18 лютого 2025 рокуСправа №160/32950/24
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Олійника В. М.
розглянувши у письмовому провадженні у місті Дніпрі адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до відповідача-1: ІНФОРМАЦІЯ_1 , відповідача-2: військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії,-
12 грудня 2024 року представник ОСОБА_1 через систему «Електронний суд» звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовною заявою до відповідача-1: ІНФОРМАЦІЯ_1 , відповідача-2: військової частини НОМЕР_1 , в якій просить:
визнати протиправними дії ІНФОРМАЦІЯ_1 (ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) щодо примусового доставлення ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) до ІНФОРМАЦІЯ_1 та прийняття ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) на облік в ІНФОРМАЦІЯ_2 ;
визнати протиправною бездіяльність командира військової частини НОМЕР_1 щодо ненадання ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) на ознайомлення наказу про зарахування ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) з 19.10.2024 року до особового складу частини;
визнати протиправним та скасувати наказ командира військової частини НОМЕР_1 в частині зарахування з 19.10.2024 року до списків військової частини ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ), особового складу військової частини НОМЕР_1 , поставлення на всі види забезпечення, та призначення на посаду тощо та зобов'язати командира військової частини НОМЕР_1 виключити із списків особового складу військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ).
В обґрунтування позову представник позивача зазначив, що ОСОБА_1 має ліцензію диякона для проповіді і виконання дияконських обов'язків у справі Євангельського служіння та навчається на 4 курсі на кафедрі «Християнського служіння» програми «Бакалавр пасторського служіння» Одеської богословської семінарії.
ОСОБА_1 як військовозобов'язаний перебував на військовому обліку у ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Відповідно до військово-облікового документа, що сформований в електронній формі, ОСОБА_1 обновив облікові данні 14.07.2024 року, номер в реєстрі Оберіг 150220241464242400119.
15 жовтня 2024 року ОСОБА_1 під час направлення до церкви для підготовки проповіді та виконання дияконських обов'язків у справі Євангельського служіння був доставлений до ІНФОРМАЦІЯ_1 з метою проходження військово-лікарської комісії.
15 жовтня 2024 року ОСОБА_1 пройшов військово-лікарську комісію.
Листом командира військової частини НОМЕР_1 №2154 від 22 листопада 2024 року представника позивача повідомлено, що ОСОБА_1 з 19 жовтня 2024 року проходить військову службу у військовій частині НОМЕР_1 , альтернативної служби під час воєнного стану не передбачено.
Листом ІНФОРМАЦІЯ_4 № 943/24834 від 25 листопада 2024 року представнику позивача повідомлено про можливість застосування до ОСОБА_1 положень статті 35 Конституції України, де зазначено про можливість заміни військового обов'язку на альтернативну (невійськову) службу за його релігійних переконань.
Оскільки в силу частини 4 статті 35 Конституції України та частини 1 статті 9 Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу» ОСОБА_1 не міг бути мобілізованим та зарахованим до списків особового складу військової частини НОМЕР_1 , позивач вважає протиправними дії ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо примусового доставлення ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 і постановки його на облік в ІНФОРМАЦІЯ_2 ; протиправним та таким, що підлягає скасуванню, наказ командира військової частини НОМЕР_1 в частині його зарахування з 19.10.2024 року до списків особового складу військової частини НОМЕР_1 , у зв'язку з чим представник позивача звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовною заявою. останні
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 12 грудня 2024 року для розгляду адміністративної справи №160/32950/24 визначено суддю Олійника В.М.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17 грудня 2024 року провадження у справі відкрито за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи.
17 грудня 2024 року на адресу ІНФОРМАЦІЯ_1 та військової частини НОМЕР_1 направлено ухвалу про відкриття провадження по справі та примірник позовної заяви з додатками.
18 грудня 2024 року ІНФОРМАЦІЯ_2 і військовою частиною НОМЕР_1 отримано ухвалу про відкриття провадження по справі та примірник позовної заяви з додатками, що підтверджується довідкою про доставку електронного листа в системі "Електронний суд", яка міститься в матеріалах справи.
Протягом строку, визначеного в ухвалі про відкриття провадження, відповідачі відзиви на позовну заяву не надали, з заявами та клопотаннями на адресу суду не зверталися.
