судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду
Краснощокова Є. В.
30 січня 2025 року
м. Київ
справа № 638/7132/15-ц
провадження № 61-18013свп23
Верховний Суд у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є. (суддя-доповідач), суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М., Краснощокова Є. В., Крата В. І., Пархоменка П. І., Тітова М. Ю., касаційні скарги ОСОБА_1 задовольнив частково, постанову Полтавського апеляційного суду від 06 листопада 2023 року скасував, рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 12 листопада 2018 року змінив, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
В цій справі ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ТОВ «ТЦ «ЦУМ», третя особа - Управління служби у справах дітей Департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради Харківської області, про визнання права власності в порядку спадкування.
Позовні вимоги мотивовані тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла її матір ОСОБА_6 , після смерті якої відкрилась спадщина. За життя її мати склала заповіт, за умовами якого заповіла їй квартиру АДРЕСА_1 та гараж № НОМЕР_1 в гаражному кооперативі « ІНФОРМАЦІЯ_2 , інше майно заповіла її брату ОСОБА_7 . Вона та брат в установлений законом строк звернулися до нотаріальної контори із заявами про прийняття спадщини. 14 квітня 2015 року їй видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом.
На час відкриття спадщини вона була непрацездатною особою у зв'язку з досягненням 57 років, а отже має право на обов'язкову частку.
Просила визнати за нею право власності в порядку спадкування після смерті матері ОСОБА_6 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , на частки у спадковому майні відповідно до розміру її обов'язкової частки.
Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 12 листопада 2018 року в задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач, будучи громадянкою США на час відкриття спадщини, не досягла пенсійного віку, тому вона не набула статусу непрацездатної особи. Позивач не надала належних та допустимих доказів на підтвердження того, що набула статусу непрацездатної особи в Україні, а Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» не може бути до неї застосований, так як вона не є громадянкою України.
Постановою Полтавського апеляційного суду від 06 листопада 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 12 листопада 2018 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про часткове задоволення позову.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що на час смерті ОСОБА_6 позивач відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» була непрацездатною особою за віком (пенсіонером), відповідно суд першої інстанції дійшов хибного висновку, що позивач не входила до кола осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині після смерті матері згідно з частиною першою статті 1241 ЦК України. Дія вказаного закону поширюється і на ОСОБА_2 , яка на час відкриття спадщини була громадянкою США та перебувала на території України на законних підставах.
У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 просив постанову апеляційного суду скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Підставою касаційного оскарження зазначив відсутність висновку та необхідність формування єдиної правозастосовчої практики щодо норми Закону України «Про міжнародне приватне право» в частині спадкування особами, які мають право на обов'язкову частку у спадкуванні (стаття 1241 ЦК України), а саме набуття статусу непрацездатної особи громадянкою іншої держави в Україні згідно із Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
Ухвалою Верховного Суду від 04 грудня 2024 року справу передано на розгляд Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, в якій колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважала за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 травня 2024 року у справі № 761/22711/19 (провадження № 61-3903св24).
Верховний Суд зазначив, що приватноправові відносини, що виникли між сторонами щодо спадкування спірного майна, мають іноземний елемент, оскільки ОСОБА_2 є громадянкою США. Тому ключовим питанням на яке мав відповісти касаційний суд, чи має іноземець право на обов'язкову частку і чи для визначення непрацездатності іноземця можуть застосовуватися норми публічних українських законів.
На це питання Верховний Суд відповів зробивши висновок, що «ЦК України, як основний «регулятор» спадкових відносин, не містить жодних обмежень чи заборон щоб суб'єктом права на обов'язкову частку був іноземець. Проте іноземець як суб'єкт права на обов'язкову частку має бути непрацездатним в розумінні закону тієї держави, громадянином якої він є. Як наслідок для визначення того чи є іноземець непрацездатним не можуть застосовуватися норми публічних українських законів».
