19 лютого 2025 рокуЛьвівСправа № 140/8473/23 пров. № А/857/16702/24
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого судді: Глушка І.В.,
суддів: Довгої О.І., Запотічного І.І.,
розглянувши у порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 (військової частини НОМЕР_1 ) на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 28 травня 2024 року, ухвалене суддею Димарчуком Т.М. у м.Луцьку Волинської області у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження у справі №140/8473/23 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військової частини НОМЕР_1 ) про визнання дій протиправними, зобов'язання до вчинення дій,-
27 квітня 2023 року позивач - ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідача - ІНФОРМАЦІЯ_1 (військової частини НОМЕР_1 ), у якому просив визнати протиправними дії, вчинені на виконання постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 22.10.2019 у справі №140/2005/2019 щодо неврахування щомісячної додаткової винагороди при обрахунку середнього розміру грошового забезпечення; зобов'язанти нарахувати та виплатити середній розмір грошового забезпечення, включивши до його обрахунку щомісячну додаткову винагороду, з урахуванням раніше сплачених коштів на виконання постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 22.10.2019 у справі №140/2005/2019; визнати протиправними дії при виконанні постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 22.10.2019 у справі №140/2005/2019 щодо утримання із середнього розміру грошового забезпечення ОСОБА_1 податку на прибуток з доходів фізичних осіб; зобов'язати сплатити рівноцінну та повну компенсацію податку на прибуток з доходів фізичних осіб утриманого із суми середнього розміру грошового забезпечення, нарахованого на виконання постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 22.10.2019 у справі №140/2005/2019.
Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 28 травня 2024 року адміністративний позов задоволено частково.
Визнано протиправними дії ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо неврахування щомісячної додаткової винагороди при обрахунку середнього розміру грошового забезпечення ОСОБА_1 при виконанні постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 22.10.2019 у справі №140/2005/2019.
Зобов'язано ІНФОРМАЦІЯ_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній розмір грошового забезпечення, включивши до його обрахунку щомісячну додаткову винагороду, з урахуванням раніше сплачених коштів на виконання постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 22.10.2019 у справі №140/2005/2019.
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд виходив з того, що при вирішенні спірних правовідносин підлягають застосуванню норми Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», а не Інструкція № 73 в частині обмеження включення середнього розміру грошового забезпечення, щомісячної додаткової грошової винагороди.
Не погоджуючись з вищевказаним рішенням суду, відповідач оскаржив його в апеляційному порядку. Вважає, що оскаржуване рішення ухвалене з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, з порушенням норм матеріального та процесуального права та підлягає скасуванню з підстав, наведених у апеляційній скарзі. Просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове, яким в задоволенні адміністративного позову відмовити.
Згідно доводів скаржника, розрахунок середнього грошового забезпечення позивачу здійснювався відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» та до такого розрахунку увійшли всі діючі (що мають постійний характер) види грошового забезпечення. Зауважує, що п.8 Інструкції про розміри і порядок виплати щомісячної додаткової винагороди військовослужбовцям Державної прикордонної служби, затвердженої наказом Міністерства Внутрішніх справ України від 02 лютого 2016 року №73, передбачено, що винагорода не включається до складу грошового забезпечення, з якого здійснюється обчислення одноразових додаткових видів грошового забезпечення та інших одноразових виплат. Також апеляційна скарга місить доводи про пропуск позивачем строку звернення до суду з позовними вимогами.
Позивач правом подання письмового відзиву на апеляційну скаргу не скористався, що в силу вимог ч. 4 ст. 304 КАС України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції
Переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що в задоволенні апеляційної скарги слід відмовити.
Так, судом першої інстанції достовірно встановлено, матеріалами справи підтверджено, що рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 01.08.2019 у справі №140/2005/2019 позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_2 щодо невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 25.07.2016 по 13.01.2017. Зобов'язано ІНФОРМАЦІЯ_3 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 25.07.2016 по 13 січня 2017. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено (а.с. 106-112).
Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 22.10.2019 апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Волинського окружного адміністративного суду від 01.08. 2019 у справі №140/2005/19 скасовано в частині відмови в задоволенні позовних вимог та прийнято нову постанову в цій частині, якою адміністративний позов задоволено частково. Зобов'язано ІНФОРМАЦІЯ_3 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки виплати належних йому при звільненні сум за період з 14.01.2017 по 22.10.2019 (а.с. 113-116).
17.02.2020 позивач звернувся до Першого відділу ДВС у місті Луцьку Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції України із заявою про примусове виконання вказаного рішення суду (а.с.117).
Представник позивача звернувся до ІНФОРМАЦІЯ_1 із адвокатським запитом від 15.02.2023 №720, в якому просив повідомити чи включена до середнього розміру грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні щомісячна додаткова грошова винагорода, чи проведена при обрахунку даного середнього розміру грошового забезпечення компенсація нарахованої суми податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходи фізичних осіб, що утримується з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 №44 (а.с.118).
У відповідь на вказаний адвокатський запит відповідач листом від 27.02.2023 №11/1438-23-Вх-13 повідомив представника позивача про те, що щомісячна додаткова грошова винагорода не включалась до розрахунку середнього розміру грошового забезпечення ОСОБА_1 за час затримки розрахунку при звільненні, а також про те, що оскільки на момент виплати середнього розміру грошового забезпечення позивач був звільнений з військової служби, то компенсація податку з доходів фізичних осіб на цю виплату не нараховувалась (а.с. 138).
Вважаючи такі дії відповідача протиправними позивач звернувся до суду за захистом свого порушеного права.
Позовні вимоги обґрунтовані незгодою позивача з розміром виплаченої відповідачем щомісячної додаткової грошової винагороди при обрахунку середнього розміру грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні останнього із військової служби та питання правомірності утримання відповідачем із цього середнього розміру грошового забезпечення податку на прибуток з доходів фізичних осіб.
Таким чином предметом розглядуваного спору є право позивача на врахування щомісячної додаткової грошової винагороди при обрахунку середнього розміру грошового забезпечення позивача та отримання рівноцінної та повної компенсації податку на прибуток з доходів фізичних осіб утриманого із суми даного середнього розміру грошового забезпечення, згідно з пунктом 168.5 статті 168 ПК України від 02 грудня 2010 року та Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року № 44, з урахуванням вимог частини 2 статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року № 2011-ХІІ.
Надаючи юридичну оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами у справі, в межах доводів та вимог апеляційної скарги, враховуючи межі перегляду справи, передбачені ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції вважає, що суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального та процесуального права, з огляду на таке.
З огляду на доводи скаржника, судом апеляційної інстанції насамперед підлягає дослідженню питання дотримання позивачем строку звернення до суду з означеними позовними вимогами.
Так, згідно з частинами першою, другою статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній з 19 липня 2022 року - з урахуванням змін, внесених Законом №2352-IX) працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до місцевого загального суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення.
Суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що відповідно до пункту першого глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Згідно із пунктом 1 постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 №1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (далі - COVID-19), з 19.12.2020 до 31.12.2022 на території України установлено карантин, дія якого неодноразово була продовжена Постановами Кабінету Міністрів.
Постановою Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2023 року №383 «Про внесення змін до розпорядження Кабінету Міністрів України від 25 березня 2020 року №338 і постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року №1236» дію карантину через COVID-19 продовжено до 30 червня 2023 року.
Отже, запровадження на території України карантину є безумовною підставою для продовження строків, визначених статтею 233 КЗпП України, на строк дії такого карантину.
Заявляючи відповідне клопотання про поновлення вказаного строку, особа (позивача) не повинна наводити конкретних причин його пропуску, окрім тих, що пов'язані з внесеними до КЗпП України змінами.
Повертаючись до обставин справи, суд апеляційної інстанції констатує, що позивач до органу ДВС звернувся із заявою про примусове виконання рішення 17.02.2020.
Вважаючи діями відповідача порушеним своє право на належні виплати, позивач у квітні 2023 року - під час дії карантинних обмежень звернувся до суду з позовом, не порушуючи питання поновлення пропущеного строку.
