має окремий вхід з фасаду та суміжну стіну з нежитловим приміщенням інд. 4-2.Дане приміщення комунальної власності площею 5,8 кв. м. незаконно утримується та використовується відповідачем, яка є власницею суміжних нежитлових приміщень в будинку АДРЕСА_1 .Незаконне володіння відповідачем об'єктом комунальної власності, на переконання позивача, порушує права органу місцевого самоврядування та не дозволяє в повній мірі розпоряджатись вказаним об'єктом, вирішувати питання про подальше користування ним, тощо.
Враховуючи наведене просив суд:
- зобов'язати ОСОБА_1 привести самовільно зайняте нежитлове приміщення півпідвалу під індексом «ІІІ» загальною площею 5, 8 кв. м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 до попереднього стану шляхом відновлення дверного проходу, на місці якого встановлено вікно та шляхом приведення до попереднього стану стіни приміщення, у якій встановлено двері до суміжного приміщення;
- виселити ОСОБА_1 із самовільно зайнятого нежитлового приміщення півпідвалу під індексом «ІІІ» загальною площею 5, 8 кв. м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 28 березня 2024 року в задоволенні позовних вимог Управління комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради до ОСОБА_1 про звільнення самовільно зайнятого приміщення та приведення до попереднього стану, відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду, Управління комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради оскаржило таке в апеляційному порядку, подавши в травні 2024 року апеляційну скаргу, в якій просить рішення Галицького районного суду м. Львова від 28 березня 2024 року скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.
В обґрунтування апеляційної скарги посилається на те, що не погоджується із зазначеним рішенням суду, та вважає, що суд неправильно застосував норми матеріального права, та неналежним чином проаналізував докази, що були долучені до матеріалів справи позивачем.
Так, відмовляючи у задоволені позовної заяви, місцевий суд виходив з того, що позивачем не доведено, що спірне приміщення під індексом «ІІІ» є півпідвальним, а також статус саме нежитлового, а не допоміжного. Однак, такі висновки суду першої інстанції є помилковими. Звертаючись до суду із позовом, позивач вказав, що рішенням виконавчого комітету Шевченківської районної ради народних депутатів від 14 квітня 1987 року № 192 «Про затвердження реєстру та реєстрацію жилих будинків /будівель/» будинок за адресою: АДРЕСА_1 включено до реєстру житлових будинків (споруд), які належать місцевим радам по Шевченківському району м. Львова. Постановою Кабінету Міністрів України від 05 листопада 1991 року № 311 «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)» затверджено перелік державного майна України, яке передається до власності адміністративно - територіальних одиниць (комунальної власності), до якого, зокрема, включено житловий та нежитловий фонд Рад народних депутатів, житлово-експлуатаційні, житлово-комунальні, ремонтно-будівельні та інші організації, пов'язані з обслуговуванням та експлуатацією цього житлового фонду. Виконавчим комітетом Львівської обласної ради народних депутатів рішенням від 27 грудня 1991 року № 728 «Про розмежування обласної комунальної власності і власності адміністративно-територіальних одиниць/підприємств та організацій житлово-комунального господарства області», затверджено перелік підприємств та організацій, які відносяться до комунальної власності Львівської міської ради народних депутатів, до якого включено житловий та нежитловий фонд Рад народних депутатів районів м. Львова. Таким чином, в ході розмежування державної власності колишньої Української РСР між загальнодержавною власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць, будинок за адресою: АДРЕСА_1 був віднесений до комунальної власності Львівської міської ради депутатів трудящих. Відповідно до пункту 10 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» з набранням чинності цим Законом майно, яке до прийняття Конституції України у встановленому законодавством порядку передане державою до комунальної власності адміністративно-територіальних одиниць та набуте ними на інших законних підставах, крім майна, що відчужене у встановленому законом порядку, є комунальною власністю відповідних територіальних громад сіл, селищ, міст. Відтак, з урахуванням вищенаведених положень розпорядчих та законодавчих актів, спірне приміщення в будинку АДРЕСА_1 , загальною площею 5,8 кв. м. перебуває у комунальній власності територіальної громади м. Львова в особі Львівської міської ради. До позовної заяви, яку було подано, додано договір оренди нежитлових приміщень № 7831 від 18 липня 2000 року, укладений між Управлінням ресурсів Львівської міської ради та ТОВ «ТПК «Бумеранг»», щодо