14 січня 2025 року
м. Київ
cправа № 910/5428/22
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Случ О. В. - головуючий, Волковицька Н. О., Могил С. К.,
за участю секретаря судового засідання - Прокопенко О. В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційні скарги Національної поліції України, Головного управління національної поліції в Київській області
на рішення Господарського суду міста Києва від 25.06.2024 (суддя Кирилюк Т. Ю.)
і постанову Північного апеляційного господарського суду від 02.10.2024 (головуючий суддя Гончаров С. А., судді Тищенко О. В., Яковлєв М. Л.)
у справі № 910/5428/22
за позовом Київської міської ради
до Національної поліції України,
треті особи, які не заявили самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - 1) Головне управління Національної поліції в Київській області і 2) Фонд державного майна України,
про витребування майна з чужого незаконного володіння,
(у судовому засіданні взяли участь представники: позивача - Шумінська Ю. Ю., відповідача - Медведський В. В., третьої особи-1 - Кшемінська Ю. І.)
Узагальнений зміст і підстави позовних вимог
1. Київська міська рада (далі - позивач) звернулась до суду з позовом до Національної поліції України (далі - відповідач, скаржник-1), за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - 1) Головного управління Національної поліції в Київській області (далі - третя особа-1, скаржник-2), 2) Фонду державного майна України (далі - третя особа-2), про витребування із чужого незаконного володіння адміністративної будівлі загальною площею 827,9 кв. м по вулиці Старовокзальній, 22 у місті Києві на користь територіальної громади міста Києва.
2. Позовні вимоги обґрунтовано незаконною реєстрацією за відповідачем права власності на нерухоме майно (будинок по вулиці Старовокзальній, 22 у місті Києві, який було передано в управління Головному управлінню Міністерства внутрішніх справ України в Київській області за рішенням Київської міської ради від 02.10.2013 № 61/9649), яке належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва і яке до державної власності в установленому законом порядку не передавалось.
Узагальнений зміст і обґрунтування рішень судів попередніх інстанцій
3. Справа розглядалася судами неодноразово.
4. Господарський суд міста Києва рішенням від 19.01.2023, яке Північний апеляційний господарський суд постановою від 30.10.2023 залишив без змін, у позові відмовив.
5. Рішення судів були мотивовані тим, що позивачем не доведено порушення його прав, адже у матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази на підтвердження факту передання у власність територіальної громади міста Києва об'єкта нерухомого майна площею 827,9 кв. м, розташованого за адресою: вул. Старовокзальна, 22, під літ. "А", м. Київ.
6. Суди відхилили твердження позивача про те, що спірний об'єкт набутий у комунальну власність відповідно до рішення від 13.01.1992 № 26, ухваленого на виконання постанови Кабінету Міністрів України від 05.11.1991 № 311, оскільки будинок, який просить витребувати позивач на його користь має інші технічні характеристики та знаходиться за іншою адресою, а саме будинок має загальну площу 827,9 кв. м та розташований за адресою: вул. Старовокзальна, 22 під літ. "А", м. Київ, у той час як до переліку комунального майна, яке перебуває у власності міста рішенням позивача від 13.01.1992 № 26 було включено одноповерховий будинок загальною площею 620,0 кв. м, розташований на вул. Старовокзальній, 22, м. Київ.
7. Заразом суди зазначили, що оскільки суд відмовив позивачеві у позові по суті у зв'язку з необґрунтованістю позовних вимог, питання застосування позовної давності (за даних обставин) не впливає на суть винесеного рішення і, відповідно, позовна давність як спосіб захисту саме порушеного права, при вирішенні цього спору застосуванню не підлягає.
8. Верховний Суд постановою від 02.04.2024 рішення Господарського суду міста Києва від 19.01.2023 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 30.10.2023 скасував, справу передав на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.
9. Верховний Суд вмотивовував свою постанову тим, що судами попередніх інстанції не надано оцінки доводам позивача про те, що будинок, який він просить витребувати на його користь, а саме будинок загальною площею 827,9 кв. м, розташований на вул. Старовокзальна, 22 під літ. "А", м. Київ та одноповерховий будинок загальною площею 620,0 кв. м, розташований на вул. Старовокзальна, 22, м. Київ, який за рішенням від 13.01.1992 № 26 передано до комунальної власності міста Києва може бути одним і тим же об'єктом нерухомого майна, з огляду на те, що дані про площу та поверховість нежитлового приміщення змінювалася в процесі інвентаризації та актуалізації відомостей про об'єкт нерухомого майна. Зокрема, судами попередніх інстанцій залишено поза увагою посилання позивача на те, що у період з 1991 року по теперішній час після проведення інвентаризації площа спірного будинку неодноразово уточнювалась (доповнювалась), що підтверджується наказом Комунального підприємства "Київжитлоспецексплуатація" від 20.06.2006 № 216. Судами попередніх інстанцій також залишено поза увагою доводи позивача про те, що відповідно до акта приймання-передачі основних засобів від 26.11.2013 № 99 Комунальним підприємством "Київжитлоспецексплуатація" на виконання рішення позивача від 02.10.2013 № 61/9649 Головному управлінню Міністерства внутрішніх справ України в Київській області передано будинок загальною площею 823 кв. м, згідно з поверховим планом бюро технічної інвентаризації від 26.11.2009 будинок значиться як № 22 літ. "А" на вул. Старовокзальній. Крім того, судами попередніх інстанцій залишено поза увагою посилання позивача на положення Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна, затвердженої наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 24.05.2001 № 127, як доказу того, що літера "А" є технічною літерою, яка позначає основну будівлю, і не має відношення до поштової адреси.
