Справа № 466/8057/24
Провадження № 2/466/583/25
11 лютого 2025 року м. Львів
Шевченківський районний суд м. Львова
в складі: головуючого - судді Ковальчука О.І.
з участю секретаря Хомляк О.П.
представника позивача, адвоката Плат Є.І.
відповідача ОСОБА_1
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Львові цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа Орган опіки та піклування Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради про встановлення факту самостійного виховання дитини батьком, визначення постійного місця проживання дитини з батьком та скасування аліментів на утримання дитини
01.08.2024 року адвокат Плат Є.І. звернулася до Шевченківського районного суду м. Львова з позовом в інтересах ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа Орган опіки та піклування Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради про встановлення факту самостійного виховання дитини батьком, визначення постійного місця проживання дитини з батьком та скасування аліментів на утримання дитини, в якому просить суд ухвалити рішення, яким встановити факт, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 самостійно виховує неповнолітню доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ; визначити місце проживання неповнолітньої доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 разом з батьком ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ; звільнити ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 від сплати аліментів на користь ОСОБА_1 на утримання малолітньої доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , які стягуються на підставі судового наказу, винесеного Шевченківським районним судом м. Львова від 21.08.2019 року, справа №466/6612/19.
В обґрунтування своїх позовних вимог покликається на те, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_1 , являються батьками малолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . В зареєстрованому шлюбі вони перебували з 07 квітня 2009 року по 01 жовтня 2019 року. Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова шлюб між позивачем та ОСОБА_1 було розірвано.
Після припинення їх стосунків з ОСОБА_1 , за усною домовленістю, їх донька тривалий час проживала з мамою. Позивач сплачував аліменти на утримання дітей на підставі судового наказу Шевченківського районного суду міста Львова від 21.08.2019 року. Заборгованостей зі сплати аліментів в позивача немає.
За деякий час між позивачем та ОСОБА_1 стосунки погіршились, остання почала перешкоджати у спілкуванні з дітьми, провокувати на конфлікти. Потрібно зазначити, що позивачем неодноразово скеровувались скарги в Орган опіки та піклування Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради та у поліцію у зв'язку з неналежним вихованням ОСОБА_1 їх доньки. Через постійні конфлікти матері та доньки було прийняте рішення, що донька ОСОБА_3 переїде проживати до позивача в Республіку Польща, де проживає тривалий час, а саме з 2020 року, має офіційну роботу, орендоване житло та всі умови для комфортного проживання дитини.
20 жовтня 2023 року ОСОБА_1 в приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Амбросійчук Л.В. було підписано заяву, якою остання надала, заявила та підтвердила, що нагляд та фактичний догляд за їх донькою, під час її тимчасового перебування та проживання на території Республіки Польща здійснює позивач ОСОБА_2 .
Від квітня 2024 року їх донька, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 проживає з позивачем в місті Варшава, Республіка Польща і вже зарахована в польську школу на наступний навчальний рік. В Варшаві позивач орендує квартиру, в гарному районі міста. Помешкання, площею 50 м2 складається з кімнати, кухні, ванної кімнати, і коридору. Квартира знаходиться на 4 поверсі. Є всі необхідні постачання: газ, електрика, тепла та холодна вода, каналізація і центральне опалення.
Від початку 2023 року позивач працює в ООО «Mars Partners» на посаді спеціаліста по підбору персоналу. Він є відповідальним за велику низку процесів в даній компанії, а саме: робота з первинною документацією, підбором персоналу для компанії світового рівня (McDonalds, LG, Metfix, Wars, Agrikom group та інші), підготування звітності, розробка плану з оптимізації процесів компанії.
Так як ми з ОСОБА_1 проживаємо окремо, остання обіцяла брати участь у вихованні нашої спільної доньки. Але починаючи з того часу як ми стали проживати не разом, ОСОБА_1 уникає участі у вихованні доньки та не цікавиться її життям, щоденними потребами, фінансово її не забезпечує, участі її як матері в житті власної доньки немає.
