17 лютого 2025 року
м. Київ
справа №990/58/25
адміністративне провадження № П/990/58/25
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Гончарової І.А.,
суддів: Бившевої Л.І., Блажівської Н.Є., Олендера І.Я., Ханової Р.Ф.,
перевіривши позовну заяву ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Вищої ради правосуддя, Президента України, тертя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору - ОСОБА_2 про визнання протиправними та нечинними рішень, Указу Президента України від 07.09.2018 № 272/2018 в частині,
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернулася до Верховного Суду як суду першої інстанції з адміністративним позовом до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі - ВККС України, відповідач -1), Вищої ради правосуддя (далі - ВРП, відповідач - 2), Президента України (далі - відповідач - 3), в якому просить суд:
- визнати протиправним та нечинним рішення ВККС України від 16.05.2018 № 700/ко-18, яким визначено, що суддя Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області ОСОБА_2 за результатами кваліфікаційного оцінювання суддів місцевих та апеляційних судів на відповідність займаній посаді набрала 799,9 бала, та її визнано такою, що відповідає займаній посаді;
- визнати протиправним та нечинним рішення ВККС України від 05.06.2018 № 193/дс-18, яким ВРП рекомендовано ОСОБА_2 для призначення на посаду судді Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області;
- визнати протиправним та нечинним рішення ВРП від 10.07.2018 № 2212/015-18, яким вирішено внести Президенту України подання про призначення ОСОБА_2 на посаду судді Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області;
- визнати протиправним та нечинним Указ Президента України Порошенка Петра Олексійовича від 07.09.2018 № 272/2018 «Про призначення суддів» в частині призначення у місцеві суди на посаду судді Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області ОСОБА_2.
Розглянувши позовну заяву, колегія суддів дійшла наступного висновку.
Відповідно до частини другої статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Для реалізації конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб'єктів у сфері управлінської діяльності в Україні утворено систему адміністративних судів.
Згідно з частиною першою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Тож, у контексті визначених частиною першою статті 2 КАС України завдань адміністративного судочинства звернення до суду є способом захисту порушених прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів позивача. Права, свободи та інтереси, які належать конкретній особі (особам) є предметом судового захисту.
Неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану суб'єктивних прав та обов'язків особи, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов'язку.
Частиною першою статті 5 КАС України встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист у спосіб, визначений у цій статті.
Згідно з приписами пункту 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01.12.2004 № 18-рп/2004 щодо «порушеного права», за захистом якого особа може звертатися до суду, то це поняття, яке вживається у низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в тому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що «поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Частиною четвертою статті 22 КАС України визначено, що Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні справи щодо встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів або всеукраїнського референдуму, справи за позовом про дострокове припинення повноважень народного депутата України, а також справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Рахункової палати, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, рішень, дій чи бездіяльності органів, які обирають (призначають), звільняють членів Вищої ради правосуддя, щодо питань обрання (призначення) на посади членів Вищої ради правосуддя, звільнення їх з таких посад, оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів призначення суддів Конституційного Суду України у процесі конкурсного відбору кандидатів на посаду судді Конституційного Суду України, а також Дорадчої групи експертів щодо оцінювання таких кандидатів на посаду судді Конституційного Суду України, бездіяльності Кабінету Міністрів України щодо невнесення до Верховної Ради України законопроекту на виконання (реалізацію) рішення Українського народу про підтримку питання загальнодержавного значення на всеукраїнському референдумі за народною ініціативою.
Особливості провадження у справах щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, бездіяльності Кабінету Міністрів України унормовано положеннями статті 266 КАС України.
Згідно з частиною першою статті 266 КАС України правила цієї статті поширюються на розгляд адміністративних справ щодо:
1) законності (крім конституційності) постанов Верховної Ради України, указів і розпоряджень Президента України;
2) законності дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України;
3) законності актів Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України;
4) законності рішень Вищої ради правосуддя, ухвалених за результатами розгляду скарг на рішення її Дисциплінарних палат;
5) законності бездіяльності Кабінету Міністрів України щодо невнесення до Верховної Ради України законопроекту на виконання (реалізацію) рішення Українського народу про підтримку питання загальнодержавного значення на всеукраїнському референдумі за народною ініціативою.
Отже, за змістом частини четвертої статті 22, частини першої статті 266 КАС України Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні, зокрема, справи щодо законності актів, дій чи бездіяльності ПУ, ВРП, ВККС України.
