ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
16.01.2025Справа № 910/9981/24
Господарський суд міста Києва у складі судді Щербакова С.О., за участю секретаря судового засідання Яременко Т.Є., розглянувши матеріали господарської справи
за позовом ОСОБА_1
до Акціонерного товариства "ОТП Банк"
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Товариство з обмеженою відповідальністю "Ялинівка Нова"
про визнання договору припиненим
Представники:
від позивача: не з'явився;
від відповідача-1: Киричук Р.П.;
від відповідача-2: не з'явився
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Акціонерного товариства "ОТП Банк" (далі- відповідач) в якому просить суд вважати договір поруки № SR 22-562/28-2 від 16.11.2022 припиненим.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що в забезпечення виконання Товариством з обмеженою відповідальністю "Ялинівка Нова" своїх зобов'язань за договором про надання банківських послуг, відповідачем було укладено з позивачем договір поруки № SR 22-562/28-2 від 16.11.2021, проте через відсутність коштів позивач не має можливості виконати свої зобов'язання за договором поруки.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 27.08.2024 позовну заяву ОСОБА_1 до АТ "ОТП Банк" - залишено без руху. Встановлено позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви.
30.08.2024 до суду надійшла заява ОСОБА_1 про усунення недоліків позовної заяви.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 03.09.2024 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі. Розгляд справи здійснюється в порядку загального позовного провадження. Підготовче засідання призначено на 03.10.2024. Зокрема, залучено до участі у розгляді справи третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Товариство з обмеженою відповідальністю "Ялинівка Нова".
10.09.2024 до суду надійшов відзив Акціонерного товариства "ОТП Банк" на позовну заяву, в якому відповідач, зокрема зазначає, що у позовній заяві позивач посилається на норми законодавства щодо розірвання договору, в той час як позовна заява містить вимогу щодо припинення поруки, що виникла на підставі договору поруки № SR 22-562/28-2 від 16.11.2021. Також, відповідач вказує на наявність рішення суду у справі № 910/4838/24, яким стягнуто з позивача на користь відповідача кошти у розмірі 13 200 000, 00 грн заборгованості на підставі спірного договору поруки. Наразі вказане рішення суду переглядається в апеляційному порядку.
У судовому засіданні 03.10.2024 суд на місці ухвалив відкласти підготовче засідання на 24.10.2024.
17.10.2024 до суду надійшла заява ОСОБА_1 , в якій позивач просить суд проводити розгляд справи без його участі за наявними документами в матеріалах справи.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 24.10.2024 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті. Судове засідання у справі № 910/9981/24 призначено на 21.11.2024.
Судове засідання призначене на 21.11.2024 не відбулося у зв'язку із перебуванням судді Щербакова С.О. у відпустці.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 25.11.2024 призначено судове засідання на 16.01.2025.
У цьому судовому засіданні представник відповідача заперечив проти задоволення позовних вимог.
Представники позивача та третьої особи у судове засідання не з'явилися, однак були повідомлені про дату, час та місце проведення судового засідання належним чином, що підтверджується довідками Господарського суду міста Києва про доставлення процесуального документа (ухвали суду від 25.11.2024) в електронний кабінет позивача та третьої особи.
Крім того, у поданій до суду заяві 17.10.2024 позивач просив суд проводити розгляд справи без його участі.
Приймаючи до уваги, що представники позивача та третьої особи були належним чином повідомлені про дату та час судового засідання, враховуючи, що матеріали справи містять достатньо документів для розгляду справи по суті, суд вважає, що неявка у судове засідання представників позивача та третьої особи не є перешкодою для прийняття рішення у даній справі.
Відповідно до ст. 233 Господарського процесуального кодексу України, рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами та витребуваних судом.
У судовому засіданні 16.01.2025 відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення відповідача, Господарський суд міста Києва
16.11.2022 між Акціонерним товариством "ОТП Банк" (далі - банк) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Ялинівка Нова" (далі- клієнт) укладено договір про надання банківських послуг № СR 22-428/28-2, відповідно до умов якого банк надає на вимогу клієнта банківську послугу, а клієнт приймає банківську послугу та зобов'язується належним чином виконувати зобов'язання, що встановлені в договорі відносно такої банківської послуги, в тому числі своєчасно та в повному обсязі здійснювати оплату послуг банку.
Відповідно до п. 3 договору № СR 22-428/28-2, ціна (сума) договору дорівнює генеральному ліміту.
Генеральний ліміт - максимально допустимий (дозволений) розмір заборгованості Клієнта перед Банком щодо Банківської послуги, що встановлюється сторонами у п. 1.1 Договору (п. 1.2); Генеральний ліміт дорівнює UAH 13 200 000,00 грн (п. 1.1).
