12 лютого 2025 року
м. Київ
справа № 369/1797/19
провадження № 61-3185св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є. (суддя-доповідач),
суддів: Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі - Дмитрівська сільська рада Бучанського району Київської області, ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 30 грудня 2022 року у складі судді Дубас Т. В. та постанову Київського апеляційного суду від 20 вересня 2023 року у складі колегії суддів: Невідомої Т. О., Нежури В. А., Соколової В. В.,
Описова частина
Короткий зміст позовної заяви
У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Дмитрівської сільської ради Бучанського району Київської області, ОСОБА_2 про визнання заповіту недійсним.
Свої вимоги обґрунтовувала тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її син ОСОБА_3 , після смерті якого відкрилась спадщина на земельну ділянку, кадастровий номер 3222480801:01:002:5026, загальною площею 0,0800 га, що розташована на АДРЕСА_1 .
Спадкоємцями за законом після смерті ОСОБА_3 є його дружина - ОСОБА_4 та вона, мати ( ОСОБА_1 ).
08 серпня 2018 року вона звернулась до приватного нотаріуса Хавблюк Т. В. із заявою про прийняття спадщини та дізналась про наявність заповіту, складеного ОСОБА_3 , посвідченого 19 грудня 2017 року Бузівською сільською радою Києво-Святошинського району Київської області і внесеного до спадкового реєстру 27 листопада 2018 року, за яким все своє майно ОСОБА_3 заповів ОСОБА_2 .
Посилаючись на те, що її син не міг підписувати заповіт та правочин не відповідає його дійсній внутрішній волі, просила суд визнати недійсним заповіт від 19 грудня 2017 року, складений від імені ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 , посвідчений секретарем виконкому Вузівської сільської ради Києво- Святошинського району Київської області Дударенко Д. М. та зареєстрований у реєстрі за № 21.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 30 грудня 2022 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано недійсним заповіт, складений ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 , посвідчений секретарем виконкому Бузівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області Дударенко Д. М. від 19 грудня 2017 року за реєстровим № 21.
Суд першої інстанції, врахувавши висновки проведеної судово-почеркознавчої експертизи від 21 серпня 2019 року, виходив із того, що ОСОБА_3 не підписував оспорюваний заповіт, а, відтак, правочин не відповідає його волевиявленню.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 20 вересня 2023 року за наслідками розгляду апеляційної скарги ОСОБА_2 рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 30 грудня 2022 року залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з рішенням суду першої інстанції як таким, що ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, вважав його законним і обґрунтованим та не вбачав підстав для скасування.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
05 березня 2024 року ОСОБА_2 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами обох інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржені судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у позові.
Касаційна скарга містить підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 4 частини другої статті 389, пунктом 4 частини третьої статті 411 ЦПК України, а саме суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
Аргументи учасників справи
Доводи осіб, які подали касаційні скарги
Касаційна скарга аргументована тим, що суди неповно дослідили обставини справи, не надали їм належної правової оцінки та дійшли помилкових висновків при вирішенні справи.
Суди не досліджували оригінал оспорюваного заповіту, визнали допустимим доказом висновок експерта за результатами проведення судово-почеркознавчої експертизи від 21 серпня 2019року, виготовлений у рамках кримінального провадження експертом Київського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру Міністерства внутрішніх справ України, який надала суду позивачка.
Доводи інших учасників справи
Представник ОСОБА_1 - адвокат Тандир Д. В. подав відзив, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін як такі, що ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 26 квітня 2024 року відкрито касаційне провадження у даній справі.
Витребувано з Києво-Святошинського районного суду Київської області цивільну справу № 369/1797/19 за позовом ОСОБА_1 до Дмитрівської сільської ради Бучанського району Київської області, ОСОБА_2 про визнання заповіту недійсним.
У травні 2024 року справа № 369/1797/19 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 06 серпня 2024 року справу № 369/1797/19 призначено до судового розгляду.
Обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій
Суди встановили, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_3 , після смерті якого відкрилась спадщина, зокрема на земельну ділянку, кадастровий номер 3222480801:01:002:5026, загальною площею 0,0800 га, що розташована на АДРЕСА_1 ..
