ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
33601 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59
12 лютого 2025 року Справа № 924/743/23
Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючий суддя Василишин А.Р., суддя Бучинська Г.Б. , суддя Маціщук А.В.
секретар судового засідання Черначук А.Д.
розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали апеляційної скарги ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Хмельницької області від 6 листопада 2024 року по справі № 924/743/23
час та місце ухвалення рішення: 6 листопада 2024 року; м. Хмельницький, пл. Незалежності, 1; повний текст рішення складено 8 листопада 2024 року
за позовом Позивача 1: ОСОБА_1
Позивача 2: ОСОБА_2
Позивача 3: ОСОБА_3
до Фермерcького господарства "Веселка"
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - ОСОБА_4
про стягнення на користь ОСОБА_1 грошової компенсації вартості належної частки майна в розмірі 338250 грн
про стягнення на користь ОСОБА_2 грошової компенсації вартості належної частки майна в розмірі 338250 грн
про стягнення на користь ОСОБА_3 грошової компенсації вартості належної частки майна в розмірі 338250 грн.
за участю представників сторін:
від Позивача 1, Позивача 2, Позивача 3 та Третьої особи - не з'явилися;
від Відповідача - Савченко О.В..
ОСОБА_1 (надалі - Позивач 1), ОСОБА_2 (надалі - Позивач 2), ОСОБА_3 (надалі - Позивач 3) звернулися з позовом до Фермерського господарства "Веселка" (надалі - Відповідач) про стягнення: на користь Позивача 1 грошової компенсації вартості належної частки майна в розмірі 338250 грн; на користь Позивача 2 грошової компенсації вартості належної частки майна в розмірі 338250 грн; на користь Позивача 3 грошової компенсації вартості належної частки майна в розмірі 338250 грн.
Обґрунтовуючи позовні вимоги вказують, що 2 квітня 2012 року рішенням зборів Відповідача прийняті зміни до Статуту стосовно назви фермерського господарства, затверджений Статут у новій редакції, а також прийняті у склад членів Відповідача - Позивачі 1, 2 та 3. Повідомляють, що рішенням загальних зборів Відповідача, оформленого протоколом №1 від 7 липня 2020 року Позивачі 1, 2 та 3 виключені із складу членів фермерського господарства. На думку Позивачів 1, 2 та 3 орієнтовна ринкова вартість нерухомого майна становить 2 млн. грн, інших основних засобів (с/г техніка, трактор, автомобіль) - 706 000 грн, з чого останні виснують, що орієнтовна вартість частки майна, яка може їм належати і за яку вони мають право на компенсацію в грошовій формі при виході із членів Відповідача становить 2706000 грн/8=338250 грн. З чого останні виснують, що з огляду на вказане 20 червня 2023 року приватним нотаріусом Хмельницького районного нотаріального округу Хмельницької області посвідчено заяви Позивачів 1, 2 і 3 на ім'я голови Відповідача ОСОБА_4 з проханням виплатити вартість належної їм частки майна у зв'язку із виключенням їх із членів господарства та які були вручені приватним нотаріусом адресату. В той же час зауважують, що на час пред'явлення позову відповіді на ці заяви позивачі не отримали, що стало підставою звернення до суду за захистом порушених прав.
Рішенням Господарського суду Хмельницької області від 6 листопада 2024 року в справі №924/743/23 в задоволенні позову відмовлено.
При ухвалені вказаного рішення, суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до статті 364 ГПК України співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. Суд вказав, що якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим, співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання.
Місцевим господарським судом при цьому взято до уваги, що пунктом 3.9 Статуту Відповідача (станом на дату прийняття позивачів до членів господарства - 2012 рік) передбачено в разі вступу (приєднання) до вже створеного (існуючого) господарства нових членів (членів сім'ї, інших родичів) їх майнові права розповсюджуються тільки на майно внесене ними до господарства.
Суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні вказав, що пунктом 4.8 Статуту визначено, що при виході або виключення члена фермерського господарства із складу членів фермерського господарства він має право одержати вартість своєї частки у майні фермерського господарства, а також частина прибутку, яка визначається відповідно до законодавства України.
Окрім того, місцевим господарським судом в оскаржуваному рішенні зазначено, що обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду, а отже те, що порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Судом першої інстанції зазначено про відсутність у матеріалах справи доказів внесення Позивачами 1, 2 та 3 своїх часток у майно Відповідача, а також їх участі у формуванні майна господарства та його придбання. З даного місцевим господарським судом зроблено висновок про те, що Позивачами 1, 2 та 3 не доведено наявність у них права на частку у майні Відповідача та відповідно права на отримання її грошової компенсації вартості.
