05 лютого 2025 року
м. Київ
справа № 755/2054/21
провадження № 61-17295св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача Литвиненко І. В.,
суддів Грушицького А. І., Петрова Є. В., Пророка В. В., Сердюка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Верповська Олена Володимирівна, ОСОБА_4 ,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 01 листопада 2023 року у складі колегії суддів: Кашперської Т. Ц., Фінагеєва В. О., Яворського М. А., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Верповська Олена Володимирівна, ОСОБА_4 , про визнання договору купівлі-продажу недійсним, витребування майна з чужого незаконного володіння, скасування рішення про державну реєстрацію права власності,
Короткий зміст позовних вимог
В січні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив: визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири від 10 вересня 2015 року, укладений ОСОБА_2 та ОСОБА_3 щодо квартири АДРЕСА_1 ; витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 квартиру за вказаною адресою; скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Верповської О. В. про державну реєстрацію за ОСОБА_3 права власності на об'єкт нерухомості - квартиру
АДРЕСА_1 , рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 24322427 від 10 вересня 2015 року.
В обґрунтування вимог вказував, що 11 лютого 2013 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 був укладений нотаріально посвідчений договір позики, за умовами якого позивач отримав від ОСОБА_4 в борг 110 000 грн та зобов'язувався повернути борг до 11 лютого 2017 року шляхом сплати щомісячних платежів у розмірі 2 291,67 грн.
11 лютого 2013 року на забезпечення виконання договору позики між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 укладений договір іпотеки, згідно з пунктом 2.1 якого позивач передав в іпотеку ОСОБА_4 належне йому на праві власності нерухоме майно, а саме квартиру АДРЕСА_1 . Відповідно до пункту 4.3.3 договору іпотеки, іпотекодержатель має право у разі невиконання умов основного зобов'язання звернути стягнення на предмет іпотеки, задовольнити за рахунок цього майна свої вимоги в повному обсязі. Згідно з пунктом 6.2 договору іпотеки сторони погодили, що звернення стягнення на предмет іпотеки може здійснюватися на розсуд іпотекодержателя або шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання, або шляхом набуття іпотекодержателем права від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі-покупцеві на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому цим договором.
З 15 березня 2015 року ОСОБА_1 відповідно до положень договору щомісячно сплачував ОСОБА_4 обумовлену суму, отримання коштів позикодавцем підтверджується його особистим підписом у кожній графі. Останній платіж згідно вказаного документа отримано позикодавцем 24 серпня 2015 року, залишок боргу складав 38 958,23 грн, всього сплачено за договором позики 71 041,77 грн.
04 вересня 2015 року ОСОБА_1 отримав від ОСОБА_4 повідомлення про відступлення права вимоги 26 серпня 2015 року на користь ОСОБА_2 . Також первісним кредитором права іпотекодержателя за договором іпотеки відступлені та перейшли до ОСОБА_2 . Водночас, 04 вересня 2015 року ОСОБА_1 отримав листом від нового кредитора повідомлення про наміри реалізувати предмет іпотеки, оскільки боржником не повертається сума позики.
10 вересня 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладений договір купівлі-продажу квартири на підставі застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься у іпотечному договорі. При цьому, ОСОБА_2 всупереч статей 35, 38 Закону України «Про іпотеку» не надіслав позивачу письмову вимогу із зазначенням конкретної інформації щодо змісту та розміру порушених зобов'язань, не надав строку для усунення порушень, якщо такі мали місце, уклав договір купівлі-продажу предмету іпотеки до закінчення тридцятиденного строку з моменту отримання позивачем повідомлення щодо наміру реалізувати предмет іпотеки. Більше того, заборгованості за договором позики не існувало, оскільки позивач сплачував кошти частками відповідно до умов договору позики. Після відступлення права вимоги нових реквізитів для повернення позики йому не повідомили, що позбавило можливості позивача здійснювати оплату за договором, протягом вересня-жовтня 2015 року ОСОБА_2 ухилявся від отримання коштів за договором позики.
Крім того, нерухоме майно на час укладання оспорюваного договору купівлі-продажу перебувало у власності позивача та незаконно передано ОСОБА_2 , який не набув права власності чи права продажу цього майна, ОСОБА_3 , який мав очевидні підстави вважати таку передачу незаконною. Крім того, на момент укладення договору купівлі-продажу не здійснено оцінки спірного майна з метою визначення його вартості і матеріали нотаріальної справи такої оцінки не містять, що є порушенням статті 38 Закону «Про іпотеку».
