19 лютого 2025 року м. Київ справа №320/26755/24
Київський окружний адміністративний суд у складі судді Жукової Є.О., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Міністерства соціальної політики України
про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді,
ОСОБА_1 звернувся до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Міністерства соціальної політики України, в якому просить суд:
визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства соціальної політики України від 25.04.2024 № 185-к «Про звільнення ОСОБА_1 »;
зобов'язати відповідача поновити ОСОБА_1 на раніше займаній посаді шляхом фактичного допуску працівника, поновленого рішенням суду, до виконання попередніх обов'язків, як того вимагає чинне законодавство України.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що видаючи наказ від 25.04.2024 № 185-к про звільнення його з посади директора Департаменту управління персоналом та організаційно-документального забезпечення з 10 жовтня 2016 року, відповідач керувався пунктом 7 частини першої статті 3 Закону України «Про державну службу», у зв'язку з досягненням заявником 65-річного віку. Вважає вказаний наказ протиправним та таким, що підлягає скасуванню, з огляду на те, що відповідач пропустив таку можливість звільнити його з посади саме з цієї дати, адже не зробив це зі своєї вини, порушивши, при цьому, Закон України «Про державну службу». Вважає, що в зв'язку з тим, що період невиконання судового рішення, з вини відповідача, розтягнувся до 25.04.2024, при таких обставинах датою звільнення позивача мав би бути саме цей день - 25.04.2024 з фактичним допуском працівника, поновленого рішенням суду, до виконання попередніх обов'язків, як того вимагає стаття 235 КЗпП України, а не 10.10.2016, як це вважає відповідач. Просить суд задовольнити позов.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 10.06.2024, позовну заяву №320/26755/24 розподіллено судді Жуковій Є.О.
13 червня 2024 року зазначену позовну заяву було фактично передано судді Жуковій Є.О.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 17 червня 2024 року позовну заяву залишено без руху.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 05 серпня 2024 року відкрито провадження в адміністративній справі відкрито провадження у справі № 320/26755/24, суд ухвалив здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи, встановлено відповідачу строк для подання відзиву на позов та витребуваних документів.
Відповідно до довідки про доставку електронного листа документ в електронному вигляді «Ухвала про відкриття спрощеного провадження» від 05 серпня 2024 року у справі № 320/26755/24 доставлено до електронного кабінету Міністерства соціальної політики України 06 серпня 2024 року.
09 серпня 2024 року представник Міністерства соціальної політики України отримав копію позовної заяви в адміністративній справі №320/26755/24 в приміщенні суду, що підтверджується відповідною розпискою.
22 серпня 2024 року через відділ документального обігу, контролю та забезпечення розгляду звернень громадян (канцелярію) Київського окружного адміністративного суду від Міністерства соціальної політики України надійшов відзив на позовну заяву.
У відзиві на позовну заяву відповідач зазначає, що на виконання постанови Окружного адміністративного суду м. Києва від 09.10.2015 у справі № 826/6583/14, постанови Вищого адміністративного суду України від 15.12.2016 К/800/1926/16 (у справі № 826/6583/14) та рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 14.06.2018 у справі № 826/6583/14, наказом Мінсоцполітики від 25.04.2024 № 184 к ОСОБА_1 поновлено на посаді директора Департаменту управління персоналом та організаційно-документального забезпечення з 04 березня 2014 року. Разом з тим, з урахуванням вимог законодавства про державну службу, наказом Мінсоцполітики від 25.04.2024 № 185 к ОСОБА_1 звільнено із займаної посади 10 жовтня 2016 року у зв'язку з досягненням 65-річного віку на підставі пункту 7 частини першої статті 83 Закону України Закону України «Про державну службу».
З аналізу статті 83 Закону України «Про державну службу» вбачається, що продовження граничного віку перебування на державній службі є правом суб'єкта призначення, а не його обов'язком. Відповідне рішення приймається з урахуванням принципу доцільності та необхідності продовження роботи особою, що досягла 65-річного віку, виключно у зв'язку із потребами служби.
У той же час, такий фактор як бажання особи продовжити службу після досягнення нею 65-річного, не є достатньою самостійною підставою для продовження державної служби після досягнення особою граничного віку перебування на службі. Просить суд відмовити у задоволенні позову.
05 вересня 2024 року через відділ документального обігу, контролю та забезпечення розгляду звернень громадян (канцелярію) Київського окружного адміністративного суду від ОСОБА_1 надійшла відповідь на відзив.