Відповідно до частини 4 статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України, подання заяв по суті справи є правом учасників справи. Неподання суб'єктом владних повноважень відзиву на позов без поважних причин може бути кваліфіковано судом як визнання позову.
Відповідно до частини 6 статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Враховуючи вищезазначене, суд вирішив розглянути справу за наявними матеріалами.
Дослідивши письмові докази, наявні в матеріалах справи в їх сукупності, проаналізувавши норми чинного законодавства України, суд встановив наступні обставини.
ОСОБА_1 - позивач, ІНФОРМАЦІЯ_5 , РНОКПП НОМЕР_3 , місце реєстрації: АДРЕСА_1 .
ОСОБА_1 має ліцензію диякона для проповіді і виконання дияконських обов'язків у справі Євангельського служіння та навчається на 4 курсі на кафедрі «Християнського служіння» програми «Бакалавр пасторського служіння» Одеської богословської семінарії.
ОСОБА_1 , як військовозобов'язаний, перебував на військовому обліку у ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Відповідно до військово-облікового документа, що сформований в електронній формі, ОСОБА_1 обновив облікові данні 14.07.2024 року, номер в реєстрі Оберіг 150220241464242400119.
15 жовтня 2024 року ОСОБА_1 під час направлення до церкви для підготовки проповіді та виконання дияконських обов'язків у справі Євангельського служіння був доставлений до ІНФОРМАЦІЯ_1 з метою проходження військово-лікарської комісії.
15 жовтня 2024 року ОСОБА_1 після проходження військово-лікарської комісії доставлений до військової частини НОМЕР_1 , де наразі перебуває.
18 листопада 2024 року представником позивача надіслано на електрону пошту Головної інспекції Міністерства оборони України скаргу щодо здійснення перевірки правомірності дій військових посадових осіб ІНФОРМАЦІЯ_6 ( АДРЕСА_2 ) щодо проведення мобілізації диякона ОСОБА_1 , що мало місце 15.10.2024 року та здійснити контроль ігнорування посадовими особами військової частини НОМЕР_1 приписів частини 4 статті 35 Конституції України та частини 1 статті 9 Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу» у відношенні до диякона ОСОБА_1
19 листопада 2024 року на електрону пошту представника позивача надійшов лист Головної інспекції Міністерства оборони України №220/5/ВихЗВГ/2666 від 19 листопада 2024 року, яким представника позивача повідомлено про передачу скарги до ІНФОРМАЦІЯ_7 .
Листом командира військової частини НОМЕР_1 №2154 від 22 листопада 2024 року представника позивача повідомлено, що ОСОБА_1 з 19 жовтня 2024 року проходить військову службу у військовій частині НОМЕР_1 , однак додатково повідомлено, що альтернативної служби під час воєнного стану не передбачено.
Листом ІНФОРМАЦІЯ_4 № 943/24834 від 25 листопада 2024 року представнику позивача повідомлено про можливість застосування до ОСОБА_1 положень статті 35 Конституції України, де зазначено про можливість заміни військового обов'язку на альтернативну (невійськову) службу за його релігійних переконань.
Однак, припис частини 1 статті 9 Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу» щодо порядку направлення позивача на альтернативну службу не роз'яснено.
27 листопада 2024 року представником позивача подано запит до ІНФОРМАЦІЯ_8 ( АДРЕСА_2 ) щодо проведення службового розслідування стосовно військових посадових осіб військової частини НОМЕР_1 щодо утримання ними позивача з 19.10.2024 року на території військової частини, з огляду на те, що позивач постійно наголошує, що за його релігійними переконаннями не може виконувати військовий обов'язок та йому необхідно замінити військовий обов'язок на альтернативну (невійськову) службу.
28 листопада 2024 року представником позивача надіслано скарги до військової частини НОМЕР_1 , до Генерального штабу Збройних Сил України та Головної інспекції Міністерства оборони України з приводу незаконного утримання посадовими особами військової частини НОМЕР_1 позивача з 19.10.2024 року на території цієї військової частини, з огляду на те, що позивач за його релігійними переконаннями не може виконувати військовий обов'язок та йому повинні замінити військовий обов'язок на альтернативну (невійськову) службу.