10. Господарський суд міста Києва рішенням від 25.06.2024, яке Північний апеляційний господарський суд постановою від 02.10.2024 залишив без змін, позов задовольнив повністю. Витребував адміністративну будівлю, загальною площею 827,9 кв. м на вулиці Старовокзальна, 22 у місті Києві із чужого незаконного володіння відповідача на користь територіальної громади міста Києва в особі позивача.
11. Суди попередніх інстанцій при прийнятті оскаржуваних рішень керувалися тим, що наявними у матеріалах справи належними доказами поза розумним сумнівом доведено, що у цій справі: 1) одна будівля фактично у документах має дві адреси - фактичну поштову (вулиця Старовокзальна, 22) та облікову за даними Комунального підприємства "Київжитлоспецексплуатація" (вулиця Старовокзальній, 22 "А"); 2) будівля перебуває у власності територіальної громади міста Києва; 3) будівля передана у користування третій особі-1 без зміни титулу права власності на підставі відповідного рішення місцевої ради.
12. Суди врахували, що передача спірної будівлі іншій особі без відповідного рішення органу місцевого самоврядування є прямим порушенням обмежень, встановлених пунктом 2 рішення Київської міської ради від 02.10.2013 № 61/9649. Наявність в реєстрі інформації про спірний об'єкт ніяким чином не може припинити право власності територіальної громади та встановити замість нього право власності держави. Право власності на спірну будівлю по вулиці Старовокзальній, 22 у місті Києві належить територіальній громаді міста Києва. Внесення за ініціативою відповідача до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно інформації про право власності держави на цю адміністративну будівлю є безумовним порушенням права власника.
13. Щодо позовної давності, яка обрахована скаржниками з моменту підписання внутрішніх наказів відповідача про передачу майна у 2018 році, суди зазначили, що жодним доказом не доведено факту обізнаності позивача про існування та виконання цих наказів. Крім того, відповідно до пункту 12 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (Covid-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину (з 12.03.2020 до 30.06.2023). Враховуючи наведене, суди відмовили у застосуванні до цих правовідносин наслідків спливу позовної давності.
Касаційні скарги
14. Не погодившись із рішенням суду першої інстанції та постановою апеляційного суду, відповідач та третя особа-1 звернулися до Верховного Суду з касаційними скаргами, у яких просять рішення місцевого господарського суду та постанову апеляційного суду про задоволення позовних вимог скасувати, та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
Узагальнені доводи касаційних скарг
15. Скаржник-1 в якості підстави касаційного оскарження судових рішень посилається на пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), вказуючи, зокрема, на неправильне застосування норм матеріального права, передбачених частиною першою статті 317 ЦК України, частиною першою статті 328 ЦК України, статтею 387 ЦК України, статті 34 Закону Української РСР "Про власність" без врахування висновків, викладених Верховним Судом у постанові від 15.03.2023 у справі № 910/20600/21.
16. Скаржник-1 наголошує, що позивачем не подано належних та допустимих доказів, на підставі чого одноповерхова будівля площею 620,0 кв. м по вулиці Старовокзальній, 22 була включена до переліку майна, що відноситься до комунальної власності міста Києва, затвердженого рішенням виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів від 13.01.1992 № 26 "Про формування комунального майна міста та районів". При цьому позивачем не подано жодних доказів того, що спірний об'єкт нерухомого майна належав Київській міській раді народних депутатів до 05.11.1991 та відносився до комунальної власності. Навпаки, враховуючи особливості трансформації державної власності та розмежування загальнодержавної та комунальної власності, спірний об'єкт нерухомого майна міг перебувати лише в державній власності, оскільки згідно з частиною першою статті 34 Закон Української РСР "Про власність" майно, що забезпечувало діяльність Верховної Ради Української РСР та утворюваних нею державних органів, органів державної безпеки могло перебувати виключно в загальнодержавній республіканській власності.
17. Скаржник-1 вважає, що оскільки міліція була органом державної безпеки, утвореним в установленому законодавством порядку Верховною Радою Української РСР, належне їй майно могло перебувати виключно в державній власності.
18. За доводами скаржника-1, оскільки позивач звернувся з позовними вимогами про витребування майна з чужого незаконного володіння, з огляду на заперечення відповідача щодо належності спірного об'єкту нерухомого майна територіальній громаді міста Києва, суди попередніх інстанцій під час розгляду справи, керуючись статтями 317, 328, 387 ЦК України, повинні були встановити правові підстави виникнення у територіальної громади міста Києва права власності на спірний об'єкт нерухомого майна та при вирішенні спору щодо набуття права комунальної власності в процесі трансформації державної власності та розмежування загальнодержавної та комунальної власності системно-історично враховувати приписи Закону Української РСР "Про власність" та постанови Кабінету Міністрів України від 05.11.1991 № 311 "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)".
19. Крім того, скаржник-1 наголошує на неправильному застосуванні судами попередніх інстанцій при прийнятті оскаржуваних рішень положень частини першої статті 257, частини першої статті 261, статті 267 ЦК України, без врахування висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 та від 19.11.2019 у справі № 911/3680/17, від 15.07.2019 у справі № 911/3677/17, від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16, від 26.10.2023 у справі № 990/139/23, та вказує, що перебіг строків звернення до суду із віндикаційним позовом розпочався з 31.07.2018, тобто коли майно було передано до сфери управління органу державної влади, та закінчився через три роки, відповідно 31.07.2021. Натомість позивач звернувся із позовом 04.07.2022, тобто з пропуском позовної давності.