Позивач у відповіді на відзив зазначає, що оскільки наказом Мінсоцполітики від 25.04.2024 № 184 ОСОБА_1 , як позивач, був поновлений на раніше займаній посаді з 04 березня 2014 року, то відповідно до Закону України «Про державну службу», вважається таким, що не був звільнений на дату видання цього наказу, тобто по 25.04.2024 і, наразі, звільнити тепер його може відповідач, не раніше цієї дати, про що він просить в своїй позовній заяві. Поновлення його на раніше займаній посаді наказом від 25.04.2024 є фактичним допуском працівника до виконання попередніх обов'язків. Саме це він і мав на увазі, оскільки так виписано в Законі. Просить суд задовольнити позов.
02 жовтня 2024 року через відділ документального обігу, контролю та забезпечення розгляду звернень громадян (канцелярію) Київського окружного адміністративного суду від Міністерства соціальної політики України надійшли заперечення на відповідь позивача.
Відповідач в своїх запереченнях зазначає, що як зазначалось у відзиві на позовну заяву, ОСОБА_1 на виконання постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 09 жовтня 2015 року у справі № 826/6583/14, постанови Вищого адміністративного суду України від 15 грудня 2016 року та рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 14.06.2018, наказом Мінсоцполітики від 25 квітня 2024 року №814 к ОСОБА_1 поновлено на посаді директора Департаменту управління персоналом та організаційно-документального забезпечення з 04 березня 2014 року. Взято до відома, що ОСОБА_1 виплачено середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу з 04 березня 2014 року по 15 грудня 2016 року у сумі 431 038, 35 грн. З огляду на це, рішення суду було виконано повністю.
Разом з тим, враховуючи вимоги законодавства про державну службу, наказом Мінсоцполітики від 25 квітня 2024 року № 185к ОСОБА_1 звільнено з займаної посади 10 жовтня 2016 року у зв'язку із досягненням 65-річного віку на підставі пункту 7 частини першої статті 83 Закону України «Про державну службу». Законні підстави наказу про звільнення підтверджуються чинним законодавством України та практикою Верховного Суду, яка була зазначена у відзиві на позовну заяву. Просить суд відмовити у задоволенні позову.
З метою додержання розумного строку розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження, суд визнав за можливе розгляд справи здійснювати за наявними матеріалами.
Розглянувши подані сторонами документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та відзив, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином України, що підтверджується паспортом серії НОМЕР_1 , виданим 07 квітня 1999 року Краснодонським РВ УМВС України в Луганській області.
Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 09 жовтня 2015 року позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства соціальної політики України від 28 лютого 2014 року № 175к «Про звільнення ОСОБА_1 », поновлено позивача на посаді директора Департаменту управління персоналом і організаційно-документального забезпечення з 22 квітня 2014 року. Стягнуто з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу з 22 квітня 2014 року, але не більш як за один рік. У задоволенні іншої частини вимог відмовлено.
Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 23 грудня 2015 року скасовано постанову суду першої інстанції в частині стягнення з Міністерства соціальної політики України на користь позивача середнього заробітку та постановлено в цій частині нове рішення, яким стягнуто з відповідача на користь позивача середній заробіток з 22 квітня 2014 року по 23 грудня 2015 року в розмірі 260 842,95 грн без врахування податку на заробітну плату та інших обов'язкових платежів. В іншій частині постанову суду першої інстанції залишено без змін.
Постановою Вищого адміністративного суду України від 15 грудня 2016 року відмовлено у задоволенні клопотання про закриття провадження у справі. Касаційну скаргу Міністерства соціальної політики України задоволено частково. Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 23 грудня 2015 року скасовано. Змінено постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 09 жовтня 2015 року в частині дати поновлення ОСОБА_1 на посаді директора Департаменту управління персоналом і організаційно-документального забезпечення Міністерства соціальної політики України з 22 квітня 2014 року на 04 березня 2014 року. Скасовано постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 09 жовтня 2015 року в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 14 червня 2018 року по справі №826/6583/14 адміністративний позов ОСОБА_1 в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задоволено. Стягнуто з Міністерства соціальної політики України на користь ОСОБА_1 середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу з 04 березня 2014 року по 15 грудня 2016 року у розмірі 431 038, 35 грн без врахування податку на заробітну плату та інших обов'язкових платежів.
Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 14 серпня 2018 року апеляційну скаргу Міністерства соціальної політики України - залишено без задоволення. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 14 червня 2018 року залишено без змін.
Постановою Верховного суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду Касаційну скаргу Міністерства соціальної політики України від 15 лютого 2019 року залишено без задоволення. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 14 червня 2018 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 14 серпня 2018 року в цій справі залишено без змін.