З висновком Верховного Суду в частині того, що іноземець як суб'єкт права на обов'язкову частку має бути непрацездатним в розумінні закону тієї держави, громадянином якої він є, не можу погодитись з таких мотивів.
Малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов'язкова частка). Розмір обов'язкової частки у спадщині може бути зменшений судом з урахуванням відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 1241 ЦК України).
У мотивувальній частині рішенні Конституційного Суду України від 11 лютого 2014 року № 1-рп/2014 у справі № 1-1/2014 за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_8 щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 1241 Цивільного кодексу України (справа про право на обов'язкову частку у спадщині повнолітніх непрацездатних дітей спадкодавця) вказано, що «зміст поняття «повнолітні непрацездатні діти», що використовується в абзаці першому частини першої статті 1241 Кодексу щодо права на обов'язкову частку у спадщині, ґрунтується на положеннях частини третьої статті 75 Сімейного кодексу, який відносить до категорії «непрацездатні» інвалідів I, II та III групи, а також пенсійного законодавства та законів України, які регулюють соціальне страхування і визначають поняття «непрацездатний».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 лютого 2021 року у справі № 591/7163/17 вказано, що «розкриваючи зміст поняття «повнолітні непрацездатні діти» що використовується в частині першій статті 1241 ЦК України щодо права на обов'язкову частку у спадщині, Конституційний Суд України у Рішенні від 11 лютого 2014 року № 1-рп/2014 (справа про право на обов'язкову частку у спадщині повнолітніх непрацездатних дітей спадкодавця) виходив із положень частини третьої статті 75 СК України, яка відносить до категорії «непрацездатні» інвалідів I, II та III групи, а також положень пенсійного законодавства та законів України, які регулюють соціальне страхування і визначають поняття «непрацездатний», а саме частини четвертої статті 1 Закону України «Про прожитковий мінімум» та абзацу 17 частини першої статті 1 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», та вирішив, що «в аспекті конституційного звернення положення частини першої статті 1241 ЦК України щодо права повнолітніх непрацездатних дітей спадкодавця на обов'язкову частку у спадщині необхідно розуміти так, що таке право мають, зокрема, повнолітні діти спадкодавця, визнані інвалідами в установленому законом порядку, незалежно від групи інвалідності. Висновків щодо наявності права на отримання обов'язкової частки іншими категоріями «непрацездатних» дітей спадкодавця вказане Рішення Конституційного Суду України не містить.
Методичні рекомендації щодо вчинення нотаріальних дій (схвалені органами Міністерства юстиції України 29 січня 2009 року; частина III, розділ 1, пункт 4) визначають, що у осіб, які не досягли встановленого чинним законодавством пенсійного віку (для жінок досягнення 55 років, для чоловіків - 60 років), але які мають право на отримання пенсії на пільгових підставах, право на обов'язкову частку у спадщині не виникає. Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, враховуючи вказані норми матеріального права, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову ОСОБА_1, оскільки на момент відкриття спадщини після смерті батька позивач не досяг загального пенсійного віку (60 років). Отже, позивач не може вважатися непрацездатним, а тому у нього не виникло право на обов'язкову частку у спадщині. Факт набуття позивачем права на пенсію на пільгових умовах не свідчить про те, що він є непрацездатною особою у розумінні статті 1241 ЦК України і має право на обов'язкову частку у спадщині. Аналогічні правові висновки зроблені Верховним Судом у постановах: від 16 січня 2019 року у справі № 208/9389/15-ц (провадження № 61-32940св18); від 26 вересня 2019 року у справі № 303/674/17 (провадження № 61-29481св18); від 23 жовтня 2019 року у справі № 285/2298/16-ц (провадження № 61-28747св18); від 22 липня 2020 року у справі № 285/3561/17 (провадження № 61-37429св18). Тобто судова практика у цій категорії справ є незмінною. При цьому матеріали справи не містять належних доказів на підтвердження непрацездатності ОСОБА_1, позивачем таких не надано, що в силу положень статей 12, 81 ЦПК України є його процесуальним обов'язком. Крім того, суди попередніх інстанцій вірно застосували Закон України «Про міжнародне приватне право», правильно зазначивши, що спадкування нерухомого майна регулюється правом держави, на території якої знаходиться це майно, тобто за правом України. Викладене узгоджується з висновками щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України), підстав для відступлення від яких колегія суддів не вбачає».
