Номер провадження: 22-ц/813/1149/25
Справа № 522/8262/17
Головуючий у першій інстанції Домусчі Л.В.
Доповідач Драгомерецький М. М.
06.02.2025 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Драгомерецького М.М.,
суддів: Громіка Р.Д., Дришлюка А.І.,
при секретарі: Узун Н.Д.,
за участю: представника ТОВ «ДОБРОБУД ЛТД» - адвоката Чукітової В.В.,
переглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якої дії адвоката Лук'янова Альона Олександрівна на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 06 лютого 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ДОБРОБУД ЛТД», ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Приватного підприємства «Інвест-Прогрес», третя особа на стороні відповідача обслуговуючий кооператив «ПРЕСТИЖ-VII», про визнання недійсними договорів купівлі-продажу та додаткових угод, скасування свідоцтва про право власності на нерухоме майна та визнання права власності, -
05 травня 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «ДОБРОБУД ЛТД» (-далі ТОВ «ДОБРОБУТ» ЛТД) в особі директора Садчікова Ю.В., Обслуговуючого Кооперативу «Житлово-будівельний кооператив «ПРЕСТИЖ-VII» (-далі ОК ЖБК «ПРЕСТИЖ-VII» про визнання права власності, зобов'язання вчинити певні дії, який 07 червня 2019 року був остаточно змінений ОСОБА_1 , в інтересах якої дії адвоката Лук'янова Альона Олександрівна та представник позивача просила суд:
визнати недійсним Договір купівлі-продажу прав на новозбудоване майно №1/5-31 від 19.03.2010, укладений між ТОВ «ДОБРОБУД ЛТД» та ОСОБА_3 у вигляді квартири, будівельний номер АДРЕСА_1 ;
визнати недійсною Угоду від 2.12.2011 про заміну Сторони у Договорі купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно №1/5-31 від 19.03.2010, укладеної між ТОВ «ДОБРОБУД ЛТД», ОСОБА_3 та ОСОБА_2 ;
визнати недійсним Договір купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно №1/5-31 від 20.11.2013, укладений між ТОВ «ДОБРОБУД ЛТД» та ОСОБА_2 у вигляді квартири, будівельний номер АДРЕСА_2 ;
визнати недійсною Додаткову угоду від 26.12.2014 до Договору купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно №1/5-31 від 20.11.2013 укладену між «ДОБРОБУД ЛТД» та ОСОБА_2 ;
скасувати Свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 03.12.2015, видане на ім'я ОСОБА_2 , індексний номер 49015176 на квартиру за адресою: АДРЕСА_3 та визнати право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_3 за ОСОБА_1 (а.с. 86-93, т. 3).
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що 02 листопада 2005 року між ТОВ «ДОБРОБУТ ЛТД» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Прогресбуд» (-далі ТОВ «Прогресбуд» був укладений генеральний контракт на будівництво, відповідно до якого ТОВ «Прогресбуд» зобов'язалось в порядку та строки, передбачені контрактом здійснити будівництво багатоповерхового житлового комплексу із вбудованими приміщеннями обслуговування та підземним паркінгом, за адресою: АДРЕСА_4 . ТОВ «ДОБРОБУТ ЛТД» прийняло на себе зобов'язання від ТОВ «Інвест-Прогрес». Підтвердженням зазначеного є укладання угоди про прийняття зобов'язань між зазначеними сторонами від 17.04.2009 року. ТОВ «Добробуд ЛТД» фактично замінило ТОВ «Інвест-Прогрес» в якості боржника в відносинах щодо передачі паю. Додатковою угодою до договору №Г1/ЧП-70 про пайову участь у будівництві об'єкту нерухомого майна від 25.09.2007, ПП «Інвест-Прогрес» передало, а ТОВ «ДОБРОБУТ ЛТД» прийняло на себе усі зобов'язання по виконанню інвестиційного договору №Г1/ЧП-70 від 25.09.2007. Дана угода підписана уповноваженими особами цих підприємств та скріплена печатками цих підприємств. Згідно Генерального контракту на будівництво №ГП5/1-ГК-ПБ від 02.11.2005 ТОВ «Прогресбуд», як підрядник зобов'язалося для ТОВ «ДОБРОБУД ЛТД» за певну плату здійснити будівництво багатоповерхового жилого комплексу із вбудованими приміщеннями обслуговування й підземним паркінгом за адресою: АДРЕСА_4 . Також, 02 листопада 2005 року між ТОВ «ДОБРОБУД ЛТД» та ТОВ «Прогресбуд» був укладений договір №ГП5/1-ИД-ПБ про інвестування, згідно якого ТОВ «ДОБРОБУД ЛТД» зобов'язалося передати у власність інвестора ТОВ «Прогресбуд» об'єкти інвестування, а інвестор зобов'язався прийняти їх та сплатити за них інвестицію. Згідно умов цього договору, об'єктами інвестування є безумовні майнові права на новозбудоване майно квартири або приміщення, в багатоповерховому жилому комплексі, що повинен бути збудований за адресою: АДРЕСА_4 .
22 серпня 2006 року між ОСОБА_1 «Інвестор» та ПП «Інвест-Прогрес», ЄДРПОУ 34055471, в особі директора Коряченка Андрія Анатолійовича «Підприємство» було укладено Договір №Г1/ЧП-52 «Про інвестування» (далі-Договір). Відповідно до п. 1.1 Договору, останній укладається відповідно до ЗУ «Про інвестиційну діяльність» з метою отримання Інвестором прав на житло та отримання доходів Підприємством. За змістом, останній є договором купівлі-продажу майнових прав відповідно до Цивільного кодексу України, п. 1.2. Договору. Відповідно до п. 2 Договору, об'єктом будівництва є багатоповерховий жилий комплекс із вбудованими приміщеннями обслуговування й підземним паркінгом за адресою: АДРЕСА_4 . Новозбудоване майно-квартира, будівельний номер АДРЕСА_5 , розрахунковою площею 65,38 м.кв., що розташована на 5-му поверсі жилого будинку №1 об'єкту будівництва. Відповідно до п. 3 Договору, в порядку передбаченому Договором, Підприємство зобов'язується передати у власність Інвестора об'єкт інвестування, в даному випадку квартиру за будівельним АДРЕСА_6 об'єкту будівництва за адресою: АДРЕСА_7 , а Інвестор зобов'язується прийняти об'єкт інвестування і сплатити за нього Підприємству.
Відповідно до п. 5.1. Договору, розмір інвестиції становить 442 829, 50 грн, з яких 369 024, 58 грн, є вартість об'єкту інвестування, а 73 804, 92 грн складає ПДВ. Пункт 5.2. Договору передбачає порядок сплати інвестиційних внесків, зокрема строк сплати грошових коштів повинен бути здійснений протягом 10 (десяти) днів з моменту підписання Договору. На виконання п. п. 5.1.-5.2. Договору, інвестором ОСОБА_1 , 23 вересня 2006 року, на банківських рахунок Підприємства сплачений інвестиційний внесок у розмірі 420 000,00 грн, з призначенням платежу: оплата інвестиційного внеску, відповідно до Договору №Г1/ЧП-52 від 22.08.2006 та 28.08.2006, на банківський рахунок Підприємства сплачений наступний інвестиційний внесок у розмірі 22 829,50 грн, з призначенням платежу оплата інвестиційного внеску, відповідно до Договору № Г1/ЧП - 52 від 22.08.2006.
З наведеного вбачається виконання умов Договору, та взятих на себе зобов'язань Інвестора у повному обсязі, без прострочення сплати згідно п. 5.1. щодо розміру інвестиції у сумі 442 829, 50 грн у т.ч. ПДВ та п. 5.2 щодо з 10-ти денних строків оплати. Строк здачі об'єкту будівництва в експлуатацію та відповідно передачі інвестору ОСОБА_1 квартири, будівельний номер АДРЕСА_5 , було продовжено та встановлено в 4-му кварталі 2010 року.