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Дніпровський районний суд міста Києва рішенням від 15 липня 2022 року позов задовольнив частково.
Визнав договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений та зареєстрований приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Верповською О. В. за № 4713, недійсним.
Витребував з чужого незаконного володіння ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 .
В іншій частині позовних вимог відмовив.
Вирішив питання про розподіл судових витрат.
У задоволенні заяви ОСОБА_1 про стягнення витрат на професійну правничу допомогу відмовив.
Рішення суду першої інстанції обґрунтовано тим, що ОСОБА_2 не дотримався процедури, встановленої законодавством щодо порядку задоволення вимог іпотекодержателя шляхом реєстрації права власності за рахунок предмету іпотеки, і порушення вимог статті 35 Закону України «Про іпотеку» є самостійною та достатньою підставою для визнання недійсним договору купівлі-продажу, а інші твердження позивача не мають правового значення для вирішення цієї справи.
Крім того, суд першої інстанції вважав обґрунтованою вимогу про витребування майна з чужого незаконного володіння, встановивши, що належне позивачу майно вибуло з його володіння поза його волею та набуте відповідачем без відповідних на те правових підстав.
Відмовляючи в задоволенні заяви відповідача про застосування позовної давності, суд першої інстанції виходив із того, що такий строк позивачем не пропущено.
Київський апеляційний суд постановою від 01 листопада 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнив.
Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 15 липня 2022 року скасував та прийняв нову постанову, якою у задоволенні позову відмовив.
Вирішив питання про розподіл судових витрат.
Апеляційний суд виходив з того, що ОСОБА_2 не дотримався процедури, встановленої законодавством щодо порядку задоволення вимог іпотекодержателя шляхом реєстрації права власності за рахунок предмету іпотеки, і порушення вимог статті 35 Закону України «Про іпотеку» є самостійною та достатньою підставою для визнання недійсним договору купівлі-продажу.
Однак, позивачем визнано, що про існування договору купівлі-продажу належної йому квартири 10 вересня 2015 року він довідався 23 листопада 2015 року, а отже довідався про порушення свого права, з цього дня розпочався перебіг позовної давності, який закінчився 23 листопада 2018 року.
Враховуючи наведене, апеляційний суд дійшов висновку, що станом на день звернення з позовом у січні 2021 року трирічний строк позовної давності закінчився, що відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України є підставою для відмови в позові, а заяви про поновлення позовної давності позивач не подав.
Короткий зміст вимог та узагальнені доводи касаційної скарги
У грудні 2023 року представник ОСОБА_1 - адвокат Бабенко С. С., подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 01 листопада 2023 року, в якій просить оскаржене судове рішення скасувати, залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Наведені в касаційній скарзі доводи містять підстави, визначені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, для відкриття касаційного провадження.
Заявник зазначає, що суд апеляційної інстанції не врахував висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 15 травня 2020 року у справі № 922/1467/19, від 02 квітня 2019 року у справі № 902/326/16, від 24 вересня 2019 року у справі № 922/1151/18, Верховного Суду України від 26 жовтня 2016 року у справі № 6-1395цс16.
Правопорушення, яке полягає у протиправному укладенні оспорюваного договору купівлі-продажу та незаконному відчуженні майна третій особі, носить триваючий характер, що виключає пропуск строку для звернення до суду.
Оскільки позивач у справі № 755/21646/15-ц, яка тривала до 13 листопада 2019 року, та у справі, яка переглядається, просив суд витребувати майно з чужого незаконного володіння, позовна давність перервалась. Подання позову з недодержанням правил підвідомчості/підсудності не перериває перебігу позовної давності, але разом з тим, з урахуванням конкретних обставин справи, може бути поважною причиною для поновлення строку позовної давності для звернення до суду за захистом порушеного права.
Отже, суд апеляційної інстанції не повністю дослідив всі обставини справи та не розглянув можливості поновлення строку звернення до суду.
Узагальнені доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У січні 2024 року від ОСОБА_2 до Верховного Суду надійшли відзиви на касаційну скаргу, в яких він просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а судове рішення - без змін.
Зазначав, що суд першої інстанції розглянув справу про витребування майна в порядку спрощеного провадження без виклику сторін у справі, проігнорував вимоги відповідачів про закриття провадження у справі та клопотання про застосування позовної давності.