20. До того ж, скаржник-1 звертає увагу, що з метою доведення факту перебування спірного об'єкта нерухомого майна в державній власності та користування ним підрозділами міліції (а в подальшому і поліції) ним двічі заявлялося клопотання про витребування доказів на підтвердження вказаних обставин. В обох випадках суд першої інстанції відмовив у задоволенні клопотання про витребування доказів, оскільки не вбачав підстав для витребування таких документів у оперативного підрозділу Головного управління Національної поліції в Київській області.
21. За доводами скаржника-1 вказані докази могли б підтвердити законність розміщення підрозділів міліції (поліції) у спірному об'єкті нерухомого майна до прийняття Кабінетом Міністрів України постанови № 311 та позивачем рішення № 26, та безпідставність його самостійного включення позивачем до переліку майна, що належить до комунальної власності.
22. Також скаржник-1 вважає, що посилання на введення карантину на території України не може бути поважною причиною для поновлення процесуального строку без зазначення конкретних обставин, які вплинули на своєчасність звернення до суду та без надання відповідних доказів того, як саме введення карантину вплинуло на роботу позивача, що, в свою чергу, обумовило пропуск відповідного строку.
23. Скаржник-2 в якості підстави касаційного оскарження судових рішень посилається також на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України, вказуючи, як і скаржник-1, зокрема, що позивачем не доведено, що спірне майно, яке зареєстровано за собою відповідачем, який є державним органом з правоохоронними функціями, могло бути та було передано у власність міста Києва відповідно до статті 35 Закону Української РСР "Про власність" та постанови Кабінету Міністрів України від 05.11.1991 № 311 "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)", або у інший, передбачений законом спосіб, набуто право комунальної власності на зазначене майно. Натомість, приписами статті 34 Закону Української РСР "Про власність" передбачено, що майно органів державної безпеки, до яких належить відповідач могло перебувати виключно у загальнодержавній власності, яке після прийняття Конституції України від 28.06.1996 та формування на її основі відповідних законів, які регламентують право власності, трансформувалось у державну власність, а отже не могло бути набуте у комунальну власність всупереч приписів законодавства. У зв'язку із чим, за доводами скаржника-2, судами не враховано висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 15.03.2023 у справі № 910/20600/21.
24. Скаржник-2 вважає, що спірний об'єкт нерухомого майна не підлягав та не підлягає передачі із державної до комунальної власності територіальної громади міста Києва на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 05.11.1991 № 311, у зв'язку з чим внесення спірного об'єкту нерухомого майна до переліків нерухомого майна, затверджених рішенням виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів від 13.01.1992 № 26 "Про формування комунального майна міста та районів" є безпідставним.
25. Крім того, скаржник-2, з посиланням на постанову Верховного Суду України від 29.09.2015 у справі № 802/37191, зазначає, що державна реєстрація проводилась державним реєстратором Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради Микитенко О. В. та саме на державного реєстратора було покладено обов'язок щодо перевірки відповідності заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями. Відтак, державний реєстратор під час проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно зобов'язаний перевірити інформацію про наявність або відсутність вже зареєстрованих речових прав з метою недопущення одночасного існування їх подвійної реєстрації.
26. Скаржник-2 наголошує щодо аргументів позивача про перебування спірного майна у останнього на балансі, із посиланням на постанови Верховного Суду від 31.08.2018 у справі № 924/1020/17, від 11.06.2019 у справі № 918/1400/14, від 12.10.2022 у справі №922/2773/21, що факт перебування майна на балансі підприємства не може вважатися підтвердженням права власності на це майно, а є лише формою бухгалтерського обліку, визначення складу і вартості майна та не свідчить про знаходження майна у власності підприємства.
27. Також, за доводами скаржника-2, обраний позивачем спосіб захисту є неефективним, оскільки задоволення вимоги про витребування спірного нерухомого майна з чужого незаконного володіння на користь територіальної громади міста Києва в особі позивача не може призвести до захисту або відновлення порушеного речового права позивача (у разі його наявності), зокрема, набуття ним у володіння або користування спірного майна, оскільки позивачем не доведено факт перебування спірного майна у комунальній власності територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради. Тому такі вимоги не є ефективним способом захисту права позивача, яке потребуватиме додаткових засобів захисту. При цьому скаржник-2 посилається на висновки, викладені у постановах Верховного суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц, від 12.06.2018 у справі №916/3727/15 щодо способів захисту права власності. Виходячи з обставин цієї справи, на думку скаржника-2, належним способом захисту позивача буде звернення до суду з вимогами, зокрема, про визнання права власності на спірне майно.
28. Скаржник-2 вважає, що оскільки матеріали справи не містять правовстановлюючих документів, інших доказів, які б свідчили про набуття позивачем права власності на спірне майно, то слід вважати недоведеним порушення прав позивача у спірних правовідносинах, що виключає задоволення позовних вимог відповідно до статті 387 ЦК України. При цьому скаржник-2 посилається на правову позицію щодо застосування цієї норми права, викладену у постанові Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 916/1166/17.