Потрібно зазначити, що в період, коли їх спільна донька проживала зі своєю матір'ю, достатньої кількості уваги ОСОБА_4 не отримувала. Більше того, 20 червня 2024 року директор середньої загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів .N'278 м. Львова, в якій навчається ОСОБА_3 надіслала Начальнику відділу «Служби у справах дітей» Шевченківського району міста Львова лист-скаргу про те, що мати дитини рідко підтримує контакт з класним керівником. В більшості випадків не реагує на телефонні дзвінки та зауваження класного керівника, у середині другого семестру 2023-2024 навчального року ОСОБА_3 виїхала закордон разом зі своєю мамою, про що ОСОБА_1 не проінформувала класного керівника та адміністрацію. Остання не повідомила працівників школи про причину відсутності дитини на уроках, не надала необхідної документації щодо перебування дитини поза межами України. Також було зазначено, що ОСОБА_1 систематично не відвідує батьківські збори та не бере участі у шкільному житті своєї доньки. Така ситуація почалась, коли вони розійшлись.
Декларацією прав дитини, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року, у принципі 6 проголошено, що дитина для повного і гармонічного розвитку її особливості потребує любові і розуміння. Вона повинна, коли це можливо, рости під опікою і відповідальністю своїх батьків і в усякому випадку в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості.
Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України "Про охорону дитинства").
Згідно із положеннями статті 12 Закону України "Про охорону дитинства", на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.
Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-ХІІ, держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави- учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Відповідно до частин другої, четвертої статті 29 Цивільного кодексу України місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.
Згідно ч. 1, 2 ст. 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.
Таким чином, положення ст. 6 Декларації прав дитини, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року, не можна тлумачити таким чином, що у матері малолітньої дитини мається перевага перед батьком при вирішенні питання щодо визначення місця проживання дитини.
В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що вирішують питання соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється як найкращому забезпеченню інтересів дитини (ч. 1 ст. 3 Конвенції).
Місце проживання малолітньої дитини з одним з батьків визначається або за місцем проживання матері чи батька, або за конкретною адресою.
Із системного тлумачення ч.1 ст.3, ст.9 Конвенції про права дитини, ч.2 і
3 ст.11 Закону України «Про охорону дитинства», ст. 161 СК України вбачається висновок, що при вирішенні спору про визначення місця проживання дитини, суди мають враховувати передусім інтереси дитини.
Положеннями ст. 19 СК України встановлено, що при розгляді спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, визначення місця проживання дитини, обов'язковою є участь органу опіки та піклування. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних в результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.
Також оскільки в даній позовній заяві позивач просить визначити місце проживання дитини з батьком, та якщо такий позов буде погоджено, позивач зважився просити суд на основі існуючих доказів припинити стягнення аліментів на дитину, та надати йому можливість достойно утримувати свою дитину за рахунок цих коштів.
Відповідно до ст. 273 СК України якщо матеріальний або сімейний стан особи, яка сплачує аліменти, чи особи, яка їх одержує, змінився, суд може за позовом будь-кого з них змінити встановлений розмір аліментів або звільнити від їх сплати. Суд може звільнити від сплати аліментів осіб, зазначених у статтях 267-271 цього Кодексу, за наявності інших обставин, що мають істотне значення.
Таким чином, припинення стягнення аліментів є можливим у тому випадку, коли одержувач аліментів, наприклад мати дитини не витрачає отримувані нею аліменти на дитину. У такому випадку відбувається припинення стягнення аліментів на ім'я одержувача аліментів - матері дитини. При цьому обов'язок батька - платника аліментів утримувати дитину не припиняється.
Припинення стягнення аліментів здійснюється за загальними принципами стягнення аліментів, враховуючи, що аліменти є поточними місячними платежами для поточного забезпечення потреб дитини, а також з метою необгрунтованого перерахування відповідачу аліментів за той період, коли дитина з ним не проживала і знаходилась у платника аліментів, то стягнення аліментів має бути припинено з дати подання позову до суду тобто з 05.04.2023р. З врахуванням вищевикладеного, змушені звернутися до суду.
Представник позивача, адвокат Плат Є.І. в судовому засіданні позовні вимоги підтримали повністю, давши пояснення аналогічні тим, що викладені в позовній заяві. Просили позовну заяву задовольнити в повному обсязі.
