П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
18 лютого 2025 р.м. ОдесаСправа № 420/9160/24
Перша інстанція: суддя Левчук О.А.,
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
судді-доповідача - Турецької І. О.,
суддів - Градовського Ю. М., Шеметенко Л. П.
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу громадянина Республіки Гвінея ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 27 травня 2024 року у справі за позовом громадянина Республіки Гвінея ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправними та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії
Короткий зміст позовних вимог.
У березні 2024 року громадянин Республіки Гвінея ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції з позовом до Державної міграційної служби України (далі - відповідач, ДМС України), в якому просив:
- визнати протиправним та скасувати рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 12.12.2023 № 228-23;
- зобов'язати прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування заявлених вимог зазначає, що за результатами розгляду його заяви від 15.12.2022 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ДМС України прийняло рішення, яким відмовило у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Вважаючи вказану відмову протиправною, позивач зазначає, що під час прийняття оскаржуваного рішення, ДМС України не прийняло до уваги його реальні побоювання за власне життя у разі повернення до країни громадянської належності - Республіки Гвінея.
Позивач акцентував увагу на тому, що у випадку його повернення до Гвінеї, його життю та свободі загрожуватиме небезпека, що суперечить вимогам статті 3 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, згідно якої нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.
Також, в позові наголошується, що подана заява про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового містить основні відомості про заявника та обставини, що змусили його залишити країну походження документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Воромандуно Ісаіє просить врахувати, що оскаржуване рішення може поставити під загрозу його життя або свободу, піддати його ризику застосування катувань, інших видів жорстокого або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 27 травня 2024 року, ухваленим за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні), в задоволенні позову громадянина Республіки Гвінея ОСОБА_1 - відмовлено.
Вирішуючи спір та відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що обставини, вказані позивачем, не можуть слугувати належними підставами в розумінні Конвенції про статус біженців від 28.07.1951 та Протоколу щодо статусу біженців від 16.12.1966 для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та оформлення документів для подальшого вирішення питання про надання такого статусу.
Суд зазначив, що за результатами розгляду відомостей, наведених в заяві позивача, та співбесід із посадовими особами, не встановлено об'єктивного підтвердження наявності обґрунтованих побоювань позивача та реальної небезпеки, для останнього, стати в Республіці Гвінея жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що свідчить про відсутність у заявника умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Покликаючись на висновки Верховного Суду, наведені у постанові від 07.09.2020 у справі № 420/6110/18 суд зазначив, що інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом.
З аналізу особової справи суд встановив, що переїзд позивача не був вимушеним внаслідок загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства чи систематичного порушення прав людини.
Суд врахував, що під час анкетування позивач вказав, що хоче отримати легалізацію та необхідний статус через те, що він проживає в Україні тривалий час, тут проживає його родина і дитина, він працевлаштований та хоче вести побут в подальшому.
Отже, керуючись положеннями пункту 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, суд дійшов висновку, що позивач є мігрантом, а не біженцем, оскільки мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці.
Суд вважав, якщо особа переїздить виключно за сімейними чи іншими причинами особистого характеру, економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем.
За таких підстав, суд визнав спірне таким, що не порушує його права Воромандуно Ісаіє, визначені Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», Конвенцією про статус біженців та Протокол щодо статусу біженців, а тому підстав для задоволення позову не має.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги та відзиву.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, громадянин Республіки Гвінея ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та невідповідність висновків суду обставинам справи, просить його скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
В цілому доводи апеляційної скарги дублюють доводи позовної заяви та зводяться до тверджень скаржника щодо побоювання його повернення до Республіки Гвінея, оскільки його життю та свободі загрожуватиме небезпека.
Скаржник зазначає, що аналіз норм Конвенції про статус біженців і Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» дає підстави для висновку, що для надання статусу біженця необхідними є наявність таких підстав: знаходження особи за межами країни своєї громадянської належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
На думку скаржника, суд першої інстанції під час ухвалення рішення не врахував, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.