29. Щодо строків звернення позивача до суду, скаржник-2 посилається на постанови Верховного Суду від 27.01.2021 у справі №186/599/17, від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16 (стосовно позовної давності), від 21.03.2018 у справі № 57/314-6/526-2012, від 27.01.2021 у справі 186/599/17, від 26.10.2023 у справі № 990/139/23 (стосовно моменту, коли особа довідалась або могла довідатись про порушення свого права), від 11.11.2021 у справі № 910/8482/18 (№ 910/4866/21), від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц та від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17, від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 та від 19.11.2019 у справі № 911/3680/17 (стосовно наслідків пропуску позовної давності) та зазначає, що до сфери управління відповідача спірний будинок було передано 31.07.2018, отже позивач, діючи добросовісно, повинен був регулярно перевіряти стан належного використання переданого ним майна, внаслідок чого перебіг строків звернення до суду із вказаним віндикаційним позовом розпочався з 31.07.2018, тобто коли майно було передано до сфери управління органу державної влади, та закінчився через три роки, відповідно 31.07.2021. Наведені обставини свідчать про наявність підстав для відмови в позові через пропуск позовної давності.
Позиція інших учасників справи
30. Позивач, у строк, встановлений Судом, подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційні скарги залишити без задоволення, а рішення місцевого господарського суду та постанову суду апеляційної інстанції - без змін.
31. Позивач в обґрунтування відзиву на касаційну скаргу зазначає, що міліція, правонаступником якої є Національна поліція України не є органом державної безпеки, а тому положення статті 34 Закону Української РСР "Про власність" на них не поширюються. Законодавець диференціював правоохоронні органи на органи державної безпеки (Комітет державної безпеки) та на систему органів, яка входить до структури Міністерства внутрішніх справ (міліція). Тобто, система органів міліції, правонаступником якої є відповідач, не була органом державної безпеки, а входила до системи органів Міністерства внутрішніх справ.
32. Позивач вважає, що посилання скаржників на постанову Верховного Суду від 15.03.2023 у справі № 910/20600/21 є безпідставним. Спір у цій справі виник між Київською міською радою та Службою безпеки України, яка, відповідно до статті 1 Закону України "Про Службу безпеки України" є державним органом спеціального призначення з правоохоронними функціями, який забезпечує державну безпеку України. Натомість за приписами статті 1 Закону України "Про Національну поліцію" Національна поліція України (поліція) - це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку.
33. Заразом до структури органів державної безпеки входили відділи та управління Комітету державної безпеки Української РСР, який у 1991 було ліквідовано, а замість нього створено Службу безпеки України. В той же час, міліція не була органом держаної безпеки та виконувала функції, спрямовані на захист життя, здоров'я, прав і свобод громадян та інтересів суспільства і держави. Так само Національна поліція України є органом виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки, а відповідно, не є органом, який забезпечує державну безпеку України.
34. Відтак у справі № 910/20600/21 спір виник між органом місцевого самоврядування та органом, який забезпечує державну безпеку, майно якого могло перебувати виключно у загальнодержавній власності.
35. Крім того, позивач звертає увагу, що у справі № 910/20600/21 об'єкт нерухомості було включено до комунальної власності на підставі рішення Київської міської ради від 29.11.2001 № 151/1585 "Про затвердження переліку нежитлових будівель комунальної власності територіальної громади міста Києва". В той же час, спірний об'єкт комунальної власності, який знаходиться у незаконному володінні відповідача, територіальна громада міста Києва набула у зв'язку з виконанням постанови Кабінету Міністрів України від 05.11.1991 № 311 "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною) власністю". Тобто, у справі № 910/20600/21 взагалі інший спосіб набуття права власності, ніж у справі, що розглядається, а тому умови застосування правових норм у зазначених справах різняться, внаслідок чого відсутні підстави для врахування висновків зазначеної постанови.
36. Також позивач наголошує, що відповідачу передано в управління спірне майно на підставі технічної документації, яку Комунальне підприємство "Київжитлоспецексплуатація" передало Головному управлінню Міністерства внутрішніх справ України у Київській області відповідно до акту приймання-передачі основних засобів від 26.11.2013 № 99. А відтак беззмістовними є будь-які доводи про перебування у володінні відповідача іншої будівлі по вул. Старовокзальна, 22, ніж тої, яка знаходиться у комунальній власності.
37. Крім того, позивач зазначає, що про факт реєстрації спірного майна за третіми особами та факт порушення права власності територіальної громади на спірне майно йому стало відомо лише під час вжиття заходів, спрямованих на виконання рішення позивача від 08.07.2021 № 1595/1636, коли з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно стало відомо, що 03.08.2020 державним реєстратором Микитенко О. В. внесено запис до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про право власності на адміністративну будівлю (літ. "А"), загальною площею 827,9 кв. м на вул. Старовокзальна, 22 у м. Києві за державою в особі відповідача.
38. Також від скаржника-1 на адресу Суду надійшли додаткові письмові пояснення.
39. У зв'язку із цим колегія суддів звертає увагу на те, що відповідно до частини першої статті 298 ГПК України особа, яка подала касаційну скаргу, має право доповнити чи змінити її протягом строку на касаційне оскарження, а згідно із частиною першою статті 295 цього Кодексу учасники справи мають право подати до суду касаційної інстанції відзив на касаційну скаргу в письмовій формі протягом строку, встановленого судом касаційної інстанції в ухвалі про відкриття касаційного провадження.
40. Стосовно права сторони подати письмові пояснення Суд зауважує, що відповідно до частини першої статті 161 ГПК України при розгляді справи судом у порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом. Згідно із частиною п'ятою цієї статті суд може дозволити учаснику справи подати додаткові пояснення щодо окремого питання, яке виникло при розгляді справи, якщо визнає це необхідним.