У травні 2024 року від представника ОСОБА_1 - адвоката Бабенка С. С., до Верховного Суду надійшли додаткові пояснення, в яких він посилається на те, що дана категорія справ може бути розглянута в спрощеному порядку, якщо характер спірних правовідносин та предмет доказування у справі не вимагають проведення судового засідання з повідомленням сторін для повного та всебічного встановлення обставин справи.
Суд апеляційної інстанції не повністю дослідив всі обставини справи та не розглянув можливості поновлення строку позовної давності, у зв'язку з чим порушив частину першу статті 89 ЦПК України та не застосував норми частини п'ятої статті 267 ЦК України.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 20 грудня 2023 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував справу із Дніпровського районного суду міста Києва.
Вказана справа є малозначною (пункт 2 частини шостої статті 19 ЦПК України). Вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, Верховний Суд, перевіривши доводи касаційної скарги та оскаржувані судові рішення дійшов висновку, що вони підлягають касаційному оскарженню з підстав визначених підпунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України та пунктом 4 частини другої статті 389 ЦПК України з огляду на доводи заявника про те, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики.
03 січня 2024 року цивільна справа № 755/2054/21 надійшла до Верховного Суду.
Верховний Суд ухвалою від 29 січня 2025 року призначив справу до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, з'ясовані судами
11 лютого 2013 року ОСОБА_1 та ОСОБА_4 уклали договір позики, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Верповською О. В. та зареєстрований в реєстрі за № 1268, за умовами якого ОСОБА_1 позичив у ОСОБА_4 110 000 грн, що на день укладення цього договору за курсом Національного банку України становить еквівалент 13 767,20 дол. США, та зобов'язується повернути позикодавцю зазначений борг до 11 лютого 2017 року шляхом сплати щомісячного платежу в розмірі 2 291,67 грн. Місцем виконання зобов'язання визначено м. Київ. Згідно з пунктом 5 договору, якщо борг не буде повернуто позичальником до визначеного цим договором строку, позикодавець має право стягнути борг шляхом звернення стягнення на будь-яке майно позичальника. Відповідно до пункту 6 договору позикодавець набуває права стягнути борг у примусовому порядку в разі, якщо на день, визначений договором позики або додатковими угодами до нього, позичальник не поверне позикодавцю суму позики в повному обсязі, а також у разі припинення договору позики з будь-яких підстав (розірвання договору позики угодою сторін чи рішенням суду та інші). Згідно з пунктом 8 договору зобов'язання за цим договором припиняється виконанням, проведеним належним чином. Позикодавець, приймаючи від позичальника борг, повертає йому свій примірник цього договору та видає йому розписку, або робить відповідний напис на примірнику цього договору, що зберігається у позичальника.
11 лютого 2013 року ОСОБА_1 та ОСОБА_4 уклали договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Верповською О. В. та зареєстрований в реєстрі за № 1269, за умовами якого, даним договором забезпечується виконання зобов'язань іпотекодавця по поверненню іпотекодержателю суми позики, сплаті іншої заборгованості, платежів і санкцій, що передбачені та/або випливають з основного зобов'язання, включаючи як зобов'язання, передбачені договором позики, так і будь-якими додатковими угодами про внесення в нього змін.
Згідно з параграфом 2.1 договору іпотеки, на забезпечення виконання основного зобов'язання іпотекодавець передає в іпотеку іпотекодержателю належне йому на праві власності нерухоме майно, а саме квартиру АДРЕСА_1 .
Відповідно до параграфу 2.2 договору іпотеки сторони оцінюють предмет іпотеки в 632 700 грн на день укладення цього договору. Згідно з висновком про вартість об'єкта оцінки, виданого суб'єктом оціночної діяльності від 08 лютого 2013 року, вартість квартири становить 632 700 грн.
Згідно з параграфом 6.1 договору іпотеки даним застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя сторони цього договору визначають спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до вимог Закону України «Про іпотеку» та за своїми правовими наслідками дане застереження прирівнюється до договору про задоволення вимог іпотекодержателя.
Відповідно до параграфу 6.2 договору іпотеки сторони цього договору вирішили, що звернення стягнення на предмет іпотеки може здійснюватися на розсуд іпотекодержателя або шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання, або шляхом набуття іпотекодержателем права від свого імені продавати предмет іпотеки будь-якій особі-покупцеві на підставі договору купівлі-продажу, у порядку, встановленому цим договором.