Умови надання кредиту:
- вид банківської послуги: кредитна лінія (пп. 1.1.1.1 п. 1.1);
- ліміт банківської послуги - UAH 13 200 000,00 грн (пп. 1.1.1.2 п. 1.1);
- цільове призначення банківської послуги: фінансування оборотного капіталу Клієнта (для реалізації мети надання державної підтримки, визначеної підпунктом 5 пункту 4 Порядку № 28) (пп. 1.1.1.3 п. 1.1);
- дата припинення чинності лімітом банківської послуги (відносно окремого виду Банківської послуги цей термін означає дату, коли Клієнт за будь-яких обставин повинен припинити отримувати (користуватися) таку (ою) Банківську (ою) послугу (ою), в тому числі зобов'язаний виконати всі Боргові зобов'язання стосовно такої Банківської послуги не пізніше такої дати) - 20.12.2023 року включно (пп. 1.1.1.4 п. 1.1, п. 1.2);
Стандартний розмір та тип процентної ставки - змінювана процентна ставка (до якої відносяться Базова процентна ставка / Компенсаційна процентна ставка) (п. 1.1.1.6 п. 1.1);
- стандартний розмір базової процентної ставки: Індекс UIRD (3 міс.) + 7 % річних. Протягом строку дії договору банк має право ініціювати зміну стандартного розміру процентної ставки в порядку, передбаченому в пункті 5 договору (пп. 1.1.1.6.1 п. 1.1);
- стандартний розмір компенсаційної процентної ставки: станом на дату укладання договору: 0 (нуль) /5 (п'ять) % річних. Вказаний розмір може змінюватись у порядку, визначеному пунктом 5.2 договору (пп. 1.1.1.6.2 п. 1.1);
- підвищений розмір процентної ставки та підстави його застосування: Стандартний розмір процентної ставки +2% річних; у разі порушення Клієнтом зобов'язання, передбаченого в п. 11 ("Обов'язки клієнта") та п. 22 ("Додатковий перелік зобов'язань клієнта") договору (пп. 1.1.1.7, 1.1.1.8 п. 1.1);
- порядок оплати процентів: щомісячно, за кожен календарний місяць, в порядку та на умовах згідно з пунктом 5 договору (пп. 1.1.1.8 п. 1.1);
- нарахування процентів: останній календарний день місяця (пп. 1.1.1.9 п. 1.1);
Згідно п. 8 договору № СR 22-428/28-2 виконання боргових зобов'язань за ініціативою банку, зокрема незалежно від (додатково до) інших положень договору банк вправі вимагати виконання боргових зобов'язань в цілому або у визначеній банком частині за умови настання будь-якої з наступних обставин: настання випадку невиконання клієнтом умов договору, тощо. Таке виконання боргових зобов'язань повинно бути здійснене клієнтом протягом 7 (семи) банківських днів з дня пред'явлення банком клієнту відповідної письмової вимоги про це.
За умовами п. 9 договору № СR 22-428/28-2, банк зобов'язується надати банківську послугу клієнту відповідно до положень договору за умови відсутності підстав (обставин) для відмови в погодженні (не прийнятті до) виконання заяви про надання банківської послуги, та/або відмови в наданні банківської послуги, та/або вимоги банку щодо виконання боргових зобов'язань.
Клієнт зобов'язаний належним чином (без будь-яких порушень) виконувати боргові зобов'язання у відповідності до положень Договору (п. 11 договору № СR 22-428/28-2).
З метою забезпечення виконання зобов'язань клієнта (ТОВ "Ялинівка Нова") за договором про надання банківських послуг № СR 22-428/28-2 від 16.11.2022, між Акціонерним товариством "ОТП Банк" (далі - банк) та ОСОБА_1 (далі -- поручитель) було укладено договір поруки № SR 22-562/28-2 (далі -договір поруки).
Відповідно до п. 2 договору поруки, поручитель поручається перед банком за виконання Клієнтом (юридична особа, що є контрагентом банку/стороною за Договором про надання банківських послуг № СR 22-428/28-2 від 16.11.2022) та реквізити якої зазначені в пункті 20 договору поруки - ТОВ "Ялинівка Нова") боргових зобов'язань. Поручитель відповідає перед банком за порушення (невиконання та/або неналежне виконання) боргових зобов'язань клієнтом. Порукою забезпечуються виконання боргових зобов'язань у повному обсязі. Порука та солідарний обов'язок поручителя перед банком виникають з моменту укладення договору та є чинними протягом всього строку (терміну) дії боргових зобов'язань.