Водночас, оскільки з 02.04.2020 набрав чинності Закон України від 30.03.2020 № 540-ІХ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)", згідно з яким під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені, зокрема, статтею 233 КЗпП України продовжуються на строк його дії, тому строк на звернення позивачем з цим позовом у квітні 2023 року, заявленим під час карантину, не сплив, а тому позивач не повинен обґрунтовувати поважність причин пропуску строку для вирішення спору, як і подавати таку заяву, оскільки цей строк продовжується на строк дії карантину у силу закону.
Щодо суті заявлених позивачем вимог, суд зазначає таке.
Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Суд апеляційної інстанції враховує, що порядок та умови проходження служби військовослужбовцями, порядок та умови визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) регламентується спеціальним законодавством.
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» № 2011-ХІІ від 20.12.1991 (далі - Закон №2011-ХІІ) соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Законодавство про соціальний і правовий захист військовослужбовців базується на Конституції України і складається з цього Закону.
Статтями 1, 2 Закону № 2011-ХІІ передбачено, що військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами. У зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Положеннями статті 2 Закону № 2011-ХІІ передбачено, що ніхто не вправі обмежувати військовослужбовців та членів їх сімей у правах і свободах, визначених законодавством України.
Відповідно до частини 1 статті 9 Закону № 2011-ХІІ держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Частина 4 даної статті визначає, що грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.
Відповідно до частини 2 статті 9 Закону № 2011-ХІІ, до складу грошового забезпечення входять посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Таким чином, проводячи аналіз викладених правових норм такий свідчить про те, що військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, зокрема щодо належного матеріального та побутового забезпечення, враховуючи особливості військової служби, з метою стимулювання досягнення високих результатів у службовій діяльності. Звільнена особа з військової служби на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням.
Згідно з пунктом 1 Інструкції про розміри і порядок виплати щомісячної додаткової грошової винагороди військовослужбовцям Державної прикордонної служби України, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України 02.02.2016 №73, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 11.02.2016 за № 217/28347 (яка була чинна на момент виникнення спірних правовідносин), ця Інструкція визначає порядок та умови виплати особам офіцерського складу, особам рядового, сержантського і старшинського складу, які проходять військову службу за контрактом (далі - військовослужбовці) та займають посади в Держприкордонслужбі, регіональних управліннях Держприкордонслужби, в загонах морської охорони, органах охорони державного кордону (прикордонних загонах, окремих контрольно-пропускних пунктах, авіаційних частинах), в розвідувальному органі Держприкордонслужби, навчальних закладах, науково-дослідних установах, підрозділах спеціального призначення та органах забезпечення Держприкордонслужби (далі - органи Держприкордонслужби), щомісячної додаткової грошової винагороди (далі - винагорода).
Пунктом 2 Інструкції передбачено, що виплата винагороди здійснюється в таких розмірах й таким військовослужбовцям: 1) до 100 відсотків місячного грошового забезпечення: військовослужбовцям, які займають посади в загонах морської охорони та їх структурних підрозділах; військовослужбовцям, які займають посади льотного складу в авіаційних частинах Держприкордонслужби; 2) військовослужбовцям (крім зазначених у підпункті 1 цього пункту) - до 60 відсотків місячного грошового забезпечення.
Розміри винагороди для органів Держприкордонслужби з урахуванням виконання покладених завдань, особливостей умов проходження служби військовослужбовцями встановлюються наказами Адміністрації Держприкордонслужби в межах видатків на грошове забезпечення, передбачених для Держприкордонслужби у Державному бюджеті України на відповідний рік.
До місячного грошового забезпечення, з якого визначається винагорода, включаються посадовий оклад (з урахуванням підвищення), оклад за військовим званням та щомісячні додаткові види грошового забезпечення (крім винагород та морського грошового забезпечення), на які військовослужбовець має право за займаною ним штатною посадою (посадою, до тимчасового виконання обов'язків за якою він допущений) (пункт 3 Інструкції).