На виконання постанови Окружного адміністративного суду м. Києва від 09.10.2015 у справі № 826/6583/14, постанови Вищого адміністративного суду України від 15.12.2016 К/800/1926/16 (у справі № 826/6583/14) та рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 14.06.2018 у справі № 826/6583/14 наказом Мінсоцполітики від 25.04.2024 № 184к ОСОБА_1 поновлено на посаді директора Департаменту управління персоналом та організаційно-документального забезпечення з 04 березня 2014 року. Взято до відома, що ОСОБА_1 виплачено середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу з 04 березня 2014 року по 15 грудня 2016 рок у сумі 431 038,35 грн.
Наказом відповідача від 25.04.2024 №185к ОСОБА_1 звільнено із займаної посади 10 жовтня 2016 року, у зв'язку з досягненням 65-річного віку на підставі пункту 7 частини першої статті 83 Закону України Закону України «Про державну службу».
Вважаючи наказ про звільнення ОСОБА_1 №2185-к від 25 лютого 2024 року протиправним та, таким що підлягає скасуванню, позивач звернувся до суду із цим позовом.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам суд зазначає наступне.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Стаття 43 Конституції України гарантує, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях визначає Закон № 889-VIII.
За змістом статті 5 Закону № 889-VIII правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.
Відносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.
Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
Згідно з частиною першою статті 1 Закону № 889-VIII державна служба - це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави.
Державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті) (далі - державний орган), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов'язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби.
Відповідно до підпункту 7 частини першої статті 2 вказаного Закону суб'єкт призначення - державний орган або посадова особа, яким відповідно до законодавства надано повноваження від імені держави призначати на відповідну посаду державної служби в державному органі та звільняти з такої посади.
Згідно з пунктом 4 частини другої статті 34 Закону № 889-VIII строкове призначення на посаду здійснюється у разі: призначення особи, яка досягла 65-річного віку, на посаду державної служби - на один рік з правом повторного призначення без обов'язкового проведення конкурсу щорічно.
Частиною першою статті 83 Закону № 889-VIII визначено підстави для припинення державної служби.
Так пунктом 7 частини першої статті 83 Закону № 889-VIII передбачено, що державна служба припиняється: у разі виходу державного службовця на пенсію або досягнення ним 65-річного віку, якщо інше не передбачено законом.
Відповідно до частини четвертої статті 83 Закону № 889-VIII у зв'язку з потребами служби державний службовець за рішенням суб'єкта призначення може бути залишений на державній службі після досягнення 65-річного віку за його згодою. Рішення про продовження строку перебування на державній службі приймається суб'єктом призначення щороку, але не більш як до досягнення державним службовцем 70-річного віку.
З аналізу статті 83 Закону № 889-VIII суд дійшов висновку, що продовження граничного віку перебування на державній службі є правом суб'єкта призначення, а не його обов'язком. Відповідне рішення приймається з урахуванням принципу доцільності та необхідності продовження роботи особою, що досягла 65- річного віку, виключно у зв'язку із потребами служби.
У той же час, такий фактор як бажання особи продовжити службу після досягнення нею 65-річного не є достатньою самостійною підставою для продовження державної служби після досягнення особою граничного віку перебування на службі.
Відповідно до пункту 5 розділу II Рекомендації Міжнародної організації праці щодо літніх працівників 1980 року № 162 у виключних випадках можуть встановлюватися вікові обмеження з огляду на особливі вимоги, умови або правила для деяких видів роботи.
Правову позицію вимог щодо віку Конституційний Суд України висловив у рішенні від 18.04.2000 № 5-рп/2000 (справа про віковий ценз), в якому стверджується, що встановлення Конституцією України та законами України певних кваліфікаційних вимог не порушує конституційного принципу рівності (стаття 24 Конституції України), адже всі громадяни, які відповідають конкретним кваліфікаційним вимогам, мають право займати відповідні посади (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини); критерієм у законодавчому встановленні кваліфікаційних вимог до віку є доцільність (абзац шостий пункту 2 мотивувальної частини).
Також Конституційний Суд України в рішенні від 16.10.2007 № 8-рп/2007 (справа про граничний вік перебування на державній службі та на службі в органах місцевого самоврядування) дійшов висновків про те, що граничний вік перебування на державній службі та на службі в органах місцевого самоврядування фактично є пенсійним віком для цієї категорії працівників; встановлення законодавцем граничного віку перебування на відповідній службі є питанням соціальної або економічної доцільності. Особливі правила та умови, засновані на специфічних вимогах до праці, не обмежують право на працю і гарантію рівних можливостей у виборі професії та роду трудової діяльності.