Згідно п. 3 договору поруки, клієнт та поручитель відповідають перед банком як солідарні боржники. Поручитель відповідає перед банком у тому ж обсязі, що і клієнт, в таких же порядку та строках, шо і клієнт. Банк має право вимагати виконання боргових зобов'язань частково або в повному обсязі як від клієнта та поручителя разом, так і від будь-кого з них окремо. Банк, у разі одержання виконання боргових зобов'язань клієнтом та/або поручителем не в повному обсязі, має право вимагати/отримати неодержані/невиконанні боргові зобов'язання від клієнта та/або поручителя. І клієнт, і поручитель, залишаються зобов'язаними доти, доки боргові зобов'язання не будуть виконані в повному обсязі.
Відповідно до п. 5 договору поруки, строк дії договору дорівнює генеральному строку за обставин, що відсутній випадок невиконання умов договору. За обставин наявності випадку невиконання умов договору, договір залишається чинним до тих пір, поки всі зобов'язання клієнта перед банком не будуть виконані в повному обсязі. Значення генерального строку наведене в пункті 20 договору поруки - до 20.12.2024 включно.
Згідно п. 13 договору поруки, поручитель зобов'язаний забезпечити належне виконання боргових зобов'язань, як шляхом впливу на клієнта, так і шляхом виконання боргових зобов'язань згідно договору поруки.
Розділом 14 договору поруки передбачено:
Вимога Банку. Цим Банк вимагає від Поручителя як солідарного боржника за Борговими зобов'язаннями виконувати Боргові зобов'язання в порядку та строки, передбачені Договором. Сторони підтверджують, що положення цього пункту є достатньою підставою для цілей здійснення Поручителем виконання Боргових зобов'язань згідно Договору без необхідності направлення Банком Поручителю будь-якої додаткової вимоги.
Солідарний обов'язок. Сторони домовились, що положення Договору поруки щодо солідарного обов'язку Поручителя за Клієнта перед Банком є окремим правочином (договором), включеним в текст Договору поруки, і тому виконання Поручителем Боргових зобов'язань здійснюється згідно з цим застереженням, що міститься в Договорі поруки, та не потребує укладення Сторонами окремого договору чи будь-якого іншого додаткового підтвердження чи погодження.
Повідомлення про порушення. У разі порушення Боргових зобов'язань та/або умов Договору поруки, тобто невиконання та/або неналежне виконання Боргових зобов'язань Клієнтом та/або Поручителем в порядку та строки, встановлені Договором, Банк направляє/надсилає Клієнту/Поручителю письмове(і) повідомлення про порушення, (надалі - Повідомлення про порушення), суттєво за формою, що наведена в пункті 19 Договору поруки. В Повідомленні про порушення, зокрема, зазначається стислий зміст порушених зобов'язань/умов, загальний розмір не виконаної/них вимоги/умов, а також вимога про виконання порушених зобов'язання/умов протягом певного строку.
Згідно п. 15 договору поруки, поручитель заявляє та гарантує банку, що має належну здатність набувати, надавати та виконувати свої зобов'язання, а також нести відповідальність за Договором поруки.
Обгрунтовуючи заявлені позовні вимоги, позивач зазначає, що з об'єктивних причин, зокрема відсутності коштів у позичальника, ОСОБА_1 , немає зараз змоги виконувати обов'язки поручителя, а тому на думу позивача, відповідно до частини 1 статті 559 Цивільного кодексу України, порука припиняється, якщо виконання основного зобов'язання стало неможливим з причин, за які поручитель не відповідає. Також, позивач зазначає, що внаслідок війни особистий майновий стан позивача змінився. На даний час він не укладав би договір поруки, оскільки реально не зміг би його забезпечити та виконати. Тож, позивач вказує, що не може виконати свої обов'язки поручителя за договором, у зв'язку з чим просить суд вважати договір поруки № SR 22-562/28-2 від 16.11.2022 припиненим.
Оцінюючи подані докази та наведені обґрунтування за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.
Згідно зі ст. 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Відповідно до частини першої статті 509 Цивільного кодексу України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Частинами 1, 3, 5 ст. 626 Цивільного кодексу України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору. Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом, або не випливає із суті договору.
У відповідності до положень ст.ст. 6, 627 Цивільного кодексу України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно зі ст. 628 Цивільного кодексу України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Згідно норми ч. 2 ст. 345 Господарського кодексу України кредитні відносини здійснюються на підставі кредитного договору, що укладається між кредитором і позичальником у письмовій формі. У кредитному договорі передбачаються мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види забезпечення зобов'язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, обов'язки, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 ("Позика") глави 71, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (ч. 1 ст. 1046 Цивільного кодексу України).