Скаржник просить врахувати, що у цілому, обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідування є лише припущенням, яке має об'єктивні підстави, але перевірити його без ризику для життя чи особистої свободи людини майже неможливо.
Тому, на його думку, на підставі принципу гуманізму, який є визначальним у концепції Конвенції про статус біженців 1951 року, цей вислів слід тлумачити широко, тобто на користь того, хто звернувся за наданням статусу біженця.
На переконання скаржника, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою у прийнятті об'єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.
Скаржник вважає, що оскаржуване рішення є протиправним та має бути скасованим, а його порушені права слід задовольнити шляхом зобов'язання відповідача прийняти рішення про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту .
У відзиві на апеляційну скаргу ДМС України, посилаючись на доводи, які узгоджуються із висновками суду першої інстанції, зазначає, що аргументи скаржника є безпідставними та не підтверджують протиправність оскаржуваного рішення.
Рішення суду відповідач вважає законним та обґрунтованим, а тому в задоволенні скарги просить відмовити, а рішення суду - залишити без змін.
Ураховуючи, що апеляційна скарга подана на рішення суду першої інстанції, яке ухвалене в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження), суд апеляційної інстанції, відповідно до пункту 3 частини 1 статті 311 КАС України, розглянув справу в порядку письмового провадження.
Фактичні обставини справи.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Республіки Гвінея, місце народження провінція Конакрі, м. Конакрі, національність - гвінеєць, за етнічною належністю «кісі», віросповідання - християнин-протестант.
Згідно матеріалів особової справи, Воромандуно Ісаіє покинув країну походження 26.11.2003, авіарейсом Конакрі (Гвінея) - Київ (Україна), легально, на підставі паспортного документу та оформленої візи.
В Україні позивач здобув базову вищу освіту в Одеській державній академії холоду за фахом комп'ютерна інженерія, що підтверджується дипломом бакалавра серії НОМЕР_1 (а.с. 51, т.1)
У подальшому позивач набув кваліфікацію магістра з комп'ютерних систем, що підтверджується дипломом магістра Українського державного хіміко-технологічного університету серія НОМЕР_2 від 18.06.2009 ( а.с.52, т.1).
ІНФОРМАЦІЯ_2 у позивача народився син ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_3 (а.с.53, т.1).
15.12.2022 Воромандуно Ісаіє звернувся до ГУ ДМС в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 41-42, т.1).
28.12.2022 Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області складений висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту Воромандуно Ісаіє (а.с. 142-154, т.1).
28.12.2022 ГУ ДМС в Одеській області прийняло наказ № 255 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту Воромандуно Ісаіє, який останній оскаржив у судовому порядку (а.с. 156, т.1).
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 30.06.2023, залишеним без змін постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 19.09.2023, у справі № 420/422/23, визнано протиправним та скасовано наказ ГУ ДМС в Одеській області №255 від 28.12.2022.
Зобов'язано ГУ ДМС в Одеській області повторно розглянути заяву громадянина Республіки Гвінея ОСОБА_1 від 15.12.2022 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у порядку, визначеному статтею 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», з урахуванням висновків суду.
Прийняття судом першої та апеляційної інстанції такого рішення було пов'язано з тим, що висновок органу міграційної служби щодо Воромандуно Ісаіє не містить доказів очевидної необґрунтованості його заяви, а його доводи можуть бути перевірені лише під час здійснення перевірки його заяви по суті вирішення питання.
Суд указав, що під час прийняття оскаржуваного рішення відповідач не дослідив належним чином, який рівень небезпеки існував станом на час прийняття рішення стосовно позивача та не проаналізував належним чином інформацію, повідомлену позивачем в заяві про надання статусу біженця, в анкеті особи, яка звернулася про надання статусу біженця, та протоколі співбесіди, а також не здійснив дій у межах своїх повноважень щодо перевірки фактів, викладених позивачем.