Відтак, спір з приводу оскарження рішень ВККС України, ВРП та Указу Президента України належить до юрисдикції адміністративного суду.
Разом з тим, у силу приписів частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні й конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, у Рішенні від 14.12.2011 № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, установлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист (пункт 4.1 мотивувальної частини вказаного Рішення).
Разом з цим, Європейський суд з прав людини у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення від 21 грудня 2010 року у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України»).
Звертаючись з позовом, ОСОБА_1 вказує, що рішенням ВККС України від 16.05.2018 № 700/ко-18 визначено, що суддя Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області ОСОБА_2 за результатами кваліфікаційного оцінювання суддів місцевих та апеляційних судів на відповідність займаній посаді набрала 799,9 бала, та її визнано такою, що відповідає займаній посаді, рішенням ВККС України від 05.06.2018 № 193/дс-18 ВРП рекомендовано ОСОБА_2 для призначення на посаду судді Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області, рішенням ВРП від 10.07.2018 № 2212/015-18, вирішено внести Президенту України подання про призначення ОСОБА_2 на посаду судді Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області. Також Указом Президента України від 07.09.2018 № 272/2018 «Про призначення суддів» призначено на посаду суді Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області ОСОБА_2 .
За доводами позивача, в оскаржуваному рішенні ВККС України не наведено жодного мотиву, з яких виходив відповідач - 1, виставляючи судді ОСОБА_2 кількість балів, зокрема, за професійну компетентність. Таким чином, відсутність належної мотивації рішення ВККС України мало кінцевим наслідком видання Указу Президентом України про призначення ОСОБА_2 на посаду судді Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області. Проте, на думку ОСОБА_1 , у ОСОБА_2 недостатня професійна компетенція для посади судді.
Окрім цього, заявник позовної заяви вказує на те, що суддя ОСОБА_2 є головуючою суддею у справі № 953/6624/24, (де ОСОБА_1 є позивачем), в якій орушилося право позивача на справедливий суд, передбаченого пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Відповідно до підпункту 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України з дня набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» № 1401-VIII від 02.06.2016 (далі - Закон № 1401-VIII) відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п'ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності вказаним Законом, має бути оцінена в порядку, визначеному законом. Виявлення за результатами такого оцінювання невідповідності судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмова судді від такого оцінювання є підставою для звільнення судді з посади. Порядок та вичерпні підстави оскарження рішення про звільнення судді за результатами оцінювання встановлюються законом.
Пунктом 20 розділу ХІІ Закону України «Про судоустрій і статус суддів» № 1402-VIII від 02.06.20216 (далі - Закон № 1402-VIII) визначено, що відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п'ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», оцінюється колегіями Вищої кваліфікаційної комісії суддів України в порядку, визначеному цим Законом, за правилами, які діяли до дня набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законодавчих актів України щодо удосконалення процедур суддівської кар'єри», та з урахуванням особливостей, передбачених цим розділом.
За результатами такого оцінювання колегія Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, а у випадках, передбачених цим Законом, - пленарний склад Комісії, ухвалює рішення про відповідність або невідповідність судді займаній посаді. Таке рішення ухвалюється за правилами, передбаченими цим Законом для ухвалення рішення про підтвердження або про непідтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді.
Виявлення за результатами такого оцінювання невідповідності судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмова судді від такого оцінювання є підставою для звільнення судді з посади за рішенням Вищої ради правосуддя на підставі подання відповідної колегії або пленарного складу Вищої кваліфікаційної комісії суддів України. Відмовою від проходження оцінювання судді на відповідність займаній посаді вважається систематична (тричі) неявка судді на будь-який з етапів такого оцінювання за відсутності для цього поважних причин або за відсутності інформації про причини неявки.
Відповідно до частин першої, другої статті 88 Закону № 1402-VІІІ Вища кваліфікаційна комісія суддів України ухвалює мотивоване рішення про підтвердження або непідтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді.
Якщо Громадська рада доброчесності у своєму висновку встановила, що суддя (кандидат на посаду судді) не відповідає критеріям професійної етики та доброчесності, Вища кваліфікаційна комісія суддів України може ухвалити вмотивоване рішення про підтвердження здатності такого судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді лише у разі, якщо таке рішення підтримане двома третинами голосів призначених членів Комісії, але не менше ніж дев'ятьма голосами.