Відповідач ОСОБА_1 в судовому засіданні позов заперечила, підтримавши письмові пояснення, долучені до матеріалів справи. Просила у задоволенні позову відмовити.
Представник третьої особи у судове засідання не з'явився, надіслав заяву про розгляд справи без його участі.
Заслухавши пояснення представника позивача, відповідача, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку, що позов не підлягає до задоволення з наступних підстав.
Згідно з положеннями ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до вимог ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках.
Судом встановлено, що сторони ОСОБА_2 та ОСОБА_1 з 07 квітня 2009 року перебували у шлюбі, який рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 01.10.2019 року по справі №466/6611/19 розірвано.
Так, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 є батьками малолітніх дітей ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується копіями свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 , серії НОМЕР_2 (а.с.14, 47).
Як встановлено судом, після припинення шлюбних відносин між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , діти проживали разом з матір'ю ОСОБА_1 .
На даний час, а саме з донька ОСОБА_3 проживає разом з батьком позивачем ОСОБА_2 у м. Варшава Республіки Польща.
В судовому засіданні також встановлено, що у сторін наявні непорозуміння щодо участі у вихованні дітей, між батьками склалися неприязні стосунки, що стало перешкодою для спільного вирішення питань, пов'язаних з визначенням місця проживання дитини ОСОБА_3 . Вказані твердження підтверджуються відповідними зверненнями як позивача так і відповідача у відповідні органи (а.с.21, 95-97).
Згідно заяви ОСОБА_1 від 20.10.2023, яка посвідчена приватним нотаріусом Амбросійчук Л.В., відповідач надала згоду на тимчасовий виїзд за кордон до Республіки Польща та тимчасове проживання в період з 23.10.2023 до 23.10.2024 малолітньої доньки ОСОБА_3 у супроводі її батька ОСОБА_2 (а.с.15). У зв'язку з наданням вказаної згоди, донька ОСОБА_3 з квітня 2024 року проживає разом з батьком позивачем ОСОБА_2 у м. Варшава Республіки Польща.
Згідно частини першої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Відповідно до частин першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 року у справі №916/1415/19 (провадження №12-80гс20) вказано, що розглядаючи справу суд має з'ясувати: 1) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 2) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 3) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах.
Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача у цих правовідносинах, позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право позивача підлягає захисту обраним ним способом.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2019 року у справі №320/948/18, (провадження №14-567цс18) зроблено висновок, що у порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов. А саме, якщо: згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов'язується з наступним вирішенням спору про право. Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб'єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів.
Таким чином, юридичні факти можуть бути встановленні лише для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника.
У заяві про встановлення такого юридичного факту обов'язково має бути зазначено з якою метою заявник має бажання встановити такий факт (пункт 1 частини першої статті 318 ЦПК України).
Позивач, звертаючись в суд з позовом до ОСОБА_1 про встановлення факту самостійного виховання ним неповнолітньої доньки ОСОБА_3 , не зазначив безпосередню мету встановлення такого факту.
Слід зауважити, що саме по собі встановлення судом факту самостійного виховання дитини батьком не породжує для заявника юридичних наслідків, тобто від встановлення вказаного факту не буде залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав останнього.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.09.2022 року у справі № 462/5368/16-ц зауважила, що захист цивільних прав та інтересів не досягається встановленням юридичних фактів. Таке встановлення є елементом оцінки обставин справи й обґрунтованості вимог, тому воно не зумовить попередження порушення або відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного права чи інтересу.
Відповідно до ч.3 ст.51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Згідно з ч.ч.1, 2 ст.3 Конвенції про права дитини, ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 27.02.1991 р., в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.
У відповідності до вимог ст. 18 Конвенції про права дитини, батьки несуть основну відповідальність за виховання дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Конвенція про права дитини в п.3 ст.9 закріпила принцип, за яким держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.
Згідно ч.1 ст.121 СК України передбачено, що права та обов'язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.
Статтею 141 СК України та ч.3 ст.11 ст.8 Закону України «Про охорону дитинства» встановлено, що мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 серпня 2021 року у справі № 523/6990/19 (провадження № 61-5210св21), зазначено, що «законодавство України не містить норм, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.