Оскільки в силу частини 4 статті 35 Конституції України та частини 1 статті 9 Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу» ОСОБА_1 не міг бути мобілізованим та зарахованим до списків особового складу військової частини НОМЕР_1 , позивач вважає протиправними дії ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо примусового доставлення ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 та постановки його на облік в ІНФОРМАЦІЯ_2 ; протиправним та таким, що підлягає скасуванню, наказ командира військової частини НОМЕР_1 в частині зарахування позивача з 19.10.2024 року до списків особового складу військової частини НОМЕР_1 , у зв'язку з чим представник позивача звернувся до суду з цим позовом.
Вирішуючи позовні вимоги по суті, суд виходить з наступного.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України.
Згідно з частиною 1 статті 1 Закону України від 25.03.1992 №2232-ХІІ «Про військовий обов'язок і військову службу» захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
Військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення, посади в яких комплектуються військовослужбовцями.
Відповідно до частини 1 статті 2 Закону №2232-XII військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.
Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Пунктом 6 статті 2 Закону №2232-XII передбачені такі види військової служби: строкова військова служба; військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період; військова служба за контрактом осіб рядового складу; військова служба за контрактом осіб сержантського і старшинського складу; військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки; військова служба за контрактом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб із числа резервістів в особливий період.
Відповідно до частин 1, 2 статті 2 Закону № 2232-ХІІ військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Проходження військової служби здійснюється, зокрема, громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.
Пунктом 2 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року №1153/2008, передбачено, що громадяни проходять військову службу у Збройних Силах України (військова служба) в добровільному порядку або за призовом. У добровільному порядку громадяни проходять: військову службу (навчання) за контрактом курсантів у вищих військових навчальних закладах, а також закладах вищої освіти, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки; військову службу за контрактом осіб рядового складу; військову службу за контрактом осіб сержантського і старшинського складу; військову службу за контрактом осіб офіцерського складу. За призовом громадяни проходять: строкову військову службу; військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період; військову службу за призовом осіб офіцерського складу.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про оборону України» особливий період - період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 24.02.2022 №2102-ІХ, введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який діє по теперішній час.
Указом Президента України від 24.02.2022 №69/2022 «Про загальну мобілізацію» постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію. Мобілізацію провести на території Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Луганської, Львівської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Херсонської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької, Чернігівської областей, міста Києва.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 №3543-ХІІ мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.
Статтею 22 Закону №3543-ХІІ визначені обов'язки громадян щодо мобілізаційної підготовки та мобілізації.
Зокрема, відповідно до частин 3, 5 статті 22 Закону №3543-ХІІ, під час мобілізації громадяни зобов'язані з'явитися до військових частин або на збірні пункти територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки), або у строки, визначені командирами військових частин (військовозобов'язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом керівників органів, в яких вони перебувають на військовому обліку, військовозобов'язані, резервісти Служби зовнішньої розвідки України - за викликом керівників відповідних підрозділів Служби зовнішньої розвідки України, військовозобов'язані Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - за викликом керівників відповідних органів управління центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту).
Призов громадян на військову службу під час мобілізації або залучення їх до виконання обов'язків за посадами, передбаченими штатами воєнного часу, здійснюють територіальні центри комплектування та соціальної підтримки за сприяння місцевих органів виконавчої влади або командири військових частин (військовозобов'язаних, резервістів Служби безпеки України - Центральне управління або регіональні органи Служби безпеки України, військовозобов'язаних, резервістів Служби зовнішньої розвідки України - відповідний підрозділ Служби зовнішньої розвідки України, військовозобов'язаних Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - відповідні органи управління центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту).
Відповідно до частини 2 статті 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» проходження військової служби здійснюється громадянами України у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.
Відповідно до частини 2 статті 1 Закону №2232-ХІІ військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту (Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями.
Згідно з частиною 3 статті 1 Закону №2232-ХІІ військовий обов'язок включає підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов'язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.
Відповідно до абзацу 1 частини 10 статті 1 Закону №2232-ХІІ громадяни України, які приписані до призовних дільниць або перебувають у запасі Збройних Сил України чи проходять службу у військовому резерві, зобов'язані: прибувати за викликом районного (міського) військового комісаріату для оформлення військово-облікових документів, приписки, проходження медичного огляду, направлення на підготовку з метою здобуття або вдосконалення військово-облікової спеціальності, призову на військову службу або на збори військовозобов'язаних; проходити медичний огляд та лікування в лікувально-профілактичних закладах згідно з рішеннями комісії з питань приписки, призовної комісії або військово-лікарської комісії районного (міського) військового комісаріату; проходити підготовку до військової служби, військову службу і виконувати військовий обов'язок у запасі; виконувати правила військового обліку, встановлені законодавством.