Спадкоємцями за законом після смерті ОСОБА_3 є його дружина - ОСОБА_4 та мати ОСОБА_1
08 серпня 2018 року мати ОСОБА_3 - ОСОБА_1 звернулася до приватного нотаріуса Христинівського районного нотаріального округу Черкаської області Осики Л. М. із заявою про прийняття спадщини після смерті сина, на підставі якої було заведено спадкову справу № 117/2018.
Відповідно до заповіту від 19 грудня 2017 року, посвідченого секретарем виконкому Вузівської сільської ради Києво- Святошинського району Київської області Дударенко Д. М. за реєстром № 21, все своє майно ОСОБА_3 заповів, ОСОБА_2
09 серпня 2018 року ОСОБА_2 звернулася до Шумської державної нотаріальної контори Тернопільської області з заявою про прийняття спадщини за заповітом після смерті ОСОБА_3 .
Висновком Київського Науково-дослідного експертно-криміналістичного центру Міністерства внутрішніх справ України, за наслідками проведеної у рамках кримінального провадження судово-почеркознавчої експертизи від 21 серпня 2019 року № 17-3/1354, встановлено, що підпис в центральній частині аркушу заповіту у відповідній графі з найменуванням «підпис», зареєстрованому у реєстрі за № 21, який посвідчено 19 грудня 2017 року секретарем виконкому Вузівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області Дударенко Д. М., виконано не ОСОБА_3 , а іншою особою.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу (пункт четвертий частини другої статті 389 ЦПК України).
Касаційна скарга містить підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 4 частини другої статті 389, пунктом 4 частини третьої статті 411 ЦПК України, а саме: суд установив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
Касаційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з такого.
Позиція Верховного Суду
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.
Відповідно до змісту статей 1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
Згідно з частиною другою статті 1257 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.
Необхідно враховувати, що як заінтересовані особи, повноважні пред'являти позовні вимоги про визнання заповіту недійсним відповідно до частини другої статті 1257 ЦК України, можуть розглядатися виключно особи, суб'єктивні спадкові права яких, що виникають відповідно до норм книги шостої ЦК України (спадкоємців за законом, спадкоємців за іншим заповітом, відказоодержувачів), порушені у зв'язку із вчиненням (складанням) недійсного (за їх твердженням) заповіту.
За правилами статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
Згідно зі статтею 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.
Право на заповіт, відповідно статті 1234 ЦК України, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.
Відповідно до вимог частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Частинами першою-п'ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.
Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Заповіт є правочином, а тому на нього поширюються загальні положення про правочини, якщо у книзі шостій ЦК немає відповідного правила.
Загальні вимоги до форми заповіту встановлено статтею 1247 ЦК України, якою передбачено, що заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення та має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу.
Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу. Заповіти, посвідчені особами, зазначеними у частині третій цієї статті, підлягають державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України.
Статтею 1257 ЦК України передбачено вичерпний перелік підстав для визнання заповіту недійсним.
Відповідно до статті 1257 ЦК України заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.
За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.
Недійсність окремого розпорядження, що міститься у заповіті, не має наслідком недійсності іншої його частини.
У разі недійсності заповіту спадкоємець, який за цим заповітом був позбавлений права на спадкування, одержує право на спадкування за законом на загальних підставах.
Отже, заповіт, як односторонній правочин, підпорядковується загальним правилам ЦК України щодо недійсності правочинів. Недійсними є заповіти:
1) в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі; 2) складені особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складання заповіту);
3) складені з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складання заповіту представником, відсутність у тексті заповіту дати, місця його складання тощо).
Відповідно до змісту наведених норм дійсним, тобто таким, що відповідає вимогам закону, є заповіт, який посвідчений уповноваженою особою, яка мала на це право в силу закону, відсутні порушення його форми та посвідчення, волевиявлення заповідача було вільним і відповідало його волі.
У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанцій, виходячи з того, що оспорюваний заповіт відноситься до оспорюваних правочинів, вважав позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
Колегія суддів не погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про задоволення позову з огляду на таке.
Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено (пункт 7.18 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19) звернула увагу на те, що такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом. Разом із цим суд може застосувати не встановлений законом спосіб захисту лише за наявності двох умов одночасно: по-перше, якщо дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, а по-друге, якщо дійде висновку, що задоволення викладеної в позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала про те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від ЗО січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц.