Відповідно до ст.8 Закону України «Про охорону дитинства», кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Згідно із ст.150 СК України, батьки зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечувати здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя.
Статтею ст.153 СК України визначено, що мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом.
Відповідно до ст.155 СК України, здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.
Ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
Стаття 157 СК України визначає порядок вирішення батьками питань щодо виховання дитини.
Відповідно до положень ст. 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті.
Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею.
Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.
Той з батьків, хто проживає з дитиною, у разі його ухилення від виконання договору зобов'язаний відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, завдану другому з батьків.
Той із батьків, з яким за рішенням суду визначено або висновком органів опіки та піклування підтверджено місце проживання дитини, крім того з батьків, до якого застосовуються заходи примусового виконання рішення про встановлення побачення з дитиною та про усунення перешкод у побаченні з дитиною, самостійно вирішує питання тимчасового виїзду за межі України на строк, що не перевищує одного місяця, з метою лікування, навчання, участі дитини в дитячих змаганнях, фестивалях, наукових виставках, учнівських олімпіадах та конкурсах, екологічних, технічних, мистецьких, туристичних, дослідницьких, спортивних заходах, оздоровлення та відпочинку дитини за кордоном, у тому числі у складі організованої групи дітей, та у разі, якщо йому відомо місце проживання іншого з батьків, який не ухиляється та належно виконує батьківські обов'язки, інформує його шляхом надсилання рекомендованого листа про тимчасовий виїзд дитини за межі України, мету виїзду, державу прямування та відповідний часовий проміжок перебування у цій державі.
Той із батьків, за яким згідно рішення суду визначено або висновком органів опіки та піклування підтверджено місце проживання дитини, самостійно вирішує питання тимчасового виїзду за межі України на строк до одного місяця та більше з метою лікування, навчання, участі дитини в дитячих змаганнях, фестивалях, наукових виставках, учнівських олімпіадах та конкурсах, екологічних, технічних, мистецьких, туристичних, дослідницьких, спортивних заходах, оздоровлення та відпочинку дитини за кордоном, у тому числі у складі організованої групи дітей, у разі: 1) наявності заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за чотири місяці, підтвердженої довідкою про наявність заборгованості зі сплати аліментів; 2) наявності заборгованості зі сплати аліментів, підтвердженої довідкою про наявність заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за три місяці, якщо аліменти сплачуються на утримання дитини з інвалідністю, дитини, яка хворіє на тяжкі перинатальні ураження нервової системи, тяжкі вроджені вади розвитку, рідкісне орфанне захворювання, онкологічні, онкогематологічні захворювання, дитячий церебральний параліч, тяжкі психічні розлади, цукровий діабет I типу (інсулінозалежний), гострі або хронічні захворювання нирок IV ступеня, або на утримання дитини, яка отримала тяжкі травми, потребує трансплантації органа, потребує паліативної допомоги, що підтверджується документом, виданим лікарсько-консультативною комісією лікувально-профілактичного закладу в порядку та за формою, встановленими центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров'я.
Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, який не ухиляється та належно виконує батьківські обов'язки, не має заборгованості зі сплати аліментів, звертається рекомендованим листом із повідомленням про вручення до того з батьків, з яким проживає дитина, за наданням згоди на виїзд дитини за межі України з метою лікування, навчання, участі дитини в дитячих змаганнях, фестивалях, наукових виставках, учнівських олімпіадах та конкурсах, екологічних, технічних, мистецьких, туристичних, дослідницьких, спортивних заходах, оздоровлення та відпочинку дитини за кордоном, у тому числі в складі організованої групи дітей.
У разі ненадання тим із батьків, з яким проживає дитина, нотаріально посвідченої згоди на виїзд дитини за кордон із зазначеною метою, у десятиденний строк з моменту повідомлення про вручення рекомендованого листа, той із батьків, хто проживає окремо від дитини та у якого відсутня заборгованість зі сплати аліментів, має право звернутися до суду із заявою про надання дозволу на виїзд дитини за кордон без згоди другого з батьків.