Згідно з параграфом 6.3 договору іпотеки сторони цього договору вирішили, що іпотекодержатель, у разі порушення іпотекодавцем зобов'язань за договором позики, задовольняє забезпечену іпотекою вимогу на свій розсуд або шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, або шляхом набуття права продажу від свого імені предмету іпотеки будь-якій особі-покупцеві. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є дане застереження, яке прирівнюється до договору про задоволення вимог іпотекодержателя за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання зобов'язань за договором позики.
Відповідно до параграфу 6.3.1 договору іпотеки правовою підставою для укладення іпотекодержателем з будь-якою особою-покупцем договору купівлі-продажу предмету іпотеки від свого імені є дане застереження, яке прирівнюється до договору про задоволення вимог іпотекодержателя за своїми правовими наслідками та передбачає набуття іпотекодержателем права на укладення такого договору купівлі-продажу від свого імені та отримання задоволення зобов'язань за договором позики за рахунок проданого майна. Договір купівлі-продажу предмету іпотеки, укладений відповідно до цього розділу даного договору, є правовою підставою для реєстрації права власності покупця на нерухоме майно, що було предметом іпотеки.
Згідно з параграфом 6.4 договору іпотеки у разі невиконання або неналежного виконання іпотекодавцем умов договору позики, в тому числі у випадку одноразової чи неодноразових прострочок іпотекодавцем сплати та/або неповернення кредиту іпотекодержателю, порушення будь-яких інших умов договору позики, а також у випадку порушення іпотекодавцем умов цього договору, в тому числі умов зберігання та/або експлуатації предмета іпотеки - незалежно від настання строку виконання зобов'язань за договором позики іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю письмову вимогу про усунення порушень, в якій зазначаються: стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк, попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги.
Відповідно до параграфу 6.5 договору іпотеки вимога про усунення порушень може також містити вимогу про дострокове виконання іпотекодавцем основного зобов'язання за договором позики.
Згідно з параграфами 6.6, 6.7 договору іпотеки вимога про усунення порушень надсилається поштою рекомендованим листом. Письмова вимога направляється за місцезнаходженням іпотекодавця, зазначеним у цьому договорі. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього договору та чинного законодавства.
Відповідно до параграфу 6.8 договору іпотеки, якщо порушення, викладені у письмовій вимозі про усунення порушень, не будуть усунені у строк, зазначений іпотекодержателем у згаданій письмовій вимозі, то вважатиметься, що на розсуд іпотекодержателя або іпотекодавець передав у власність іпотекодержателя предмет іпотеки, або іпотекодержатель набув право продажу предмету іпотеки від свого імені будь-якій особі-покупцеві наступного календарного дня після закінчення строку, вказаного у письмовій вимозі про усунення порушень.
Згідно з параграфом 6.8.1 договору іпотеки дії щодо продажу предмета іпотеки та укладання договору купівлі-продажу іпотекодержателем від свого імені, на підставі цього договору без необхідності отримання будь-якого окремого уповноваження іпотекодавця.
Відповідно до параграфу 6.9 договору іпотеки іпотекодержатель набуває у власність або продає від свого імені предмет іпотеки за ціною, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності.
В копії документа «Погашення боргу згідно договору позики від 11.02.2013» зазначено дати щомісячного повернення 2 291,67 грн, розмір фактично сплаченої суми, підпис позикодавця про одержання коштів та залишку боргу. Останній запис датовано 24 серпня 2015 року (т. 1 а. с. 16-17).
26 серпня 2015 року ОСОБА_4 та ОСОБА_2 уклали договори відступлення права вимоги за договором позики та відступлення права вимоги за договором іпотеки, які посвідчені приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чорнєй В. В. (т. 1 а. с. 21-24).
Відповідно до копії повідомлення ОСОБА_4 на ім'я ОСОБА_1 про відступлення права вимоги від 26 серпня 2015 року всі права вимоги до ОСОБА_1 за договором позики від 11 лютого 2013 року, нотаріально посвідченого та зареєстрованого за № 1268, відступлені ОСОБА_2 (новий кредитор). На підставі вищевикладеного просив здійснювати виконання всіх зобов'язань за договором позики та договором іпотеки на користь нового кредитора. Вказано, що місцезнаходженням і поштовою адресою нового кредитора є кв. АДРЕСА_2 . (т. 1 а. с. 18).
