Справа № 127/31043/24
Провадження №11-кп/801/201/2025
Категорія: крим.
Головуючий у суді 1-ї інстанції: ОСОБА_1
Доповідач: ОСОБА_2
14 лютого 2025 року м. Вінниця
Вінницький апеляційний суд у складі:
головуючого судді ОСОБА_2
суддів: ОСОБА_3 , ОСОБА_4
при секретарі судового засідання ОСОБА_5
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вінниці в режимі відеоконференції апеляційні скарги захисника ОСОБА_6 в інтересах ОСОБА_7 , засудженого ОСОБА_7 на ухвалу Вінницького міського суду Вінницької області від 27.11.2024 року про відмову у задоволенні заяви засудженого ОСОБА_7 про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання,
за участю сторін провадження:
прокурора: ОСОБА_8
захисника: ОСОБА_6
засудженого: ОСОБА_7
Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 27.11.2024 року у задоволенні заяви засудженого ОСОБА_7 про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, на підставі ст. 81 КК України за вироком Київського обласного суду від 12.03.1999 року відмовлено.
Захисник ОСОБА_6 в інтересах ОСОБА_7 подав апеляційну скаргу, просив ухвалу Вінницького міського суду Вінницької області від 27 листопада 2024 року,
якою було відмовлено в клопотанні засудженого до довічного позбавлення ОСОБА_7 про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання за вироком Київського обласного суду від 12 березня 1999 року скасувати, постановити нову ухвалу, якою клопотання засудженого до довічного позбавлення волі ОСОБА_7 про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання задоволити.
Засуджений ОСОБА_7 подав апеляційну скаргу, просив ухвалу Вінницького міського суду Вінницької області від 27 листопада 2024 року, скасувати, постановити нову ухвалу, якою застосувати відносно нього умовно-дострокове звільнення від відбування покарання.
Вимоги апеляційної скарги захисника мотивовано тим, що на даний час засуджений до довічного позбавлення волі ОСОБА_7 , відбув більше 27 років позбавлення волі.
За цей час свої трудом та своєю бездоганною поведінкою в місцях позбавлення волі засуджений ОСОБА_7 , довів суспільству про те, що має право на умовно- дострокове звільнення від відбування покарання.
Крім цього, засуджений ОСОБА_7 , в місцях позбавлення волі навчався, самовдосконалювався і прикладав чимало зусиль, щоб виправитись та змінити себе на краще що було в його житті на момент вчинення ним кримінального правопорушення. Його характеристика з особової справи засвідчує той факт що всі його зусилля не були марними і він в скоєному щиро розкаявся, став на шлях виправлення і засудив свій протиправний вчинок та зробив для себе відповідні висновки.
Такий тривалий термін ув'язнення зробив для нього прогресивні висновки щодо виправлення, а також змінив його ставлення до життя в цілому, а тому подальше його тримання в місцях позбавлення волі приводять до невиправданості його подальшого ув'язнення, оскільки для цього відсутні обґрунтовані пенологічні підстави.
У відповідності до практики Європейського Суду з прав людини, якщо для продовження довічного ув'язнення особи більше не має пенологічних підстав, то її подальше тримання в суперечитиме статті 3 Конвенції та відповідно суперечить статті 3 Конвенції та ст. 28 Конституції України.
Вимоги апеляційної скарги засудженого мотивовано тим, що 28 жовтня 2021 року Європейський суд із прав людини ухвалив рішення щодо довічно засуджених (справа «Banesok and Laszlo Magyar (№ 2) проти Угорщини», заяви № 52374/15та 53364/15). На думку високих суддів, прохання про дострокове звільнення має розглядатися не пізніше ніж через 25 років після винесення вироку про довічне ув'язнення з наступними періодичними переглядами.
Цим рішенням Європейський суд із прав людини встановив межу, яка не може перевищувати понад 25 років для довічно ув'язнених, щоб вони мали право подати на дострокове звільнення, тобто через 25 років суд може звільнити з-під варти довічно ув'язнену людину, якщо її показники відповідатимуть встановленим критеріям для такого звільнення.