41. Верховний Суд не визнавав необхідним одержати від учасників додаткові письмові пояснення стосовно окремих питань. Сторони мали можливість подати свої пояснення у заявах по суті справи, передбачених для стадії касаційного оскарження, а також надати усні пояснення у судовому засіданні.
42. З огляду на це Верховний Суд відповідно до частини другої статті 118 ГПК України залишає без розгляду подані скаржником-1 додаткові письмові пояснення як заяву по суті справи, що подана поза межами встановлених строків.
Рух справи у суді касаційної інстанції
43. Відповідно до Розпорядження заступника керівника апарату - керівника секретаріату Касаційного господарського суду від 14.01.2025 № 32.2-01/45 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи № 912/2104/23 у зв'язку із відпусткою судді Берднік І. С.
44. Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 14.01.2025 вказану судову справу передано для розгляду колегії суддів у складі: Случ О. В. - головуючий (доповідач), Волковицька Н. О., Могил С. К.
Обставини справи, установлені судами попередніх інстанцій
45. Пунктом 1 постанови Кабінету Міністрів України від 05.11.1991 № 311 "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною) власністю" затверджено Перелік державного майна України, яке передається до власності адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності).
46. Відповідно до розділу 2 зазначеного Переліку, до власності територіальної громади міста Києва передано житловий та нежитловий фонд Рад народних депутатів, житлово-експлуатаційні, житлово-комунальні, ремонтно-будівельні та інші організації, пов'язані з обслуговуванням та експлуатацією цього житлового фонду.
47. Рішенням виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів від 13.01.1992 № 26 "Про формування комунального майна міста та районів" затверджено перелік комунального майна, яке перебуває у власності міста.
48. Згідно з додатком 1 таблиці 14 до вказаного рішення від 13.01.1992 № 26 до комунальної власності міста Києва передано нежилий будинок на вулиці Старовокзальна, 22, одноповерховий, 620,0 кв. м (пункт 607 таблиці).
49. Розпорядженням представника Президента України у місті Києві від 29.05.1992 № 368 "Про створення державного комунально виробничого житлово-ремонтного об'єднання" нежитловий будинок 22 по вулиці Старовокзальна закріплений на праві повного господарського відання за державним комунальним виробничим житлово-ремонтним об'єднанням, правонаступником якого є Комунальне підприємство "Київжитлоспецексплуатація".
50. Наказом Комунального підприємства "Київжитлоспецексплуатація" від 20.06.2006 № 216 внесено зміни в облік нежилих будинків та нежилих приміщень, у тому числі будівлі по вулиці Старовокзальній. Відповідно до преамбули наказу Комунального підприємства "Київжитлоспецексплуатація" від 20.06.2006 № 216 останній видано у зв'язку з отриманням поверхових планів Київського бюро технічної інвентаризації.
51. Додатком до наказу від 20.06.2006 № 216 на підставі відповідної технічної документації Бюро технічної інвентаризації уточнено адресу та площу, у тому числі, будівлі 22 по вулиці Старовокзальній.
52. За наслідками технічної інвентаризації будівля площею 823,0 кв. м отримала єдину поштову адресу в облікових даних Комунального підприємства "Київжитлоспецексплуатація" - вулиця Старовокзальна, 22 "А". До цього будівля мала дві адреси: вулиця Старовокзальна, 22 та вулиця Старовокзальна, 22 "А".
53. У той же час відповідно до сучасних електронних карт міста Києва по вулиці Старовокзальній відсутня будівля з номером 22 та літерним позначенням "А", проте зазначена будівля з номером 22.
54. Відповідно до довідника поштових адрес Укрпошти по вулиці Старовокзальній у місті Києві існує лише одна адреса з номером 22 без будь-якого літерного позначення.
55. Рішенням Київської міської ради від 02.10.2013 № 61/9649 "Про передачу до сфери управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області нежилого будинку комунальної власності територіальної громади міста Києва" нежитловий будинок по вулиці Старовокзальній, 22 "А" площею 823,0 кв. м передано до сфери управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області.
56. Пунктом 2 рішення Київської міської ради від 02.10.2013 № 61/9649 окремо зазначено, що Головному управлінню Міністерства внутрішніх справ України в Київській області не передається право відчуження та право передачі у користування третім особам.
57. Відповідно до підписаного директором Департаменту комунальної власності міста Києва, начальником Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області та іншими посадовими особами акту приймання-передачі від 11.11.2013 нежилий будинок комунальної власності територіальної громади міста Києва по вулиці Старовокзальній, 22 "А" площею 823,0 кв. м передано до сфери управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області на підставі рішення Київської міської ради від 02.10.2013 № 61/9649.
58. Спільним наказом Міністерства внутрішніх справ України та відповідача від 14.02.2018 № 97/227 "Про передачу майна в Київській області до сфери управління Національної поліції" передано зі сфери управління Міністерства внутрішніх справ України з балансів територіальних органів і підрозділів Міністерства внутрішніх справ України в Київській області до сфери управління відповідача на баланс третьої особи-1 нерухоме майно, зокрема адміністративний будинок по вул. Старовокзальна, 22 (літ. "А") у м. Києві.
59. Відповідачем було затверджено акт приймання-передачі від 31.07.2018, відповідно до якого комплекс розміщений за адресою: вул. Старовокзальна, 22, м. Київ, передано до сфери відповідача з балансу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області в оперативне управління (на баланс) третьої особи-1.