оренди спірних приміщень загальною площею 5,8 кв. м. за адресою: АДРЕСА_1 . Термін договору оренди був визначений з 09 червня 2000 року до 09 червня 2003 року. Таким чином, спірне майно було об'єктом цивільно-правових відносин. Приміщення на АДРЕСА_1 , загальною площею 5,8 кв. м, не віднесено до житлового фонду, воно не використовується для мешканців будинку і виступає самостійним об'єктом нерухомого майна. Передачі ж у спільну власність підлягають виключно допоміжні приміщення житлового комплексу, і аж ніяк не нежитлові приміщення, які є окремими об'єктами цивільно - правових відносин. Щодо твердження суду про те, що з поверхового плану будинку АДРЕСА_1 вбачається, що у спірному приміщенні було розміщено туалети загального користування, зазначає, що із копії поверхового плану нерухомого майна на АДРЕСА_1 вбачається, що спірне приміщення півпідвалу під індексом ІІІ загальною площею 5,8 кв. м є ізольоване, має окремий вхід та доступ до нього не здійснюється через приватну власність, а будь-які позначки, що у даному приміщенні присутні туалети загального користування, відсутні. Вказане приміщення є відокремлене, а також з усіх боків містить несучі конструкції, порушення котрих може призвести до аварійної ситуації у будинку, де воно знаходиться. Докази, які б свідчили про розміщення у спірному приміщені туалетів загального користування у матеріалах справи відсутні. До матеріалів справи додано акт обстеження № 353 НД/23 від 12 вересня 2023 року, фотографії самовільно зайнятого приміщення здійснені під час проведення обстеження, договір оренди нежитлових приміщень №7831 від 18 липня 2000 року. Щодо твердження суду про те, що спірне приміщення знаходиться саме на першому поверсі будинку, а не є півпідвальним, зазначає, що згідно з розділом 3 Розрахунок орендної плати договору оренди нежитлових приміщень № 7831 від 18 липня 2000 року, вид спірного приміщення вказаний, як півпідвальне приміщення. Також при детальному аналізі фотоматеріалів, що додані до позовної заяви разом з актом обстеження № 353 НД/23 від 12 вересня 2023 року, вбачається, що спірне приміщення дійсно є півпідвальним, що, в свою чергу, свідчить про неналежне дослідження судом першої інстанції вказаних доказів та помилковий висновок про місцезнаходження спірного приміщення.
Відзив на апеляційну скаргу не надходив, що згідно з частиною третьою статті 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду судового рішення суду першої інстанції.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи та матеріали інвентаризаційної справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також позовних вимог та підстав позову, що були предметом розгляду в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити.
До такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи з такого.
Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судом встановлено, що згідно рішення виконавчого комітету Шевченківської районної ради народних депутатів м. Львова, Львівської області № 192 від 14 квітня 1987 року «Про затвердження реєстру та реєстрацію жилих будинків/будівель» будинок АДРЕСА_1 перебуває у власності Львівської міської територіальної громади.
18 липня 2000 року між Управлінням ресурсів департаменту економічної політики та ресурсів Львівської міської ради та ТОВ «ТПК «Бумеранг» було укладено Договір оренди нежитлових приміщень № 7831, відповідно до якого півпідвальне приміщення площею 5, 8 кв. м. передавалось у користування орендарю строком на три роки, а саме з 09 червня 2000 року до 09 червня 2003 року.
Листом ЛКП «Старий Львів» №4-3103-37778 від 28 серпня 2023 року, повідомлено начальника управління комунальної власності Львівської міської ради, що на момент візуального обстеження будинку АДРЕСА_1 виявлено, що власником нежитлового приміщення у цьому будинку самовільно приєднано приміщення півпідвалу під індексом «III», загальною площею 5,8 кв. м., яке було предметом згаданого договору оренди.
Згідно з актом обстеження № 353 НД/23 від 12 вересня 2023 року з фототаблицею, представником Управління комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради спільно з представником Львівського комунального підприємства «Старий Львів» було здійснено огляд об'єкта нерухомого майна загальною площею 5, 8 кв. м., яке розташоване у будинку АДРЕСА_1 . В ході обстеження встановлено, що доступ до об'єкта відсутній, оскільки дверний прохід з фасаду замуровано, на місці дверного проходу встановлено вікно. У приміщенні встановлено туалет та душову. Згідно з інформацією, наданою представником балансоутримувача - економістом з матеріально-технічного забезпечення ЛКП «Старий Львів» Грицини А. Ю., приміщення фактично об'єднані з нежитловими приміщеннями площею 22, 5 кв. м., що перебувають у приватній власності ОСОБА_1 .