На сьогодні строк перебування в ув'язненні ОСОБА_7 становить майже 27 рік, відповідно до речення 2 ч. 4.1 рішення Конституційного Суду України № 6 р(ІІ)/2021 від 16.09.2021, заміна невідбутої частини покарання у вигляді довічного позбавлення волі більш м'яким покаранням не має бути передумовою умовно-дострокового звільнення, тому посилається на ряд рішень ЄСПЛ, та урахуванням отриманих заохочень від адміністрації установи, позитивної характеристики, просить застосувати до нього умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, на підставі ст. 81 КК України.
Заслухавши суддю-доповідача, учасників судового провадження, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга захисника, апеляційна скарга засудженого не підлягають задоволенню з таких підстав.
Відповідно до ч. 1 ст. 404 КПК України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення в межах апеляційних скарг.
Згідно ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим та вмотивованим.
Перевіряючи в апеляційному порядку ухвалу суду першої інстанції, судом апеляційної інстанції встановлено, що зазначені вимоги закону судом дотримані.
Висновки суду про відмову у задоволенні клопотання засудженого до довічного позбавлення волі ОСОБА_7 про звільнення його від подальшого відбування покарання у виді довічного позбавлення волі є обґрунтованими.
Приймаючи рішення, суд першої інстанції з'ясував питання розуміння ОСОБА_7 альтернативного порядку заміни покарання у виді довічного позбавлення волі на строкове покарання, передбачене ст. 82 КК України, з'ясував всі обставини, з урахуванням практики ЄСПЛ, норм матеріального та процесуального права, дійшов висновку щодо відмови у задоволенні клопотання.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_7 засуджений вироком Київського обласного суду від 12.03.1999 за ч. 3 ст. 140, ч. 2 ст. 140, п. п. «е», «ж», «і», «з» ст. 93, ч. 2 ст. 145, ст. 42 КК України до покарання у вигляді смертної кари - розстрілу з конфіскацією всього належного йому на праві індивідуальної власності майна.
Ухвалою Верховного Суду України від 29.07.1999 вирок Київського обласного суду від 12.03.1999 щодо ОСОБА_7 залишено без змін та, згідно розпорядження, вказаний вирок набрав законної сили 29.07.1999.
Постановою Київського обласного суду від 14.06.2000 засудженому ОСОБА_7 за вироком Київського обласного суду від 12.03.1999 основне покарання у вигляді смертної кари замінено на довічне позбавлення волі, з утриманням в тюрмі суворого режиму.
На даний час засуджений ОСОБА_7 відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі.
Доводи сторони захисту щодо звільнення ОСОБА_7 від подальшого відбування покарання у виді довічного позбавлення волі на підставі рішення Європейського суду з прав людини у справі «Bancsok and Laszlo Magyar (№ 2) проти Угорщини» (заяви № 52374/15 та 53364/15) суд апеляційної інстанції не приймає.
У рішенні ЄСПЛ «Ласло Магьяр проти Угорщини», вказано, що Європейська конвенція з прав людини (далі - ЄКПЛ) не забороняє державам засуджувати осіб, що вчинили серйозні злочини, до невизначеного строку покарання у виді позбавлення волі, яке дозволяє тривале тримання під вартою правопорушника у випадку необхідності захисту населення, при цьому це особливо вірно для осіб, визнаних винуватими у вбивстві та інших тяжких злочинах проти особистості. Той факт, що такий засуджений, можливо, відбув тривалий термін тюремного ув'язнення, не зменшує позитивне зобов'язання держави по захисту населення; держава може виконати це зобов'язання, продовжуючи тримати під вартою таких довічно ув'язнених до тих пір, доки вони залишаються небезпечними.
Враховуючи національне законодавство та практику ЄСПЛ, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків: а) довічне позбавлення волі як пропорційний та справедливий вид покарання за скоєння найтяжчих злочинів не суперечить ідеї людської гідності, яка лежить в основі Конвенції.
Велика Палата Верховного Суду зауважила, що в національному законодавстві України існує суттєва законодавча прогалина, що стосується врегулювання можливості звільнення осіб, засуджених до довічного позбавлення волі.
Однак заповнення прогалин у нормативно-правових актах, прийняття законів, внесення до них змін і доповнень, узгодження їх положень між собою є прерогативою законодавчої влади і не належить до повноважень суду будь-якої інстанції. Адже варто розрізняти повноваження щодо правотворення, які належать законодавчому органу, та повноваження щодо правозастосування, що реалізуються судовими органами в процесі здійснення правосуддя.