Однак станом на момент звернення до суду з позовом, по завершенню будівництва та введенню будинку в експлуатацію, інвестору ОСОБА_1 квартира будівельний номер АДРЕСА_8 у власність так і не була передана.
Коли у 2014 році до Інвестора дійшла інформація від 3-х осіб про те, що будинок планують здати в експлуатацію, останній неодноразово звертався до керівників проекту, а саме до відділу продаж «Гагарін Плаза 1», ТОВ «ДОБРОБУТ ЛТД» як у усній так і письмовій формі, на тему, які дії потрібно вчинити для оформлення права власності. Жодної конкретної і зрозумілої інформації позивачкою отримано не було, а її письмові звернення були проігноровані. Наприкінці 2014 року позивачці стало відомо, що ТОВ «ДОБРОБУТ ЛТД» через підконтрольний першому Обслуговуючий кооператив «ЖБК «ПРЕСТИЖ-VII» почав вимагати від інвесторів плату додатково виявлених квадратних метрів». Як відомо інвестору саме в липні 2014 року була здійснена передача об'єкту будівництва обслуговуючому кооперативу. У липні 2015 року представником інвестора ОСОБА_1 був здійснений візит за передньою домовленістю у відділ продажу ЖК «Гагарін Плаза».
Відповідно до договору «Про інвестування» №Г1/ЧП - 52, на підставі якого ПП «Інвест-Прогрес» отримало кошти для розрахунку за однокімнатну квартиру за будівельним номером АДРЕСА_9 , здійснювати операції даного типу було надано ПП «Інвест-Прогрес» зі сторони ТОВ «Прогресбуд», а саме підприємство мало право укладати договори щодо продажу (відчуження), об'єкту інвестування на підставі договору №2/ЧП-Гаг 5/1 про інвестування від 03.05.2006 між ПП «Інвест-Прогрес» та ТОВ «Прогресбуд». В результаті припису даного договору між ТОВ «Прогресбуд» і ПП «Інвест-Прогрес» в безпосередній угоді між ОСОБА_1 і ПП «Інвест-Прогрес» є за змістом договір купівлі продажу майнових прав на вище згадану квартиру. При цьому ТОВ «Прогресбуд» був наділений правом продажу квартир та залучення коштів в порядку інвестування за Договором №ГП5/1-ИД-ПБ про інвестування від 02.11.2005.
Враховуючи, що ПП «Інвест-Прогрес» та ТОВ «Прогресбуд» не виконують взяті на себе зобов'язання, з метою захисту законних прав та інтересів ОСОБА_1 звернулась з даним позовом до суду.
18 жовтня 2017 року представника ОК «ЖБК «ПРЕСТИЖ-VII» - Сухорученко В.В., надав суду заперечення на позов, згідно яких просив відмовити в позовних вимогах до ОК «ЖБК «ПРЕСТИЖ-VII» в повному обсязі, посилаючись на те, що позивачка виконавши свої зобов'язання за Договором про інвестування, за умови повної оплати, отримує лише право вимоги від ТОВ «ДОБРОБУТ ЛТД» передачі безумовних майнових прав на квартиру будівельний номер АДРЕСА_5 розрахунковою площею 65,38 кв.м, розташовану на 5 поверсі жилого будинку №1 багатоповерхового жилого комплексу із вбудованими приміщеннями обслуговування й підземним паркінгом за адресою: АДРЕСА_4 по Акту приймання-передачі майнових прав. Позивачкою не надано суду жодних доказів, чому саме ОК «ЖБК «ПРЕСТИЖ VII» повинно виконати Договір №Г1/ЧП-52 від 22.08.2006, укладений позивачкою з ПП «Інвест-Прогрес», а тому посилання позивачки, що зобов'язання за договором інвестування має виконати ОК «ЖБК «ПРЕСТИЖ VII» замість ПП «Інвест-Прогрес», є безпідставними, так як не підтверджено жодними доказами. Крім того позивачкою не вказано яке само право чи інтерес позивачки порушено, оспорюється чи не визнано Кооперативом, вона наразі не є членом кооперативу та між нею та Кооперативом відсутні будь-які відносини зобов'язального характеру (а.с. 84-88 т. 2).
Протокольною ухвалою Приморського районного суд м. Одеси від 18 березня 2019 року задоволено клопотання представника позивачки - адвоката Лук'янової А.О., Суд прийняв заяву про зміну предмету позову та залучив у якості співвідповідача ОСОБА_2 , виключив ОК «ЖБК «ПРЕСТИЖ-VII» з кола відповідачів та залучив його у якості третьої особи без самостійних вимог.
31 травня 2019 року адвокат Чукітова Вікторія Віталіївна в інтересах ТОВ «ДОБРОБУД ЛТД» надала суду відзив на заяву про зміну предмету позову, згідного якого просили застосувати строки позовної давності та відмовити у задоволені позову в повному обсязі, посилаючись на те, що справа не містить жодних документів, які б свідчили про наявність договірних відносин між позивачкою та ТОВ «ДОБРОБУД ЛТД», також згідно матеріалів справи будь-які зобов'язання щодо передачі квартир за інвестиційними договорами виникли саме у ПП «Інвст-Прогерс», а не у ТОВ «ДОБРОБУД ЛТД». Також вважає, що позивачка під час укладання договорів інвестування з відповідачем ПП «Інвест-Прогерс» був введена в оману щодо дійсних прав забудовника земельної ділянки по АДРЕСА_19 у м. Одесі. Крім того, позов про визнання права власності може бути пред'явлений, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється чи не визнається іншими, чи якщо така особа втратила документ, який засвідчував право власності. Таким чином позивачка, не будучи ані власником квартири, ані власником майнових прав на квартиру, не може звертатись до суду з даним позовом, оскільки обраний неналежний спосіб захисту (а.с. 68-80 т. 3).
04 вересня 2019 року представник відповідача ОСОБА_2 - адвокат Рублевський А.П., надав суду заперечення на позовну заяву, згідно яких просив відмовити у задоволені позовних вимог, посилаючись на те, що позивачкою взагалі не доведено відповідність об'єкту який був оформлений на підставі Договору про пайову участь у будівництві від 28.03.2008 та квартирою АДРЕСА_10 , на яку громадянка ОСОБА_4 отримала Свідоцтво про право власності. Також вважає, що завершене будівництво не означає виникнення у власника прав власності на квартиру, а означає лише виникнення права на прийняття від юридичної особи акту приймання-передачі новозбудованого житла (а.с. 142-145 т. 3).
В судовому засіданні 08 грудня 2023 року представник позивачки ОСОБА_1 - адвокат Лук'янова А.О., просила суд задовольнити позов та пояснила, що позивачка 22 серпня 2006 року уклала інвестиційний договір з ПП «Інвест-Прогрес» за адресою: м. Одеса, АДРЕСА_20. Після здачі будинку в експлуатацію мали передати позивачці право власності на квартиру за будівельним АДРЕСА_5 за вищевказаною адресою, позивачка усе сплатила, однак квартиру їй не передали. ОСОБА_1 неодноразово зверталась до ТОВ «ДОБРОБУТ ЛТД» так як є встановлений у справі №1522/27917/12 факт. ТОВ «ДОБРОБУТ ЛТД» фактично будувало цей будинок, а кошти були сплачені ПП «Інвест-Прогрес». Також стало відомо, що на спірну квартиру також було укладено договір з ОСОБА_3 і потім вносились зміни до цього договору. Не має доказів, що ОСОБА_2 сплатила кошти та виконала умови інвестиційного договору. Є розпорядження Приморської районної адміністрації Одеської міської ради щодо зміни адреси, а саме зміна квартири АДРЕСА_11 . Вважає, що позивачка набула право власності на спірну квартиру, так як повністю сплатила за цю квартиру гроші, а у відповідача з'явився обов'язок перед позивачкою.