Відповідно до витягу з державного реєстру речових прав приміщення загальною площею 22, 5 кв. м. в будинку АДРЕСА_1 належать ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 29 травня 2023 року.
Ухвалюючи рішення про відмову у в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що належними та допустимими доказами не доведена площа спірного приміщення саме у розмірі 5, 8 м. кв., а також, що таке знаходиться у півпідвалі, оскільки наведене спростовується поверховим планом будинку АДРЕСА_1 , з якого вбачається, що спірне приміщення під літерою «ІІІ» знаходиться на першому поверсі і має площу 2, 8 кв. м. Також судом зазначено, що позовні вимоги стосуються півпідвального нежитлового приміщення. Однак, письмовими доказами вказані доводи позивача не підтверджуються. Також позивачем не доведено, що спірне приміщення має статус саме нежитлового, а не допоміжного.
Проте, з такими висновками суду погодитись не можна, виходячи з такого.
Як убачається з матеріалів справи та не заперечується її учасниками, спірне приміщення знаходиться в будинку АДРЕСА_1 , який належить територіальній громаді та є суміжним з належним відповідачу у цьому ж будинку нежитловим приміщенням, загальною площею 22, 5 кв. м.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22)).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі №638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див.: постанову Верховного Суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23)).
Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
За приписами статті 327 ЦК України у комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.
Статтею 319 ЦК України визначено, що власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства. Власність зобов'язує. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі. Особливості здійснення права власності на культурні цінності встановлюються законом.
Відповідно до положень статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Одним зі способів захисту права користування майном є припинення дії, яка це право порушує (пункт 3 частини другої статті 16 ЦК України), - усунення перешкод у здійсненні права користування майном.
Згідно зі статтею 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом.
Відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на певні об'єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, чи у який передбачений законом спосіб позивач набув права власності на спірний об'єкт та чи підлягає це право захисту у порядку, передбаченому статтею 392 ЦК України.
Усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав (частина друга статті 382 ЦК України в редакції діючій на час виникнення спірних відносин).
Відповідно до преамбули Закону України від 14 травня 2015 року №417-VIII «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку», який набрав чинності з 01 липня 2015 року, цей закон визначає особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку, регулює правові, організаційні та економічні відносини, пов'язані з реалізацією прав та виконанням обов'язків співвласників багатоквартирного будинку щодо його утримання та управління.
Допоміжні приміщення багатоквартирного будинку, це приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців (колясочні, комори, сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші підсобні і технічні приміщення) (пункт 2 частини першої статті 1 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку»).
Спільне майно багатоквартирного будинку, це приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташовані багатоквартирний будинок і належні до нього будівлі та споруди і його прибудинкова територія (пункт 6 частини першої статті 1 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку»).
Спільне майно багатоквартирного будинку є спільною сумісною власністю співвласників. Спільне майно багатоквартирного будинку не може бути поділено між співвласниками, і такі співвласники не мають права на виділення в натурі частки із спільного майна багатоквартирного будинку (частина перша та друга статті 5 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку»).
Співвласники мають право вільно користуватися спільним майном багатоквартирного будинку з урахуванням умов та обмежень, встановлених законом або рішенням співвласників. Реалізація співвласником своїх прав не може порушувати права інших співвласників (пункт 1 частини першої та частина друга статті 6 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку»).