Тлумачення частини першої статті 1241 ЦК України, з урахуванням наведеної правової позиції Конституційного Суду України, викладеної у рішенні від 11 лютого 2014 року № 1-рп/2014, та практики Верховного Суду, дає підстави для висновку, що до повнолітніх непрацездатних дітей, які мають право на обов'язкову частку у спадщині відповідно до частини першої статті 1241 ЦК України, належать особи з інвалідністю (медичний критерій), а також які вважаються непрацездатними у зв'язку з досягненням встановленого законом пенсійного віку (віковий критерій). При цьому відповідна особа для віднесення її до кола суб'єктів, які мають право на обов'язкову частку у спадщині, має бути непрацездатною саме на момент відкриття спадщини.
Правовідносини, що виникли між сторонами щодо спадкування спірного майна містять ознаку іноземного елементу, а тому до них підлягає застосуванню Закон України «Про міжнародне приватне право» (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
Відповідно до статті 70 Закону України «Про міжнародне приватне право», з урахуванням положень статей 71, 72 цього Закону, спадкові відносини регулюються правом держави, у якій спадкодавець мав останнє місце проживання, якщо спадкодавцем не обрано в заповіті право держави, громадянином якої він був. Вибір права спадкодавцем буде недійсним, якщо після складання заповіту його громадянство змінилося.
У статті 71 зазначеного Закону встановлено, що спадкування нерухомого майна регулюється правом держави, на території якої знаходиться це майно, а майна, яке підлягає державній реєстрації в Україні, - правом України.
Розділом V Закону України «Про міжнародне приватне право» врегульовані колізійні норми речового права, зокрема закон «місця знаходження речі» (статті 38, 39) передбачає, що виникнення та припинення права власності та інших речових прав визначається правом держави, у якій відповідне майно перебувало на момент, коли мала місце дія або інша обставина, яка стала підставою для виникнення або припинення права власності та інших речових прав, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором України.
У статті 40 цього Закону міститься імперативний припис, відповідно до якого право власності або інші речові права, відомості про які підлягають внесенню до державних реєстрів, визначаються правом держави, у якій це майно зареєстровано.
Відповідно до абзацу частини першої статті 1 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин)непрацездатні громадяни - особи, які досягли встановленого законом пенсійного віку або визнані інвалідами, у тому числі діти-інваліди, а також особи, які мають право на пенсію у зв'язку з втратою годувальника відповідно до цього Закону.
У статті 12 Закону України «Про пенсійне забезпечення» (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин)передбачено, що право на пенсію за віком мають: чоловіки - після досягнення 60 років і при стажі роботи не менше 25 років; жінки - після досягнення 55 років і при стажі роботи не менше 20 років.
Тому вважаю, що апеляційний суд зробив правильний висновок про те, що оскільки на момент смерті спадкодавці ОСОБА_2 виповнилося 57 років і вона має такий же обсяг правоздатності, як і громадяни України, спадкування спірного спадкового майна регулюється правом України, то позивач вважається непрацездатною за віком при застосуванні частини першої статті 1241 ЦК України і має право на обов'язкову частку у спадщині, яка відкрилась після смерті її матері - ОСОБА_6 .
Погоджуюсь з висновком Верховного Суду, що законодавець не передбачив у статті 1 ЦК України можливості застосування до регулювання цивільних відносин норм публічних законів.
Проте з цього Верховного Суду зробив суперечливий висновок.
Зазначивши, що як наслідок для визначення того чи є іноземець непрацездатним не можуть застосовуватися норми публічних українських законів, при цьому не заперечив усталену практику визначення змісту поняття «повнолітні непрацездатні діти», що використовується в частині першій статті 1241 ЦК України, з урахуванням положень пенсійного законодавства, при здійсненні права на спадкування громадянами України.