Пунктом 5 Інструкції передбачено, що виплата винагороди здійснюється з того дня, з якого військовослужбовці стали до виконання обов'язків за посадами (але не раніше дня видання наказу про призначення), і до дня їх звільнення від виконання обов'язків за посадами включно (у тому числі й у разі тимчасового виконання обов'язків за посадами, до яких вони допущені наказами відповідних начальників (командирів)).
Останні 12 місяців перед звільненням щомісячна додаткова грошова винагорода, що передбачена Інструкцією про розміри і порядок виплати щомісячної додаткової грошової винагороди військовослужбовцям Державної прикордонної служби України, затвердженої наказом МВС від 02.02.2016 №73, нараховувалась і виплачувалась позивачу щомісяця, підстави вважати таку винагороду одноразовим видом грошового забезпечення відсутні.
За наведеного правового регулювання та обставин справи до складу місячного грошового забезпечення, з якого обчислюється середній розмір грошового забезпечення ОСОБА_1 при виконанні постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 22.10.2019, відповідачем безумовно має бути включена щомісячна додаткова грошова винагорода, що передбачена наказом МВС від 02.02.2016 №73.
Згідно з абзацом 2 частини четвертої статті 9 Закону №2011-ХІІ порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України.
Отже, міністру внутрішніх справ України надано повноваження лише визначати порядок виплати грошового забезпечення, тоді як право визначення розміру одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби та види виплат військовослужбовцям, які включаються до складу місячного грошового забезпечення законом, не віднесено до його компетенції та може бути змінений лише законодавцем.
Таким чином, при визначенні розміру грошового забезпечення застосовуванню підлягає саме Закон №2011-ХІІ, а не підзаконні акти, які звужують поняття грошового забезпечення та суперечать вимогам зазначеного Закону.
Верховний Суд у постанові від 20 січня 2022 у справі №520/15971/2020 зазначає, що відповідно до висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 лютого 2019 у справі № 522/2738/17, до складу грошового забезпечення військовослужбовців входять чотири види складових: 1) посадовий оклад; 2) оклад за військовим званням; 3) щомісячні додаткові види грошового забезпечення; 4) одноразові додаткові види грошового забезпечення (пункт 2 статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей»).
Зміст наказу МВС від 02.02.2016 №73 свідчить на користь висновку, що щомісячна додаткова грошова винагорода відповідає ознакам щомісячних додаткових видів грошового забезпечення, оскільки є щомісячною та має постійний характер.
Встановлення підзаконним нормативно правовим актом порядку та умов виплати щомісячної додаткової грошової винагороди не може звужувати чи заперечувати права на отримання такої винагороди, встановленого актом вищої юридичної сили.
Отже, виключивши піднормативним актом щомісячну додаткову грошову винагороду зі складу грошового забезпечення, з якого здійснюється обчислення одноразових додаткових видів грошового забезпечення та інших одноразових виплат Міністерство внутрішніх справ України вийшло за межі наданого предмету регулювання порядку виплати такої винагороди.
Крім того, ієрархічні колізії нормативно-правових актів долаються шляхом застосування норми, яка закріплена в нормативно-правовому акті, що має вищу юридичну силу.
Відтак щомісячна додаткова грошова винагорода входить до складу грошового забезпечення військовослужбовців, з якого обчислюється середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.
Наведене відповідає висновкам, викладеним в постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 листопада 2021 у справі №825/997/17, в якій Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених Верховним Судом України в постановах від 04 листопада 2014 у справі № 21-473а14, від 03 березня 2015 у справі № 21-32а15 та від 19 травня 2015 у справі № 21-466а15.
Таким чином, враховуючи правове регулювання спірних правовідносин, суд апеляційної інстанції поділяє висновки суду першої інстанції, що застосуванню підлягають норми Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», а не Інструкція № 73 в частині обмеження включення до грошового забезпечення, з якого нараховуються будь-які належні позивачу виплати, щомісячної додаткової грошової винагороди.