В судовому засіданні 08 грудня 2023 року представник ТОВ «ДОБРОБУТ ЛТД» - адвокат Чукітова В.В., просила суд відмовити у задоволені позову та пояснила, що вже п'ять років розглядається справа, позов є безпідставним, не має жодного доказу, що спірна квартира АДРЕСА_12 , тобто тою, у яку позивачка інвестувала. Є різниця у площі і доказів щодо здійснення доплати позивачкою не надано. Щодо твердження позивачки, що ОСОБА_2 можливо не була в України під час оформлення права власності, то дане твердження нічим не підтверджене та не є підставою даного позову. Наполягала, що позивачкою обраний невірний спосіб захисту. За позивачкою не було зареєстровано право власності на дану квартиру. У справі не було встановлено ідентичності майна та сплати позивачкою коштів, не спростовано добросовісність набуття права власності на ОСОБА_3 , та ОСОБА_2 , а це є обов'язок позивачки.
У судове засідання 06 лютого 2024 року з'явилися представник ОСОБА_1 - адвокат Лук'янова А.О., представник ТОВ «ДОБРОБУД ЛТД» - адвокат Чукітова В.В. Інші учасники справи про причини неявки суду не повідомили, були повідомлені належним чином. При цьому суд також враховує, що про розгляд справи обізнані належним чином, оскільки в минулих засіданнях представники ОК «ЖБК «ПРЕСТИЖ-VII» та ОСОБА_2 приймали участь.
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 06 лютого 2024 року у задоволені позову ОСОБА_1 до ТОВ «ДОБРОБУД ЛТД», ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ПП «Інвест-Прогрес», третя особа на стороні відповідача ОК ЖБК «ПРЕСТИЖ-VII», про визнання недійсними договорів купівлі-продажу та додаткових угод, скасування свідоцтва про право власності на нерухоме майна та визнання права власності, відмовлено.
В апеляційній скарзі позивачка ОСОБА_1 , в інтересах якої дії адвоката Лук'янова Альона Олександрівна просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове судове рішення про задоволення позову в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права.
ОСОБА_1 та представники ПП «Інвест-Прогрес», ОК ЖБК «ПРЕСТИЖ-VII» в судове засідання до апеляційного суду не з'явились, про розгляд справи повідомлені належним чином та завчасно, про що свідчать довідки про доставку судових повісток-повідомлень до електронного кабінету Електронного суду та рекомендовані повідомлення про направлення судових повісток.
Відповідач ОСОБА_3 та ОСОБА_2 судові повістки про виклик до суду неодноразово направлялись на всі відомі суду адресу місця їх проживання та реєстрації, яка вказана в Єдиному державному демографічному реєстрі.
Відповідачка ОСОБА_2 відповідно до ч. 11 ст. 128 ЦПК України повідомлялась про розгляд справи через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України. Відповідач, третя особа, свідок, зареєстроване місце проживання (перебування), місцезнаходження чи місце роботи якого невідоме, а також заінтересована особа у справах про видачу обмежувального припису викликаються до суду через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, яке повинно бути розміщене не пізніше ніж за десять днів, а у разі розгляду справи про видачу обмежувального припису - не пізніше 24 годин до дати відповідного судового засідання. З опублікуванням оголошення про виклик особа вважається повідомленою про дату, час і місце розгляду справи (ч. 11 ст. 128 ЦПК України).
Таким чином, оскільки відповідачам ОСОБА_2 , ОСОБА_3 судові повістки неодноразово направлялись листами рекомендованою кореспонденцією на всі відомі суду адресу місця їх проживання та реєстрації, та враховуючі, що ОСОБА_2 повідомлена про розгляд справи в апеляційному суді через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, апеляційний суд в достатній мірі виконав обов'язок щодо повідомлення відповідачів про дату, час та місце розгляду справи.
Окрім того, 05 лютого 2025 року від представника ОСОБА_1 - адвоката Лук'янової А.О. надійшло клопотання про відкладення розгляду справи, в обґрунтування кого зазначено, що адвокат не має можливості прибути в судове засідання, оскільки буде перебувати на судовому засіданні по кримінальні справі №521/979/25 о 15:00 год, у Малиновському районному суді м. Одеси, в якості захисника ОСОБА_9.,
Однак, розглянувши вищезазначене клопотання, колегія суддів приходить до висновку про недоцільність відкладення розгляду справи та вважає, що у задоволенні клопотання слід відмовити, оскільки на його підтвердження не надано достатніх доказів.
Згідно ст. ст. 13, 43 ЦПК України особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми процесуальними правами на власний розсуд. Особи, які беруть участь у справі, зобов'язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права та виконувати процесуальні обов'язки.
В рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» Європейський суд з прав людини вказав, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Право на доступ до правосуддя не є абсолютним, на цьому наголошує і Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях. Відтак в кожному випадку заявник при зверненні до суду повинен дотримуватися норм процесуального законодавства.
Також, прецедентна практика Європейського Суду з прав людини виходить з того, що реалізуючи п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких не допустити судовий процес у безладний рух. Правосуддя має бути швидким. Тривала невиправдана затримка процесу практично рівнозначна відмові в правосудді (Рішення Суду у справі «Жоффр де ля Прадель проти Франції» від 16 грудня 1992 року).
Так, апеляційний суд зазначає, що наданий адвокатом Лук'яновою А.О. знімок екрану з сайту Судової влади України підтверджує лише факт судового засіданні в Малиновському районному суді м. Одеси по кримінальні справі №521/979/25, яке призначене на 06.02.2025 о 15:00, обвинувачений ОСОБА_9., при цьому жодних доказів на підтвердження того, що адвокат Лук'янова А.О. є захисником ОСОБА_9., та дійсно має бути обов'язково присутня в даному засіданні, апеляційному суду не надано.
Відповідно до приписів ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги.
Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Крім того, Верховний Суд в постанові від 01 жовтня 2020 року по справі №361/8331/18 висловився, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з'явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. З врахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду.
Таким чином, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін у якнайскорішому розгляді справи, усвідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, та те, що сама по собі неможливість представника брати участь у судовому засіданні не є безумовною перешкодою для відкладення судового засідання, колегія суддів керуючись вимогами ч. 2 ст. 372 ЦПК України вважає можливим розглянути справу за відсутності учасників справи, які належним чином повідомлені про дату судового засідання.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи, наведені у апеляційній скарзі та у відзиві адвоката Чукітової Вікторії Віталіївни в інтересах відповідача ТОВ «ДОБРОБУТ ЛТД» на апеляційну скаргу, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_1 , в інтересах якої дії адвоката Лук'янова Альона Олександрівна задоволенню не підлягає, оскільки рішення суду постановлено з дотриманням норм матеріального та процесуального права.
У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
За загальними правилами статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом.
Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Статтями 316, 317, 319, 321 ЦК України визначено, що право власності - це право особи володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном на свій розсуд, але в межах, передбачених законом. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Власність зобов'язує, держава не втручається в здійснення власником права власності.
Розділ ІІІ ЦК України визначає перелік цивільних прав та їх правовий статус.
Згідно статті 177 ЦК України об'єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.
Річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки (стаття 179 ЦК України).
Майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки. Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами (стаття 190 ЦК України).
Захист майнових прав здійснюється у порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, захист майнового права здійснюється на загальних підставах цивільного законодавства.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання.
Згідно частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникає, зокрема, з договорів та інших правочинів, має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
Відповідно до статті 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно частини першої статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
За правилом статті 527 ЦК України боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.
Відповідно до статті 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Згідно статті 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені Законом, зокрема із правочинів і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із Закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Стаття 204 ЦК України регламентує принцип презумпції правомірності правочину, за змістом якого правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Правомірний правочин є підставою виникнення та підтвердженням наявності цивільних прав та обов'язків (частини 2 статті 11 ЦК України).