Не погоджуючи з рішенням суду першої інстанції, Позивач 1 звернувся до Північно-західного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, в якій просив скасувати рішення суду та прийняти нове рішення, яким позов задоволити.
Апелянт зазначає, що відмовляючи в забезпеченні позову суд першої інстанції апелює до заявника, який не надав достатніх доказів про наміри керівника Відповідача продати майно Відповідача з метою уникнення цивільно-правової відповідальності перед Позивачами 1,2 та 3 наби-то достовірно володіючи інформацією, що автомобілі та трактор зняті з обліку Відповідача і поставлені на облік за іншими номерними знаками. Констатуючи при цьому, що Позивачі 1, 2 і 3 не мають доступу до інформації про підставу зміни та доступу до документів Відповідача.
Апеляційна скарга також мотивована тим, що постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 24 червня 2024 року задоволено апеляційну скаргу представника Відповідача, скасовано ухвалу Господарського суду Хмельницької області від 14 травня 2024 року про призначення судової експертизи. Із змісту апеляційної скарги представника Відповідача вбачається, що підставою подання апеляційної скарги є визначена судом обставина, що Позивачами 1, 2 та 3 жодним належним та допустимим доказом не доведено факту порушення їх прав та інтересів зі сторони Відповідача, у Позивачів 1, 2 і 3 не виникло жодних майнових прав на майно Відповідача, із огляду на вказане будь-яка доцільність у призначені експертизи у даній справі відсутня в силу того, що права Позивачів жодним чином не порушені та останні будь-яким доказом не довели наявність будь-яких прав у них на майно Відповідача. Аналізуючи мотивувальну частину постанови апеляційного господарського суду від 24 червня 2024 року на переконання відслідковується висновок, що у даному випадку позивачі не мають будь-яких корпоративних прав як члени Відповідача, а відтак і не мають права на виплату належної їм частки при виході із членів Відповідача.
Скаржник зазначає, що мотиви, з яких прийнята постанова Північно-західного апеляційного господарського суду від 24 червня 2024 року вплинули на рішення Господарського суду Хмельницької області від 6 листопада 2024 року, що підтверджується текстом цього рішення, який при розгляді справи по суті рахував висновки викладені в постанові апеляційного господарського суду. Також апелянт зазначає, що рішення суду першої інстанції від 6 листопада 2024 року після винесення постанови Північно-західного апеляційного господарського суду від 24 червня 2024 року було передбачуваним.
Позивач 1 зазначає, що в Законі України «Про фермерське господарство» не передбачено відмінностей у правах членів фермерського господарства тих, що є членами сім'ї і родичів, виснуючи що права всіх членів фермерського господарства є рівними. Вважає, що на користь цього аргументу вказує також пункт 16.3 Статуту Відповідача в редакції 2012 року, пункт 17.3 Статуту ФГ «Веселка» в редакції 2017 року. Констатує, що положення Статуту Відповідача регламентують розподіл майна Відповідача між його членами при ліквідації фермерського господарства, що засвідчує права членів Відповідача на майно незалежно від часу вступу до Відповідача.
Позивач 1 вказав, що предметом виділення майна або його вартості при виході із членів фермерського господарства є майно, яке було створене або суттєво поліпшене за результатами їх трудової участі та діяльності в період перебування членами Відповідача. Об'єм та вартість цього майна мала би визначити комплексна судова експертиза.
Ухвалою апеляційного господарського суду від 16 грудня 2024 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Позивача 1 на рішення місцевого господарського суду від 6 листопада 2024 року та запропоновано сторонам по справі надати відзив на апеляційну скаргу.
Ухвалою апеляційного господарського суду від 6 січня 2025 року справу №924/743/23 призначено до розгляду на 12 лютого 2025 року на 14 год 00 хв..
Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 6 січня 2025 року заяву представника Відповідача про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду задоволено. Забезпечено представнику Відповідача участь в судовому засіданні по справі в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду.
В судове засідання від 12 лютого 2025 року представники Позивача 1, Позивача 2, Позивача 3, Третьої особи не з'явилися.
Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання судом вимог частини першої статті 120 Господарського процесуального кодексу України.
Крім того, суд не викликав учасників справи у судове засідання, відповідно до частини 1 статті 120 Господарського процесуального кодексу України, що вказує на те, що ухвалою суду від 6 січня 2025 року явка сторін обов'язковою не визнавалась.
В той же час, згідно пункту 1 частини 3 статті 202 Господарського процесуального кодексу України, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі: неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.