25.09.2023, на виконання рішення суду у справі № 420/422/23, ГУ ДМС в Одеській області прийняло висновок про оформлення документів для вирішення питання про визнання Воромандуно Ісаіє біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 180-181, т. 1).
25.09.2023 ГУ ДМС в Одеській області прийнятий наказ № 191 про здійснення оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту Воромандуно Ісаіє (а.с. 182,т.1).
08.11.2023 Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області складений висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту Воромандуно Ісаіє (а.с. 211-226, т.1).
12.12.2023 ДМС України прийняте рішення № 118-23, яким відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Республіки Гвінея ОСОБА_1 (а.с. 228, т.1).
У вказаному рішенні, з урахуванням висновків ГУ ДМС в Одеській області, наголошено на відсутність у заявника умов передбачених пунктом 1 або 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відсутні.
19.03.2024 ОСОБА_1 отримав повідомлення № 232 від 20.12.2023 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 232,т.1).
Вважаючи протиправним рішення про відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Джерела правового регулювання (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) та оцінка суду апеляційної інстанції доводів апеляції і висновків суду першої інстанції.
Переглянувши справу за наявними у ній доказами та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що відсутні підстави для задоволення апеляції, з огляду на таке.
Ключовим питанням, на яке апеляційному суду слід надати відповідь, являється питання чи є обґрунтованим висновок суду першої інстанції про відсутність підстав, установлених Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», для надання позивачу міжнародного захисту.
Відповідаючи на доводи апеляційної скарги щодо необґрунтованості рішення суду першої інстанції, з викладених питань, колегія суддів керується наступним.
Частина 2 статті 19 Конституції України визначає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» № 3671-VI від 08.07.2011 (далі - Закон № 3671-VI) визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні.
Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Пункт 4 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI визначає, що додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.
Пункт 13 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI визначає, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до частини 2 статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Статтею 6 Закону № 3671-VI визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Згідно положень частин 1 - 3 статті 7 Закону № 3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Заявник, якому виповнилося вісімнадцять років, подає заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження.
Відомості про дітей, які не досягли вісімнадцятирічного віку, наводяться в заяві одного із законних представників особи, яка не досягла повноліття.
Положення частин 6 - 8 статті 8 Закону № 3671-VI визначають, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення.
У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи.
Відповідно частин 1 та 2 статті 12 Закону № 3671-VI рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом п'яти робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені в установленому законом порядку до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а також до суду у строки, встановлені цим Законом.
Рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду.
Водночас, варто зауважити, що відповідно до положень пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (далі - Керівництво), особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Положення пункту 62 Керівництва визначають, що мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці, рухома бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру. Якщо особа переїздить виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем.
Також положеннями пункту 195 Керівництва визначено, що у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.
Відповідно до пункту 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004 №8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.
Такими підставами є:
1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;
2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;
3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме:
а) расової належності;
б) релігії;
в) національності (громадянства);
г) належності до певної соціальної групи;
д) політичних поглядів;
4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Повертаючись до матеріалів справи, колегія суддів встановила таке.
Як мовилося вище, громадянин Республіки Гвінея ОСОБА_1 до України прибув легально 26.11.2003, з країни свого походження, авіарейсом Конакрі (Гвінея) - Київ (Україна), на підставі паспортного документу та оформленої візи.
Наведене свідчить про те, що позивач безперешкодно пройшов митний контроль у країні громадянського походження на підставі паспортного документа, що свідчить про відсутність будь-яких переслідувань стосовно нього у країні громадянської належності.
Тобто, переїзд позивача не був вимушеним внаслідок загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства чи систематичного порушення прав людини.
Також матеріалами справи встановлено, що позивач, перебуваючи в Україні здобув вищу освіту, працевлаштований, має родину та сина.
Згідно протоколу співбесіди заявник вказав, що хоче отримати легалізацію, а статус необхідний йому через те, що він не може повернутися на Батьківщину, в Україні він проживає досить тривалий час, не хоче покидати дитину та хотів би залишитися в Україні в подальшому (а.с. 122, т.1).