Відповідно до частин першої, другої статті 331 ЦК України право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Аналіз положень статті 331 ЦК України у системному зв'язку з нормами статей 177-179, 182 цього Кодексу, частини третьої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» дає підстави для висновку про те, що право власності на новостворене нерухоме майно як об'єкт цивільних прав виникає з моменту його державної реєстрації.
З правилами статті 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред'явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує його право власності.
Судом першої інстанції встановлено, що рішенням виконавчого комітету Одеської міської ради №546 від 14.09.2005 ТОВ «ДОБРОБУТ ЛТД» надана згода на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду, орієнтованою площею 1, 4854 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 , для багатоповерхового житлового комплексу із вбудованими приміщеннями обслуговування та підземним паркінгом ( а.с. 115 т. 1).
Також вбачається що рішенням виконавчого комітету Одеської міської ради №348 від 12.07.2005 було затверджено Договір на право забудови забудовнику - ТОВ «ДОБРОБУТ ЛТД» за адресою м. Одеса АДРЕСА_20 ( а.с. 109-113 т. 1).
На підставі рішення Одеської міської ради №4524-IV від 29.09.2005 між Одеською міською радою та ТОВ «ДОБРОБУТ ЛТД» було укладено договір оренди землі від 01.12.2005, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чапським А.Е. за №887, відповідно до якого ТОВ «ДОБРОБУТ ЛТД» прийняв в оренду земельну ділянку, загальною площею 14 854 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 (а.с. 117-122 т. 1).
Також 31 травня 2011 року між сторонами було укладено та нотаріально посвідчено Договір про внесення змін до Договору оренди землі на підставі рішення Одеської міської ради №746-VI від 29.04.2011 за яким п. 3.1. викладено, що Договір укладено терміном до 31 березня 2012 року, для подальшого проектування та будівництва багатоповерхового житлового комплексу із вбудованими приміщеннями обслуговування та підземним паркінгом та благоустрою території з організацією вуличного проїзду».
17 лютого 2006 року ТОВ «ДОБРОБУД ЛТД» було видано Дозвіл на виконання будівельних робіт №76/06 (а.с. 116 т. 1).
Також з витребуваних судом з ДАБІ в Одеській області документів вбачається, що ТОВ «ДОБРОБУД ЛТД» було надано 17.02.2006 та 01.07.2011 Дозвіл на виконання будівельних робіт (а.с. 163-165 т. 1)
Зазначене також підтверджується відповіддю ДАБІ України від 11.08.2017 (а.с. 74-75 т. 2).
Також суду було надано ксерокопію Договору №2/ЧП-Гаг5/1 про інвестування від 03.05.2006 укладеного між ТОВ «ПРОГРЕСБУД» (підприємство) та ПП «Інвест-Прогрес» (інвестор) (а.с. 33-36 т. 1).
Об'єкт будівництва- багатоповерховий житловий комплекс із вбудованими приміщеннями обслуговування й підземним паркінгом за адресою: АДРЕСА_4 . Підприємство має право укладати договори щодо продажу (відчуження) Об'єкту інвестування відповідно до Договору №ГП5/1-ИД-ПБ про інвестування від 02.11.2005 між ТОВ «ДОБРОБУД ЛТД» та ТОВ «Прогресбуд».
Згідно п. 3 Договору в порядку, передбаченому цим договором підприємство зобов'язується передати у власність Інвестора об'єкт інвестування, а Інвестор зобов'язується прийняти об'єкт інвестування і сплатити за нього Підприємству інвестицію. (а.с. 33-34 т. 1).
Також вбачається, що відповідно до сертифікату ІV №165140910391, що виданий 01 квітня 2014 року Державною архітектурно - будівельною інспекцією України, засвідчено відповідність закінченого будівництвом об'єкта проектній документації та підтверджує його готовність до експлуатації здано в експлуатацію багатоповерховий житловий комплекс з паркінгом за адресою: АДРЕСА_4 плато. Замовником об'єкта є ТОВ «ДОБРОБУТ ЛТД», генеральний підрядник ТОВ «Метроном» (а.с. 114 т. 1).
З витребуваної реєстраційної справи вбачається, що створено Обслуговуючий кооператив «ЖБК «ПРЕСТИЖ VII» та за протоколом від 15.05.2014 до складу членів кооперативу було також прийнято громадську організацію «Асоціація інвесторів «Гагарін Плаза» та згідно зміненої редакції Статуту від 15.06.2016 кооператив і створений для потреб його учасників, пов'язаних з багатоповерховим житловим комплексом з паркінгом за адресою: АДРЕСА_13 . (а.с. 42-56 т. 2).
На ухвалу суду ОК «ЖБК «ПРЕСТИЖ VII» повідомив, що у них відсутній технічний паспорт на житловий комплекс (а.с. 123 т. 2).
З відповіді Департаменту архівної справи та діловодства від 21.04.2021 вбачається, що розпорядження Приморської районної адміністрації ОМР №343 від 16.06.2014 про присвоєння поштової адреси на зберігання не надходило (а.с. 197 т. 4).
Судом встановлено, що 22 серпня 2006 року між ОСОБА_1 «Інвестор» та ПП «Інвест-Прогрес», ЄДРПОУ 34055471, в особі директора Коряченка Андрія Анатолійовича «Підприємство» було укладено Договір №Г1/ЧП - 52 «Про інвестування» (далі Договір) ( а.с. 11-15 т. 1).
Відповідно до п. 1.1 Договору, останній укладається відповідно до Закону України «Про інвестиційну діяльність» з метою отримання Інвестором прав на житло та отримання доходів Підприємством. За своїм змістом, останній є договором купівлі-продажу майнових прав відповідно до Цивільного кодексу України, п. 1.2. Договору.
Згідно п. 2 Договору, об'єктом будівництва є багатоповерховий жилий комплекс із вбудованими приміщеннями обслуговування й підземним паркінгом за адресою: АДРЕСА_4 . Новозбудоване майно- квартира, будівельний номер АДРЕСА_5 , розрахунковою площею 65,38 кв.м, що розташована на 5-му поверсі жилого будинку №1 об'єкту будівництва.
Відповідно до п. 3.1 Договору, в порядку передбаченому Договором, Підприємство зобов'язується передати у власність Інвестора об'єкт інвестування, в даному випадку квартиру за будівельним номером АДРЕСА_14 , а Інвестор зобов'язується прийняти об'єкт інвестування і сплатити за нього Підприємству.
Згідно п. 5.1. Договору, розмір інвестиції становить 442 829, 50 грн, з яких 369 024, 58 грн, є вартість об'єкту інвестування, а 73 804, 92 грн складає ПДВ.
Пункт 5.2. Договору передбачає порядок сплати інвестиційних внесків, зокрема строк сплати грошових коштів повинен бути здійснений протягом 10 (десяти) днів з моменту підписання Договору.
На виконання п. п. 5.1.-5.2. Договору, інвестором ОСОБА_1 , 23 вересня 2006 року, на банківських рахунок Підприємства сплачений інвестиційний внесок у розмірі 420 000,00 грн, з призначенням платежу: оплата інвестиційного внеску, відповідно до Договору №Г1/ЧП - 52 від 22.08.2006 та 28.08.2006, на банківський рахунок Підприємства сплачений наступний інвестиційний внесок у розмірі 22 829,50 грн, з призначенням платежу оплата інвестиційного внеску, відповідно до Договору №Г1/ЧП - 52 від 22.08.2006.
Також вбачається, що до ТОВ «Добробут ЛТД» 24 червня 2014 року звертався із заявою ОСОБА_5 на підставі довіреності про надання необхідних документів з метою отримання права власності на квартиру за договором від 28.08.2006 за №Г1/4П-52. (а.с. 21 т. 1). Аналогічні звернення також надходили і від позивачки 29 квітня 2015 року, 03 жовтня 2015 року, 18 травня 2015 року.