При цьому суд констатує, що згідно з частинами 1 та 2, пунктами 1, 2, 6, 8-11 частини 3 статті 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Таким чином, відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Враховуючи вищевказане суд апеляційної інстанції констатує, що відкладення розгляду апеляційної скарги, визначене статтею 273 Господарського процесуального кодексу України, по суті є неприпустимим з огляду на те, що це суперечить одному із завдань господарського судочинства, визначених частиною 1 статті 2 Господарського процесуального кодексу України (своєчасне вирішення судом спорів). При цьому апеляційний господарський суд наголошує на тому, що в силу дії частини 2 статті 2 Господарського процесуального кодексу України, суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншим міркуваннями в судовому процесі.
З огляду на все вищевказане, колегія приходить до висновку про можливість розгляду справи у відсутності представників Позивача 1, Позивача 2, Позивача 3, Третьої особи, оскільки останні не скористались своїми правами, передбаченими статтею 42 Господарського процесуального кодексу України. Окрім того, в матеріалах справи є апеляційна скарга Позивача 1 в якій наведена його позиція з приводу позовної заяви та оспорюваного судового рішення.
В судовому засіданні від 12 лютого 2025 року, яке проведено в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду, представник Відповідача заперечив проти доводів апеляційної скарги та просив залишити рішення місцевого господарського суду без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Представник Відповідача зазначив, що позивачами належними та допустимими доказами не доведено факту порушення їх прав та інтересів з боку Відповідача, не доведено, що на час пред'явлення позову, Відповідач мав обов'язок зі сплати грошової компенсації у заявленому розмірі та яким чином вказана компенсація розраховувалась на відповідну дату. Відповідач вказав, що на момент виключення Позивачів 1, 2 та 3 зі складу членів фермерського господарства, діяльність останнього регулювалась Статутом в редакції 2012 року, разом із тим, розмір часток членів господарства визначено не було. Поряд із цим представник констатував, що згідно із пунктом 3.9 Статуту господарства в разі вступу (приєднання) до вже створеного (існуючого) господарства нових членів їх майнові права розповсюджуються тільки на майно, внесене ними до господарства. Вважає, що оскільки позивачі будь-якого внеску до складеного капіталу фермерського господарства не внесли, то у них не виникло жодних майнових прав на майно Відповідача.
Заслухавши пояснення представника Відповідача, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування місцевим господарським судом при винесенні рішення норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу Позивача 1 на судове рішення слід залишити без задоволення, оскаржуване рішення залишити без змін.
При цьому суд апеляційної інстанції виходив з наступного.
Судом апеляційної інстанції встановлено та як вбачається з матеріалів справи, рішенням зборів селянського (фермерського) господарства "Веселка" від 2 квітня 2012 року, оформленого протоколом №1, змінено найменування СФГ "Веселка" на Відповідача, прийнято у склад членів господарства ОСОБА_1 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , Відповідача 2, Відповідача 1, ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , Відповідача 3, ОСОБА_12 .
Загальними зборами членів Відповідача, оформлених проколом №1 від 7 липня 2020 року, виключено із складу членів Відповідача ОСОБА_13 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , Позивача 1, Позивача 2, Позивача 3.
1 червня 2021 року Позивачі 1, 2 та 3 звернулись до керівника Відповідача із заявами про надання їм копії рішення на підставі якого їх виключено із членів господарства.
20 червня 2023 року Позивачі 1, 2 та 3 звернулись до голови Відповідача із заявами про видачу їм на підставі частини 6 статті 20 Закону України "Про фермерські господарства" частки майна Відповідача або виплатити її вартість.
Згідно пункту 3.9 Статуту Відповідача (в редакції 2012) члени господарства є власниками майна, що належить їм на правах спільної сумісної власності, якщо інше не передбачено угодою між ними. В разі вступу (приєднання) до вже створеного (існуючого) господарства нових членів (членів сім'ї, інших родичів) їх майнові права розповсюджуються тільки на майно внесене ними до господарства.
Пунктами 4.7 Статуту визначено, що член фермерського господарства може бути виключений зі складу членів фермерського господарства на підставі рішення загальних зборів членів фермерського господарства у разі невиконання або неналежного виконання ним обов'язків, передбачених законодавством або цим Статутом, визнання його недієздатним, обмежено дієздатним або безвісно відсутнім, а також з інших підстав встановленим цим Статутом.
При виході або виключення члена фермерського господарства зі складу членів фермерського господарства він має право одержати вартість своєї частки у майні фермерського господарства, а також частина прибутку, яка визначається відповідно до законодавства України.
У відповідності до пункту 5.2 Статуту, майно господарства належить його членам на праві спільної власності або на умовах угоди між ними. При відсутності членів господарства - одноособово засновнику.