У рішенні Конституційного Суду України у справі про права співвласників на допоміжні приміщення багатоквартирних будинків від 02 березня 2004 року № 4-рп/2004 вказано, що в аспекті конституційного звернення і конституційного подання положення частини першої статті 1, положення пункту 2 статті 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» треба розуміти так: допоміжні приміщення (підвали, сараї, кладовки, горища, колясочні і т.ін.) передаються безоплатно у спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир (кімнат у квартирах) багатоквартирних будинків. Підтвердження права власності на допоміжні приміщення не потребує здійснення додаткових дій, зокрема створення об'єднання співвласників багатоквартирного будинку, вступу до нього. Власник (власники) неприватизованих квартир багатоквартирного будинку є співвласником (співвласниками) допоміжних приміщень нарівні з власниками приватизованих квартир. Питання щодо згоди співвласників допоміжних приміщень на надбудову поверхів, улаштування мансард у багатоквартирних будинках, на вчинення інших дій стосовно допоміжних приміщень (оренда тощо) вирішується відповідно до законів України, які визначають правовий режим власності.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 598/175/15-ц (провадження № 14-363цс19), зазначено, що:
«при вирішенні спору Велика Палата Верховного Суду керується вимогами частини другої статті 10 Закону № 2482-XII, за якою власники квартир багатоквартирних будинків та жилої площі в гуртожитку є співвласниками допоміжних приміщень будинку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою і зобов'язані брати участь у загальних витратах, пов'язаних з утриманням будинку і прибудинкової території відповідно до своєї частки у майні будинку чи гуртожитках. Допоміжні приміщення (кладовки, сараї і т. ін.) передаються у власність квартиронаймачів безоплатно і окремо приватизації не підлягають. При цьому законодавство розділяє поняття допоміжного приміщення та нежилого приміщення як окремого об'єкта нерухомості. Згідно зі статтею 1 Закону № 2482-XII допоміжні приміщення багатоквартирного будинку - приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування мешканців будинку (сходові клітини, вестибюлі, перехідні шлюзи, позаквартирні коридори, колясочні, кладові, сміттєкамери, горища, підвали, шахти й машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші технічні приміщення). Такі висновки підтверджуються й у рішеннях Конституційного Суду України, а саме, у Рішенні від 02 березня 2004 року у справі № 4-рп/2004 за конституційним зверненням ОСОБА_18 та інших громадян про офіційне тлумачення положень пункту 2 статті 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» та за конституційним поданням 60 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень статей 1, 10 цього Закону (справа про права співвласників на допоміжні приміщення багатоквартирних будинків), у якому зазначив, що, аналізуючи порушені у конституційному зверненні і конституційному поданні питання щодо права власників приватизованих і неприватизованих квартир багатоквартирних будинків та органів місцевого самоврядування і місцевих державних адміністрацій розпоряджатися допоміжними приміщеннями, а також конструктивними елементами таких будинків (фундамент, несучі стіни, міжповерхові перекриття, сходові марші і т. ін.), Конституційний Суд України виходить з правової характеристики спільного майна власників квартир, конкретизованої у Законі України «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку». У Рішенні від 09 листопада 2011 року у справі №14-рп/2011 за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_19 щодо офіційного тлумачення положень пункту 2 статті 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» Конституційний Суд України вказав, що за законодавством України допоміжне приміщення у дво- або багатоквартирному будинку, гуртожитку має своє функціональне призначення, яке полягає у забезпеченні експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців. Під поняттям «мешканці» треба розуміти власників, співвласників, наймачів, орендарів окремих житлових і нежитлових приміщень будинку, які проживають у будинку і становлять визначене коло суб'єктів, які реалізують право спільної власності на окремий її об'єкт - допоміжні приміщення».
Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Під час апеляційного розгляду встановлено, що 27 жовтня 1999 року між Управлінням приватизації майна Львівської міської ради та ТОВ «ТПК «Бумеранг» було укладено договір № 156 купівлі-продажу будівлі (споруди, приміщення) шляхом викупу, предметом якого було нежитлове напівпідвальне приміщення, позначене в технічному паспорті БТІ літерами 4-1, 4-2, загальною площею 22, 5 кв. м. за адресою: АДРЕСА_1 . 04 листопада 1999 року ЛОДКБТІта ЕО було видано ТОВ «ТПК «Бумеранг» реєстраційне посвідчення, за реєстровим номером 6054.
В подальшому дане приміщення було відчужене ОСОБА_2 згідно договору купівлі-продажу від 19 вересня 2003 року, посвідченого приватним нотаріусом ЛМНО Корпало Г. В. за реєстровим номером 5770, а згодом відчужене ОСОБА_3 , згідно договору купівлі-продажу від 04 листопада 2005 року, посвідченого приватним нотаріусом ЛМНО Тишківською Р. І. за реєстровим номером 5497. ОСОБА_1 набула право власності на дані приміщення на підставі договору купівлі-продажу від 29 травня 2023 року, посвідченого приватним нотаріусом ЛМНО Мельничук О. В., за реєстровим номером 665.
З інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно вбачається, що як під час укладення договору № 156, так і під час неодноразового переходу права власності на ці приміщення, їх тип та площа залишалися незмінними, нежитлові приміщення, загальною площею 22, 5 кв. м.
Наведене спростовує доводи відповідача щодо належності йому на праві власності спірного приміщення, які були викладені у відзиві на позовну заяву.