Також вбачається, що 12 січня 2006 року між ПП «Прогрес-Риелт» та громадянкою України ОСОБА_6 був укладений договір №Г 1/ПР-37 про інвестування. Відповідно до п. 3.1 вищезазначеного Договору, в порядку передбаченому Договором Підприємство (ПП «Прогрес-Риелт») зобов'язалося передати у власність Інвестора (громадянка ОСОБА_6 ) Об'єкт інвестування, а Інвестор зобов'язався прийняти об'єкт інвестування і сплатити за нього Підприємству інвестицію. Відповідно до п. 2 Договору про інвестування, Новозбудоване майно - квартира будівельний номер АДРЕСА_15 розрахунковою площею 93,40 кв.м, розташована на 19 поверсі жилого будинку №l Об'єкту будівництва. Об'єкт будівництва - багатоповерховий жилий комплекс із вбудованими приміщеннями обслуговування й підземним паркінгом за адресою: АДРЕСА_4 Відповідно до п. 5.1 Договору про інвестування, розмір інвестиції становить 475 905,69 грн, з яких 396 588,07 гривень з вартістю Об'єкту інвестування, а 79 317,62 грн складає ПДВ, проте даний договір не стосується предмету спору.
19 березня 2010 року між ТОВ «ДОБРОБУД ЛТД» та громадянином України ОСОБА_3 був укладений договір купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно №1/5-31 (а.с. 15-16 т. 3). Відповідно до Розділу 2 вищезазначеного договору, новозбудоване майно - квартира будівельний АДРЕСА_5 , на момент підписання цього Договору розрахунковою площею 76,10 кв.м, розташована на 5-му поверсі жилого будинку №1 Об'єкту будівництва.
Відповідно до Угоди від 29.12.2011 про заміну Сторони про заміну сторони у Договорі купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно №1/5-31 від 19.03.2010, яка була укладена між ТОВ «ДОБРОБУД ЛТД», громадянином України ОСОБА_3 та громадянкою України ОСОБА_2 , з моменту укладання цієї Угоди у Договорі купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно №1/5-31 від 19.03.2010 Сторона-1 (громадянин України ОСОБА_3 ) замінена на Сторону-2 (громадянка України ОСОБА_2 ). Відповідно до п. 2 вищезазначеної Угоди, з моменту її укладання до Сторони-2 переходять усі права та обов'язки Сторони-1 за Договором купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно №1/5-31 від 19.03.2010 у обсязі та на умовах, які існують на момент укладання. (а.с. 18 т. 3).
Відповідно до Додаткової угоди від 26.12.2014 до Договору купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно №1/5-31, укладеної між ТОВ «ДОБРОБУД ЛТД» та ОСОБА_2 , Сторони домовилися внести зміни у розділ 2 Терміни та викласти терміни «Об'єкт будівництва» та «Новозбудоване майно» у наступній редакції: «Об?єкт будівництва - багатоповерховий житловий комплекс з паркінгом, якому присвоєно поштову адресу: АДРЕСА_13 ». «Новозбудоване майно» - квартира АДРЕСА_10 , на момент підписання цього Договору розрахунковою площею - 73,80 кв.м, розташована на 5-му поверсі жилого будинку №1 Об'єкту будівництва. Право власності Інвестора на Новозбудоване майно виникає в порядку, визначеному законодавством України» (а.с. 19 т. 3).
Громадянка України ОСОБА_2 03 грудня 2015 року отримала Свідоцтво про право власності на нерухоме майно, індексний номер 49015176, серії НОМЕР_1 та Витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, запис про право власності 12350749 (а.с. 20 т. 3).
Відповідно до технічного паспорту від 13.11.2015 квартира АДРЕСА_10 складається із 1 житлової кімнати, розташованої на 5-му поверсі житлового будинку та має загальну площу 73,8 кв.м. Зазначене також підтверджується відзивом на позовну заяву (а.с. 202-205 т. 4).
Тобто судом встановлено що 19 березня 2010 року ОСОБА_3 у ТОВ «ДОБРОБУТ ЛТД» придбав майнові права на новозбудоване майно - квартиру будівельний АДРЕСА_5 , на момент підписання цього Договору розрахунковою площею 76,10 кв.м, потім 29 грудня 2011 року вказані права перейшли до ОСОБА_7 та 26 грудня 2014 року внесеними змінами до договору було змінено адресу об'єкта - на квартиру АДРЕСА_16 .
Підставою пред'явлення позовних вимог до ТОВ «ДОБРОБУТ ЛТД» позивачка вказує на ту обставину, що ТОВ «ДОБРОБУТ ЛТД» прийняло на себе зобов'язання від ТОВ «Інвест-Прогрес», а саме те що:
02 листопада 2005 року між ТОВ «ДОБРОБУТ ЛТД» та ТОВ «Прогресбуд» був укладений генеральний контракт на будівництво, відповідно до якого ТОВ «Прогресбуд» зобов'язалось в порядку та строки, передбачені контрактом здійснити будівництво багатоповерхового житлового комплексу із вбудованими приміщеннями обслуговування та підземним паркінгом, за адресою: АДРЕСА_4 .
Дана угода підписана уповноваженими особами цих підприємств та скріплена печатками цих підприємств. Згідно Генерального контракту на будівництво за №ГП5/1-ГК-ПБ від 02.11.2005 ТОВ «Прогресбуд» як підрядник, зобов'язалося для ТОВ «ДОБРОБУД ЛТД» за певну плату здійснити будівництво багатоповерхового жилого комплексу із вбудованими приміщеннями обслуговування й підземним паркінгом за адресою: АДРЕСА_4 .
02 листопада 2005 року між ТОВ «ДОБРОБУД ЛТД» та ТОВ «Прогресбуд» був укладений договір №ГП5/1-ИД-ПБ про інвестування, згідно якого ТОВ «ДОБРОБУД ЛТД» зобов'язалося передати у власність інвестора ТОВ «Прогресбуд» об'єкти інвестування, а інвестор зобов'язався прийняти їх та сплатити за них інвестицію.
Додатковою угодою до договору №Г1/ЧП-70 про пайову участь у будівництві об'єкту нерухомого майна від 25.09.2007, ПП «Інвест-Прогрес» передало, а ТОВ «ДОБРОБУТ ЛТД» прийняло на себе усі зобов'язання по виконанню інвестиційного договору №Г1/ЧП-70 від 25.09.2007.
Проте в ході розгляду справи, судом дані обставини не встановлено та ТОВ «ДОБРОБУТ ЛТД» їх заперечує.
Посилання на такі обставини в рішенні апеляційного суду Одеської області суду від 02 листопада 2015 року по справі №1522/27917/12 суд не може прийняти як належні, допустимі та достовірні докази відповідно до ст. 77-79 ЦПК України оскільки при розгляді тієї справи не брали участь позивачка, відповідачка ОСОБА_2 та таким рішенням суду не встановлено факт передачі ПП «Інвест-Прогрес» до ТОВ «ДОБРОБУТ ЛТД» зобов'язань та їх обсяг, а саме щодо новозбудованого майна - квартири, будівельний номер АДРЕСА_5 , розрахунковою площею 65,38 кв.м, що розташована на 5-му поверсі жилого будинку №1 об'єкту будівництва.
Таким чином не вбачається договірних відносин позивачки з ТОВ «ДОБРОБУД ЛТД».
Відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України в чинній редакції обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Позивач також обґрунтовує належність ТОВ «ДОБРОБУТ ЛТД», як відповідача по справі, актами податкових перевірок №550/23-20/33312704, №3647/23-1/33312704 від 04.04.2008 року, №4722/23-4/33312704 від 18.07.2011 року, №312/23-0301/32146472.