Згідно з копією повідомлення ОСОБА_2 на ім'я ОСОБА_1 від 31 серпня 2015 року новий кредитор повідомив про наміри реалізувати предмет іпотеки, в порядку, передбаченому статтею 38 Закону України «Про іпотеку» та на підставі застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, яке міститься в договорі іпотеки, з метою задоволення вимог за договором позики, оскільки боржником не виконуються умови договору позики та не повертаються суми позики (т. 1 а. с. 19).
10 вересня 2015 року ОСОБА_2 , який є іпотекодержателем за договором іпотеки, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Верповською О. В. 11 лютого 2013 року за реєстровим № 1269, містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом продажу предмета іпотеки від свого імені, та у зв'язку з укладенням договору про відступлення права вимоги за договором іпотеки, посвідченим 26 серпня 2015 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чорнєй В. В., за № 812, іпотекодавцем за яким є ОСОБА_1 , та ОСОБА_3 уклали договір купівлі-продажу квартири. За умовами цього договору продавець продає, а покупець купує у власність квартиру АДРЕСА_1 , яка належить ОСОБА_1 . Ціна продажу квартири складає 109 172 грн, які продавець повністю отримав від покупця до підписання цього договору. Вартість квартири, визначена шляхом проведення незалежної експертної оцінки висновку про вартість об'єкта оцінки, виконаного 03 вересня 2015 року суб'єктом оціночної діяльності МПП «ЕКСПЕРТ», складає 109 172 грн. (т. 1 а. с. 25-28).
19 листопада 2015 року представником ОСОБА_1 на адресу ОСОБА_2 направлено лист, в якому повідомлено про відсутність права реалізації предмета іпотеки відповідно до укладеного договору позики від 11 лютого 2015 року, так як ОСОБА_1 не має заборгованості, виконує свої договірні зобов'язання добросовісно та в повному обсязі. Посилаючись на ухилення ОСОБА_2 від отримання коштів за розпискою та зазначати суму погашення боргу, фіксувати залишок боргу, запропоновано на вибір варіанти погашення платежів та запропоновано повідомити про обраний варіант в п'ятиденний строк з дня отримання даного листа (т. 1 а. с. 29).
Згідно з пунктом 1.3 договору купівлі-продажу право продажу квартири виникло у продавця в зв'язку з порушенням умов договору позики від 11 лютого 2013 року, укладеного ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Верповською О. В. за реєстровим № 1268, в тому числі договору відступлення права вимоги за договором позики, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чорнєй В. В. 26 серпня 2015 року за № 811, а також на підставі положень статті 38 Закону України «Про іпотеку», в тому числі застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься у розділі VІ Договору. Власник був належним чином повідомлений про намір іпотекодержателя реалізувати предмет іпотеки, що підтверджується його особистим підписом, який зроблено 31 липня 2015 року на повідомленні про намір реалізувати предмет іпотеки від 30 липня 2015 року.
Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 15 червня 2020 року, 10 вересня 2015 року державним реєстратором - приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Верповською О. В. прийнято рішення, індексний номер 24322427 від 10 вересня 2015 року 16:04:05, про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, а саме про реєстрацію права власності за ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу квартири, що укладається на підставі застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі.
30 листопада 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Верповська О. В., ОСОБА_4 , про визнання договору недійсним, повернення майна з чужого незаконного володіння, скасування державної реєстрації права власності на майно. В цьому позові ОСОБА_1 просив визнати договір купівлі-продажу квартири від 10 вересня 2015 року, укладений ОСОБА_2 та ОСОБА_3 щодо квартири АДРЕСА_1 , недійсним, визнати недобросовісним набуття ОСОБА_3 нерухомого майна - квартири АДРЕСА_1 , повернути нерухоме майно - квартиру за вказаною адресою ОСОБА_1 , скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на вказане нерухоме майно (т. 1 а. с. 57-61).
З урахуванням уточнення позовних вимог, Дніпровський районний суд міста Києва рішенням від 21 вересня 2016 року у справі № 755/21646/15-ц позов задовольнив, визнав набуття нерухомого майна - квартири АДРЕСА_1 , недобросовісним, витребував з чужого незаконного володіння ОСОБА_3 належне ОСОБА_1 нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 (т. 1 а. с. 62-65).