ОСОБА_1 , як військовозобов'язаний, перебував на військовому обліку у ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Відповідно до військово-облікового документа, що сформований в електронній формі, ОСОБА_1 обновив облікові данні 14.07.2024 року, номер в реєстрі Оберіг 150220241464242400119.
15 жовтня 2024 року був доставлений до ІНФОРМАЦІЯ_1 з метою проходження військово-лікарської комісії.
15 жовтня 2024 року ОСОБА_1 після проходження військово-лікарської комісії направлений до військової частини НОМЕР_1 .
ОСОБА_1 з 19 жовтня 2024 року проходить військову службу у військовій частині НОМЕР_1 , що ним не заперечується.
З урахуванням викладеного, суд не вбачає протиправності в діях працівників ІНФОРМАЦІЯ_1 (ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) щодо постановки ОСОБА_1 , як військовослужбовця, на облік в ІНФОРМАЦІЯ_2 , та протиправності дій з боку командира військової частини НОМЕР_1 в частині зарахування ОСОБА_1 з 19 жовтня 2024 року до особового складу частини НОМЕР_1 .
Однак, у зв'язку з відсутністю відзивів на позовну заяву від відповідачів та, зокрема відсутності у позивача наказу про зарахування його з 19.10.2024 року до особового складу військової частини НОМЕР_1 , позовні вимоги щодо ознайомлення ОСОБА_1 з наказом командира військової частини НОМЕР_1 про зарахування ОСОБА_1 з 19.10.2024 року до списків особового складу військової частини НОМЕР_1 підлягають задоволенню.
Щодо неврахування відповідачами приписів про альтернативну (невійськову) службу, суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 35 Конституції України, кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.
Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.
Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.
Ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.
Згідно зі статтею 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України.
Згідно пункту 4 статті 1 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" від 25.03.1992 №2232-ХІІ визначено, що громадяни України мають право на заміну виконання військового обов'язку альтернативною (невійськовою) службою згідно з Конституцією України та Законом України "Про альтернативну (невійськову) службу".
Організаційно-правові засади альтернативної (невійськової) служби, якою відповідно до Конституції України має бути замінене виконання військового обов'язку, якщо його виконання суперечить релігійним переконанням громадянина, визначені Законом України "Про альтернативну (невійськову) службу" від 12.12.1991 №1975-ХІІ.
Відповідно до статті 1 Закону №1975-ХІІ альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходження строкової військової служби і має на меті виконання обов'язку перед суспільством.
Згідно статті 2 Закону №1975-ХІІ право на альтернативну службу мають громадяни України, якщо виконання військового обов'язку суперечить їхнім релігійним переконанням і ці громадяни належать до діючих згідно з законодавством України релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.
Частиною 1 статті 4 Закону №1975-ХІІ визначено, що на альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідні рішення.
Не підлягають направленню на альтернативну службу громадяни:
- звільнені відповідно до законодавства від призову на строкову військову службу;
- яким відповідно до законодавства надано відстрочку від призову на строкову військову службу (на строк дії відстрочки).
Громадянам, які звільняються з роботи у зв'язку з направленням для проходження альтернативної служби, виплачується вихідна допомога в розмірі двох мінімальних заробітних плат.
Відповідно до статті 5 Закону №1975-ХІІ альтернативну службу громадяни проходять на підприємствах, в установах, організаціях, що перебувають у державній, комунальній власності або переважна частка у статутному фонді яких є в державній або комунальній власності, діяльність яких у першу чергу пов'язана із соціальним захистом населення, охороною здоров'я, захистом довкілля, будівництвом, житлово-комунальним та сільським господарством, а також у патронажній службі в організаціях Товариства Червоного Хреста України.
Види діяльності, якими можуть займатися громадяни, які проходять альтернативну службу, визначаються Кабінетом Міністрів України.
10 листопада 1999 року постановою Кабінету Міністрів України за №2066 затверджено Положення про порядок проходження альтернативної (невійськової) служби та перелік релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.
Згідно пунктів 2, 3 Положення №2066 громадяни України мають право на альтернативну службу, якщо виконання військового обов'язку суперечить їхнім релігійним переконанням і якщо вони належать до діючих відповідно до законодавства релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.