Необхідно вказати, що Верховний Суд України 7 липня 2015 року (справа №21-334а15) дійшов до висновку про те, що акт перевірки не є рішенням суб'єкта владних повноважень в розумінні ст. 17 КАС, не викликає виникнення будь-яких прав і обов'язків для осіб, робота (діяльність) яких перевірялися, тому його висновки не можуть бути предметом спору. Акт перевірки є носієм доказової інформації про виявлені контролюючим органом порушення вимог податкового, валютного та іншого законодавства суб'єктами господарювання, документом, на підставі якого приймається відповідне рішення контролюючого органу, а тому оцінка акту, в тому числі і оцінка дій посадових осіб контролюючого органу щодо його складання, виклад у ньому висновків перевірки, може бути надана судом при вирішенні спору про оскарження рішення, прийнятого на підставі такого акту.
У постанові Верховного суду України від 10 вересня 2013 року по справі №21-237а13 зазначено, що висновки, викладені у акті перевірки, не породжують обов'язкових юридичних наслідків.
Аналогічну позицію також висловлено Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду при розгляді справи №814/2124/14 від 17.07.2019, а саме: складання контролюючим органом акту перевірки не створюють для платника податків жодних правових наслідків у вигляді виникнення, зміни або припинення його прав та не породжують для нього будь-яких обов'язків.
Отже, Акт документальної перевірки фіскального органу - є носієм інформації і не породжує правових наслідків. Тому суд вважає, що вказаний доказ не є належним доказом та не підтверджує правонаступництво або договірних відносин щодо майнових прав на спірну квартиру між Приватним підприємством «Інвест-Прогрес»(ЄДРПОУ 34055471) та ТОВ «ДОБРОБУТ ЛТД».
Щодо посилань позивача ідентичності квартири за будівельним номером АДРЕСА_2 об'єкту будівництва (розрахункова площа 65, 38 кв.м) та квартири АДРЕСА_17 , на яку відповідачка ОСОБА_2 набула право власності 03 грудня 2015 року.
Суд звертає увагу на ту обставину, що договором купівлі-продажу майнових прав від 22.08.2006 визначено суб'єкта, який визначає остаточну розрахункову площу новозбудованого майна.
Представник відповідачки ОСОБА_2 в ході розгляду справи заперечував проти позову та зазначав, що ці об'єкти є різними.
Судом встановлено, що квартира АДРЕСА_10 дійсно також розташована на 5 поверсі, проте має інші технічні параметри, як згідно Угоди від 29.12.2011 про заміну Сторони у Договорі купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно №1/5-31 від 19.03.2010 (заг. пл. 76,10 кв.м), так і згідно свідоцтва про право власності та технічного паспорту (заг. пл. 73, 80 кв.м).
Відповідно до Висновку експерта судової будівельно-технічної експертизи №21-699 від 16.09.2023 судом встановлено, що прибуття та доступ до об'єкту дослідження не забезпечувався, дослідження проводиться на підставі матеріалів справи та результатів зіставлення матеріалів цивільної справи наданих на дослідження з вимогами нормативно-технічних досліджень, методичних рекомендацій та іншої рекомендованої літератури, а тому визначити чи є квартира АДРЕСА_18 одним і тим самим об'єктом нерухомості зазначеним в інвестиційному договорі №Г1/4-52 від 22.08.2006, а саме квартирою із будівельним АДРЕСА_2 багатоповерхового житлового комплексу із вбудованими приміщеннями обслуговування й підземним паркінгом за адресою: АДРЕСА_4 не надається можливим (а.с. 11-17 т. 5).
Відповідно до експертної оцінки №1-042-ЕО від 28.11.2023 щодо аналізу технічної документації у частині архітектурно-будівельних рішень багатоповерхового житлового комплексу із паркінгом за адресою: АДРЕСА_13 та квартири АДРЕСА_10 , розташованої у цьому ж комплексі на 5-мі поверсі головного інженера ОСОБА_8 суд вбачає, що доступ до внутрішньої частини квартири АДРЕСА_10 не проводився, однак ідентифікація на підставі наданої документації була виконана повністю. Квартири АДРЕСА_10 та будівельний АДРЕСА_5 , згідно наданої технічної документації, мають спільні унікальні ознаки, а тому з технічної точки зору план квартири з будівельним номером №31 від 21.08.2006 на 5-му поверсі жилого будинку АДРЕСА_7 багатоповерхового житлового комплексу із вбудованим приміщеннями обслуговування й підземним паркінгом за адресою: АДРЕСА_4 може бути первісним (ескізним) варіантом продажного плану квартири АДРЕСА_17 (а.с. 119-144 т. 5). Із зазначеного висновку спеціаліста не вбачається які обставини встановлює цей доказ. Суд також зауважує, що даний спеціаліст не є судовим експертом та не був попереджений про кримінальну відповідальність.
Відповідно до ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Суд також вважає що наданий представником позивача такий доказ (експертна оцінка) не є належним та допустимим доказом, оскільки за ст. 106 ЦПК України, передбачено можливість проведення експертизи на замовлення учасників справи та згідно ст.78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Позивач обґрунтовує правові підстави свого позову зокрема ст. ст. 5, 16, 328, 331, 334, 392 ЦК України, Закон України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні», Закон України «Про інвестиційну діяльність».
Суд вбачає, що позивачка уклала Договір про інвестування з ПП «Прогрес-Інвест» згідно Закону України «Про інвестиційну діяльність».
Відповідно до вказаного п. 3 договору ПП «Прогрес-Інвест» зобов'язувався передати позивачці у власність об'єкт інвестування, в даному випадку квартиру за будівельним АДРЕСА_14 , а Інвестор зобов'язується прийняти об'єкт інвестування і сплатити за нього Підприємству.
Судом не встановлено факту передачі позивачці об'єкту інвестування шляхом укладання Акту-прийому передачі.
З аналізу Цивільного кодексу України, законів «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», «Про основи містобудування», «Про регулювання містобудівної діяльності», Закону України «Про інвестиційну діяльність» бачимо, що особа стає власником новоствореного об'єкта нерухомості після завершення його будівництва, прийняття нерухомого майна в експлуатацію та державної реєстрації. Таким чином, право власності на новостворене нерухоме майно як об'єкт цивільних прав виникає з моменту його державної реєстрації. Однак варто звернути увагу, що державна реєстрація не є способом набуття права власності - це лише засіб підтвердження факту набуття речових прав на нерухоме майно (постанова Верховного Суду від 24.01.2020 у справі №910/10987/18).
Так, із положень ч. 1 ст. 81 ЦПК України, зокрема вбачається, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог.
Отже, суд вважає недоведеними твердження позивачки, що вищевказана квартира із будівельним номером АДРЕСА_5 , яка визначена договором купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 22 серпня 2006 року, є тим самим нерухомим майном-квартирою АДРЕСА_10 , яке ОСОБА_2 оформила за собою на праві власності.
Щодо вирішення питання про визнання недійсними договорів суд виходить з наступного.
Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК України, на момент вчинення правочину. Відповідно до ст. 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
У відповідності до ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Згідно ч. 2 ст. 656 ЦК України предметом договору купівлі-продажу можуть бути майнові права. До договору купівлі-продажу майнових прав застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає із змісту або характеру цих прав.
Позивачкою не доведено факт її перебування із ТОВ «ДОБРОБУТ ЛТД» у зобов'язальних відносинах щодо квартири будівельний номер АДРЕСА_5 та не доведено, що оскаржувані правочини не відповідають вимогам встановленим ст. 203 ЦК України, іншим вимогам закону або порушують її законні права та інтереси. Тому не підлягають задоволенню вимоги про визнання недійсним правочинів та скасування свідоцтва про право власності.
Щодо позовної вимоги про визнання недійсним Договору купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно №1/5-31 від 20.11.2013, який укладений між ТОВ «ДОБРОБУД ЛТД» та ОСОБА_2 у вигляді квартири, будівельний номер АДРЕСА_2 , то суд не вбачає будь-яких підстав для їх задоволення, оскільки позивачкою не надано будь-яких доказів щодо наявності такого договору.
Щодо вимоги про визнання права власності на квартиру.