Відповідно до ч. 1 ст. 1048 Цивільного кодексу України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.
Розмір процентів, тип процентної ставки (фіксована або змінювана) та порядок їх сплати за кредитним договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів на дату укладення договору (ч. 2 ст. 1056-1 Цивільного кодексу України).
Відповідно до ч. 1 ст. 1049 Цивільного кодексу України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Частина 1 статті 193 Господарського кодексу України встановлює, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться і до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Частиною 2 статті 193 Господарського кодексу України визначено, що кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.
Положеннями статті 526 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов'язання повинні виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 525 Цивільного кодексу України).
Частиною 1 статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Звертаючись до суду з даним позовом позивач зазначає, що внаслідок війни особистий майновий стан позивач змінився та наразі він не може виконати свої обов'язки поручителя за договором, а тому на думу позивача, відповідно до частини 1 статті 559 Цивільного кодексу України, порука припиняється, якщо виконання основного зобов'язання стало неможливим з причин, за які поручитель не відповідає.
Відповідно до ч. 1 ст. 598 Цивільного кодексу України, зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
Частиною 1 ст. 599 Цивільного кодексу України встановлено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Відповідно до частини 1 статті 546 Цивільного кодексу України, виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком, правом довірчої власності.
Частиною 1 статті 553 Цивільного кодексу України встановлено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.
Згідно з частиною 2 статті 553 Цивільного кодексу України порукою може забезпечуватися виконання зобов'язання частково або у повному обсязі.
За приписами частини 1 статті 554 Цивільного кодексу України, разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя..
Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (ч. 2 ст. 554 Цивільного кодексу України).
Відповідно до статті 543 Цивільного кодексу України, у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. Солідарні боржники залишаються зобов'язаними доти, доки їхній обов'язок не буде виконаний у повному обсязі.
Статтею 559 Цивільного кодексу України передбачено, що порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання. У разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшився обсяг відповідальності боржника, такий поручитель несе відповідальність за порушення зобов'язання боржником в обсязі, що існував до такої зміни зобов'язання.
Порука припиняється, якщо після настання строку виконання зобов'язання кредитор відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником або поручителем.
Порука припиняється у разі переведення боргу на іншу особу, якщо поручитель не погодився забезпечувати виконання зобов'язання іншим боржником у договорі поруки чи при переведенні боргу.
Порука припиняється після закінчення строку поруки, встановленого договором поруки. Якщо такий строк не встановлено, порука припиняється у разі виконання основного зобов'язання у повному обсязі або якщо кредитор протягом трьох років з дня настання строку (терміну) виконання основного зобов'язання не пред'явить позову до поручителя. Якщо строк (термін) виконання основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор протягом трьох років з дня укладення договору поруки не пред'явить позову до поручителя. Для зобов'язань, виконання яких здійснюється частинами, строк поруки обчислюється окремо за кожною частиною зобов'язання, починаючи з дня закінчення строку або настання терміну виконання відповідної частини такого зобов'язання.
Тож, позивач вказує на істотну зміну обставин після укладення договору поруки, а саме запровадження воєнного стану в Україні, що вплинуло на майновий стан позивача та є, на його думку, непереборною силою. Також, позивач в обгрунтування позовних вимог посилається на норми ст. 651 Цивільного кодексу України, які регулюють підстави для зміни або розірвання договору.
Проте, позивачем не заявлено вимогу про розірвання договору поруки, у даному випадку позивач просить суд вважати договір поруки № SR 22-562/28-2 від 16.11.2022 припиненим.
Суд зазначає, що у пункті 1 частини 1 статті 263 Цивільного кодексу України наведено ознаки непереборної сили та визначено, що непереборна сила - це надзвичайна або невідворотна за даних умов подія. Отже, непереборною силою є надзвичайна і невідворотна зовнішня подія, що повністю звільняє від відповідальності особу, яка порушила зобов'язання, за умови, що остання не могла її передбачити або передбачила, але не могла її відвернути, та ця подія завдала збитків.
За змістом частини другої статті 218 Господарського кодексу України підставою для звільнення від відповідальності є тільки непереборна сила, що одночасно має ознаки надзвичайності та невідворотності.
Так, частина друга статті 218 Господарського кодексу України передбачає, що учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення господарського зобов'язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності.
Для звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання згідно зі статтями 617 ЦК України, 218 ГК України особа, яка порушила зобов'язання, повинна довести: 1) наявність обставин непереборної сили; 2) їх надзвичайний характер; 3) неможливість попередити за даних умов завдання шкоди; 4) причинний зв'язок між цими обставинами і понесеними збитками (постанова Верховного Суду України від 10 червня 2015 року у справі № 904/6463/14 (3-216гс15)).