Слід зазначити, що наявність дитини, яка народилась в Україні та цивільної дружини не підпадає під критерії сфери міжнародного захисту щодо збереження єдності сімей, але є підставою для реалізації прав, передбачених Законом України «Про імміграцію» від 07.06.2001 № 2491-ІІІ.
З цього приводу, на думку колегії суддів, суд першої інстанції доречно зауважив на тому, що згідно положень Керівництва можна дійти висновку, що скоріш за все Воромандуно Ісаіє є мігрантом, а не біженцем, оскільки добровільно залишив свою країну, щоб здобути освіту в Україні. Він може бути рухомим сімейними чи іншими причинами особистого характеру, що у сукупності свідчить про те, що заявник скоріш за все є економічним мігрантом, а не біженцем.
Твердження скаржника стосовно існування на теперішній час небезпеки, яка загрожує особисто йому в країні походження є безпідставними і не мають реального підґрунтя, оскільки з встановлених матеріалами справи можна дійти висновку, що останній звернувся до органу міграційної служби не з метою отримання міжнародного захисту, а в пошуках шляхів легалізації та ним не наведені конкретні факти щодо обґрунтованості свого побоювання стати жертвою переслідування, доказів переслідування в країні походження з боку властей за відношення до певної групи.
З огляду на наведене, суд дійшов правильного висновку, що причини небажання позивача повернутися до країни громадянства не мають конвенційних ознак, за наявності яких особу можна визнати біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Крім того, з матеріалів справи вбачається, що в 2017 році Воромандуно Ісаіє безперешкодно отримав паспорт Республіки Гвінея та під час анкетування указав, що у нього не виникало проблем під час продовження терміну дії паспортного документа.
Також, колегія суддів враховує, що Воромандуно Ісаіє прибув до України у 2003 році, проте із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту звернувся лише 15.12.2022.
Таким чином, після прибуття в Україну та за весь час перебування на її території до 15.12.2022 Воромандуно Ісаіє не звертався із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
З цього приводу колегія суддів вважає необхідним звернути увагу на правову позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 16.02.2018 у справі № 825/608/17, в якій суд виснував, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. Аналогічна позиція також була підтримана Верховним Судом в постанові від 07.09.2020 у справі № 420/6110/18.
Водночас, елемент звернення за міжнародним захистом із суттєвими зволіканнями, тривале нелегальне перебування на території України вказує на фактичний елемент зловживання процедурою та відсутність реальної потреби у міжнародному захисті.
Доводи скаржника про необґрунтованість оскаржуваного рішення колегія суддів оцінює критично, оскільки з матеріалів справи вбачається, що під час прийняття оскаржуваного рішення органом міграційної служби була досліджена актуальна інформація по країні походження заявника.
Тобто, при прийнятті рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, органом міграційної служби був досліджений рівень небезпеки, який існував станом на час прийняття рішення стосовно заявника та проаналізована належним чином інформація, повідомлена останнім.
Також колегія суддів враховує позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 28.11.2019 у справі №420/133/19 в якій суд вказав, що Керівництвом з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців наданий загальний аналіз поняття «цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань».
Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін.
Суб'єктивна сторона психічний стан, який пов'язаний із характеристикою особистості заявника, а тому, зазначається, що висновок про стан у країні-походження не є визначальним. Під впливом суб'єктивної оцінки ситуації, що склалась навколо, особа вирішила покинути країну і стала біженцем.
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Як вбачається з матеріалів справи, в обґрунтування заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, заявником не зазначено, що саме загрожує його життю у випадку повернення до країни походження.
Суб'єктивні та об'єктивні обставини відповідного переслідування, дискримінації чи серйозної шкоди в заявника не виявлені.
Тобто, заявлена інформація носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків на батьківщині його особисто або членів його сім'ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками.