Майнове право, яке можна визначити як «право очікування», є складовою частиною майна як об'єкта цивільних прав. Майнове право - це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна, та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому.
Захист майнових прав здійснюється в порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, захист майнового права здійснюється на загальних підставах, визначених цивільним законодавством.
Згідно з нормами ЦК України до первинного способу набуття права власності, зокрема, належить набуття права власності на новостворену річ (в тому числі, на об'єкт незавершеного будівництва), на яку раніше не було і не могло бути встановлене нічиє право власності (ст. 331 ЦК України).
Таким чином, підставою первинного способу набуття права власності є правопороджуючі юридичні факти, а для похідного - правовідносини, які виникли на підставі відповідних юридичних фактів.
Порядок оформлення права власності на об'єкт інвестування після його прийняття в експлуатацію чітко визначений законодавством. Відповідно до ст. 328 ЦК набуття права власності- це юридичний склад, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на певні об'єкти. Ч. 1 ст. 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
Положеннями ч. 2 ст. 328 ЦК України встановлюється презумпція правомірності набуття права власності, котра означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше не встановлено в судовому порядку або незаконність набуття права власності прямо не випливає із закону. Таким чином, факт неправомірності набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а правомірність набуття права власності включає в себе законність і добросовісність такого набуття.
Право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Переданням майна вважається вручення його набувачеві, зокрема, на об'єкти нерухомості, права на які підлягають державній реєстрації.
Статтею 331 ЦК України встановлено загальне правило, відповідно до якого право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації прав на нерухоме майно після завершення будівництва та прийняття його в експлуатацію.
Право власності у набувача за договором відповідно до ч. 4 ст. 334 ЦК України виникає з дня державної реєстрації (ст. 182 ЦК України), а не в момент фактичного передання майна або в будь-який інший момент, визначений угодою сторін.
Для набуття набувачем права власності на майно передбачена наявність таких складових: укладення договору (в передбачених ст. ст. 208, 209 ЦК України випадках - нотаріальне посвідчення або письмова форма); виконання договору та у визначених законом випадках - державна реєстрація.
При цьому сторони договору вправі встановити додаткові (відкладальні або скасувальні) умови, а при переході права власності на рухомі речі - самостійно визначати момент переходу права власності.
Тобто, укладаючи договір купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 22.08.2006, позивачка отримала обмежене речове право, за яким вона, як власник цього права, наділена певними, але не всіма правами власника майна, та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно в майбутньому.
Судове рішення за загальним правилом не є підставою виникнення права власності. Відповідно до ч. 5 ст. 11 ЦК України цивільні права можуть виникати з рішення суду лише у випадках, встановлених актами цивільного законодавства. Ні зазначеними вище нормами, ні нормою ст. 331 ЦК України не передбачено виникнення права власності на новостворений об'єкт нерухомості на підставі судового рішення.
Отже, порядок оформлення права власності на об'єкт інвестування після прийняття такого об'єкта в експлуатацію визначено відповідними нормами.
Відповідно до ст. 392 ЦК України особа має право звернутися до суду з позовом про визнання права власності: якщо це право оспорюється або не визнається іншими особами (за умови, що позивач не перебуває з цими особами у зобов'язальних відносинах, оскільки права осіб, які перебувають у зобов'язальних відносинах, повинні захищатися за допомогою відповідних норм інституту зобов'язального права); у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Передумовою для застосування ст. 392 ЦК України є відсутність іншого, окрім судового, шляху для відновлення порушеного права.
Саме до таких висновків прийшла ВП ВС у постанові від 18.12.2019 року справа №522/1029/18.
Беручи до уваги, що моментом виникнення майнових прав, а саме суб'єктивних прав учасників правовідносин, пов'язаних з володінням, користуванням і розпорядженням майном, є момент набуття права власності, яке позивачкою на спірну квартиру(квартира АДРЕСА_10 ) у встановленому законом та договором порядку не було набуте, вимоги позивачки щодо визнання її власником квартири не ґрунтуються на законі.
Крім того, в матеріалах справи відсутні будь-які докази, щодо того, що інтереси позивачки порушують саме оскаржувані договори. При цьому відсутні докази, що будь-яке невиконання договору купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 22.08.2006 зумовлено саме укладанням ТОВ «ДОБРОБУТ ЛТД» вказаних договорів купівлі-продажу майнових прав з ОСОБА_3 і ОСОБА_2 ..
На підставі вищевикладеного суд дійшов висновку про недоведеність позивачем наявності у неї майнового права на спірну квартиру (№76), а тому позовні вимоги не підлягають задоволенню.
Виходячи з вищевикладеного суд вважає, що позивачем обрано неправильний спосіб захисту, оскільки ПП «Прогрес-Інвест» не є забудовником, проте є стороною за укладеним з позивачкою договором, за яким отримав зазначені в ньому відповідну суму коштів, а тому буде ефективним способом захисту звернення до суду з позовом про стягнення вказаних коштів до належного відповідача ПП «Прогрес-Інвест» та завданих їй збитків.
Посилання адвоката Лук'янової Альони Олександрівни в інтересах ОСОБА_1 в апеляційній скарзі на те, що рішення суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим, оскільки суд безпідставно не врахував, що позивачка як власник спірної квартири має право витребувати своє майно від відповідача, який заволодів майном незаконно, не приймаються до уваги за таких підстав.
Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Необхідність визнання обов'язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Так, вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 28-36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).
У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94, Серія A, №303-A, параграф 29).
Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року).
Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства - обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, №303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
У рішенні від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France) ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.
Основною складовою права на суд є право доступу до суду в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутися до суду для вирішення певного питання і що з боку держави не повинні чинитися правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.
У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово наголошував на тому, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 розділу І Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак суд повинен прийняти в останній інстанції рішення про дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати статті 6 розділу І Конвенції, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами й поставленою метою (див. рішення від 12 липня 2001 року у справі «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адамс ІІ проти Німеччини»).
В рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Плахтєєв та Плахтєєва проти України» від 12 березня 2009 року (остаточне 12 червня 2009 року) за заявою №20347/03 у §35 зазначено, що, «…. якщо доступ до суду обмежено внаслідок дії закону або фактично, Суд має з'ясувати, чи не порушило встановлене обмеження саму суть цього права і, зокрема, чи мало воно законну мету, і чи існувало відповідне пропорційне співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою (див. рішення у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom) від 28 травня 1985 року, серія А, №93, сс. 24-25, п. 57)».
Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17 березня 2011 року (остаточне - 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»)
Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Частиною 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
За змістом статей 12 та 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Верховний Суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.
Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов'язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.
За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача».
Колегія суддів вважає, що ні в суді першої інстанції та ні в суді апеляційної інстанції позивачкою ОСОБА_1 не доведено належним чином обґрунтованість підстав позову, в тому, що відповідачка ОСОБА_2 неправомірно набула право власності на спірну квартиру, що є підставою для повернення майна позивачу.
Так, стаття 331 ЦК України визначає загальне правило, відповідно до якого право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації прав на нерухоме майно після завершення будівництва та прийняття його в експлуатацію.
Право власності у набувача за договором відповідно до ч. 4 ст. 334 ЦК України виникає з дня державної реєстрації (ст. 182 ЦК України), а не в момент фактичного передання майна або в будь-який інший момент, визначений угодою сторін (п. 93 Постанови ВП ВС від 18 грудня 2019 року у справі №522/1029/18).
За правилами статті 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред'явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує її право власності.
Тобто, стаття 392 ЦК України, в якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах (Постанова КГС ВС від 21.03.2019 №909/175/18).