60. 03.08.2020 державним реєстратором Микитенко О. В. (Департамент з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) внесено запис до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про право власності на адміністративну будівлю (літ. "А"), загальною площею 827,9 кв. м, на вул. Старовокзальна, 22 у м. Києві за державою в особі відповідача (номер запису про право власності: 37668981 від 03.08.2020).
61. Підставою державної реєстрації зазначено Витяг з Єдиного реєстру об'єктів державної власності щодо державного майна, серія та номер: 10-15-14225 від 20.07.2020, видавник - третя особа-2.
62. Рішенням Київської міської ради від 08.07.2021 № 1595/1636 "Про організаційно-правові заходи щодо впорядкування використання майна територіальної громади міста Києва" вирішено визначити перелік нерухомого майна комунальної власності територіальної громади міста Києва, яке повертається зі сфери управління та іншого безоплатного користування державних органів, установ і організацій, що додається.
63. Визнано такими, що втратили чинність, рішення Київської міської ради згідно з переліком, що додається. До Переліку нерухомого майна комунальної власності територіальної громади міста Києва, яке повертається зі сфери управління та іншого безоплатного користування державних органів, установ і організацій, включено нежилий будинок, вул. Старовокзальна, 22, літ. "А", загальною площею 823,0 кв. м (пункт 61 Переліку).
64. Крім того, до переліку рішень Київської міської ради, що втратили чинність включено рішення Київської міської ради від 02.10.2013 № 61/9649 "Про передачу до сфери управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області нежилого будинку комунальної власності територіальної громади міста Києва".
Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій
65. Згідно з частинами першою, другою статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
66. Дослідивши в межах вимог касаційних скарг наведені в них доводи, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд вважає, що касаційні скарги необхідно залишити без задоволення з таких підстав.
67. Судові рішення у цій справі оскаржуються відповідачем та третьою особою-1 з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України.
68. Суди попередніх інстанцій, задовольняючи позовні вимоги, виходили з того, що право власності на спірну будівлю належить територіальній громаді міста Києва, а третій особі-1 зазначена будівля була передана у користування без зміни титулу права власності на підставі відповідного рішення позивача.
69. Заразом у касаційній скарзі скаржники наголошують на тому, що суди попередніх інстанцій при прийнятті оскаржуваних судових рішень не врахували висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених, зокрема, у постанові Верховного Суду від 15.03.2023 у справі № 910/20600/21, та зазначають, що спірна будівля могла перебувати виключно в загальнодержавній республіканській власності згідно з частиною першою статті 34 Закону Української РСР "Про власність" як майно, що забезпечувало діяльність органів державної безпеки (до яких, на думку скаржників, належав відповідач).
70. Так, у справі № 910/20600/21 розглядався спір за позовом Київської міської ради до Служби безпеки України про витребування майна з чужого незаконного володіння. Позовні вимоги були мотивовані тим, що об'єкти нерухомого майна неправомірно вибули з володіння позивача. Господарські суди першої та апеляційної інстанцій з огляду на відсутність доказів передачі спірного об'єкту нерухомого майна із загальнодержавної до комунальної власності територіальної громади міста Києва, дійшли висновку про те, що спірний об'єкт нерухомого майна правомірно перебуває у власності держави в особі відповідача.
71. Верховний Суд залишив без змін судові рішення місцевого господарського суду та суду апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні позовних вимог з тих підстав, що відповідно до приписів статті 34 Закону Української РСР "Про власність" майно органів державної безпеки, до яких належить відповідач, могло перебувати виключно у загальнодержавній власності, яке після прийняття Конституції України від 28.06.1996 та формування на її основі відповідних законів, які регламентують право власності, трансформувалось у державну власність, а отже не могло бути набуте у комунальну власність всупереч приписів законодавства.
72. Слід зазначити, що у вказаній справі суди встановили, що рішенням Київської міської ради від 26.06.2003 спірний об'єкт нерухомого майна було передано в управління центральному управлінню Служби безпеки України, тобто коли Закон Української РСР "Про власність" був чинний.
73. Натомість у справі, що розглядається, рішення про передачу до сфери управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області спірного приміщення було прийнято позивачем 02.10.2013, тобто коли Закон Української РСР "Про власність" вже втратив свою чинність.
74. Колегія суддів зазначає, що правовідносини у наведеній справі № 910/20600/21 та у справі, що переглядається, не є подібними за змістовим критерієм, оскільки мають різне нормативно-правове регулювання. Будь-яких доказів, що спірне приміщення забезпечувало діяльність відповідача до втрати чинності Законом Української РСР "Про власність" та, відповідно, складало загальнодержавну (республіканську) власність в матеріали справи не надано.
75. Відтак, касаційний суд не розглядає доводи скаржників про можливість належності спірного майна виключно відповідачу з огляду на приписи частини першої статті 34 Закону Української РСР "Про власність" від 26.03.1991, який, на думку скаржників, відноситься до органів державної безпеки.
76. Також колегія суддів відхиляє доводи скаржника-2 щодо обрання позивачем неефективного способу захисту, оскільки останнім не доведено, що спірне майно, яке зареєстровано за собою відповідачем, могло бути та було передано у власність територіальної громади міста Києва в особі позивача, а тому, на думку скаржника-2, належним способом захисту позивача буде звернення до суду з вимогами, зокрема, про визнання права власності на спірне майно.