У справі, що яка є предметом касаційного розгляду, ОСОБА_1 звернулась із вимогою про визнання недійсним заповіту, посилаючись, зокрема на те, що спадкодавець не підписував оспорюваний заповіт, його умови не погоджував, його волевиявлення не було вільним.
У ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.
Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов'язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред'явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).
Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов'язків.
Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19) зазначено, що, якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.
Частиною першою статті 216 ЦК України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем (абзац 1 частини другої статті 1247 ЦК України).
До подібних правових висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 12 березня 2020 року у справі № 716/1051/17 (провадження № 61-40992св18), від 01 листопада 2023 року у справі № 730/624/20 (провадження № 61-5984св23).
У частини першій статті 1257 ЦК України передбачено, що заповіт, складений, зокрема з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.
У постанові від 27 листопада 2024 року у справі № 204/8017/17 (провадження № 61-29цс23) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що у випадку недійсності чи нікчемності правочину насамперед йдеться про юридичну кваліфікацію об'єктивно наявного та вираженого у певний спосіб волевиявлення суб'єкта права щодо виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин.
Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутність (підроблення) підпису сторони правочину, щодо якого передбачена обов'язкова письмова форма, за загальним правилом не свідчить про недійсність цього правочину, а вказує на дефект його форми та за відсутності підтвердження волевиявлення сторони на його укладення, свідчить про неукладеність такого правочину.
Разом із тим, правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом (частина перша статті 205 ЦК України).
Відповідно до абзацу першого частини другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Підпис на правочині, для якого визначено обов'язкову письмову форму, виконує функцію підтвердження волевиявлення сторони, зафіксованого у тексті цього правочину. При цьому підпис є обов'язковим атрибутом письмової форми правочину.
Відсутність підпису заповідача в заповіті свідчить про порушення вимог щодо форми заповіту.
Наявність у матеріалах справи висновку судово-почеркознавчої експертизи Київського Науково-дослідного експертно-криміналістичного центру Міністерства внутрішніх справ України від 21 серпня 2019 року № 17-3/1354, згідно з яким підпис в центральній частині аркушу заповіту у відповідній графі з найменуванням «підпис», зареєстрованому у реєстрі за № 21, який посвідчено 19 грудня 2017 року секретарем виконкому Вузівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області Дударенко Д. М., виконано не ОСОБА_3 , а іншою особою.
Оскільки у частині першій статті 1257 ЦК України передбачено, що заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми, є нікчемним, тому оспорюваний у цій справі заповіт від 19 грудня 2017 року є нікчемним в силу вимог закону.
З урахуванням наведеного, непідписання заповіту заповідачем свідчить, що заповіт складено з порушенням вимог щодо його форми, і відповідно до частини першої статті 1257 ЦК України це має наслідком його нікчемність.
З огляду на зазначене, висновки судів попередніх інстанцій про наявність підстав для визнання оспорюваного заповіту недійсним є помилковими, оскільки нікчемний правочин не може бути визнаний недійсним.
Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним заповіту.
У зв'язку з відмовою в позові з наведених вище підстав, Верховний Суд не перевіряє доводи сторін в частині висновку щодо недійсності заповіту, не підтверджує і не спростовує його, оскільки відповідний аналіз має бути зроблений в мотивувальній частині судового рішення в разі звернення позивача до суду з позовом, який відповідатиме належному способу захисту порушених прав, зокрема, при вирішенні спору щодо правових наслідків недійсного правочину.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.
Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду постановлені без додержання норм матеріального та процесуального права. За таких обставин, касаційна скарга підлягає задоволенню, судові рішення судів першої та апеляційної інстанції підлягають скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні вимог з підстав, викладених у цій постанові.
Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.
Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 30 грудня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 20 вересня 2023 року скасувати.
У задоволенні позову ОСОБА_1 до Дмитрівської сільської ради Бучанського району Київської області, ОСОБА_2 про визнання заповіту недійсним відмовити.
З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 30 грудня 2022 року та постанова Київського апеляційного суду від 20 вересня 2023 року втрачають законну силу.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийМ. Є. Червинська
Судді:А. Ю. Зайцев
Є. В. Коротенко
В. М. Коротун
М. Ю. Тітов