Одночасно Верховний Суд зробив висновок про необхідність застосовування аналогічних норм публічного права іноземних держав, залежно від громадянства спадкоємця, який є суб'єктом права на обов'язкову частку.
Слід зазначити, що визначення змісту поняття «повнолітні непрацездатні діти» за віковим критерієм з урахуванням положень пенсійного законодавства України є сталим як в судовій, так і в нотаріальній практиці при застосуванні частини першої статті 1241 ЦК України(див. Методичні рекомендації щодо вчинення нотаріальних дій, схвалених рішенням Науково-експертної ради з питань нотаріату при Міністерстві юстиції України від 29 січня 2009 року, пункт 4 частини III розділу 1 «Видача свідоцтв про право на спадщину»).
Втім таке врахування не свідчитьпро застосування до регулювання цивільних відносин норм публічних законів, оскільки пенсійне законодавство в цьому випадку слугує виключно як орієнтир визначення змісту поняття «непрацездатність за віком» та відповідного показника встановленого законом пенсійного віку, якого цивільне законодавство у сфері спадкування не містить.
При цьому власне застосування положень пенсійного законодавства до відносин спадкування виключається, зокрема, не вимагається надання доказів фактичного призначення пенсії, наявності відповідного страхового стажу, можливості віднесення до непрацездатних інших категорій осіб, які вважаються такими згідно із Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
По суті Верховним Судом запропонований новітній підхід визначати зміст поняття «повнолітні непрацездатні діти» за віковим критерієм при застосуванні частини першої статті 1241 ЦК України з урахуванням положень права іноземних держав, залежно від громадянства спадкоємця, який є суб'єктом права на обов'язкову частку.
Вважаю, що такий підхід не має належного правового, доктринального або практичного підґрунтя, не відповідає принципу правової визначеності, оскільки якщо цивільне законодавство України не передбачає можливості застосування до регулювання цивільних відносин норм публічних законів, тим більше є недопустимим застосування до регулювання спадкових відносин в Україні норм публічного права іноземних держав. Такою основою не може бутистаття 16 Закону України «Про міжнародне приватне право», згідно з якою особистим законом фізичної особи вважається право держави, громадянином якої вона є, оскільки особистим законом фізичної особи (les personalis) визначається право фізичної особи на ім'я, регулюються особисті немайнові права, вирішується питання недієздатності фізичної особи тощо.
З практичної точки зору Верховний Суд змінює передусім сталу нотаріальну практику визначення змісту поняття «повнолітні непрацездатні діти» за віковим критерієм з урахуванням положень пенсійного законодавства України незалежно від громадянства спадкоємця, який є суб'єктом права на обов'язкову частку, а фактично унеможливлює її здійснення по спадковим справам з іноземним елементом, оскільки законодавство про нотаріат не передбачає порядку встановлення нотаріусом змісту норм права іноземної держави при оформленні спадщини. Касаційний суд мав також врахувати, що такий підхід суттєво ускладнює та спричиняє цілу низку питань і для судової практики при вирішенні таких справ.
Водночас відсутні підстави для відступу від висновків, викладених у постанові колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 травня 2024 року у справі № 761/22711/19 (провадження № 61-3903св24), оскільки в наведеній справі касаційний суд вирішував питання про можливість підтвердження непрацездатності особи за медичним критерієм (інвалідності) доказами, виданими за законодавством іншої держави, громадянином якої він є, а не застосування норм публічного права іноземних держав до регулювання спадкових відносин в Україні при визначенні пенсійного віку для особи, яка є громадянином відповідної держави.
За таких обставин оскаржена постанова апеляційного суду відповідає закону, не суперечить висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду від 09 травня 2024 року у справі № 761/22711/19, а тому касаційний суд мав залишити її без змін.
Суддя Є. В. Краснощоков