Ознаками форс-мажорних обставин є наступні елементи: вони не залежать від волі учасників цивільних (господарських) відносин; мають надзвичайний характер; є невідворотними; унеможливлюють виконання зобов'язань за даних умов здійснення господарської діяльності.
Форс-мажорні обставини не мають преюдиціальний (заздалегідь встановлений) характер. При їх виникненні сторона, яка посилається на дію форс-мажорних обставин, повинна це довести. Сторона яка посилається на конкретні обставини повинна довести те, що вони є форс-мажорними, в тому числі, саме для конкретного випадку. Виходячи з ознак форс-мажорних обставин, необхідно також довести їх надзвичайність та невідворотність. Те, що форс-мажорні обставини необхідно довести, не виключає того, що наявність форс-мажорних обставин може бути засвідчено відповідним компетентним органом.
Верховний Суд у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 19.08.2022 у справі №908/2287/17, зазначив, що сертифікат видається торгово-промисловою палатою за зверненням однієї зі сторін спірних правовідносин (сторін договору), яка (сторона) оплачує (за винятком суб'єктів малого підприємництва) послуги торгово-промислової палати. Водночас інша сторона спірних правовідносин (договору) позбавлена можливості надати свої доводи і вплинути на висновки торгово-промислової палати (пункт 75).
Таке засвідчення форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили) може вважатися достатнім доказом про існування форс-мажорних обставин для сторін договору, якщо вони про це домовилися, але не пов'язує суд у випадку виникнення спору між сторонами щодо правової кваліфікації певних обставин як форс-мажорних (пункт 76).
Сертифікат торгово-промислової палати, який підтверджує наявність форс-мажорних обставин, не може вважатися беззаперечним доказом про їх існування, а повинен критично оцінюватися судом з урахуванням встановлених обставин справи та у сукупності з іншими доказами (подібні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду від 14.02.2018 у справі № 926/2343/16, від 16.07.2019 у справі № 917/1053/18 та від 25.11.2021 у справі № 905/55/21). Адже визнання сертифіката торгово-промислової палати беззаперечним та достатнім доказом про існування форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили) без надання судом оцінки іншим доказам суперечить принципу змагальності сторін судового процесу (пункт 77).
Таких саме висновків дотримуються колегії суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 16.07.2019 у справі №917/1053/18 та у постанові від 09.11.2021 у справі №913/20/21.
Отже, для звільнення від відповідальності внаслідок настання форс-мажорних обставин (обставинами непереборної сили) позивач зобов'язаний надати не лише сертифікат про форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили), а й довести, що такі обставини об'єктивно унеможливлюють виконання зобов'язань, передбачених умовами договору.
Відповідно до ч. 4 ст. 219 ГК України сторони зобов'язання можуть передбачити певні обставини, які через надзвичайний характер цих обставин є підставою для звільнення їх від господарської відповідальності у випадку порушення зобов'язання через дані обставини, а також порядок засвідчення факту виникнення таких обставин.
Суд зазначає, що воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень (стаття 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану»).
Указом Президента України №64/2022 від 24.02.2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України №2102-IX від 24.02.2022 «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який в подальшому неодноразово продовжувався.
Сторона, яка посилається на вищезгадані обставини, повинна довести, що саме введення воєнного стану призвело до унеможливлення виконання конкретних зобов'язань за договором.
Так, відповідно до частини 1 статті 14-1 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні», Торгово-промислова палата України та уповноважені нею регіональні торгово-промислові палати засвідчують форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) та видають сертифікат про такі обставини протягом семи днів з дня звернення суб'єкта господарської діяльності за собівартістю.
Наразі Торгово-промислова палата України ухвалила рішення спростити процедуру засвідчення форс-мажорних обставин та з метою позбавлення обов'язкового звернення до ТПП України та уповноважених нею регіональних ТПП і підготовки пакету документів у період дії воєнного стану, на сайті Торгово-промислової палати України розміщено загальний офіційний лист щодо засвідчення форс-мажорних обставин.
Зокрема, листом від 28.02.2022 № 2024/02.0-7.1, що розміщений в мережі Інтернет, та адресований «Всім кого це стосується», Торгово-промислова палата України на підставі ст. ст. 14, 14-1 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні» від 02.12.1997 №671/97-ВР, Статуту ТПП України, цим засвідчує форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили): військову агресію російської федерації проти України, що стало підставою введення воєнного стану із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, відповідно до Указу Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні». Враховуючи це, ТПП України підтверджує, що зазначені обставини з 24 лютого 2022 року до їх офіційного закінчення, є надзвичайними, невідворотними та об'єктивними обставинами для суб'єктів господарської діяльності та/або фізичних осіб по договору, окремим податковим та/чи іншим зобов'язанням/обов'язком, виконання яких/-го настало згідно з умовами договору, контракту, угоди, законодавчих чи інших нормативних актів і виконання відповідно яких/-го стало неможливим у встановлений термін внаслідок настання таких форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили).
