П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
18 лютого 2025 р.м. ОдесаСправа № 420/25683/24
Судді П'ятого апеляційного адміністративного суду Шляхтицького О.І. на постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 18.02.2025 по справі № 420/25683/24.
Одеський окружний адміністративний суд рішенням від 28.10.2024 адміністративний позов ОСОБА_1 - задовольнив. Визнав протиправними дії Одеського апеляційного суду щодо розрахунку суддівської винагороди у виданій ОСОБА_1 довідці про суддівську винагороду для обчислення щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці за № 06-29/35/2024 від 09.08.2024, із застосуванням встановленого ст. 7 Закону України “Про Державний бюджет України на 2024 рік» прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, у розмірі 2102 грн. Зобов'язав Одеський апеляційний суд підготувати та надати ОСОБА_1 довідку про суддівську винагороду для обчислення щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці станом на 01.01.2024, виходячи з базового посадового окладу судді апеляційного суду, визначеного на підставі частини другої ст. 130 Конституції України, п. 2 частини третьої статті 135 Закону України “Про судоустрій і статус суддів» та абзацу 4 статті 7 Закону України “Про Державний бюджет України на 2024», з розрахунку прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі 3028 гривень. Стягнув за рахунок бюджетних асигнувань Одеського апеляційного суду (65078, м. Одеса, вул. Івана та Юрія Лип, 24-а, код ЄДРПОУ 42268321) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 1211 (одна тисяча двісті одинадцять) грн. 20 коп.
Не погоджуючись з даним рішенням суду представник Одеського апеляційного суду подав апеляційну скаргу.
П'ятий апеляційний адміністративний суд постановою від 18.02.2025 залишив апеляційну скаргу Одеського апеляційного суду без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Вважаю за необхідне висловити незгоду з прийнятим судом апеляційної інстанції рішенням, у зв'язку з чим, в порядку ст. 34 КАС України, викладаю свою окрему думку.
Спірним у даній справі є питання щодо того, який показник має бути врахований в довідці про суддівську винагороду для обчислення щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці: "прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді з 1 січня 2024 року в розмірі 2 102,00 гривень" або "прожитковий мінімум для працездатних осіб: з 1 січня 2024 року в розмірі 3 028,00 грн гривень".
Основні мотиви прийняття такого судового рішення зводяться до того, що у національному законодавчому полі існує колізія положень двох нормативно-правових актів рівня закону, подолати яку можливо застосувавши загальний принцип права “спеціальний закон скасовує дію загального закону» (Lex specialis derogate generali). Такий підхід використовується у випадку конкуренції норм: коли на врегулювання суспільних відносин претендують загальні та спеціальні норми права.
Отже, за таким правовим підходом, при конкуренції норм, на переконання колегії суддів П'ятого апеляційного адміністративного суду, необхідно застосовувати правило пріоритетності норм спеціального закону (lex specialis), тобто Закону №1402-VIII, а положення Закону № 966-XIV вважати загальними нормами (lex generalis).
На такий аспект законодавчого регулювання, на переконання колегії суддів, звернув увагу Конституційний Суд України у рішенні від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008 (справа щодо предмета та змісту закону про Державний бюджет України).
По-перше, слід зазначити, що порядок перерахунку щомісячного довічного грошового утримання регламентується розділом IV Порядку подання документів для призначення (перерахунку) і виплати щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці, судді Конституційного Суду України територіальними органами Пенсійного фонду України, затвердженого Постановою правління Пенсійного фонду України 25 січня 2008 року № 3-1 , зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 12 березня 2008 р. за № 200/14891 (далі-Порядок), за змістом якого перерахунок щомісячного довічного грошового утримання проводиться відповідно до частини четвертої статті 142 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", частини другої статті 27 Закону України "Про Конституційний Суд України" органами, що призначають щомісячне довічне грошове утримання.