Згідно матеріалів інвентаризаційної справи, а саме поверхового плану 1-го поверху, після внесення змін у липні 1999 року, приміщення під літерами 4-1, 4-2 знаходяться в п/підвалі (Н=2,80/0,78). Суміжними з цими приміщеннями є приміщення під індексом «ІІІ», яке має окремий вхід, а також немає спільного проходу між ними. Параметри цього приміщення: 2,50, 2,20 Н=2,80. Також з матеріалів інвентаризаційної справи убачається, що будинок по АДРЕСА_1 має підвал.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що спірне приміщення, з огляду на умови договору оренди, також знаходиться у півпідвалі, як і суміжне нежитлове приміщення, належне відповідачці.
Відтак, невірними є висновки суду першої інстанції щодо недоведеності позивачем місця знаходження спірного приміщення.
Також, колегія суддів не погоджується, виходячи з технічних характеристик спірного приміщення, наведених як в інвентаризаційні справі, так і в договорі оренди цього приміщення, що спірне приміщення немає площі 5,8 кв. м. (як зазначено в позовній заяві), а фактично має площу 2,8 кв. м.
Встановивши ненадання відповідачем доказів того, що спірне приміщення є допоміжним приміщенням в силу приписів пункт 2 частини першої статті 1 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку», а також те, що вільний доступ до цього приміщення, який існував у минулому, обмежений відповідачкою шляхом замурування дверного проходу та влаштування у цьому місці вікна, а також влаштуванням між спірним приміщенням та належними відповідачці нежитловими приміщення дверного проєму, що робить можливим потрапити в це приміщення виключно шляхом проходу до нього через належне відповідачці нежитлове приміщення, колегія суддів доходить висновку, що права позивача є порушеним, а тому підлягають судовому захисту в обраний ним спосіб, який за обставинами цієї справи є ефективним, адже відновить порушені права позивача.
Колегія суддів відхиляє як безпідставні доводи відповідача щодо давності володіння спірним приміщення, наведені у відзиві на позовну заяву, адже нею не надано доказів володіння на законних підставах спірним приміщенням, з огляду на те, що саме по собі користування чужим нежитловим приміщенням у житловому будинку, яке немає статусу допоміжного, не дає підстави для виникнення права власності на займані приміщення, так як і проведення реконструкції, ремонту чи інших робіт без відповідного погодження проведення таких з його власником.
Також колегія суддів вважає, що відповідачем не спростовано належність позивачу на праві власності спірного приміщення. Як і не оспорюється фактичне зайняття цього приміщення відповідачкою.
Відтак, доводи апеляційної скарги знайшли своє підтвердження під час апеляційного розгляду.
Пунктом 2 частини першої статті 374 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
За приписами частини першої статті 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Згідно частини другої статті 376 ЦПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню; порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.
Враховуючи, що суд першої інстанції вирішуючи спір по суті допустив порушення норм матеріального права, а також невірно застосував норми процесуального закону, що мало свої наслідком необґрунтоване ухвалення рішення про відмову в задоволенні позову, оскаржуване рішення необхідно скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Відповідно до статті 382 ЦПК України в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначаються, зокрема, новий розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд, відповідно, змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).
З урахуванням висновків суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги, з відповідача на користь позивача необхідно стягнути 5 368 грн 00 коп. судового збору, сплаченого за подання позовної заяви, та 8 052 грн 00 коп. судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги.
Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 376, 382 - 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд,
апеляційну скаргу Управління комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради задовольнити.
Рішення Галицького районного суду м. Львова від 28 березня 2024 року скасувати та ухвалити нове рішення.
Позов Управління комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради до ОСОБА_1 про звільнення самовільно зайнятого приміщення та приведення до попереднього стану задовольнити.
Зобов'язати ОСОБА_1 привести самовільно зайняте нежитлове приміщення півпідвалу під індексом «ІІІ» загальною площею 5,8 кв. м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 до попереднього стану шляхом відновлення дверного проходу, на місці якого встановлено вікно, та шляхом приведення до попереднього стану стіни приміщення, у якій встановлено двері до суміжного приміщення.
Виселити ОСОБА_1 із самовільно зайнятого нежитлового приміщення півпідвалу під індексом «ІІІ» загальною площею 5,8 кв. м., що знаходиться за адресою: м. Львів, вул. Підмурна, 24.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь Управління комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради 5 368 (п'ять тисяч триста шістдесят вісім) грн 00 коп. судового збору, сплаченого за подання позовної заяви, та 8 052 (вісім тисяч п'ятдесят дві) грн 00 коп. судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Головуючий С.М. Копняк
Судді: С.М. Бойко
А.В. Ніткевич