Європейський суд з прав людини неодноразово у своїх рішеннях, аналізуючи національні системи правового захисту на предмет дотримання права на ефективність внутрішніх механізмів в аспекті забезпечення гарантій, визначених статтею 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, вказував, що для того, щоб бути ефективним, засіб захисту має бути незалежним від будь-якої вжитої на розсуд державних органів дії, бути безпосередньо доступним для тих, кого він стосується (див. рішення від 06.09.2005 р. у справі «Гурепка проти України» (Gurepka v. Ukraine), заява №61406/00, п. 59); спроможним запобігти виникненню або продовженню стверджуваному порушенню чи надати належне відшкодування за будь-яке порушення, яке вже мало місце (див. рішення від 26.10.2000 р. у справі «Кудла проти Польщі» (Kudla v. Poland), заява №30210/96, п. 158) (п. 29 рішення Європейського суду з прав людини від 16.08.2013 р. у справі «Гарнага проти України» (Garnaga v. Ukraine), заява №20390/07).
В контексті вимог наведених вище положень суд зазначає, що критеріями обрання способу захисту прав особи є встановлення судом додержання суб'єктом звернення усіх передбачених законом умов для отримання позитивного результату та наявність у суб'єкта владних повноважень права діяти під час прийняття рішення на власний розсуд (дискреційні повноваження).
При обранні способу відновлення порушеного права позивача суд насамперед виходить з принципу верховенства права щодо гарантування цього права статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, як складової частини змісту і спрямованості діяльності держави, та виходячи з принципу ефективності такого захисту, що обумовлює безпосереднє поновлення судовим рішенням прав особи, що звернулась за судовим захистом без необхідності додаткових її звернень та виконання будь-яких інших умов для цього.
Відповідно до п.4 ч.2 ст.245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
У випадку коли поданих доказів достатньо для того, щоб зобов'язати суб'єкта владних повноважень прийняти те чи інше рішення чи зробити ту чи іншу дію суд вправі обрати такий спосіб захисту порушеного права.
За встановлених обставин, надаючи правову оцінку аргументам сторін, в обсязі встановлених у цій справі фактичних обставин, враховуючи їхній зміст та юридичну природу, суд апеляційної інстанції вважає, що ефективним способом захисту порушеного права позивача є визначення відповідачу зобов'язання вчинити кореспондуючі праву позивача дії.
Слід зазначити, що відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами і перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Оцінюючи доводи апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції зазначає, що такі були перевірені та проаналізовані судом першої інстанції та їм була надана належна правова оцінка. Доводами апеляційної скарги не спростовуються висновки, викладені судом першої інстанції в оскаржуваному рішенні.
Згідно з частиною 2 статті 6 КАС України та статтею 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» передбачено застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права.
У пункті 58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні суд апеляційної інстанції дійшов до висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи сторін, оскільки судом апеляційної інстанції були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.
З роз'яснень, які наведені в п.13.1 Постанови Пленуму ВАС України № 7 від 20.05.2013 «Про судове рішення в адміністративній справі», у разі часткового оскарження судового рішення суд апеляційної інстанції в описовій частині свого рішення повинен зазначити, в якій частині рішення суду першої інстанції не оскаржується і при цьому не має права робити правові висновки щодо неоскарженої частини судового рішення.
Оскільки рішення суду в частині відмовлених позовних вимог сторонами не оскаржене, рішення суду в цій частині вимог апеляційному перегляду не підлягає.
Відповідно до частини першої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Суд першої інстанції повністю виконав вказані вимоги процесуального закону, оскільки до спірних правовідносин правильно застосував норми матеріального та процесуального права, що призвело до ухвалення законного рішення, яке скасуванню не підлягає.
Судові витрати розподілу не підлягають з огляду результат вирішення апеляційної скарги, характер спірних правовідносин та виходячи з вимог ст. 139 КАС України.
Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України апеляційну скаргу розглянуто судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження).
Керуючись статтями 139, 242, 308, 309, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 (військової частини НОМЕР_1 ) залишити без задоволення, а рішення Волинського окружного адміністративного суду від 28 травня 2024 року у справі №140/8473/23 - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя І. В. Глушко
судді О. І. Довга
І. І. Запотічний