Відповідно до роз'яснення Національного агентства України з питань державної служби від 15.03.2021 № 131-р/з «Щодо призначення на посаду державної служби та продовження строку перебування на державній службі особи, яка досягла 65-річного віку» Законами України від 15.12.2020 №1081-IX «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України» та від 23.02.2021 № 1285-ІХ «Про внесення змін до деяких законів України щодо відновлення проведення конкурсів на зайняття посад державної служби та інших питань державної служби» внесено зміни до Закону України «Про державну службу» (далі - Закон), згідно з якими виключено обмеження щодо вступу на державну службу особи, яка досягла 65-річного віку, передбачено умови вступу на державну службу, а також проходження державної служби особами після досягнення 65 років.
З огляду на викладене, продовження проходження служби такого державного службовця, на відміну від особи, яка була призначена на державну службу після досягнення 65-річного віку, може бути здійснено за рішенням суб'єкта призначення без звільнення такого державного службовця.
У разі досягнення державним службовцем 70-річного віку, він підлягає звільненню на підставі пункту 7 частини першої статті 83 Закону. Така ж підстава для звільнення має бути застосована до державного службовця, щодо якого суб'єкт призначення не прийняв рішення про чергове продовження строку перебування на державній службі.
З матеріалів справи вбачається, що позивач до відповідача із відповідною заявою щодо продовження строку перебування позивача на державній службі не звертався.
Матеріалами справи підтверджено, що суб'єктом призначення не прийнято рішення щодо продовження строку перебування позивача на державній службі та, як наслідок, ОСОБА_1 наказом Міністерства соціальної політики від 25.04.2024 №185-к звільнено 10.10.2016 у зв'язку із досягненням ним 65-річного віку на підставі пункту 7 частини першої та частини четвертою статті 83 Закону №889-VIII.
Таким чином, оскаржуваний у даній справі наказ від 25.04.2024 №185-к прийнятий суб'єктом призначення за наявності правової підстави, що передбачена пунктом 7 частини першої статті 83 Закону №889-VIII.
Суд зауважує, що за змістом частини четвертої статті 83 Закону № 889-VIII потребу державної служби у конкретному державному службовцеві, який досяг 65-річного віку, визначає суб'єкт призначення.
Згідно Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
З урахуванням вищенаведених норм, суд вбачає наявність дискреційних повноважень суб'єкта призначення щодо прийняття рішення про продовження строку перебування на державній службі позивачу, який досяг 65-річного віку. При цьому суб'єкт призначення має можливість обирати одне з допустимих рішень, а визначальною підставою для цього в цьому випадку є потреба державної служби.
Тобто, вжита у частині четвертій статті 83 Закону № 889-VIII правова конструкція «може бути» означає, що суб'єкт призначення не зобов'язаний приймати рішення про залишення державного службовця на державній службі після досягнення 65-річного віку. Залишення державного службовця на державній службі після досягнення 65-річного віку можливе виключно за рішенням суб'єкта призначення у зв'язку з потребами служби.
Також безпідставними є посилання позивача на необхідність застосування до спірних правовідносин статті 11 Закону України «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні», оскільки спеціальним законом, яким у спірних правовідносинах є Закон № 889-VIII, визначено підставу для безумовного звільнення державного службовця з посади державної служби у разі досягнення ним 65-річного віку, за виключенням волевиявлення суб'єкта призначення.
Решта доводів та заперечень учасників справи, висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, зокрема у рішенні у справі «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010, заява 4909/04, відображено принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 01.12.1994, серія A, N 303-A, п.29).
Отже, з урахуванням встановлених обставин справи та наведених норм чинного законодавства України, суд дійшов висновку, про те, що наказ Міністерства соціальної політики України від 25.04.2024 № 185-к «Про звільнення ОСОБА_1 », у зв'язку із досягненням ним 65-річного віку прийнятий за наявності правових підстав, є правомірним, у зв'язку із чим у задоволенні позовних вимог належить відмовити.
Відповідно до частини першої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Резюмуючи викладене, відповідачем доведений факт дотримання норм чинного законодавства, натомість, вимоги позивача є безпідставними та задоволенню не підлягають.
Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд з урахуванням вимог встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, виходячи з системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, вважає, що адміністративний позов не підлягає задоволенню.
Відповідно до статті 244 КАС України суд під час ухвалення рішення вирішує, як розподілити між сторонами судові витрати.
З урахуванням положень статті 139 КАС України судові витрати розподілу не підлягають.
Керуючись статтями 9, 14, 73-78, 90, 139, 143, 242-246, 250, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
1. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити повністю.
2. Розподіл судових витрат не здійснювати
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Жукова Є.О.