Апеляційний суд міста Києва рішенням від 21 березня 2017 року, залишеним без змін постановою Верховного Суду від 13 листопада 2019 року, рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 21 вересня 2016 року у справі № 755/21646/15-ц скасував та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд дійшов висновку, що спірне нерухоме майно вибуло від позивача з його волі, внаслідок порушення зобов'язань за договором позики від 11 лютого 2013 року, а підстави вважати, що відповідач є недобросовісним набувачем, відсутні.
Верховний Суд погодився з вказаними висновками, доповнивши їх тим, що позов про визнання набувача майна недобросовісним не є належним способом судового захисту, а є однією з обставин, яку має бути доведено за вимогою про витребування майна. Доводи касаційної скарги про недотримання тридцятиденного строку, передбаченого частиною першою статті 38 Закону України «Про іпотеку», колегія суддів відхилила з огляду на положення вказаної статті, у якій зазначено, що у разі невиконання цієї статті іпотекодержатель несе відповідальність перед такими особами за відшкодування завданих збитків. Встановлено, що договір купівлі-продажу від 10 вересня 2015 року ОСОБА_1 не оспорений, отже відсутні підстави вважати, що ОСОБА_3 є недобросовісним набувачем. Оскільки ОСОБА_1 не спростовано презумпцію правомірності набуття ОСОБА_3 права власності на спірне майно, воно вважається набутим правомірно.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Відповідно до частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Згідно зі статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право у разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Згідно з частиною першою статті 7 Закону України «Про іпотеку» за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання.
У разі порушення іпотекодавцем обов'язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки (частина перша статті 12 Закону України «Про іпотеку»).
Статтею 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, передбачених статтею 12 вказаного Закону.
Одним із способів звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом здійснення позасудового врегулювання є передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя у порядку, встановленому Законом України «Про іпотеку».
Відповідно до частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.
Згідно зі статтею 36 Закону України «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.
Відповідно до статті 38 Закону України «Про іпотеку» якщо рішення суду або договір про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідне застереження в іпотечному договорі) передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві, іпотекодержатель зобов'язаний за тридцять днів до укладення договору купівлі-продажу письмово повідомити іпотекодавця та всіх осіб, які мають зареєстровані у встановленому законом порядку права чи вимоги на предмет іпотеки, про свій намір укласти цей договір. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед такими особами за відшкодування завданих збитків. Дії щодо продажу предмета іпотеки та укладання договору купівлі-продажу здійснюються іпотекодержателем від свого імені, на підставі іпотечного договору, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки, без необхідності отримання для цього будь-якого окремого уповноваження іпотекодавця.
Отже, сторони у договорі чи відповідному застереженні можуть передбачити як передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, так і надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки за рішенням суду або на підставі відповідного застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя чи застереження в іпотечному договорі на підставі договору купівлі-продажу.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року в справі № 757/13243/17 (провадження № 14-711цс19) та постановах Верховного Суду від 11 серпня 2021 року в справі № 715/1788/19 (провадження № 61-6548св20), від 08 грудня 2021 року у справі № 205/1096/19 (провадження № 61-6207св21) викладено висновок, що «За змістом частини першої статті 33 та частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» реалізації права іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки передує реалізація ним права вимагати дострокового виконання основного зобов'язання. І лише якщо останнє не виконане чи неналежно виконане, іпотекодержатель, якщо інше не передбачено законом, може звертати стягнення на предмет іпотеки. Недотримання цих правил є перешкодою для звернення стягнення на предмет іпотеки, але не перешкоджає іпотекодержателю звернутися з позовом до боржника про виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання відповідно до частини другої статті 35 Закону України «Про іпотеку». Вимоги частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» не перешкоджають іпотекодержателю здійснювати права, визначені цим Законом та/або іпотечним договором, без попереднього повідомлення іпотекодавця тільки тоді, якщо викликана таким повідомленням затримка може спричинити знищення, пошкодження чи втрату предмета іпотеки (частина третя зазначеної статті). Умови договору іпотеки та вимоги частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» пов'язують можливість задоволення вимог кредитора про звернення стягнення на предмет іпотеки з дотриманням іпотекодержателем процедури належного надсилання іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, вимоги про усунення порушення основного зобов'язання. Належним слід вважати надсилання вимоги з дотриманням встановленого договором порядку на адресу отримувача, яка вказана в договорі або додатково повідомлена відповідно до умов договору. Якщо такий порядок договором не визначений, відповідно до звичаїв ділового обороту належне направлення