Підсумовуючи зазначене, як ЄСПЛ, так КСУ і Верховний Суд констатували de facto певну законодавчу прогалину в питаннях неможливості в Україні здійснювати оцінку змін поведінки довічно ув'язненого і констатувати прогрес, який не виправдовує триваючого утримання в ізоляції, але вказаного роду прогалини мають усуватися виключно законодавцем, а не судом, оскільки при вирішенні конкретного клопотання засудженого у кримінальному провадженні правозастосувач, яким в даному випадку є суд, повинен діяти відповідно до точного змісту норми права, яку він застосував, у межах своєї компетенції, суворо дотримуватися процедури розгляду порушених особою питань, тобто користуватися принципом законності, згідно якого «дозволено робити лише те, що передбачено в законі» (ст. 19 Конституції України, Рішення КСУ № 7-рп/2009 від 16 квітня 2009 року).
Рішенням ЄСПЛ у справі «Bancsok and Laszlo Magyar (№ 2) проти Угорщини» (заяви № 52374/15 та 53364/15) Палата ЄСПЛ постановила одноголосно, що було порушення статті 3 (заборона нелюдського або такого, що принижує гідність поводження) Конвенції про права людини та стосувалася призначення довічного ув'язнення з правом умовно-дострокового звільнення лише після 40 років позбавлення волі.
Доводи апеляційних скарги сторони захисту з приводу того, що підставою для звільнення від відбування покарання у виді довічного позбавлення волі є відбуття ОСОБА_7 майже 27 років є безпідставними.
Пункт 4.1 рішення Другого сенату Конституційного Суду України зобов'язав Верховну Раду України усунути невідповідність окремих положень КК Основному Закону шляхом запровадження правового механізму, здатного забезпечити засудженим до довічного позбавлення волі реалістичну перспективу звільнення.
Таким чином покарання у виді довічного позбавлення волі, не було визнано таким, що не відповідає Конституції України.
Законом України від 18 жовтня 2022 року № 2690-IX (чинним від 6 листопада 2022 року) «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення, Кримінального кодексу України та Кримінального процесуального кодексу України щодо виконання рішень Європейського суду з прав людини» внесено зміни до кримінального закону. Зокрема, положеннями ч. 5 ст. 82 КК, в новій редакції передбачено, що покарання у виді довічного позбавлення волі може бути замінено на покарання у виді позбавлення волі на строк від п'ятнадцяти до двадцяти років, якщо засуджений відбув не менше п'ятнадцяти років призначеного судом покарання.
Колегія суддів зазначає, що ОСОБА_7 засуджений до покарання у виді довічного позбавлення волі, тому факт відбуття ним більше 27 років у місцях позбавлення волі не є законною підставою для звільнення умовно-достроково відбування покарання у виді довічного позбавлення волі .
З питанням про заміну покарання з довічного позбавлення волі на певний строк ОСОБА_7 не звертався.
Аналізуючи наведене, апеляційний суд приходить до висновку, що суд першої інстанції під час розгляду клопотання засудженого повністю дотримався вимог кримінального закону та розділу 8 КПК України, та обґрунтовано дійшов висновку про відмову в його задоволенні.
Те, що ОСОБА_7 перебуває у активному стані ресоціалізації, прагне до повернення до самостійного загальноприйнятого соціально-нормального життя у суспільстві, не можуть слугувати підставою для задоволення клопотання .
Викладені захисником, засудженим в ході судового розгляду та в апеляційних скаргах були в повній мірі перевірені та враховані як судом першої, так і апеляційної інстанції при прийняті рішення.
За таких обставин колегія судів вважає, що ухвала суду першої інстанції є законною, обґрунтованою і вмотивованою, підстави для її скасування відсутні.
Керуючись ст. ст. 405,407,409, 419 КПК України, суд апеляційної інстанції ,
постановив :
Відмовити в задоволенні апеляційних скарг.
Ухвалу Вінницького міського суду Вінницької області від 27.11.2024 року про відмову у задоволенні заяви засудженого ОСОБА_7 про застосування ст. 81 КК України залишити без змін.
Судове рішення оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4