77. Касаційний суд враховує, що позивач набув право власності на спірне приміщення на виконання постанови Кабінету Міністрів України № 311 від 05.11.1991 "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)", прийнятій на підставі постанови Верховної Ради Української РСР "Про введення в дію Закону Української РСР "Про власність" від 26.03.1991", якою було установлено, що розмежування майна між власністю областей, міст Києва та Севастополя і власністю районів, міст обласного підпорядкування, районів міст Києва та Севастополя провадиться облвиконкомами, Київським і Севастопольським міськвиконкомами з участю виконкомів нижчестоящих Рад народних депутатів.
78. Пунктом 1 зазначеної постанови від 05.11.1991 № 311 затверджено Перелік державного майна України, яке передається до власності адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності), відповідно до розділу 2 якого до власності територіальної громади міста Києва передано житловий та нежитловий фонд Рад народних депутатів, житлово-експлуатаційні, житлово-комунальні, ремонтно-будівельні та інші організації, пов'язані з обслуговуванням та експлуатацією цього житлового фонду.
79. На підставі цієї постанови Кабінету Міністрів України від 05.11.1991 № 311 рішенням виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів від 13.01.1992 № 26 "Про формування комунального майна міста та районів", затверджено перелік комунального майна, яке перебуває у власності міста, згідно з яким до комунальної власності міста Києва передано спірне приміщення. Згодом, як встановили суди попередніх інстанцій, таке приміщення розпорядженням представника Президента України у місті Києві від 29.05.1992 № 368 було закріплено на праві господарського відання за державним комунальним виробничим житлово-ремонтним об'єднанням (правонаступником якого було Комунальне підприємство "Київжитлоспецексплуатація").
80. Тобто за цільовим призначенням спірне приміщення підпадало під перелік державного майна, що передавалось до комунальної власності.
81. Відтак, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що право власності на спірну будівлю по вулиці Старовокзальній, 22 у місті Києві належить територіальній громаді міста Києва, оскільки набуто позивачем згідно з рішенням виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів від 13.01.1992 № 26 "Про формування комунального майна міста та районів", прийнятим на виконання постанови Кабінету Міністрів України № 311 від 05.11.1991 "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)", що була прийнята на підставі постанови Верховної Ради Української РСР "Про введення в дію Закону Української РСР "Про власність" від 26.03.1991". Відтак, позивач має право як представницький орган власника спірного майна вимагати припинення порушеного права територіальної громади, у тому числі і шляхом віндикації майна.
82. У цій частині доводів касаційної скарги Верховний Суд відхиляє посилання скаржника-2 на постанови Верховного суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц, від 12.06.2018 у справі № 916/3727/15, від 23.05.2018 у справі № 916/1166/17, які містять загальні висновки щодо способів захисту права власності, з урахуванням встановлених судами обставин та висновків про обґрунтованість та підставність заявлених позивачем позовних вимог.
83. Щодо посилання скаржника-2 на постанови Верховного Суду від 31.08.2018 у справі № 924/1020/17, від 11.06.2019 у справі № 918/1400/14, від 12.10.2022 у справі № 922/2773/21, з яких вбачається, що факт перебування майна на балансі підприємства не може вважатися підтвердженням права власності на це майно, а є лише формою бухгалтерського обліку, визначення складу і вартості майна та не свідчить про знаходження майна у власності підприємства, колегія суддів зазначає, що суди попередніх інстанцій не покладали в основу своїх висновків про належність права власності на спірне приміщення позивачу його аргументів про перебування спірного майна у нього на балансі. Відтак, касаційний суд не приймає до уваги посилання скаржника-2 на зазначені вище постанови Верховного Суду.
84. Крім того, не заслуговують на увагу й доводи скаржника-2 з посиланням на постанову Верховного Суду України від 29.09.2015 у справі № 802/37191, що державна реєстрація права власності на спірне приміщення за державою в особі відповідача проводилась державним реєстратором Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради Микитенко О. В. та саме на державного реєстратора було покладено обов'язок щодо перевірки відповідності заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями. Зазначені доводи спростовує сам скаржник-2 у своїй касаційній скарзі, слушно вказуючи, що державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. Натомість судами попередніх інстанцій підтверджено факт набуття права власності на спірне приміщення позивачем, протилежного скаржниками не доведено, а також й того, що спірне приміщення могло належати виключно відповідачу.
85. До того ж, колегія суддів враховує, що висновки судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог концептуально узгоджуються із висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 22.01.2019 у справі № 910/12224/17, а також із постановою Верховного Суду від 25.10.2022 у справі № 910/8979/21, на яку зокрема посилається позивач у відзиві на касаційну скаргу.
86. Касаційний суд також погоджується із місцевим господарським судом та судом апеляційної інстанції про відмову у застосуванні до спірних правовідносин правових наслідків спливу позовної давності.
87. Колегія суддів вважає помилковими доводи скаржників, що перебіг строків звернення до суду із віндикаційним позовом розпочався з 31.07.2018, тобто коли спірне майно згідно з актом приймання-передачі від 31.07.2018 було передано до сфери управління відповідача з балансу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області в оперативне управління (на баланс) третьої особи-1, та закінчився через три роки, відповідно 31.07.2021. Верховний Суд погоджується із висновками судів попередніх інстанцій, що жодним доказом не доведено факту обізнаності позивача про існування та виконання спільного наказу Міністерства внутрішніх справ України та відповідача від 14.02.2018 № 97/227 "Про передачу майна в Київській області до сфери управління Національної поліції".