вимоги може здійснюватися засобами поштового зв'язку чи кур'єрської служби, які дозволяють встановити зміст відправлення та підтвердити його вручення, наприклад, цінним листом з описом вкладеного відповідно до Правил надання послуг поштового зв'язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2009 року № 270. Належним дотриманням іпотекодержателем процедури повідомлення іпотекодавця та боржника, якщо він є відмінним від іпотекодавця, про вимогу стосовно усунення порушення також слід вважати також таке повідомлення, що було надіслане належним чином, проте не отримане внаслідок недбалості або ухилення від отримання. В разі дотримання іпотекодержателем порядку належного надсилання вимоги про усунення порушення основного зобов'язання діє презумпція належного повідомлення іпотекодержателя про необхідність усунення порушень основного зобов'язання, яка може бути спростована іпотекодавцем в загальному порядку. За відсутності такого належного надсилання вимоги відповідно до частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець не набуває права звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. Таким чином недотримання вимог частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» щодо належного надсилання іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, вимоги про усунення порушення основного зобов'язання унеможливлює застосовування позасудового способу задоволення вимог іпотекодержателя». При цьому метою повідомлення іпотекодержателем іпотекодавця та інших осіб є доведення до їх відома наміру іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. Тому іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання лише за умови належного надсилання вимоги, коли іпотекодавець фактично отримав таку вимогу або мав її отримати, але не отримав внаслідок власної недбалості чи ухилення від такого отримання».
У постанові Верховного Суду від 12 травня 2022 року у справі № 756/15123/18 (провадження № 61-976св22) вказано, що «Належним слід вважати надсилання вимоги з дотриманням встановленого договором порядку на адресу отримувача, яка вказана в договорі або додатково повідомлена відповідно до умов договору. В разі дотримання іпотекодержателем порядку належного надсилання вимоги про усунення порушення основного зобов'язання діє презумпція належного повідомлення іпотекодавця про необхідність усунення порушень основного зобов'язання, яка може бути спростована іпотекодавцем в загальному порядку».
Згідно з параграфом 6.4 договору іпотеки у разі невиконання або неналежного виконання іпотекодавцем умов договору позики, в тому числі у випадку одноразової чи неодноразових прострочок іпотекодавцем сплати та/або неповернення кредиту іпотекодержателю, порушення будь-яких інших умов договору позики, а також у випадку порушення іпотекодавцем умов цього договору, в тому числі умов зберігання та/або експлуатації предмета іпотеки - незалежно від настання строку виконання зобов'язань за договором позики іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю письмову вимогу про усунення порушень, в якій зазначаються: стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк, попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги.
За змістом параграфів 6.6, 6.7 договору іпотеки вимога про усунення порушень надсилається поштою рекомендованим листом. Письмова вимога направляється за місцезнаходженням іпотекодавця, зазначеним у цьому договорі. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього договору та чинного законодавства.
Суди попередніх інстанцій встановили, що ОСОБА_1 04 вересня 2015 року отримав вимогу, і до закінчення тридцятиденного терміну на погашення боргу від дня отримання вимоги, а саме 10 вересня 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 .
На підставі досліджених доказів, ОСОБА_2 не дотримався процедури, встановленої законодавством щодо порядку задоволення вимог іпотекодержателя шляхом реєстрації права власності за рахунок предмету іпотеки, тому суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що порушення вимог статті 35 Закону України «Про іпотеку» є самостійною та достатньою підставою для визнання недійсним договору купівлі-продажу.
Таким чином, іпотекодержатель не набув права звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання.
Отже, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, дійшов висновку про обґрунтованість позову про визнання недійсним договору купівлі-продажу та витребування майна з чужого незаконного володіння.
Суд апеляційної інстанції встановивши, що при зверненні із позовом у січні 2021 року ОСОБА_1 пропустив строк звернення до суду, дійшов висновку про наявність підстав для застосування приписів частини четвертої статті 267 ЦК України для відмови у задоволенні позову.
Проте, Верховний Суд не може в повному обсязі погодитись з такими висновками апеляційного суду щодо застосування позовної давності.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Згідно зі статтею 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
Згідно із частинами третьою-п'ятою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 початок перебігу позовної давності для позову, поданого на захист цього порушеного права, пов'язується з моментом, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила, а саме про факт вибуття майна з її власності у володіння іншої особи. Порушення права та підтвердження такого порушення судовим рішенням не є тотожними поняттями. Закон не пов'язує перебіг позовної давності з ухваленням судового рішення про порушення права особи. Тому перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням. Закон також не пов'язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом ані з укладенням певних правочинів щодо майна позивача, ані з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб.