Перелік релігійних організацій затверджується Кабінетом Міністрів України.
Цим правом користуються громадяни, які належать до зазначених релігійних організацій, що діють як із зареєстрованим статутом, так і без його реєстрації.
Християни віри євангельської та церкви, прирівняні до них згідно із зареєстрованими статутами знаходяться у переліку релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.
За твердженнями представника позивача Школа Іван Васильович є членом Релігійної організації «Релігійна громада християн віри євангельської «Спасіння» м.Одеси», яка є зареєстрованою за законодавством України релігійною громадою, і враховуючи релігійні переконання, а також те, що позивач є дияконом церкви, які не дозволяють йому використовувати зброю, виконання позивачем свого обов'язку перед державою має бути замінено невійськовою альтернативною службою.
У даному випадку необхідно враховувати приписи передбачені частиною 4 статті 35 Конституції України, частиною 4 статті 1 Закону Украйни «Про військовий обов'язок та військову службу» та статті 2 Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу».
Під час прийняття рішення по справі, суд також враховує, що листом ІНФОРМАЦІЯ_4 № 943/24834 від 25 листопада 2024 року представнику позивача було повідомлено про можливість застосування до ОСОБА_1 положень статті 35 Конституції України, де зазначено про можливість заміни військового обов'язку на альтернативну (невійськову) службу за його релігійних переконань. Однак, припис частини 1 статті 9 Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу» щодо порядку направлення позивача на альтернативну службу не було роз'яснено, що в цілому свідчить про можливість несення позивачем альтернативної (невійськової) служби, однак вказане не було враховане командиром військової частини НОМЕР_1 під час зарахування позивача до списків особового складу військової частини НОМЕР_1 .
Відповідно до частин 1 та 2 статті 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку, що належним способом захисту прав позивача в даному випадку є визнання протиправною бездіяльності військової частини НОМЕР_1 щодо нерозгляду клопотання ОСОБА_1 про можливість заміни військової служби на альтернативну (невійськову) службу відповідно до приписів частини 4 статті 35 Конституції України та частини 1 статті 9 Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу», і, як наслідок, для поновлення порушеного права позивача зобов'язання військової частини НОМЕР_1 розглянути клопотання ОСОБА_1 про можливість заміни військової служби на альтернативну (невійськову) службу відповідно до приписів частини 4 статті 35 Конституції України та частини 1 статті 9 Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу».
Суд враховує положення Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява №65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (Заява №63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява №4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v.) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
Відповідно до частини 1 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до частини 1 статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Відповідно до частини 1 статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування.
Згідно частини 2 статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України, предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
З урахуванням викладеного, суд приходить до висновку про наявність обґрунтованих правових підстав для часткового задоволення адміністративного позову ОСОБА_1 .
Щодо розподілу судових витрат, суд виходить з наступного.
Згідно з частиною 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Згідно з частиною 3 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
Відповідно до частини 1 статті 143 Кодексу адміністративного судочинства України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.
Судом встановлено, що позивач звільнений від сплати судового збору, у зв'язку з чим розподіл судових витрат судом не здійснюється.
Керуючись ст. ст. 241-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 до відповідача-1: ІНФОРМАЦІЯ_1 , відповідача-2: військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність командира військової частини НОМЕР_1 щодо ненадання ОСОБА_1 на ознайомлення наказу про зарахування його з 19.10.2024 року до списків особового складу військової частини НОМЕР_1 .
Зобов'язати командира військової частини НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_4 ) надати для ознайомлення ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) наказ про зарахування його з 19.10.2024 року до списків особового складу військової частини НОМЕР_1 .
Визнати протиправною бездіяльність командира військової частини НОМЕР_1 щодо нерозгляду клопотання ОСОБА_1 про можливість заміни військової служби на альтернативну (невійськову) службу відповідно до приписів частини 4 статті 35 Конституції України та частини 1 статті 9 Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу».
Зобов'язати командира військової частини НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_4 ) розглянути клопотання ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) про можливість заміни військової служби на альтернативну (невійськову) службу відповідно до приписів частини 4 статті 35 Конституції України та частини 1 статті 9 Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу».
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України, до Третього апеляційного адміністративного суду.
Суддя В.М. Олійник