Закон не передбачає обов'язку підтверджувати факт відсутності участі батьків у вихованні дитини або підтверджувати його безумовну та одноосібну участь у вихованні та піклуванні шляхом встановлення юридичного факту в судовому порядку. Натомість, такий факт може бути підтверджений за рішенням суду в разі вирішення питання щодо позбавлення особи батьківських прав.
Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 164 СК України мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти.
За змістом наведених норм чинного законодавства, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.
Таким чином, при встановленні факту самостійного виховання дитини батьком фактично встановлюється юридичний факт, в силу якого обсяг прав матері обмежується або припиняється, тобто вона може бути позбавлена батьківських прав щодо дитини на підставі п.2 ч.1 ст. 164 СК України.
Позивач в позовній заяві зазначив, що дитина ОСОБА_3 проживає разом з ним та знаходиться на його утриманні та самостійному вихованні. Проте, проживання дитини окремо від матері в силу ст. 141 СК України не впливає на обсяг її прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.
Крім цього суд зауважує, що за цим позовом позивач фактично намагається юридично закріпити за собою статус «одинокого батька», при цьому не позбавляючи відповідача батьківських прав. Однак, така ситуація суперечила б самій суті цього статусу і не відповідає інтересам дитини.
Суд вважає за доцільне також звернути увагу на ще один аспект обраного позивачем способу захисту власних інтересів, який є важливим для належного захисту інтересів дитини у спорі між її батьками.
Відповідно до частини 4 статті 19 СК України при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов'язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою.
Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи (частина 5 статті 19 СК України).
Однак за таким позовом, який обрав позивач, фактично усувається участь органу опіки та піклування, яка була б обов'язковою у разі пред'явлення позову щодо участі одного з батьків у вихованні дитини або про позбавлення батьківських прав.
Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу. Сімейні обов'язки особистого або майнового характеру є обов'язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо).
Суд вважає за необхідне зазначити, що в силу ст.141 СК України, розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дітей не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дітей, а позивач не надав суду доказів, що в питанні виховання чи утримання дитини сторін - доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , мати умисно ухиляється від виконання цих обов'язків чи реалізації своїх батьківських прав.
Розірвання шлюбу та встановлення місця проживання дитини з позивачем, що включає в себе обов'язок батька щодо утримання та виховання дитини, не доводять факт відсутності участі матері у вихованні дитини.
Відтак, стороною позивача не надано жодних доказів, що в питанні виховання доньки ОСОБА_3 , відповідачка умисно ухиляється від виконання цих обов'язків чи реалізації прав з даного приводу, а також не надано доказів того, що визначення місця проживання доньки з батьком, буде сприяти якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Крім того, судом встановлено, що дитина підтримує спілкування з матір'ю та відповідач в судовому засіданні наполягала на тому, що вона хоче, щоб їх дитина ОСОБА_6 приживала разом з нею, однак не може повернути доньку, незважаючи на те, що дозвіл на виїзд дитини за кордон завершився 23.10.2024 року, що на переконання суду, свідчить про бажання відповідачки приймати участь у вихованні дитини.
Також, в судовому засіданні встановлено, що відповідач ОСОБА_1 13.04.2024 виїжджала у м. Варшаву Республіки Польща та 15.04.2024 року повернулася в Україну, що підтверджується відповіддю Державної прикордонної служби №19-89501/18/24-Вих від 26.12.2024 (а.с.65-66).
А отже, надані суду письмові докази та пояснення представника позивача лише свідчать про проживання дитини ОСОБА_7 разом з батьком у період з квітня 2024 по даний час, що не є тривалим періодом часу та жодним чином не підтверджують факту не виконання відповідачкою своїх батьківських обов'язків, факту ухилення матері від участі у вихованні та утриманні доньки.
З викладених мотивів суд дійшов висновку, що ОСОБА_2 належними та допустимими доказами не довів, що він самостійно виховує та утримує неповнолітню дитину ОСОБА_3 , тобто взагалі без участі іншого з подружжя у житті дитини, відтак факт самостійного виховання і утримання дитини не підтверджується належними доказами, а обраний позивачем спосіб захисту не відповідає інтересам дитини, тому у задоволенні позовних вимог про встановлення факту самостійного виховання дитини батьком, визначення постійного місця проживання дитини з батьком слід відмовити.
