П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
18 лютого 2025 р.м. ОдесаСправа № 420/25700/24
Судді П'ятого апеляційного адміністративного суду Шляхтицького О.І. на постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 18.02.2025 по справі № 420/25700/24.
Одеський окружний адміністративний суд рішенням від 18.10.2024 адміністративний позов ОСОБА_1 - задовольнив. Визнав протиправними та скасував рішення ГУ ПФУ в Донецькій області від 09.08.2024 за №965230106776 про відмову в перерахунку щомісячного довічного грошового утримання ОСОБА_1 з 01.01.2024 на підставі довідки ТУ ДСА України в Херсонській області від 01.08.2024 за №02-1064/24.
Зобов'язав ГУ ПФУ в Донецькій області здійснити ОСОБА_1 перерахунок з 01.01.2024 щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці на підставі довідки ТУ ДСА України в Херсонській області від 01.08.2024 за №02-1064/24.
Не погоджуючись з даним рішенням суду ГУ ПФУ в Донецькій області та ГУ ПФУ в Херсонській області в апеляційних скаргах просять його скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.
П'ятий апеляційний адміністративний суд постановою від 18.02.2025 залишив апеляційну скаргу Одеського апеляційного суду без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Вважаю за необхідне висловити незгоду з прийнятим судом апеляційної інстанції рішенням, у зв'язку з чим, в порядку ст. 34 КАС України, викладаю свою окрему думку.
Спірним у даній справі є питання щодо того, який показник має бути врахований в довідці про суддівську винагороду для обчислення щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці: "прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді з 1 січня 2024 року в розмірі 2 102,00 гривень" або "прожитковий мінімум для працездатних осіб: з 1 січня 2024 року в розмірі 3 028,00 грн гривень".
Основні мотиви прийняття такого судового рішення зводяться до того, що зміни до Закону №1402-VIII, в частині, яка регламентує розмір суддівської винагороди у спірному періоді, а також в Закон України від 15.07.1999 №966-XIV щодо визначення прожиткового мінімуму, не вносилися.
Тому, для зменшення розміру прожиткового мінімуму, який встановлено для працездатних осіб на 01 січня календарного року, з метою визначення суддівської винагороди відсутні законні підстави.
Отже, Законом №1402-VIII закріплено, що для визначення розміру суддівської винагороди до уваги може братися лише прожитковий мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року. Вказана конституційна гарантія незалежності суддів не може порушуватися і змінюватися без внесення відповідних змін до закону про судоустрій.
Аналогічна правова позиція щодо обчислення суддівської винагороди (обрання розрахункової величини прожитковий мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року) викладена у постановах Верховного Суду від 10.11.2021 р. по справі № 400/2031/21, від 30.11.2021 р. по справі № 360/503/21.
Не вдаючись у наведення контраргументів щодо такого правового підходу, який фактично базується на тому, що “спеціальність» Закону №1402-VIII у цьому випадку безапеляційно долає доктринальний принцип подолання колізії правових норм, за яким наступний закон з того самого питання скасовує дію попереднього (попередніх), я вважаю, що до спірних правовідносин варто застосувати відповідні висновки Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).
Так, у справі Ukrkava, TOV v. Ukraine», № заяви 10233/20, від 06.02.2025 ЄСПЛ висловив міркування стосовно судового тлумачення норм законодавства України та відзначив, що з огляду на розподіл повноважень між парламентом і судовою владою та між різними судовими органами, встановлений українським законодавством, Верховний Суд мав застосовувати закон у тому вигляді, в якому його написано, а не в якому, на думку суду, він мав бути.
З приводу вищезгаданих судом рішень Конституційного Суду України, зокрема, рішення від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008 (справа щодо предмета та змісту закону про Державний бюджет України), Європейський суд з прав людини (далі-ЄСПЛ) також надав відповідне тлумачення.
Зокрема, у справі “Суханов та Ільченко проти України» (заяви № 68385/10 та 71378/10) від 26 червня 2014 року, ЄСПЛ вказав: “ Дійсно, як стверджували заявники, у 2007 та 2008 роках Конституційний Суд України дійшов висновку, що зміни та доповнення до основного законодавства не могли вноситися за допомогою відповідних законів про Державний бюджет України, оскільки ці закони стосувалися радше фінансування, ніж матеріальних прав. Суд не погоджується із твердженнями заявників про те, що згідно з рішеннями Конституційного Суду України до відповідних нормативно-правових актів не можна вносити зміни. Конституційний Суд України розкритикував юридичну техніку, що використовувалася Парламентом для внесення таких конкретних змін та доповнень, проте демократично обраний Парламент зберігає право щодо виконання своїх законодавчих функцій відповідно до Конституції та зміни встановлених розмірів виплат на певний період часу. Заявники також не довели, що внаслідок ухвалення рішень Конституційного Суду України виникають сумніви щодо законності рішень національних судів…»( див. п.37 рішення).