У постановах Верховного Суду України від 18 лютого 2015 року №6-244цс14, від 24 червня 2015 року №6-318цс15, від 10 лютого 2016 року №6-2124цс15 висловлена правова позиція, відповідно до якої частиною першою статті 328 ЦК України висловлено правові висновки, що право власності набувається на підставах, які не заборонені законом, зокрема із правочинів. Стаття 331 ЦК України встановила загальне правило, відповідно до якого право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації прав на нерухоме майно після завершення будівництва та прийняття його в експлуатацію. За правилами статті 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред'явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує його право власності. Таким чином, ураховуючи, що відповідно до статті 328 ЦК набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на певні об'єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, чи у який передбачений законом спосіб позивачка набула права власності на спірний об'єкт та чи підлягає це право захисту у порядку, передбаченому статтею 392 ЦК України».
Усуваючи розбіжності у застосуванні норм матеріального права, а саме, статей 16, 215, 216, 876 ЦК України, Верховний Суд України у постанові від 30 березня 2016 року у справі №6-265цс16, виходив з того, що «на підставі статті 190 ЦК України майном вважається не лише окрема річ чи сукупність речей, а також майнові права. Майнові права є неспоживною річчю і визнаються речовими правами.
Майнові права на нерухомість, що є об'єктом будівництва (інвестування), не вважаються речовими правами на чуже майно, тому що об'єктом цих прав є не чуже майно, а також не вважаються правом власності, оскільки об'єкт будівництва (інвестування) не існує на момент встановлення іпотеки, а тому не може існувати й право власності на нього.
Отже, майнове право, яке можна визначити як «право очікування», є складовою частиною майна як об'єкта цивільних прав. Майнове право - це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому.
Таким чином, майнове право, яке є предметом договору підряду, - це обумовлене право набуття в майбутньому права власності на нерухоме майно (право під відкладальною умовою), яке виникає тоді, коли виконані певні, але не всі правові передумови, необхідні й достатні для набуття речового права».
Судом першої інстанції правильно встановлено, що 22 серпня 2006 року між ОСОБА_1 «Інвестор» та ПП «Інвест-Прогрес», ЄДРПОУ 34055471, в особі директора Коряченка Андрія Анатолійовича «Підприємство» було укладено Договір №Г1/ЧП-52 «Про інвестування» (а.с. 11-15 т. 1).
Відповідно до п. 3.1 Договору, в порядку передбаченому Договором, Підприємство зобов'язується передати у власність Інвестора об'єкт інвестування, в даному випадку квартиру за будівельним номером АДРЕСА_14 , а Інвестор зобов'язується прийняти об'єкт інвестування і сплатити за нього Підприємству.
Проте, в судовому засіданні позивачем не доведено належним чином, що наявність договірних відносин між нею та відповідачем ТОВ «ДОБРОБУД ЛТД».
За таких обставин, суд першої інстанції обґрунтовано виходив, що у відповідача ТОВ «ДОБРОБУД ЛТД» не виникло зобов'язання передати позивачці об'єкт інвестування - квартиру за будівельним номером АДРЕСА_14 .
Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК України, на момент вчинення правочину.
Відповідно до статті 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно виходив, що позивачем не доведено, що оскаржувані правочини не відповідають вимогам, встановленим статтею 203 ЦК України, іншим вимогам закону або порушують його законні права та інтереси, що узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі №522/1029/18 (провадження №14-270цс19).
Матеріалами справи не встановлено, що позивачка ОСОБА_1 набула права власності на спірне майно у встановленому законом порядку.
Так, у постанові від 15 грудня 2021 року в справі №522/3885/19 (провадження №61-10952св21) з посиланням на постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 вересня 2021 року у справі №359/5719/17 Верховний Суд зробив висновок, що: «Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Відтак можливість задоволення вимоги про визнання недійсним правочину завжди залежить від фактичних обставин справи та порушеного права, за захистом якого звернувся позивач, отже, за обставинами справи не може вважатися ефективним способом захисту. Тому позовні вимоги позивача про визнання недійсними договору про резервування об'єкта нерухомості, договору про купівлю-продаж цінних паперів, акту пред'явлення пакета облігацій до погашення, акту про погашення пакета облігацій, акту приймання-передачі майнових прав на квартиру, свідоцтва про право власності на квартиру, в разі їх задоволення не призведуть до поновлення майнової сфери позивачки, зокрема до набуття нею права власності на спірну квартиру чи до введення її у володіння квартирою, а тому є неефективними і задоволенню не підлягають. Разом з тим, за умови виконання інвестором власних зобов'язань за інвестиційним договором після завершення відповідно до вимог закону будівництва об'єкта інвестування у інвестора виникають права, тотожні праву власності, а відтак інвестор може ставити питання про витребування такої житлової нерухомості від інших осіб, які нею незаконно заволоділи. Отже, інвестор наділений правами, тотожними правам власника нерухомого майна, пов'язаними зі створенням об'єкта нерухомого майна, а тому в разі порушення його речових прав він має право на звернення до суду за їх захистом шляхом пред'явлення позову про визнання за ним його майнових прав та витребування своєї власності з незаконного володіння іншої особи».
Отже, ефективним способом захисту порушеного права ОСОБА_1 , яка посилалася на порушення своїх прав як пайовика, який у повному обсязі сплатив пайовий внесок, є саме звернення до суду з вимогою про витребування квартири на свою користь.
Тому, суд першої інстанції правильно виходив, що у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання правочинів недійсними, скасування свідоцтва про право власності на майно, визнання права власності необхідно відмовити з огляду на обрання позивачем неефективних способів захисту.
Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
Концепція «майна» в розумінні статті 1 Першого протоколу має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві. Певні права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися правом власності, а отже, і «майном».
Предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
Втручання держави у право на мирне володіння майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм та не суперечити принципам верховенства права.
Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу держави у право на мирне володіння майном, за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення ЄСПЛ від 23 листопада 2000 року у справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить «суспільний інтерес» (рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2004 року у справі «Трегубенко проти України»).
Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності», як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, ЄСПЛ визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.
За обставинами цієї справи, враховуючи всі наведені вище принципи, колегія суддів вважає, що позбавлення відповідачки ОСОБА_2 спірної квартири, становитиме непропорційне втручання у право на мирне володіння майном, що є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки позивачем не доведено, що таке втручання не порушить справедливого балансу інтересів, а саме: позитивні наслідки вилучення спірного майна для захисту інтересів позивача є більш важливими, ніж дотримання права відповідачки ОСОБА_2 , яка набула права власності на спірну квартиру правомірно.
Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17 березня 2011 року (остаточне - 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»).
Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, роз'яснення Верховного Суду України, правові висновки Верховного Суду України, правові висновки Верховного Суду, застосовуючи Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, з'ясовуючи наведені обставина справи, що мають значення для правильного вирішення спору, наявні у справі докази, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано виходив, що у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання правочинів недійсними, скасування свідоцтва про право власності на майно, визнання права власності необхідно відмовити з огляду на обрання позивачем неефективних способів захисту.
Задоволення позовних вимог призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод, оскільки в такому випадку на відповідачку ОСОБА_2 буде покладено індивідуальний та надмірний тягар внаслідок втручання держави у мирне володіння майном позивачем.
Позивачка ОСОБА_1 має право на захист свого права у випадку порушення його відповідачем, у даному випадку в судовому засіданні встановлено, що відповідачі не порушили його прав та законних інтересів. Тому у відповідності до ст. ст. 15, 16 ЦК України його права не підлягають судовому захисту.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14.
Отже, суд першої інстанції всебічно, повно та об'єктивно з'ясував обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, дослідив в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», дав їм правильну оцінку та правильно виходив з того, що є законні підстави для відмови у задоволенні позову.
Інших правових доводів апеляційна скарга не містить.
У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28.10.2010, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції (див. вище пункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв'язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)».
Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи.
Тому, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про задоволення позову в повному обсязі немає.
Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 2 ч. 1 ст. 374, ст. 376, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої дії адвоката Лук'янова Альона Олександрівна залишити без задоволення, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 06 лютого 2024 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції.
Повний текст судового рішення складено: 18 лютого 2025 року.
Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький
Р.Д. Громік
А.І. Дришлюк