Разом з цим, незважаючи на те, що такий загальний офіційний лист щодо засвідчення форс-мажорних обставин стосується невизначеного кола осіб, це не означає, що такий лист звільняє від цивільно-правової відповідальності сторону договору. Зокрема, у будь-якому разі стороні необхідно буде довести, що зобов'язання невиконане саме у зв'язку з воєнними діями.
13.05.2022 ТПП України опублікувала на своєму сайті пояснення, що в період дії воєнного стану у разі порушення зобов'язань згаданий вище лист від 28.02.2022 можна роздрукувати із сайту ТПП України та долучати до повідомлення про форс-мажорні обставини, які унеможливили виконання договірних зобов'язань у встановлений термін, для спроможності обґрунтованого перенесення строків виконання зобов'язань та вирішення спірних питань мирним шляхом. Також вказується, що у разі необхідності сторона, яка порушила свої зобов'язання в період дії форс-мажорних обставин, має право звертатися до ТПП України та уповноважених нею регіональних ТПП за отриманням відповідного Сертифіката про форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили), дотримуючись порядку, встановленого Регламентом ПП України від 18.12.2014, за кожним зобов'язанням окремо.
З огляду на це, загальний лист ТПП України від 28.02.2022 №2024/02.0-7.1 щодо засвідчення форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили), зумовлених військовою агресією російської федерації проти України, не відповідає вимогам конкретизації впливу відповідної форс-мажорної обставини на конкретне зобов'язання (а доведення причинно-наслідкового зв'язку в такому випадку є обов'язковим).
Суд відзначає, що ключовою ознакою форс-мажору є причинно-наслідковий зв'язок між форс-мажорними обставинами та неможливістю виконати конкретне зобов'язання. Іншими словами, сама по собі військова агресія російської федерації проти України не може автоматично означати звільнення від виконання будь-ким в Україні будь-яких зобов'язань, незалежно від того, існує реальна можливість їх виконати чи ні.
Воєнний стан як обставина непереборної сили звільняє від відповідальності лише у разі, якщо саме внаслідок пов'язаних із ним обставин юридична чи фізична особа не може виконати ті чи інші зобов'язання.
Вищенаведене у сукупності дає підстави для висновку, що форс-мажорні обставини не мають преюдиційного характеру і при їх виникненні сторона, яка посилається на них як на підставу неможливості виконання зобов'язання, повинна довести наявність таких обставин не тільки самих по собі, але й те, що ці обставини були форс-мажорними саме для цього конкретного випадку виконання господарського зобов'язання.
Аналогічна правова позиція наведена в постанові Верховного Суду від 30.05.2022 у справі №922/2475/21.
Відповідно до ч. 1 ст. 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Проте, суд зазначає, що як договір про надання банківських послуг № СR 22-428/28-2 від 16.11.2022, так і договір поруки № SR 22-562/28-2 від 16.11.2022 були укладені після введення в Україні воєнного стану, а тому суд вважає безпідставним посилання позивача на дану обставину. При цьому, суд зазначає, що приписами ст. 559 Цивільного кодексу України не передбачено, що порука припиняється, якщо виконання основного зобов'язання стало неможливим з причин, за які поручитель не відповідає.
Суд також зазначає, що матеріали справи не містять жодних доказів на підтвердження повідомлення позивачем відповідача про істотну зміну обставин після укладення договору поруки, а саме настання форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили), як і не містять доказів на підтвердження скрутного фінансового становища позивача, відсутності грошових коштів на рахунка (відповідні банківські виписки в матеріалах справи відсутні), майна, на яке може бути звернено стягнення в рахунок погашення заборгованості.
Тож, позивачем не доведено тих обставин, на які він посилається як на підставу пред'явлених до банку вимог, як і не наведено відповідних обставин та підстав для припинення поруки, визначених статтею 559 Цивільного кодексу України.
Разом з тим, суд зазначає, що правила припинення зобов'язання сформульовані в главі 50 «Припинення зобов'язання» розділу І книги п'ятої «Зобов'язальне право» ЦК України, норми якої передбачають, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599), переданням відступного (стаття 600), зарахуванням (стаття 601), за домовленістю сторін (стаття 604), прощенням боргу (стаття 605), поєднанням боржника і кредитора в одній особі (стаття 606), неможливістю виконання (стаття 607), смертю фізичної особи чи ліквідацією юридичної особи (статті 608 та 609).
Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 19.01.2021 по справі №916/1415/19 зазначила, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини (стаття 11 ЦК України). Тобто договірні правовідносини виникають саме на підставі договорів. Водночас поняття правочину (зокрема поняття договору) і поняття правовідносин не є тотожними. Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (частина перша статті 202 ЦК України). Правовідносинами є відносини, змістом яких є права та обов'язки сторін. Зокрема, змістом зобов'язальних правовідносин є обов'язок однієї сторони (боржника) вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії та кореспондуюче право кредитора вимагати від боржника виконання цього обов'язку (частина перша статті 509 ЦК України).
Велика Палата Верховного Суду вказала про наявність тісного зв'язку між договорами та договірними правовідносинами, оскільки такі правовідносини виникають саме з договорів, а подальший розвиток правовідносин може бути зумовлений, у тому числі (але не виключно), умовами договору. Водночас подальші зміни правовідносин, зокрема припинення прав та обов'язків з договору, не обов'язково пов'язані зі зміною чи припиненням договору.
Так, позивач просить суд вважати договір поруки № SR 22-562/28-2 від 16.11.2022 припиненим.
Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.5 Господарського процесуального кодексу України, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
З наведених норм права вбачається, що держава забезпечує захист порушених або оспорюваних прав суб'єктів господарювання. Такі права захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Отже, розглядаючи справу суд має з'ясувати: 1) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 2) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 3) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах.
Обрання позивачем неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, постанові Верховного Суду від 06.04.2021 у справі № 915/1890/19).
У розумінні приписів статей 15, 16 Цивільного кодексу України та статті 20 Господарського кодексу України, спосіб захисту повинен бути таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.
Реалізація цивільно-правового захисту відбувається шляхом усунення порушень цивільного права чи інтересу, покладення виконання обов'язку по відновленню порушеного права на порушника.
Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою - посилання на належне йому право, юридичні факти, що призвели до порушення цього права, та правове обґрунтування необхідності його захисту.
Обраний спосіб захисту має безпосередньо втілювати мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту, тобто мати наслідком повне припинення порушення його прав та охоронюваних законом інтересів.
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а відповідно до статті 13 зазначеної Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правовідношення.
Водночас засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 05.04.2005, заява № 38722/02).
Суд зазначає, що заявлені вимоги позивача є фактично вимогами про встановлення факту та не можуть бути предметом спору і самостійно розглядатись в окремій справі. У свою чергу, встановлення факту може лише бути елементом оцінки фактичних обставин справи та обґрунтованості вимог, а тому заявлені позивачем вимоги можуть бути предметом дослідження та доказування у спорі, що виник за договором поруки № SR 22-562/28-2 від 16.11.2022.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду в справі №910/14036/17 від 22.02.2018 та в справі №910/14539/17 від 27.02.2018.
Разом з тим, як повідомлено сторонами, та вбачається з відомостей у Єдиному державному реєстрі судових рішень, у квітні 2024 року Акціонерне товариство "ОТП БАНК" зверталося до Господарського суду міста Києва з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за Договором про надання банківських послуг № CR 22-428/28-2 від 16.11.2022 станом на 27.12.2023 в сумі 13 200 000,00 грн (заборгованість по тілу кредиту), з урахуванням договору поруки № SR 22-562/28-2 від 16.11.2022.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 03.05.2024 прийнято позовну заяву АТ "ОТП БАНК" до розгляду та відкрито провадження у справі №910/4838/24.
Тобто, на день відкриття провадження у даній справі № 910/9981/24 про визнання договору поруки припиненим (03.09.2024), вже було відкрито провадження у справі № 910/4838/24 про стягнення грошових коштів за цим же договором поруки.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 15.07.2024 року у справі № 910/4838/24, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 16.10.2024 позов Акціонерного товариства "ОТП БАНК" задоволено повністю. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Акціонерне товариство "ОТП БАНК" 13 200 000,00 грн (тринадцять мільйонів двісті тисяч гривень 00 коп.) - заборгованості та 159 611,20 грн (сто п'ятдесят дев'ять тисяч шістсот одинадцять гривень 20 коп.) - судового збору.
Так, у постанові від 26.01.2021 року в справі № 522/1528/15-ц (провадження № 14-67цс20) Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що визнання права як у позитивному значенні (визнання існуючого права), так і в негативному значенні (визнання відсутності права і кореспондуючого йому обов'язку) є способом захисту інтересу позивача у правовій визначеності.