В матеріалах справи наявні копії статутів Відповідача станом на 2017 рік, 2020 рік, Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 29 березня 2021 року №250253010, свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_1 , технічного паспорту на виробничий будинок з господарськими (допоміжними) будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 , Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 12 квітня 2024 року № 374115286, Договору про задоволення вимог кредитора від 7 липня 2023 року, Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 23 квітня 2024 року №375492245.
У зв'язку із невиплатою частки майна або її вартості Позивачі 1, 2 та 3 звернулися до суду за захистом порушеного, на їх думку, права з позовом про стягнення грошової компенсації вартості ніби-то належної Позивачам 1, 2 та 3 частки майна.
Аналізуючи встановлені обставини справи та переглядаючи спірні правовідносини на предмет наявності правових підстав для задоволення позовних вимог, суд апеляційної інстанції приймає до уваги наступні положення діючого законодавства з урахуванням фактичних обставин справи.
Положеннями статті 20 Господарського кодексу України передбачено, що держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб'єктів господарювання.
Відповідно до статтей 12, 15, 16, 20 Цивільного кодексу України, особа здійснює свої цивільні права, в тому числі право на захист свого порушеного, невизнаного або оспорюваного права, на власний розсуд. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу.
За змістом абзацу першого частини першої статті 80 Цивільного кодексу України юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку.
Юридична особа може бути створена шляхом об'єднання осіб та (або) майна. Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів відповідно до статті 87 цього Кодексу (частини перша, друга статті 81 Цивільного кодексу України).
Згідно із частиною першою статті 83 Цивільного кодексу України юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом.
Отже, ЦК України не містить вичерпного переліку організаційно-правових форм юридичних осіб та не обмежує їх створення виключно у формі товариств та установ, адже передбачає можливість їх створення і в інших встановлених законом формах.
В силу дії частин першої, другої статті 62 Господарського кодексу України підприємство - самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами. Підприємства можуть створюватись як для здійснення підприємництва, так і для некомерційної господарської діяльності.
Частиною третьою статті 63 Господарського кодексу України визначено, що залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного капіталу в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні.
У відповідності до частин п'ятої, шостої статті 63 Господарського кодексу України корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб. Особливості правового статусу унітарних і корпоративних підприємств встановлюються цим Кодексом, іншими законодавчими актами.
За змістом наведеної норми корпоративними є не тільки кооперативні підприємства та підприємства, що створюються у формі господарського товариства, але й інші підприємства, особливості правового регулювання та статусу яких визначається ГК України та іншими законодавчими актами.
Згідно із частинами першою, третьою статті 167 Господарського кодексу України корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав.
За пунктом 1 частини другої статті 55 "Поняття суб'єкта господарювання" ГК України господарською організацією є юридичні особи, створені відповідно до ЦК України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку.
Господарською діяльністю в розумінні частини першої статті 3 Господарського кодексу України є діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.
Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватися і без мети одержання прибутку - некомерційна господарська діяльність.
Главою 11 "Приватні підприємства. Інші види підприємств" розділу ІІ "Суб'єкти господарювання" ГК України одним із суб'єктів господарювання визначено фермерське господарство.
Відповідно до частин першої, третьої статті 114 Господарського кодексу України фермерське господарство є формою підприємництва громадян з метою виробництва, переробки та реалізації товарної сільськогосподарської продукції. Відносини, пов'язані із створенням та діяльністю фермерських господарств, регулюються цим Кодексом, а також Законом "Про фермерське господарство", іншими законами.
Зважаючи на заперечення Позивача 1, наведені в апеляційній скарзі, щодо того, що предметом виділення майна або його вартості при виході із членів Відповідача є майно, яке було створене або суттєво поліпшене за результатами їх трудової участі та діяльності в період перебування членами Відповідача, апеляційний господарський суд дослідивши зміст Статутів в розрізі доказів долучених до матеріалів справи та в правому полі законодавства направленого на врегулювання відносин членів фермерських господарства (в тому числі у разі виходу з числа членів) зауважує наступне.
Відповідно до статті 177 Цивільного кодексу України об'єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.
За частиною першою статті 178 Цивільного кодексу України об'єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід'ємними від фізичної чи юридичної особи.
Отже, об'єктами цивільних прав також є майнові права, які можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої, якщо вони не вилучені з цивільного обороту або не обмежені в обороті, або не є невід'ємними від фізичної чи юридичної особи.
Законодавство не містить чіткого та вичерпного переліку майнових прав. Абзац третій частини другої статті 3 Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність" такими правами визначає будь-які права, пов'язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовими частинами права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права (права на провадження діяльності, використання природних ресурсів тощо) та права вимоги.