При цьому, доводи скаржника про наявність судового процесу над колишнім президентом Гвінеї, який є братом його матері, який призвів сім'ю покинути Гвінею, жодними доказами не підтверджені.
Заявник є аполітичною особою, а державний переворот в Гвінеї від 2021 року підтриманий міжнародною спільнотою й народом.
Слід відзначити, станом на 2023 рік будь-які внутрішньополітичні проблеми в державі відсутні, а ситуація вважається стабільною.
В постанові від 07.09.2020 у справі № 420/6110/18 Верховний Суд зазначив, що інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом.
Аналогічна позиція викладена в постановах Верховного Суду від 04.03.2019 року по справі № 815/1190/17, від 15.10.2019 року по справі № 420/5266/18.
За таких підстав, слід дійти висновку, що обставини, вказані заявником, не можуть слугувати належними підставами в розумінні Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та оформлення документів для подальшого вирішення питання про надання такого статусу.
З матеріалів справи випливає, що за результатами розгляду відомостей, наведених в заяві, та співбесід із посадовими особами, не встановлено об'єктивного підтвердження наявності обґрунтованих побоювань позивача та реальної небезпеки для останнього стати в Республіці Гвінея жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що свідчить про відсутність у заявника умов, передбачених пунктами 1 або 13 частини 1 ст. 1 Закону № 3671-VI.
Також, матеріали особової справи Воромандуно Ісаіє та повідомлені ним обставини не містять обґрунтованих обставин того, що останній під час перебування в країні походження, чи перебуваючи поза межами країни своєї громадянської належності зазнає переслідувань за конвенційними ознаками, та у нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
З урахуванням викладеного слід дійти висновку, що рішення Державної міграційної служби України № 228-23 від 12.12.2023 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відносно громадянина Республіки Гвінея ОСОБА_1 , прийнято з урахуванням та дослідженням усіх обставин справи.
Враховуючи наведені вище норми права та встановлені обставини справи в їх сукупності, колегія суддів погоджує висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення поданого позову.
З огляду на наведене, слід констатувати, що доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, а тому відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду .
Надаючи оцінку всім доводам учасників справи, колегія суддів також враховує рішення ЄСПЛ по справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява № 30544/96, п. 26, ECHR 1999-1, в якому суд зазначив, що «…хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожний довід…».
Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Колегія суддів вважає, що на ключові доводи апеляційної скарги відповідь надана.
У відповідності до ст. ст. 315, 316 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги, якщо суд першої інстанції правильно встановив обставини справи, та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Враховуючи викладене, на думку колегії суддів, суд першої інстанції порушень матеріального і процесуального права при вирішенні справи не допустив, а наведені в скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують, а тому підстави для задоволення апеляційної скарги та скасування судового рішення - відсутні.
Розподіл судових витрат, відповідно до вимог статті 139 КАС України не передбачений.
Стаття 328 КАС України встановлює право учасників справи, а також осіб, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки на касаційне оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.
Водночас пункт 2 частини 5 вказаної статті встановлює, що не підлягають касаційному оскарженню, у тому числі судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за правилами загального позовного провадження), крім випадків якщо:
а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовної практики;
б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи;
в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу;
г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково.
Отже, враховуючи, що судом апеляційної інстанції постановлено рішення у справі розглянутої за правилами спрощеного позовного провадження, відсутні підстави для його оскарження в касаційному порядку.
Розподіл судових витрат, відповідно до вимог статті 139 КАС України, не здійснюється.
Керуючись статтями: 308, 311, 315, 316, 322, 325, 328 КАС України, суд
Апеляційну скаргу громадянина Республіки Гвінея ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 27 травня 2024 року у справі за позовом громадянина Республіки Гвінея ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправними та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню в касаційному порядку до Верховного Суду не підлягає, за винятком випадків, перелічених у пункті 2 частини 5 статті 328 КАС України.
Доповідач - суддя І. О. Турецька
суддя Ю. М. Градовський
суддя Л. П. Шеметенко
Повне судове рішення складено 18.02.2025.