Щодо позовної вимоги про звільнення ОСОБА_2 від сплати аліментів на користь ОСОБА_1 на утримання малолітньої доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , які стягуються на підставі судового наказу, винесеного Шевченківським районним судом м. Львова від 21.08.2019 року по справі №466/6612/19, то на думку суду така вимога є похідною від позовних вимог про встановлення факту самостійного виховання дитини батьком, визначення постійного місця проживання дитини з батьком, у задоволенні яких судом відмовлено, а тому така вимога також до задоволення не підлягає.
Частиною 1 статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Статтею 78 ЦПК України передбачено, що суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Згідно з вимогами ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Як вбачається з положень ч. 1 ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
У відповідності до п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 №14 «Про судове рішення у цивільній справі», враховуючи принцип безпосередності судового розгляду, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в судовому засіданні.
Стаття 12 ЦПК України передбачає, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини в справі «Ващенко проти України» (Заява № 26864/03) від 26 червня 2008 року зазначено, що принцип змагальності полягає в тому, що суд уважно досліджує зауваження заявника, виходячи з сукупності наявних матеріалів в тій мірі, в якій він є повноважним вивчати заявлені скарги. Отже, у суду відсутні повноваження на вихід за межі принципу диспозитивності і змагальності та збирання доказів на користь однієї із зацікавлених сторін.
Приписами п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язків … має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Зокрема, у п.33 рішення ЄСПЛ від 19.02.2009 року у справі «Христов проти України» суд зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч.1 ст.6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав.
У п.26 рішення ЄСПЛ у справі «Надточій проти України» та п.23 рішення ЄСПЛ у справі «Гурепка проти України» наголошується на принципі рівності сторін - одному із складників ширшої компетенції справедливого судового розгляду, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом.
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини в справі «Ващенко проти України» (Заява № 26864/03) від 26 червня 2008 року зазначено, що принцип змагальності полягає в тому, що суд уважно досліджує зауваження заявника, виходячи з сукупності наявних матеріалів в тій мірі, в якій він є повноважним вивчати заявлені скарги. Отже, у суду відсутні повноваження на вихід за межі принципу диспозитивності і змагальності та збирання доказів на користь однієї із зацікавлених сторін.
Відповідно до ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони гуртуються. Міра, до якої суд має виконати обв'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Справа "Серявін та інші проти України" № 4909/04 §58 ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Таким чином, виходячи із заявлених позовних вимог, встановлених обставин справи, системного аналізу положень чинного законодавства, суд дійшов висновку, що позов не підлягає до задоволення, оскільки викладенні в позові обставини справи нічим не підтверджуються та є безпідставними, а також з підстав обрання позивачем неефективного способу захисту.
Враховуючи вищевикладене, виходячи із принципу диспозитивності цивільного судочинства, визначеного ст. 13 ЦПК України, відповідно до якої суд розглядає справу лише в межах заявлених сторонами вимог і лише на підставі поданих ними доказів, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_2 не підлягають до задоволення. В матеріалах справи відсутні докази, які б спростовували даний висновок суду.
Відповідно до частин першої-другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Враховуючи, що суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позову, судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються на позивача.
Керуючись ст. ст. 12, 13, 76, 81, 82, 83, 89, 95, 141, 259, 263, 264, 265, 268, 354 ЦПК України, суд
у задоволенні позовної заяви ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа Орган опіки та піклування Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради про встановлення факту самостійного виховання дитини батьком, визначення постійного місця проживання дитини з батьком та скасування аліментів на утримання дитини - відмовити.
Позивач: ОСОБА_2 , РНОКПП - НОМЕР_3 , зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідач: ОСОБА_1 , РНОКПП - НОМЕР_4 , зареєстрованої за адресою: АДРЕСА_2 .
Третя особа: Орган опіки та піклування Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради, ЄДРПОУ - 04056115, юридична адреса: м. Львів, вул. Липинського, 11.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Львівського апеляційного суду шляхом подачі протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту рішення апеляційної скарги.
Повний текст судового рішення виготовлено 18 лютого 2025 року.
Суддя О. І. Ковальчук