До майнових прав належить право на частку в статутному капіталі господарської організації, а до корпоративних - права із частки, які відповідно до статті 167 Господарського кодексу України надають право на управління, на дохід у вигляді дивідендів та інші права, передбачені законом та статутними документами.
Ураховуючи наведене, об'єктом обороту (продажу, спадкування тощо) є саме частка в статутному (складеному) капіталі господарської організації, з набуттям прав на яку в особи виникають і корпоративні права. Статутний капітал, який є лише засобом бухгалтерського обліку, та самі по собі корпоративні права відчужуватися не можуть, адже не є оборотоздатним об'єктом цивільного права.
Такі висновки, викладені у постанові Касаційного господарського суду від 7 жовтня 2021 року в справі № 922/3059/16.
Правові, економічні та соціальні засади створення та діяльності фермерських господарств визначені Законом України "Про фермерське господарство".
Аналіз положень Закону України "Про фермерське господарство" свідчить про відсутність в ньому норм, які б розкривали поняття частки в статутному (складеному) капіталі фермерського господарства, прав, які надаються нею (корпоративні права), в тому числі порядок виділення та продажу частки в статутному (складеному) капіталі фермерського господарства в примусовому порядку.
Такі норми також відсутні й у інших нормативно-правових актах, які регулюють відносини, пов'язані зі створенням, діяльністю та припиненням фермерських господарств.
Частиною шостою статті 20 Закону України "Про фермерське господарство" закріплено лише право члена фермерського господарства на отримання частки майна фермерського господарства при його ліквідації або в разі припинення членства у фермерському господарстві, розмір та порядок отримання якої визначаються статутом фермерського господарства.
Окрім того, частинами другою, третьою статті 22 Закону України "Про фермерське господарство" передбачено можливість продажу фермерського господарства як ЦМК, визначивши, що за рішенням членів фермерського господарства відповідно до закону фермерське господарство як цілісний майновий комплекс може бути відчужене на підставі цивільно-правових угод громадянам України, які мають право на створення фермерського господарства, або юридичним особам України для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Громадяни, які придбали майно фермерського господарства як цілісного майнового комплексу на підставі цивільно-правової угоди, подають у встановленому порядку Статут фермерського господарства на державну реєстрацію.
До складу цілісного майнового комплексу згідно з приписами частини першої статті 22 Закону України "Про фермерське господарство" віднесено майно, передане до складеного капіталу, не розподілений прибуток, майнові та інші зобов'язання.
Однак частка у статутному (складеному) капіталі фермерського господарства не входить до складу цілісного майнового комплексу, адже не належить фермерському господарству, а є власністю його членів.
До того ж за змістом частини другої статті 22 Закону України "Про фермерське господарство" відчуження цілісного майнового комплексу допускається лише за цивільно-правовими угодами та на підставі відповідного рішення членів фермерського господарства.
Отже, наразі питання відчуження частки у статутному (складеному) капіталі фермерського господарства нормативно невизначене та неурегульоване.
Схожа правова позиція викладена в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 30 березня 2023 року по справі №917/202/21 (917/339/21).
Судова колегія враховує, що зареєстроване як юридична особа фермерське господарство за своє природою є специфічним суб'єктом господарювання, правове регулювання статусу якого має певні, характерні лише для нього, особливості, що відрізняють його від інших суб'єктів господарювання.
Однією з таких особливостей є визначений частиною першою статті 3 Закону України "Про фермерське господарство" суб'єктний склад фермерського господарства. Членами фермерського господарства можуть бути подружжя, їх батьки, діти, які досягли 14-річного віку, інші члени сім'ї, родичі, які об'єдналися для спільного ведення фермерського господарства, визнають і дотримуються положень установчого документа фермерського господарства. Членами фермерського господарства не можуть бути особи, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом).
При створенні фермерського господарства одним із членів сім'ї інші члени сім'ї, а також родичі можуть стати членами цього фермерського господарства після внесення змін до його установчого документа. Для цілей Закону України "Про фермерське господарство" до членів сім'ї та родичів голови фермерського господарства відносяться дружина (чоловік), батьки, діти, баба, дід, прабаба, прадід, внуки, правнуки, мачуха, вітчим, падчерка, пасинок, рідні та двоюрідні брати та сестри, дядько, тітка, племінники як голови фермерського господарства, так і його дружини (її чоловіка), а також особи, які перебувають у родинних стосунках першого ступеня споріднення з усіма вищезазначеними членами сім'ї та родичами (батьки такої особи та батьки чоловіка або дружини, її чоловік або дружина, діти як такої особи, так і її чоловіка або дружини, у тому числі усиновлені ними діти) (частини друга, третя статті 3 цього Закону).