Відповідно до статей 1 та 17 Закону України від 23.02.2006 № 3477-IV “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Враховуючи, що рішення ЄСПЛ є джерелом права, вважаю, що із змісту наведених вище рішень чітко зрозуміло, що демократично обраний парламент зберігає право змінювати встановлені розміри виплат на певний період часу, що він і зробив, приймаючи Закон України “Про Державний бюджет України на 2024 рік», а суд, у свою чергу, мав застосовувати закон у тому вигляді, в якому його написано, а не в якому, на його думку, він мав бути.
З того приводу, що конституційний принцип незалежності суддів означає також конституційно обумовлений імператив охорони матеріального забезпечення суддів від його скасування чи зниження досягнутого рівня без відповідної компенсації, як гарантію недопущення впливу або втручання у здійснення правосуддя, оскільки Закон України “Про Державний бюджет України на 2024 рік» фактично змінив складову для визначення базового розміру посадового окладу судді, що порушує гарантії незалежності суддів, одна з яких передбачена частиною другою статті 130 Конституції України і частиною третьою статті 135 Закону №1402-VIII слід зазначити таке.
Варто наголосити, що зниження суддівської винагороди саме по собі не є несумісним із незалежністю суддів, як про це зазначив суд першої інстанції.
Так, зокрема, у пункті 77 Висновку щодо змін до законодавчих актів, які регулюють статус Верховного Суду та органів суддівського врядування № 969/2019 (2019) 027 від 9 грудня 2019 року), Європейська комісія “За демократію через право» (Венеціанська комісія), посилаючись на пункт 57 Рекомендації КМ (2010) 12 чітко зазначила, що державна політика, спрямована на загальне зниження оплати праці державних службовців, не суперечить вимозі уникнення зниження оплати праці певних суддів».
Згідно з розділом 6 (Винагорода за працю та соціальний захист) Європейської хартії про статус суддів (документ Департаменту з правових питань Ради Європи (98)23) судді, що виконують свої професійні обов'язки, мають право на винагороду, розмір якої фіксується на такому рівні, щоб захистити їх від тиску, що чиниться з метою вплинути на їхні рішення (і в більш загальному плані - на їхню поведінку у сфері їхніх повноважень).
У Рекомендації CM/Rec(2010)12 від 17 листопада 2010 р. про незалежність, ефективність роботи та відповідальність суддів Комітет міністрів зауважив (у пунктах 53 і 54), що основоположні правила системи винагороди праці професійних суддів мають бути викладені в законодавстві; що винагорода за працю суддів має відповідати їхнім професійним обов'язкам і відповідальності та бути достатньою, щоб захистити їх від стимулів, що мають на меті вплинути на їхні рішення; а також що потрібно впровадити конкретні правові положення для захисту від зменшення розміру винагороди за працю, спрямовані конкретно на суддів.
При цьому, питання стосовно того, чи є зменшення суддівської винагороди сумісним з незалежністю судді залежить від кількох факторів. Одним із факторів є фактично мінімальний рівень заробітної плати (п.76 вказаного Висновку).
Доцільно зазначити, що згідно з опублікованими Європейською комісією з питань ефективності правосуддя (CEPEJ) звітами за 2014 і 2016 рр. про європейські системи судочинства (у яких вказано розмір річної заробітної плати суддів до вирахування податків у кожній країні та її співвідношення із середньою річною заробітною платою до вирахування податків, яку отримують працівники в межах національної економіки), у 2012 і 2014 рр. суддя в Чеській Республіці, що тільки розпочав або розпочала свій кар'єрний шлях, отримував або отримувала річну заробітну плату до вирахування податків у розмірі 26 492 та 27 915 євро відповідно, що в 2,1 і в 2,5 рази більше, ніж розмір середньої річної заробітної плати до вирахування податків, яку отримували працівники в межах національної економіки.
Разом з тим, відповідно до статті 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» розмір мінімальної заробітної плати у місячному розмірі з 1 січня 2024 року становить - 7100,00 гривень, натомість розмір суддівської винагороди позивача у вказаний період складав 149 886,00 грн., що у 21,1 рази більше, ніж розмір мінімальної заробітної плати.