Про наявність підстав для перерахунку щомісячного довічного грошового утримання (зміну розміру складових суддівської винагороди працюючого судді, винагороди працюючого судді Конституційного Суду України) Пенсійний фонд України повідомляється Конституційним Судом України, Верховним Судом, Вищим судом з питань інтелектуальної власності, Вищим антикорупційним судом - щодо суддів цих судів, Державною судовою адміністрацією України - щодо суддів місцевих та апеляційних судів, судів, що перебувають в процесі ліквідації, у місячний строк з дня виникнення таких підстав
Тобто, для відповідного перерахунку потрібен наявний юридичний факт, а саме: повідомлення Верховного Суду на адресу Пенсійного фонду України.
Проте таке повідомлення у матеріалах справи відсутнє, а суд не надав відповідного правового аналізу щодо відсутності такого юридичного факту.
По-друге, не вдаючись у наведення контраргументів щодо такої правової позиції за змістом якої “спеціальність» Закону №1402-VIII у цьому випадку безапеляційно долає доктринальний принцип подолання колізії правових норм, за яким наступний закон з того самого питання скасовує дію попереднього (попередніх), я вважаю, що до спірних правовідносин варто врахувати відповідні висновки Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).
Так, у справі Ukrkava, TOV v. Ukraine», № заяви 10233/20, від 06.02.2025 ЄСПЛ висловив міркування стосовно судового тлумачення норм законодавства України та відзначив, що з огляду на розподіл повноважень між парламентом і судовою владою та між різними судовими органами, встановлений українським законодавством, Верховний Суд мав застосовувати закон у тому вигляді, в якому його написано, а не в якому, на думку суду, він мав бути.
З приводу вищезгаданих судом рішень Конституційного Суду України, зокрема, рішення від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008 (справа щодо предмета та змісту закону про Державний бюджет України), Європейський суд з прав людини (далі-ЄСПЛ) також надав відповідне тлумачення.
Зокрема, у справі “Суханов та Ільченко проти України» (заяви № 68385/10 та 71378/10) від 26 червня 2014 року, ЄСПЛ вказав: “ Дійсно, як стверджували заявники, у 2007 та 2008 роках Конституційний Суд України дійшов висновку, що зміни та доповнення до основного законодавства не могли вноситися за допомогою відповідних законів про Державний бюджет України, оскільки ці закони стосувалися радше фінансування, ніж матеріальних прав. Суд не погоджується із твердженнями заявників про те, що згідно з рішеннями Конституційного Суду України до відповідних нормативно-правових актів не можна вносити зміни. Конституційний Суд України розкритикував юридичну техніку, що використовувалася Парламентом для внесення таких конкретних змін та доповнень, проте демократично обраний Парламент зберігає право щодо виконання своїх законодавчих функцій відповідно до Конституції та зміни встановлених розмірів виплат на певний період часу. Заявники також не довели, що внаслідок ухвалення рішень Конституційного Суду України виникають сумніви щодо законності рішень національних судів…»( див. п.37 рішення).
Відповідно до статей 1 та 17 Закону України від 23.02.2006 № 3477-IV “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Враховуючи, що рішення ЄСПЛ є джерелом права, вважаю, що із змісту наведених вище рішень чітко зрозуміло, що демократично обраний парламент зберігає право змінювати встановлені розміри виплат на певний період часу, що він і зробив, приймаючи Закон України “Про Державний бюджет України на 2024 рік», а суд, у свою чергу, мав застосовувати закон у тому вигляді, в якому його написано, а не в якому, на його думку, він мав бути.
З того приводу, що конституційний принцип незалежності суддів означає також конституційно обумовлений імператив охорони матеріального забезпечення суддів від його скасування чи зниження досягнутого рівня без відповідної компенсації, як гарантію недопущення впливу або втручання у здійснення правосуддя, оскільки Закон України “Про Державний бюджет України на 2024 рік» фактично змінив складову для визначення базового розміру посадового окладу судді, що порушує гарантії незалежності суддів, одна з яких передбачена частиною другою статті 130 Конституції України і частиною третьою статті 135 Закону №1402-VIII слід зазначити таке.