Для належного захисту інтересу від юридичної невизначеності у певних правовідносинах особа може на підставі пункту 1 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України заявити вимогу про визнання відсутності як права вимоги в іншої особи, що вважає себе кредитором, так і свого кореспондуючого обов'язку, зокрема у таких випадках:
- кредитор у таких правовідносинах без звернення до суду з відповідним позовом може звернути стягнення на майно особи, яку він вважає боржником, інших осіб або інакше одержати виконання поза волею цієї особи-боржника в позасудовому порядку;
- особа не вважає себе боржником у відповідних правовідносинах і не може захистити її право у межах судового розгляду, зокрема, про стягнення з неї коштів на виконання зобов'язання, оскільки такий судовий розгляд кредитор не ініціював (наприклад, кредитор надсилає претензії, виставляє рахунки на оплату тощо особі, яку він вважає боржником).
Водночас, Велика Палата Верховного Суду наголосила на тому, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Спосіб захисту порушеного права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду. Тому спосіб захисту інтересу, передбачений пунктом 1 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України, може застосовуватися лише в разі недоступності позивачу можливості захисту його права.
Задоволення позову про визнання відсутності права вимоги в особи, що вважає себе кредитором і відсутності кореспондуючого обов'язку особи-боржника у відповідних правовідносинах спрямоване на усунення правової невизначеності. Тобто, відповідне судове рішення має забезпечити, щоби обидві сторони правовідносин могли у майбутньому знати про права одна одної та діяти, не порушуючи їх. А тому такий спосіб захисту є виключно превентивним.
Якщо кредитор, який діяв в умовах правової невизначеності, у минулому порушив права особи, яку він вважає боржником, то для останнього ефективним способом захисту буде той, який спрямований на захист порушеного права, а не на превентивний захист інтересу. Тобто звернення з позовом для усунення правової невизначеності, яка існувала у минулому, в означеній ситуації не є ефективним способом захисту.
Зокрема, якщо суд розглядає справу про стягнення з боржника коштів, то останній має захищати свої права саме в цьому провадженні, заперечуючи проти позову та доводячи відсутність боргу, зокрема відсутність підстав для його нарахування, бо вирішення цього спору призведе до правової визначеності у правовідносинах сторін зобов'язання.
Наявність відповідного боргу чи його відсутність, як і відсутність підстав для нарахування боргу, є предметом доказування у спорі про стягнення з відповідача коштів незалежно від того, чи подав останній зустрічний позов про визнання відсутності права кредитора, зокрема про визнання поруки припиненою. Тому для захисту права відповідача у ситуації, коли кредитор вже звернувся з вказаним позовом про стягнення коштів, не потрібно заявляти зустрічний позов, а останній не може бути задоволений.
Аналогічно після звернення кредитора з позовом про стягнення коштів боржник не може заявляти окремий позов про визнання відсутності права вимоги в кредитора та кореспондуючого обов'язку боржника. Такий окремий позов теж не може бути задоволений, оскільки боржник має себе захищати у судовому процесі про стягнення з нього коштів, заперечуючи проти відповідного позову кредитора, наприклад, і з тих підстав, що порука припинилася.
Застосування боржником способу захисту інтересу, спрямованого на усунення правової невизначеності у відносинах із кредитором, є належним лише в разі, якщо така невизначеність триває, ініційований кредитором спір про захист його прав суд не вирішив і відповідне провадження не було відкрите.
У разі, якщо кредитор уже ініціював судовий процес, спрямований на захист порушеного, на його думку, права, або такий спір суд уже вирішив, звернення боржника з позовом про визнання відсутності права вимоги у кредитора та кореспондуючого обов'язку боржника не є належним способом захисту.
Разом із тим, суд зазначає, що обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові.
При цьому, суд зазначає, що нормами чинного законодавства, а саме приписами ст. 559 ЦК України визначено підстави припинення поруки, а не договору поруки.
За таких обставин, з огляду на вище наведене, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді всіх обставин в їх сукупності, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення вимог позивача.
Відповідно до статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.
Відповідно до ст.ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
За приписами статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Відповідно до ст. 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Підсумовуючи вищевикладене, виходячи із заявлених вимог, наведених обґрунтувань та наданих доказів, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 не підлягають задоволенню.
Витрати по сплаті судового збору відповідно до ч. 1 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на позивача.
Керуючись статтями 74, 76-80, 129, 236-242 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва.
У задоволенні позову відмовити.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Згідно з пунктом 17.5 розділу ХІ "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України, апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного господарського суду або через відповідний місцевий господарський суд.
Повний текст рішення складено: 19.02.2025.
Суддя С. О. Щербаков