Отже, не можна стверджувати, що встановлення окремих розмірів прожиткового мінімуму для суддів, прокурорів окружної прокуратури та працівників інших державних органів, оплата праці яких регулюється спеціальними законами, змусила заявника(цю) нести індивідуальний та надмірний тягар та вплинуло на її незалежність або здатність виконувати свої обов'язки судді з гідністю, якої того вимагає професія.
У зв'язку із чим зберігається, по суті, первісна вимога еквівалентності його/її спеціального права, і оскільки розмір суддівського винагороди , як і раніше, значно вище ніж середня заробітна плата по Україні (у тому числі порівняно з іншими держслужбовцями), тим самим підтримується ідея більш щедрої схеми соціального забезпечення для суддів.
Аналогічний підхід щодо еквівалентності спеціального права судді висвітлено у рішення ЄСПЛ у справі "Хонякіна проти Грузії" (Khoniakina v. Georgia) від 19.06.2012, заява № 17767/08 (пунктах 77,78 ), рішення ЄСПЛ у справі Savickas and others v/ Lithuania, Application no. 66365/09, від 15.10.2013 (пункт.94).
Важливо також відмітити, що новий розмір довічного утримання позивача з урахуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, не був меншим, ніж заробітна плата (суддівська винагорода) за попередні роки.
У пункті 91 рішення ЄСПЛ по справі Savickas and others v/ Lithuania, Application no. 66365/09, від 15.10.2013Суд зазначив, що стаття 1 Протоколу № 1 до Конвенції не може бути тлумачиться як надання людині права на заробітну плату в певному розмірі.
Наведене свідчить про відсутність “законних сподівань» та “легітимних очікувань» щодо підвищеного розміру суддівської винагороди, які підпадають під захист статті 1 Першого Протоколу до Європейської Конвенції з прав людини (див. також п. 38 рішення ЄСПЛ у справі “Суханов та Ільченко проти України» (заяви № 68385/10 та 71378/10) від 26.06.2014).
Звертаю також увагу, що зі змісту рішення суду апеляційної інстанції не зрозуміло у чому полягає протиправність дій (рішень) відповідача, оскільки останній під час розгляду питання, пов'язаного з реалізацією особою свого права, зокрема, права на певний розмір довічного утримання судді у відставці, зобов'язаний застосовувати той закон або інший нормативно-правовий акт, який набув чинності та залишається чинним на момент виникнення відповідних правовідносин між особою та державою, в особі її уповноважених органів.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 21.11.2018 у справі № 700/668/16-а.
Основна аргументація суду базується фактично на правовій оцінці дій та законів Верховної Ради України.
Проте варто зауважити, що згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 17.10.2002 № 17-рп/2002 (справа щодо повноважності Верховної Ради України) парламент за своєю природою є представницьким органом державної влади, що здійснює законодавчу владу, а тому жоден інший орган державної влади не уповноважений приймати закони; повноваження ВР України реалізуються спільною діяльністю народних депутатів України на засіданнях ВР України під час її сесій.
З метою роз'яснення понять “рішення» та “акт», які вживаються у статті 91 Конституції України, Конституційного Суду України ухвалив Рішення від 14.10.2003 № 16-рп/2003, в якому зазначив, що прийняття рішень ВР України здійснюється виключно на її пленарних засіданнях і являє собою процес формування та вираження волі парламенту України; рішення ВР України є результатом її волевиявлення і ухвалюються на колегіальній основі; волевиявлення ВР України з питань, віднесених до її відання, реалізується шляхом голосування народних депутатів України; під терміном “акти», який вживається у статті 91 Конституції України, треба розуміти рішення ВР України з питань, віднесених до її компетенції, тобто документи, що приймаються визначеною Конституцією України кількістю голосів народних депутатів України у формі законів, постанов тощо.
Крім того, до виключної компетенції Верховної Ради України належить: прийняття законів про визнання такими, що втратили чинність інших законів; внесення змін до чинних законів; прийняття законів про визначення порядку та строків набрання чинності законів.
Таким чином, застосування у спірних правовідносинах саме показника прожиткового мінімуму для працездатних осіб відноситься до виключної компетенції Верховної Ради України.
Варто також зазначити, що згідно зі статтею 95 Конституції України бюджетна система України будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства; виключно законом про Державний бюджет України визначаються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків; держава прагне до збалансованості бюджету України. (див. постанову Верховного Суду від 24.07.2023 у справі №420/6671/18).
