судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду Ситнік О. М.
щодо постанови Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 лютого 2025 року в справі № 646/3126/14-ц (провадження № 61-12529св23)
за позовом Харківської Караїмської релігійної громади в особі Голови громади - Дзюби Олександра Володимировича до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Чуприна Галина Олександрівна, ОСОБА_4 про визнання загальних зборів незаконними, анулювання протоколу загальних зборів та визнання недійсним договору дарування
за касаційною скаргою ОСОБА_4 на постанову Харківського апеляційного суду від 01 серпня 2023 року у складі колегії суддів Бурлаки І. В., Пилипчук Н. П., Яцини В. Б.
У квітні 2014 року Харківська Караїмська релігійна громада (далі - релігійна громада) звернулася до суду з позовом, у якому зазначила, що рішенням загальних зборів членів релігійної громади, оформленим протоколом від 08 лютого 2012 року № 02/12 вирішено передати в дар ОСОБА_5 - голові релігійної громади - нерухоме майно, а саме нежитлову будівлю, балансовою вартістю 240 000,00 грн, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , що належала на праві колективної власності релігійній громаді.
На думку позивача, вказане рішення загальних зборів прийняте з порушенням вимог чинного законодавства, за відсутності необхідної кількості членів громади, які мали брати участь в обговоренні відповідних питань, зокрема про відчуження нерухомого майна шляхом укладення договору дарування.
Уточнивши позовні вимоги, позивач просив суд:
- визнати загальні збори релігійної громади від 08 лютого 2012 року, скликані та проведені її одинадцятьма членами, незаконними;
- анулювати протокол загальних зборів від 08 лютого 2012 року № 02/12;
- визнати недійсним договір дарування від 21 лютого 2012 року, укладений між релігійною громадою, від імені якої діяв ОСОБА_1 , та ОСОБА_5 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Чуприною Г. О., та анулювати його державну реєстрацію.
14 травня 2014 року ухвалою судового засідання Червонозаводського районного суду м. Харкова задоволено заяву ОСОБА_4 про участь у справі як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору та залучено ОСОБА_4 до участі в справі № 646/3126/14-ц як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору.
21 червня 2023 року ухвалою Червонозаводського районного суду м. Харкова закрито провадження в справі та роз'яснено позивачу, що розгляд такої справи віднесено до юрисдикції господарського суду.
Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції керувався тим, що спори між релігійною організацією та її учасником (засновником, членом) відносяться до спорів щодо управління такою юридичною особою і мають розглядатися у порядку господарського судочинства.
01 серпня 2023 року постановою Харківського апеляційного суду ухвалу Червонозаводського районного суду м. Харкова від 21 червня 2023 року скасовано, а справу передано до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Апеляційний суд керувався тим, що суд першої інстанції не врахував, що в цій справі відсутній спір між релігійною організацією та її членами. Вимоги позову релігійної громади не зводяться до оспорювання дій чи рішень, пов'язаних зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої організації.
Звернення релігійної громади до суду з позовом пов'язане із захистом порушених прав позивача щодо володіння та користування нерухомим майном, яке належало громаді, та було подаровано ОСОБА_5 , правонаступниками якого є ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , а не із захистом порушених корпоративних прав.
Апеляційний суд також зазначив, що висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 квітня 2021 року в справі № 910/10011/19, постановах Верховного Суду від 19 травня 2021 року в справі № 727/5575/19-ц, від 07 вересня 2022 року в справі № 161/10585/20, на які послався суд першої інстанції, не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки в цих справах інший предмет спору, що підлягає врахуванню при визначенні юрисдикції справи.
22 серпня 2023 року ОСОБА_4 як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову Харківського апеляційного суду від 01 серпня 2023 року та залишити в силі ухвалу Червонозаводського районного суду м. Харкова від 21 червня 2023 року.