Згідно з абзацом першим частини п'ятої статті 1 Закону України "Про фермерське господарство" фермерське господарство, зареєстроване як юридична особа, має статус сімейного фермерського господарства, за умови що в його підприємницькій діяльності використовується праця членів такого господарства, якими є виключно члени однієї сім'ї відповідно до статті 3 СК України.
Такі самі умови визначені абзацом другим частини п'ятої статті 1 Закону України "Про фермерське господарство" для фермерського господарства без статусу юридичної особи.
Залучення сімейним фермерським господарством інших громадян відповідно до статті 27 Закону України "Про фермерське господарство" може здійснюватися виключно для виконання сезонних та окремих робіт, які безпосередньо пов'язані з діяльністю господарства і потребують спеціальних знань чи навичок (абзац четвертий частини п'ятої статті 1 цього Закону).
Тлумачення норм статтей 1, 3 Закону України "Про фермерське господарство" свідчить про те, що фермерське господарство визначається як підприємництво саме сімейного типу, коли його членами можуть бути саме подружжя, їх батьки, діти, які досягли 14-річного віку, інші члени сім'ї, родичі, тобто головною особливістю фермерського господарства як організаційно-правової форми є його сімейно-трудовий або родинно-трудовий характер.
Тож, фермерське господарство як юридична особа наближена за своїми ознаками до підприємств корпоративного типу, має певні особливості, а саме: воно засновано на членстві, а також майновій та особистій трудовій участі його членів, яка є обов'язковою; коло учасників/членів фермерського господарства обмежується членами сім'ї; діяльність фермерського господарства може стосуватися лише фермерства.
Така специфіка правового статусу фермерського господарства щодо суб'єктного складу членів фермерського господарства зумовлює неможливість набуття статусу члена господарства юридичними особами та особами, не пов'язаними родинними або сімейними зв'язками з існуючими членами господарства.
Більше того, поза межами сімейних/родинних зв'язків такий суб'єкт господарювання існувати не може, адже якщо не залишається жодного члена фермерського господарства або спадкоємця, який бажає продовжити діяльність господарства у порядку, встановленому законом, діяльність фермерського господарства припиняється (пункт 4 частини першої статті 35 Закону України "Про фермерське господарство").
Відповідні обмеження щодо суб'єктного складу членів фермерського господарства (за винятком набуття членства юридичною особою) не стосуються у випадку, коли частка в статутному (складеному) капіталі фермерського господарства належить 100 % одній особі. У такому разі зазначена особа за аналогією механізму відчуження частки учасником товариства з обмеженою відповідальністю, визначеною статтею 21 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю", може відчужити належну їй частку (100 %) іншій особі - не обов'язково члену своєї сім'ї, адже бути головою фермерського господарства має право будь-яка особа і не вимагається, щоб вона була пов'язана родинними/сімейними стосунками з відчужувачем частки в статутному (складеному) капіталі фермерського господарства.
Наявність статутного (складеного) капіталу фермерського господарства дає певний обсяг корпоративних прав особі, частка якої визначається у статутному фонді.
Схожі висновки, викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року та від 10 вересня 2019 року в справі № 923/875/17.
Апеляційний господарський суд при цьому бере до уваги те, що у постанові від 21 січня 2020 року в справі № 908/2606/18 Велика Палата Верховного Суду вже зазначала про можливість застосування до правовідносин, які виникають у зв'язку з діяльністю фермерських господарств, приписів законодавства, що регулюють діяльність товариств з обмеженою відповідальністю, у випадку, якщо спірні правовідносини не врегульовані статутом або Законом України "Про фермерське господарство".
Аналогічна правова позиція про можливість застосування до правовідносин, які виникають у зв'язку з діяльністю фермерських господарств, приписів законодавства, що регулюють діяльність товариств з обмеженою відповідальністю, у випадку, якщо спірні правовідносини не врегульовані статутом або Законом України "Про фермерське господарство" вказана й у постанові Верховного Суду від 18 січня 2022 року в справі №912/96/21.
З огляду на зазначене, колегія суддів резюмує, що у членів фермерського господарства, які передали до статутного (складеного) капіталу майно, виникають корпоративні права, пов'язані з наявністю їх частки (вкладного майна) у статутному (складеному) капіталі господарства.
Предметом позову в даній справі є стягнення з Відповідача на користь Позивачів 1, 2 та 3 грошової компенсації вартості належної їм частки майна в розмірі 338 250 грн. кожному посилаючись на норми статті 20 Закону України "Про фермерське господарство". Предметом апеляційного перегляду є рішення в частині виплати компенсацій Позивачу 1.