Варто наголосити, що зниження суддівської винагороди саме по собі не є несумісним із незалежністю суддів, як про це зазначив суд першої інстанції.
Так, зокрема, у пункті 77 Висновку щодо змін до законодавчих актів, які регулюють статус Верховного Суду та органів суддівського врядування № 969/2019 CDL (2019) 027 від 9 грудня 2019 року), Європейська комісія “За демократію через право» (Венеціанська комісія), посилаючись на пункт 57 Рекомендації КМ (2010) 12 чітко зазначила, що державна політика, спрямована на загальне зниження оплати праці державних службовців, не суперечить вимозі уникнення зниження оплати праці певних суддів».
Згідно з розділом 6 (Винагорода за працю та соціальний захист) Європейської хартії про статус суддів (документ Департаменту з правових питань Ради Європи (98)23) судді, що виконують свої професійні обов'язки, мають право на винагороду, розмір якої фіксується на такому рівні, щоб захистити їх від тиску, що чиниться з метою вплинути на їхні рішення (і в більш загальному плані - на їхню поведінку у сфері їхніх повноважень).
У Рекомендації CM/Rec(2010)12 від 17 листопада 2010 р. про незалежність, ефективність роботи та відповідальність суддів Комітет міністрів зауважив (у пунктах 53 і 54), що основоположні правила системи винагороди праці професійних суддів мають бути викладені в законодавстві; що винагорода за працю суддів має відповідати їхнім професійним обов'язкам і відповідальності та бути достатньою, щоб захистити їх від стимулів, що мають на меті вплинути на їхні рішення; а також що потрібно впровадити конкретні правові положення для захисту від зменшення розміру винагороди за працю, спрямовані конкретно на суддів.
При цьому, питання стосовно того, чи є зменшення суддівської винагороди сумісним з незалежністю судді залежить від кількох факторів. Одним із факторів є фактично мінімальний рівень заробітної плати.(п.76 вказаного Висновку).
Доцільно зазначити, що згідно з опублікованими Європейською комісією з питань ефективності правосуддя (CEPEJ) звітами за 2014 і 2016 рр. про європейські системи судочинства (у яких вказано розмір річної заробітної плати суддів до вирахування податків у кожній країні та її співвідношення із середньою річною заробітною платою до вирахування податків, яку отримують працівники в межах національної економіки), у 2012 і 2014 рр. суддя в Чеській Республіці, що тільки розпочав або розпочала свій кар'єрний шлях, отримував або отримувала річну заробітну плату до вирахування податків у розмірі 26 492 та 27 915 євро відповідно, що в 2,1 і в 2,5 рази більше, ніж розмір середньої річної заробітної плати до вирахування податків, яку отримували працівники в межах національної економіки.
Разом з тим, відповідно до статті 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» розмір мінімальної заробітної плати у місячному розмірі з 1 січня 2024 року становить - 7100,00 гривень, натомість розмір суддівської винагороди позивача у вказаний період складав 236 475, 00 грн, що у 33,3 рази більше, ніж розмір мінімальної заробітної плати.
Отже, не можна стверджувати, що встановлення окремих розмірів прожиткового мінімуму для суддів, прокурорів окружної прокуратури та працівників інших державних органів, оплата праці яких регулюється спеціальними законами, змусила заявника(цю) нести індивідуальний та надмірний тягар та вплинуло на її незалежність або здатність виконувати свої обов'язки судді з гідністю, якої того вимагає професія.
У зв'язку із чим зберігається, по суті, первісна вимога еквівалентності його/її спеціального права, і оскільки розмір суддівського винагороди , як і раніше, значно вище ніж середня заробітна плата по Україні (у тому числі порівняно з іншими держслужбовцями), тим самим підтримується ідея більш щедрої схеми соціального забезпечення для суддів.