Касаційна скарга мотивована тим, що зміст позовних вимог релігійної громади щодо визнання проведення загальних зборів релігійної громади незаконними та анулювання протоколу загальних зборів свідчить про наявність спору між релігійною організацією та її учасником саме стосовно діяльності та управління такою організацією загальними зборами, тому такі вимоги мають розглядатися у порядку господарського судочинства.
Апеляційний суд, скасовуючи ухвалу суду першої інстанції та передаючи справу для продовження розгляду, зробив помилковий висновок про те, що звернення релігійної організації до суду з позовом пов'язане виключно із захистом порушених прав позивача щодо володіння та користування нерухомим майном. Суд апеляційної інстанції не врахував той факт, що перші дві позовні вимоги, а саме вимоги про визнання загальних зборів релігійної громади від 08 лютого 2012 року незаконними та про анулювання протоколу загальних зборів від 08 лютого 2012 року № 02/12 стосуються оспорювання дій чи рішень, пов'язаних із діяльністю та управлінням релігійною організацією, тому в цьому випадку врахуванню підлягають висновки, викладені в постановах Верховного Суду від 06 квітня 2021 року в справі № 910/10011/19, від 19 травня 2021 року в справі № 727/5575/19-ц, від 07 вересня 2022 року в справі № 161/10585/20.
Заявник звернув увагу, що предмет позовних вимог у цій справі пов'язаний із діяльністю та управлінням релігійною організацією, а вимога про визнання недійним договору дарування є похідною вимогою від спору щодо правомірності проведення загальних зборів та ухвалених на них рішень щодо управління громадою в частині розпорядження нею майном.
Суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні послався на висновки, викладені в постановах Верховного Суду в справах, у яких предметом спору був виключно захист порушених прав позивачів щодо володіння та користування майном, яке належить позивачам, і не розглядалися вимоги щодо правомірності проведення загальних зборів та ухвалених на них рішень, тому суд застосував у справі нерелевантну практику.
12 лютого 2025 року постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду касаційну скаргу ОСОБА_4 залишено без задоволення. Постанову Харківського апеляційного суду від 01 серпня 2023 року залишено без змін.
Постанова Верховного Суду мотивована тим, що Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом, не передбачав обмежень щодо розгляду за правилами цивільного судочинства спору з таким предметом і суб'єктним складом, як у цій справі, а Господарський процесуальний кодекс України (далі - ГПК України) у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом, навпаки встановлював обмеження за суб'єктним критерієм, які унеможливлювали розгляд позову релігійної громади до фізичної особи про визнання загальних зборів незаконними, скасування протоколу загальних зборів та визнання недійсним договору дарування, укладеного між релігійною громадою та фізичною особою, за правилами господарського судочинства.
Отже, апеляційний суд, скасовуючи ухвалу суду першої інстанції про закриття провадження у справі, з урахуванням того, що позивач звернувся з позовом у квітні 2014 року, тобто до набрання чинності ГПК України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», зробив правильний висновок, що позовні вимоги в цій справі повинні розглядатися в порядку цивільного судочинства.
Подібний висновок викладено в постанові Верховного Суду від 02 серпня 2023 року в справі № 342/1333/17 (провадження № 61-5266св22).
Із висновками колегії суддів не погоджуюся, тому відповідно до частини третьої статті 35 ЦПК України висловлюю окрему думку.
У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини.
Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності. Судова юрисдикція - це інститут права, покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
Юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб'єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві.
У справі, що переглядається, з позовом про визнання загальних зборів незаконними, анулювання протоколу загальних зборів та визнання недійсним договору дарування релігійна громада звернулася в квітні 2014 року.
У частині першій статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом) було передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
Положеннями частини другої статті 1 ГПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом) було передбачено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Положеннями пункту 4 частини першої статті 12 ГПК України у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом) було передбачено, що господарським судам підвідомчі справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов'язаними із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів.
Аналогічні положення закріплені в частині першій статті 19 ЦПК України, частині другій статті 4, пункті 3 частини першої статті 20 ГПК України в редакціях, чинних на час розгляду справи судами.