За статтею 20 Закону України «Про фермерське господарство» майно фермерського господарства належить йому на праві власності.
Майнові права, що входять до складеного капіталу фермерського господарства, передаються йому на визначений у Статуті термін.
У власності фермерського господарства може перебувати будь-яке майно, в тому числі земельні ділянки, житлові будинки, господарські будівлі і споруди, засоби виробництва тощо, яке необхідне для ведення товарного сільськогосподарського виробництва і набуття якого у власність не заборонено законом.
Фермерське господарство має право здійснювати відчуження та набуття майна на підставі цивільно-правових угод.
Порядок володіння, користування і розпорядження майном фермерського господарства здійснюється відповідно до його Статуту, якщо інше не передбачено угодою між членами фермерського господарства та Законом.
Матеріалами справи встановлено, що Позивачі прийняті до членів Відповідача зборами членів господарства оформлених протоколом №1 від 2 квітня 2012 року.
В той же час, будь-яких доказів щодо внесення майна до Відповідача, котре належало б Позивачам на праві власності відсутні.
В подальшому, рішенням загальних зборів членів Відповідача оформлених протоколом №1 від 7 липня 2020 року Позивачі виключені із членів господарства.
Відповідно до частини 6 статті 20 Закону України «Про фермерське господарство» член фермерського господарства має право на отримання частки майна фермерського господарства при його ліквідації або у разі припинення членства у фермерському господарстві. Розмір частки та порядок її отримання визначаються Статутом фермерського господарства.
Згідно пункту 3.9 Статуту Відповідача (в редакції 2012) члени господарства є власниками майна, що належить їм на правах спільної сумісної власності, якщо інше не передбачено угодою між ними. В разі вступу (приєднання) до вже створеного (існуючого) господарства нових членів (членів сім'ї, інших родичів) їх майнові права розповсюджуються тільки на майно внесене ними до господарства.
Пунктами 4.7 Статуту визначено, що член фермерського господарства може бути виключений зі складу членів фермерського господарства на підставі рішення загальних зборів членів фермерського господарства у разі невиконання або неналежного виконання ним обов'язків, передбачених законодавством або цим статутом, визнання його недієздатним, обмежено дієздатним або безвісно відсутнім, а також з інших підстав встановленим цим статутом.
При виході або виключення члена фермерського господарства зі складу членів фермерського господарства він має право одержати вартість своєї частки у майні фермерського господарства, а також частина прибутку, яка визначається відповідно до законодавства України.
Майно господарства належить його членам на праві спільної власності або на умовах угоди між ними. При відсутності членів господарства - одноособово засновнику.
Відтак з вищеописаних пунктів Статуту вбачається, що Статутом Відповідача не було створено статутного капіталу, не визначено розміри часток кожного із учасників, не обумовлено порядок володіння, користування та розпорядження власністю господарства, а вказано лише, що майно господарства формується за рахунок внесків його засновників та членів, доходів, одержаних від виробничої і комерційної діяльності та інших надходжень і являється спільною власністю його членів.
Статтею 370 Цивільного кодексу України визначено, що співвласники мають право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності, крім випадків, установлених законом.
У разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду.
Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 364 Цивільного кодексу Кодексу.
Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання.
Колегією суду враховується, що пункт 3.9 Статуту Відповідача (станом на дату прийняття Позивачів до членів господарства - 2012 рік) передбачав в разі вступу (приєднання) до вже створеного (існуючого) господарства нових членів (членів сім'ї, інших родичів), що їх майнові права розповсюджуються тільки на майно внесене ними до господарства.
Натомість пунктом 4.8 Статуту визначено, що при виході або виключення члена фермерського господарства із складу членів фермерського господарства він має право одержати вартість своєї частки у майні фермерського господарства, а також частина прибутку, яка визначається відповідно до законодавства України.
За змістом статтей 3, 15, 16 Цивільного кодексу України правовою підставою для звернення до господарського суду є захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. За результатами розгляду такого спору має бути визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.
Суд апеляційної інстанції при прийнятті постанови враховує, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним (пункт 57 постанови від 5 червня 2018 року в справі № 338/180/17).
Вирішуючи господарський спір, суд з'ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити.
Таким чином, ефективний спосіб захисту має бути таким, що відповідає змісту порушеного права, та таким, що забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулась до суду, відповідно до вимог законодавства.
При цьому відсутність порушення прав та законних інтересів позивача є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові.
Відтак, завдання господарського судочинства полягає у захисті саме порушених прав, свобод чи інтересів особи, що звернулася до суду з відповідним позовом.