Аналогічний підхід щодо еквівалентності спеціального права судді висвітлено у рішення ЄСПЛ у справі "Хонякіна проти Грузії" (Khoniakina v. Georgia) від 19.06.2012, заява № 17767/08 (пунктах 77,78 ), рішення ЄСПЛ у справі Savickas and others v/ Lithuania, Application no. 66365/09, від 15.10.2013 (пункт.94).
Важливо також відмітити, що новий розмір довічного утримання позивача з урахуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, не був меншим, ніж заробітна плата (суддівська винагорода) за попередні роки.
У пункті 91 рішення ЄСПЛ по справі Savickas and others v/ Lithuania, Application no. 66365/09, від 15.10.2013Суд зазначив, що стаття 1 Протоколу № 1 до Конвенції не може бути тлумачиться як надання людині права на заробітну плату в певному розмірі.
Наведене свідчить про відсутність “законних сподівань» та “легітимних очікувань» щодо підвищеного розміру суддівської винагороди, які підпадають під захист статті 1 Першого Протоколу до Європейської Конвенції з прав людини (див. також п. 38 рішення ЄСПЛ у справі “Суханов та Ільченко проти України» (заяви № 68385/10 та 71378/10) від 26.06.2014).
Звертаю також увагу, що зі змісту рішення суду апеляційної інстанції не зрозуміло у чому полягає протиправність дій (рішень) відповідача, оскільки останній під час розгляду питання, пов'язаного з реалізацією особою свого права, зокрема, права на певний розмір довічного утримання судді у відставці, зобов'язаний застосовувати той закон або інший нормативно-правовий акт, який набув чинності та залишається чинним на момент виникнення відповідних правовідносин між особою та державою, в особі її уповноважених органів.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 21.11.2018 у справі № 700/668/16-а.
Основна аргументація суду базується фактично на правовій оцінці дій та законів Верховної Ради України.
Проте варто зауважити, що згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 17.10.2002 № 17-рп/2002 (справа щодо повноважності Верховної Ради України) парламент за своєю природою є представницьким органом державної влади, що здійснює законодавчу владу, а тому жоден інший орган державної влади не уповноважений приймати закони; повноваження ВР України реалізуються спільною діяльністю народних депутатів України на засіданнях ВР України під час її сесій.
З метою роз'яснення понять “рішення» та “акт», які вживаються у статті 91 Конституції України, Конституційного Суду України ухвалив Рішення від 14.10.2003 № 16-рп/2003, в якому зазначив, що прийняття рішень ВР України здійснюється виключно на її пленарних засіданнях і являє собою процес формування та вираження волі парламенту України; рішення ВР України є результатом її волевиявлення і ухвалюються на колегіальній основі; волевиявлення ВР України з питань, віднесених до її відання, реалізується шляхом голосування народних депутатів України; під терміном “акти», який вживається у статті 91 Конституції України, треба розуміти рішення ВР України з питань, віднесених до її компетенції, тобто документи, що приймаються визначеною Конституцією України кількістю голосів народних депутатів України у формі законів, постанов тощо.
Крім того, до виключної компетенції Верховної Ради України належить: прийняття законів про визнання такими, що втратили чинність інших законів; внесення змін до чинних законів; прийняття законів про визначення порядку та строків набрання чинності законів.
Таким чином, застосування у спірних правовідносинах саме показника прожиткового мінімуму для працездатних осіб відноситься до виключної компетенції Верховної Ради України.
Варто також зазначити, що згідно зі статтею 95 Конституції України бюджетна система України будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства; виключно законом про Державний бюджет України визначаються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків; держава прагне до збалансованості бюджету України. (див. постанову Верховного Суду від 24.07.2023 у справі №420/6671/18).