У статті 8 Закону України від 23 квітня 1991 року № 987-XII «Про свободу совісті та релігійні організації» (далі - Закон № 987-XII; тут і далі - в редакції, чинній на час подання позову) було визначено, що релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того ж культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об'єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб. Держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних і організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості. Повідомлення державних органів про утворення релігійної громади не є обов'язковим.
Відповідно до статті 13 Закону № 987-ХІІ релігійна організація визнається юридичною особою з дня її державної реєстрації. Релігійна організація як юридична особа користується правами і несе обов'язки відповідно до чинного законодавства і свого статуту (положення).
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 06 квітня 2021 року в справі № 910/4998/20 (провадження № 12-81гс20) уточнила правову позицію, викладену в постановах від 18 грудня 2019 року в справі № 916/2086/19, від 20 листопада 2019 року в справі № 910/8132/19, від 22 січня 2020 року в справі № 809/1025/17 та інших, зазначивши, що спори між релігійною організацією та її учасником (засновником, членом), пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої організації, мають розглядатись у порядку господарського судочинства.
Велика Палата Верховного Суду звернула увагу, що спори, пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності юридичної особи, є корпоративними в розумінні пункту 3 частини першої статті 20 ГПК України незалежно від того, чи є позивач та інші учасники справи акціонерами (учасниками) юридичної особи, і мають розглядатися за правилами ГПК України. Подібні за змістом висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 вересня 2019 року в справі № 921/36/18, від 18 березня 2020 року в справі № 466/6221/16-а, від 15 квітня 2020 року в справі № 804/14471/15, від 03 листопада 2020 року в справі № 922/88/20.
У справі, що переглядається, предметом позову, зокрема, визначено визнання загальних зборів релігійної громади від 08 лютого 2012 року, що скликані та проведені її одинадцятьма членами, незаконними, та анулювання протоколу загальних зборів від 08 лютого 2012 року № 02/12.
Позивач в обґрунтування позовних вимог посилався на те, що рішенням загальних зборів членів релігійної громади, оформленим протоколом від 08 лютого 2012 року № 02/12, вирішено передати в дар ОСОБА_5 як голові релігійної громади нерухоме майно, а саме нежитлову будівлю, балансовою вартістю 240 000,00 грн, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , що належала на праві колективної власності релігійній громаді.
Позивач стверджував, що рішення загальних зборів членів релігійної громади, оформлене протоколом від 08 лютого 2012 року № 02/12, прийняте з порушенням вимог чинного законодавства, за відсутності необхідної кількості членів громади, які мали брати участь в обговоренні відповідних питань, зокрема про відчуження нерухомого майна шляхом укладення договору дарування.
Тобто у справі, яка переглядається, фактично підставою позову є незгода позивача з рішенням загальних зборів членів релігійної громади про передання в дар нерухомого майна, яке належить релігійній громаді, оскільки, на думку позивача, воно прийняте з порушенням вимог чинного законодавства за відсутності необхідного кворуму членів релігійної громади, які мали брати участь в обговоренні відповідних питань, іншими словами, про управління майном юридичної особи, яке прийняте органом управління у неповноважному (неналежному) складі.
Наведене дає підстави для висновку, що позивач вбачає порушення своїх прав у першу чергу в ухваленні незаконного рішення щодо управління майном неповноважним складом органу управління.
З огляду на суб'єктний склад учасників спору та приватноправовий характер правовідносин спір підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства, що узгоджується зі сталою практикою Великої Палати Верховного Суду
Отже, суд апеляційної інстанції, скасовуючи ухвалу суду першої інстанції зробив помилковий висновок, що позовні вимоги повинні розглядатися в порядку цивільного судочинства.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.
З урахуванням наведеного вважаю, що висновок суд першої інстанції про закриття провадження в справі в частині позовний вимог про визнання загальних зборів релігійної громади від 08 лютого 2012 року та анулювання протоколу загальних зборів від 08 лютого 2012 року № 02/12 колегія суддів мала залишити в силі.
Суддя О. М. Ситнік