Тож, враховуючи, що стаття 95 Конституції України містить імперативну норму щодо видатків і встановлює, що виключно законом про Державний бюджет України визначаються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір та цільове спрямування цих видатків, вважаю за необхідне зазначити, що задоволення позову та зобов'язання відповідача видати позивачу довідку про суддівську винагороду для обчислення розміру щомісячного довічного утримання судді у відставці станом на 01.01.2024 рік з урахуванням іншого показника прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який на законодавчому рівні на певний бюджетний рік не застосовується до суддівської винагороди, призведе до порушення статті 75 Конституції України.
Також вважаю не коректним посилання на Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 13 червня 2024 року (справа №420/9297/24) яке набрало законної сили у липні 2024 року, за змістом якого зобов'язано ТУ ДСА України в Херсонській області видати ОСОБА_1 довідку про суддівську винагороду для обчислення щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці, в якій нарахувати суддівську винагороду з розрахунку встановленого статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» з 01 січня 2024 року прожиткового мінімуму для працездатних осіб в розмірі 3028 грн, оскільки пенсійні органи не були повідомлені та залучені у тій справі в якості третіх осіб, а відповідно до частини 2 статті 50 КАС України, у разі неповідомлення третьої особи про розгляд справи обставини справи, встановлені судовим рішенням, не мають юридичних наслідків при розгляді позову, пред'явленого стороною, яка брала участь у цій справі, до цієї третьої особи або позову, пред'явленого цією третьою особою до такої сторони.
І наостанок, суд не враховує економічну спроможність держави здійснювати виплати, незважаючи на те, який характер вони носять.
Суд не врахував той факт, що Україна, з огляду на Указ Президента України 24 лютого 2022 року № 64/2022 “Про введення воєнного стану» з подальшою його пролонгацією, перебуває в екстремальних умовах функціонування, спричинених збройною агресією РФ, територіальними, людськими та економічними втратами, значними витратами Державного бюджету України, пов'язаними з необхідністю забезпечувати обороноздатність країни та захищати її суверенітет.
Конституційний Суд України з цього приводу чітко зазначив, що в умовах воєнного стану держава зобов'язана мобілізувати всі доступні їй ресурси для посилення своєї обороноздатності та відсічі збройної агресії Російської Федерації проти України (див. абзац 2 п.п. 5.2 п. 5 мотивувальної частини рішення від 12.10.2022 № 7-р(ІІ)2022).
Іншими словами в межах періоду воєнного стану та у зв'язку з досягненням інших суспільних цілей розсуд держави є істотно ширшим.
Як зазначено у пояснювальній записці до проекту Закону України Про Державний бюджет України на 2024 рік «… З початку повномасштабного вторгнення Російської Федерації економіка України функціонує в умовах безпрецедентних безпекових викликів. Таких масштабів руйнувань країна не бачила з часів Другої світової війни.
Дефіцит державного бюджету у 2024 році передбачається на рівні20,4 відсотків ВВП, у тому числі загальний фонд - 19,6 відсотка ВВП та спеціальний фонд - 0,8 відсотка ВВП ( див., розділ «Дефіцит, фінансування державного бюджету та державний борг»).
Фінансування загального фонду державного бюджету у 2024 році планується за рахунок зовнішніх державних запозичень у сумі 1 527 225 млн гривень. Таким чином, зовнішні запозичення у 2024 році складуть 100 відсотків від загального обсягу надходжень.
Ураховуючи рівень матеріального забезпечення окремих категорій осіб, фінансові можливості державного бюджету та принцип збалансованості для встановлення посадових окладів суддям та працівникам державних органів, оплата праці яких регулюється спеціальними законами, а також працівникам податкових і митних органів, розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб визначено на рівні 2 102 гривні…».
Отже, таке рішення суду призводить до розбалансування державного бюджету (стаття 95 Конституції України) та негативно впливає на належне забезпечення обороноздатності країни за відсутності на те чітких законодавчих підстав.
При цьому Конституційний суд України у рішенні від 28 серпня 2020 року № 10-р/2020 вирішуючи питання щодо обмеження суддівської винагороди зазначив, що обмеження відповідних виплат є допустимим за умов воєнного або надзвичайного стану.
Як підсумок, вказана спірна ситуація жодним чином не впливає на права позивача у розмінні статі 1 Першого Протоколу Конвенції та не є обмеженням суддівської незалежності з огляду на еквівалентність розміру суддівської винагороди та середньою заробітною платнею по Україні, а тому, в умовах воєнного стану, відповідні виплати позивачу здійсненні у відповідності з чинним законодавством.
За наведених обставин, у колегії суддів не було юридичних підстав для залишення рішення Одеського окружного адміністративного суду від 18.10.2024 у справі 420/25700/24, яким задоволено адміністративний позов, без змін.
Суддя О.І. Шляхтицький