Тож, враховуючи, що стаття 95 Конституції України містить імперативну норму щодо видатків і встановлює, що виключно законом про Державний бюджет України визначаються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір та цільове спрямування цих видатків, вважаю за необхідне зазначити, що задоволення позову та зобов'язання відповідача видати позивачу довідку про суддівську винагороду для обчислення розміру щомісячного довічного утримання судді у відставці станом на 01.01.2024 рік з урахуванням іншого показника прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який на законодавчому рівні на певний бюджетний рік не застосовується до суддівської винагороди, призведе до порушення статті 75 Конституції України.
І наостанок, суд не враховує економічну спроможність держави здійснювати виплати, незважаючи на те, який характер вони носять.
Суд не врахував той факт, що Україна, з огляду на Указ Президента України 24 лютого 2022 року № 64/2022 “Про введення воєнного стану» з подальшою його пролонгацією, перебуває в екстремальних умовах функціонування, спричинених збройною агресією РФ, територіальними, людськими та економічними втратами, значними витратами Державного бюджету України, пов'язаними з необхідністю забезпечувати обороноздатність країни та захищати її суверенітет.
Конституційний Суд України з цього приводу чітко зазначив, що в умовах воєнного стану держава зобов'язана мобілізувати всі доступні їй ресурси для посилення своєї обороноздатності та відсічі збройної агресії Російської Федерації проти України (див. абзац 2 п.п. 5.2 п. 5 мотивувальної частини рішення від 12.10.2022 № 7-р(ІІ)2022).
Іншими словами в межах періоду воєнного стану та у зв'язку з досягненням інших суспільних цілей розсуд держави є істотно ширшим.
Як зазначено у пояснювальній записці до проекту Закону України Про Державний бюджет України на 2024 рік «… З початку повномасштабного вторгнення Російської Федерації економіка України функціонує в умовах безпрецедентних безпекових викликів. Таких масштабів руйнувань країна не бачила з часів Другої світової війни.
Дефіцит державного бюджету у 2024 році передбачається на рівні20,4 відсотків ВВП, у тому числі загальний фонд - 19,6 відсотка ВВП та спеціальний фонд - 0,8 відсотка ВВП ( див., розділ «Дефіцит, фінансування державного бюджету та державний борг»).
Фінансування загального фонду державного бюджету у 2024 році планується за рахунок зовнішніх державних запозичень у сумі 1 527 225 млн гривень. Таким чином, зовнішні запозичення у 2024 році складуть 100 відсотків від загального обсягу надходжень.
Ураховуючи рівень матеріального забезпечення окремих категорій осіб, фінансові можливості державного бюджету та принцип збалансованості для встановлення посадових окладів суддям та працівникам державних органів, оплата праці яких регулюється спеціальними законами, а також працівникам податкових і митних органів, розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб визначено на рівні 2 102 гривні…».
Отже, таке рішення суду призводить до розбалансування державного бюджету (стаття 95 Конституції України) та негативно впливає на належне забезпечення обороноздатності країни за відсутності на те чітких законодавчих підстав.
При цьому, Конституційний суд України у рішенні від 28 серпня 2020 року № 10-р/2020, вирішуючи питання щодо обмеження суддівської винагороди, зазначив, що обмеження відповідних виплат є допустимим за умов воєнного або надзвичайного стану.
Як підсумок, вказана спірна ситуація жодним чином не впливає на права позивача у розмінні статі 1 Першого Протоколу Конвенції та не є обмеженням суддівської незалежності з огляду на еквівалентність розміру суддівської винагороди та середньою заробітною платнею по Україні, а тому, в умовах воєнного стану, відповідні виплати позивачу здійсненні у відповідності з чинним законодавством.
За наведених обставин, у колегії суддів не було юридичних підстав для залишення рішення Одеського окружного адміністративного суду від 28.10.2024 у справі 420/25683/24, яким задоволено адміністративний позов, без змін.
Суддя О.І. Шляхтицький