88. Заразом, відповідно до пункту 12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину (з 12.03.2020 до 30.06.2023). Відтак, скаржники, обраховуючи позовну давність з 31.07.2018 по 31.07.2021 та вважаючи, що її пропущено позивачем, оскільки останній звернувся до суду із позовом 04.07.2022, не врахували зазначених приписів ЦК України.
89. Верховний Суд не вбачає невідповідності висновків судів попередніх інстанцій правовим висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду, на які посилаються скаржники у касаційних скаргах, зокрема, від 27.01.2021 у справі №186/599/17, від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16 про те, що до віндикаційних позовів застосовуються загальні строки позовної давності (три роки) (стаття 257 ЦК України), від 21.03.2018 у справі № 57/314-6/526-2012, від 27.01.2021 у справі 186/599/17, від 26.10.2023 у справі № 990/139/23 щодо того, що відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, а не від дня, коли власник майна, яке перебуває у володінні іншої особи, дізнався чи міг дізнатися про кожного нового набувача цього майна, від 11.11.2021 у справі № 910/8482/18 (№ 910/4866/21), від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц та від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17, від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 та від 19.11.2019 у справі № 911/3680/17, від 15.07.2019 у справі № 911/3677/17, відповідно до яких враховуючи право позивача згідно з приписом частини п'ятої статті 267 ЦК України отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності, саме на позивача покладено обов'язок доказування тієї обставини, що строк було пропущено з поважних причин.
90. При цьому, скаржники помилково ототожнюють введення карантину на території України як причину для поновлення процесуального строку на звернення до суду, та обов'язок позивача довести поважність пропущення позовної давності, із продовженням строків на звернення до суду на строк дії карантину, передбаченим пунктом 12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України.
91. Крім того, щодо доводів скаржника-1 про необґрунтовану відмову суду у задоволенні його клопотання про витребування доказів та закритий судовий розгляд, колегія суддів враховує, що суд першої інстанції зазначив, що позивачем на виконанням вимог суду були надані документи щодо перебування спірного нежилого будинку у користуванні до моменту передачі його до сфери управління скаржника-1, у зв'язку з чим суд не вбачав підстав для витребування таких документів у скаржника-2. Крім того, суд зазначив, що надані позивачем документи не містять грифу "цілком таємно" та позивачем у поданих письмових поясненнях не вказано, що такі документи становлять державну таємницю, як підставу для розгляду справи у закритому судовому засіданні та з колом учасників, які мають відповідний допуск до державної таємниці.
92. Дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі, Верховний Суд зазначає стосовно необґрунтованого відхилення судом першої інстанції клопотання щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 3 частини третьої статті 310 ГПК України), у цьому випадку не можуть слугувати підставами для скасування оскаржуваних судових рішень суду.
93. Відповідно до пункту 3 частини третьої статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
94. Отже, підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є, зокрема, таке порушення норм процесуального права, коли суд необґрунтовано відхилив клопотання учасника справи, внаслідок чого обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, не були встановлені. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 26.09.2023 у справі № 910/2422/22, від 11.05.2023 у справі № 921/477/20, від 27.04.2023 у справі № 927/738/19, від 20.10.2022 у справі № 910/1554/19, від 20.10.2022 у справі № 910/9076/18, від 16.03.2021 у справі № 910/18774/15, від 23.02.2021 у справі № 907/62/18.
95. Водночас зміст оскаржуваних рішення суду першої інстанції і постанови суду апеляційної інстанції свідчить про дослідження наявних у справі доказів та встановлення судом обставин, що входять до предмету доказування у цій справі, а доводи скаржника-1 у цій частині фактично зводяться до незгоди з обставинами, що були встановлені судом при вирішенні спору, до незгоди з оцінкою доказів у справі, а також до незгоди з висновками судів, які покладені в основу оскаржуваних рішення і постанови у цій справі.
96. Тому, з огляду на викладене, колегія суддів зазначені вище доводи відхиляє.
97. Враховуючи наведені положення законодавства та обставини, встановлені судами попередніх інстанцій, зважаючи на межі перегляду справи судом касаційної інстанції, передбачені статтею 300 ГПК України, колегія суддів зазначає, що підстави касаційного оскарження не отримали підтвердження після відкриття касаційного провадження, отже скарги відповідача та третьої особи-1 є необґрунтованими, а тому рішення місцевого господарського суду та постанову апеляційного суду необхідно залишити без змін.
Висновки за результатами розгляду касаційних скарг
98. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
99. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (стаття 309 ГПК України).
100. Звертаючись із касаційними скаргами, скаржники, в межах доводів і вимог касаційних скарг, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, не спростували наведених висновків судів попередніх інстанцій та не довели неправильного застосування ними норм матеріального і порушення норм процесуального права як необхідної передумови для скасування оскаржуваних судових рішень у справі.
101. За таких обставин, касаційна інстанція вважає за необхідне касаційні скарги відповідача та третьої особи-1 залишити без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного господарського суду - без змін.
Розподіл судових витрат
102. Оскільки суд відмовляє у задоволенні касаційних скарг та залишає без змін оскаржувані судові рішення, відповідно до статті 129 ГПК України судові витрати необхідно покласти на скаржників.
Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Суд
1. Касаційні скарги Національної поліції України, Головного управління національної поліції в Київській області залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду міста Києва від 25.06.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 02.10.2024 у справі № 910/5428/22 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий О. В. Случ
Судді Н. О. Волковицька
С. К. Могил