Отже, за загальним правилом цивільного законодавства, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
У позовній заяві та відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 зазначив, що про існування оспорюваного договору він дізнався 23 листопада 2015 року, однак вважав, що ним не пропущено позовну давність, оскільки порушення його прав носить триваючий характер і відбувається з моменту виникнення оспорюваного правочину та незаконного позбавлення права власності до дати звернення з позовною заявою (т. 1 а. с. 7).
З матеріалів також справи відомо, що 29 квітня 2021 року ОСОБА_2 подав до суду заяву про застосування позовної давності (т. 1 а. с. 107), посилаючись на те, що про наявність оскарженого договору позивачу відомо щонайменше починаючи
з 30 листопада 2015 року, тобто з дати подачі першої позовної заяви у справі
№ 755/21646/15-ц, у задоволенні якої відмовлено в повному обсязі, однак позивач, ігноруючи вимоги статті 257 ЦК України, звертається повторно до суду з цією ж вимогою лише через п'ять років, після спливу позовної давності.
У постанові Верховного Суду від 15 травня 2020 року у справі № 922/1467/19 зазначено, що закон не наводить переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, у випадку подання позову з пропуском позовної давності. Тому дане питання віднесено до компетенції суду, який розглядає судову справу по суті заявлених вимог.
До висновку про поважність причин пропуску позовної давності можна дійти лише після дослідження усіх фактичних обставин та оцінки доказів у кожній конкретній справі. При цьому поважними причинами при пропущенні позовної давності є такі обставини, які роблять своєчасне пред'явлення позову неможливим або утрудненим.
Початок перебігу позовної давності обчислюється за правилами, визначеними статтею 261 Цивільного кодексу України, частина перша якої пов'язує його із днем, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Отже, для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) обставини. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 12 березня 2024 року у справі № 914/106/22, від 06 грудня 2023 року у справі № 911/1/20.
Позовна давність в Україні не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п'ятої статті 267 ЦК України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності.
Подібні за змістом правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17.
У пунктах 119, 122 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 904/3405/19 вказано, що питання щодо поважності причин пропуску позовної давності, тобто наявності обставин, які з об'єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини. Закон не наводить переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, у випадку подання позову з пропуском позовної давності. Тому це питання віднесено до компетенції суду, який розглядає судову справу. Поважними причинами при пропущенні позовної давності є такі обставини, які роблять своєчасне пред'явлення позову неможливим або утрудненим.
Висновку про поважність причин пропуску позовної давності можна дійти лише після дослідження усіх фактичних обставин та оцінки доказів у кожній конкретній справі (постанова Верховного Суду від 10 серпня 2022 року у справі № 303/6079/17).
Апеляційний суд, відмовивши у задоволенні позову у зв'язку із пропуском позивачем позовної давності вказував, що із заявою про поновлення такого строку для звернення до суду із цим позовом позивач не звертався, однак оцінку обставинам, які позивач вважав поважними та якими обґрунтовував причини пропущення позовної давності для звернення до суду не надав.
Фактично суд апеляційної інстанції матеріальний строк (позовну давність) ототожнив із процесуальним строком та не звернув увагу на приписи частини п'ятої статті 267 ЦК України, де законодавець вказав, що якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
Висновок за результатами розгляду касаційної скарги
Згідно з пунктом 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
Відповідно до пункту 1 частини третьої та частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Враховуючи, що апеляційний суд допустив порушення норм матеріального та процесуального права щодо позовної давності, оскаржена постанова підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Під час нового розгляду суд апеляційної інстанції повинен врахувати викладене вище, надати оцінку обставинам, якими ОСОБА_1 обґрунтовував поважність пропуску звернення із цим позовом, встановити наявність або ж відсутність поважних причин пропуску позивачем позовної давності та ухвалити рішення з відповідним застосуванням матеріально-правових норм.
Щодо судових витрат
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Враховуючи, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, суд не здійснює розподіл судових витрат.
Керуючись статтями 141, 400, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Постанову Київського апеляційного суду від 01 листопада 2023 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач І. В. Литвиненко
Судді: А. І. Грушицький
Є. В. Петров
В. В. Пророк
В. В. Сердюк