Отже, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Колегією суддів приймається до уваги відсутність у матеріалах справи доказів внесення Позивачем 1 (як і іншими позивачами) своїх часток у майно фермерського господарства, а також участі у формуванні майна господарства та його придбання.
Таким чином, колегія суду резюмує, що Позивачем не доведено наявність у них права на частку у майні Відповідача та відповідно права на отримання її грошової компенсації.
При цьому, доводи апеляційної скарги Позивача 1 щодо відмови в забезпечення позову та скасування апеляційним господарським судом ухвали про призначення судової експертизи, не спростовують законності прийнятого місцевим господарським судом оскаржуваного судового рішення адже вищевказана постанова апеляційного господарського суду є чинною та ніким не скасованою, а відтак вказання на її недоліки без існування факту її скасування є безпідставними та носять ознаки правового нігілізму. Визначальним для прийняття рішення в даній справі є факт того, що Позивч 1 9як і інші позивачі) не доводить його право на частку у фермерському господарства, адже (з огляду на його вступ не при створенні Відповідача) не доводить яке ж саме майно було внесене позивачами під час прийняття їх в члени Відповідача. В даному ж випадку особи котрі не вносили вже після створення Відповідача будь-якого майна в її статутний фонд при вході вчиняють дії з ціллю заволодіння майном (чи отримання компенсації за майно) котре їм ніколи не належало, що apriori критично оцінюється апеляційним господарським судом. При цьому незгода з винесеними проміжними процесуальними рішеннями які стосуються розгляду справа, є підставою для касаційного оскарження, а не зазначення про це в доводах апеляційної скарги на кінцеве судове рішення по справі.
Суд наголошує апелянту на те, що також покликаючись в апеляційній скарзі на пункт 16.3 Статуту Відповідача в редакції 2012 року та пункт 17.3 Статуту Відповідача в редакції 2017 року, Третя особа залишає поза увагою, що ці положення регламентують розподіл майна Відповідача між його членами при ліквідації фермерського господарства. В даній же справі ліквідація фермерського господарства не відбулася, а відбулося виключення членів фермерського господарства (що ввійшли до його складу не при створенні та котрі не вносили у статутний фонд жодного майна).
Суд апеляційної інстанції констатує, що відповідно до закріпленого у статтях 2, 13, 74 Господарського процесуального кодексу України принципу змагальності сторін кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом, та, водночас, несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина 1 статті 73 Господарського процесуального кодексу України).
За змістом статті 86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Разом з тим у статті 79 Господарського процесуального кодексу України встановлений стандарт доказування "вірогідності доказів", який, на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто відповідно до наведеного стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
У силу вказаної норми процесуального права наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить про те, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, аніж протилежний.
Також судом апеляційної інстанції при вирішенні спору взято до уваги, що у справі "Трофимчук проти України" Європейським судом з прав людини зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод сторін; Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (справа "Руїс Торіха проти Іспанії").
З огляду на всі фактичні обставини справи у їх сукупності, колегія суддів виснує про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог з огляду на їх недоведеність належними та допустимими доказами по справі.
Відповідне рішення було прийняте і місцевим господарським судом, відповідно Північно-західний апеляційний господарський суд лишає без змін оспорюване судове рішення.
Таким чином, колегія суддів вважає посилання Позивача 1, викладені в апеляційній скарзі, безпідставними, документально необґрунтованими, такими, що належним чином досліджені судом першої інстанції при розгляді спору.
Судова колегія вважає, що суд першої інстанції повно з'ясував обставини справи і дав їм правильну юридичну оцінку. Порушень чи неправильного застосування норм матеріального чи процесуального права при розгляді спору судом першої інстанції, судовою колегією не встановлено, тому мотиви, з яких подана апеляційна скарга, не можуть бути підставою для скасування прийнятого у справі рішення, а наведені в ній доводи не спростовують висновків суду.
Судові витрати зі сплати судового збору за розгляд апеляційної скарги покладаються на Позивача 1, згідно статті 129 Господарського процесуального кодексу України.
Керуючись статтями 129, 269-276, 280, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Хмельницької області від 6 листопада 2024 року по справі № 924/743/23 - залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду Хмельницької області від 6 листопада 2024 року по справі № 924/743/23 - залишити без змін.
3. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.
4. Постанову апеляційної інстанції може бути оскаржено у касаційному порядку до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
5. Справу №924/743/23 повернути Господарському суду Хмельницької області.
Повний текст постанови виготовлено 18 лютого 2025 року.
Головуючий суддя Василишин А.Р.
Суддя Бучинська Г.Б.
Суддя Маціщук А.В.