Суддя (кандидат на посаду судді), який не згодний із рішенням Вищої кваліфікаційної комісії суддів України щодо його кваліфікаційного оцінювання, може оскаржити це рішення в порядку, передбаченому Кодексом адміністративного судочинства України.
Згідно з частиною третьою статті 88 Закону № 1402-VIII рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, ухвалене за результатами проведення кваліфікаційного оцінювання, може бути оскаржене та скасоване виключно з таких підстав:
1) склад членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, який провів кваліфікаційне оцінювання, не мав повноважень його проводити;
2) рішення не підписано будь-ким із складу членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, який провів кваліфікаційне оцінювання;
3) суддя (кандидат на посаду судді) не був належним чином повідомлений про проведення кваліфікаційного оцінювання - якщо було ухвалено рішення про непідтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді з підстав неявки для проходження кваліфікаційного оцінювання;
4) рішення не містить посилання на визначені законом підстави його ухвалення або мотивів, з яких Комісія дійшла відповідних висновків.
Відповідно до пункту 19 частини першої статті 4 КАС України індивідуальний акт - це акт (рішення) суб'єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті (рішенні) особи або осіб та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.
Індивідуально-правові акти як результати правозастосування адресовані конкретним особам, тобто є формально обов'язковими для персоніфікованих (чітко визначених) суб'єктів; містять індивідуальні приписи, у яких зафіксовані суб'єктивні права та/чи обов'язки адресатів цих актів; розраховані на врегулювання лише конкретної життєвої ситуації, а тому їх юридична чинність (формальна обов'язковість) вичерпується одноразовою реалізацією.
Право на оскарження індивідуального акта суб'єкта владних повноважень надано особі, щодо якої цей акт виданий або прав, свобод та інтересів якої він безпосередньо стосується. Це кореспондується з тим, що захисту адміністративним судом підлягає фактично порушене право особи в публічно-правових відносинах із суб'єктом владних повноважень при здійсненні ним визначених чинним законодавством владних управлінських функцій, а не відновлення законності та правопорядку в публічних правовідносинах.
Подібний правовий висновок з розгляду спорів щодо оскарження актів індивідуальної дії висловлено Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постановах від 06.10.2021 у справі № 9901/26/21, від 03.11.2021 у справі № 9901/226/21, від 02.02.2022 у справі № 9901/256/21, від 16.03.2023 у справі № 9901/494/21, від 06.04.2023 у справі № 990/152/22.
Крім того, законодавчі обмеження стосовно можливості оскарження актів індивідуальної дії не шкодять самій суті права на доступ до суду, оскільки ці акти можуть бути оскаржені в суді їхніми адресатами, тобто суб'єктами, для яких відповідні акти створюють права та/чи обов'язки. Однією із цілей таких обмежень є недопущення розгляду в судах позовів третіх осіб в інтересах (або всупереч інтересам) адресатів індивідуальних актів, зокрема як у цій справі. І така мета досягається законодавчо встановленим обмеженням, тобто останнє є пропорційним переслідуваній меті.
Таке правозастосування відповідає правовому висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у постановах від 14.09.2023 у справі № 990/73/23, від 05.09.2024 у справі № 990/137/24.
Враховуючи вищезазначене, ОСОБА_3 звернулася до Суду про визнання протиправними та нечинними актів індивідуальної дії, а саме: рішення ВККС України від 16.05.2018 № 700/ко-18, яким визначено, що суддя Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області ОСОБА_2 за результатами кваліфікаційного оцінювання суддів місцевих та апеляційних судів на відповідність займаній посаді набрала 799,9 бала, та її визнано такою, що відповідає займаній посаді; рішення ВККС України від 05.06.2018 № 193/дс-18, яким ВРП рекомендовано ОСОБА_2 для призначення на посаду судді Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області; рішення ВРП від 10.07.2018 № 2212/015-18, яким вирішено внести Президенту України подання про призначення ОСОБА_2 на посаду судді Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області; Указу Президента України від 07.09.2018 № 272/2018 «Про призначення суддів» в частині призначення ОСОБА_2 , таким чином вказані рішення не підлягають оскарженню.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Зважаючи на обставини, у зв'язку з якими позивач вернувся до адміністративного суду, і наведене вище правове регулювання цих відносин, суд вважає, що у відкритті провадження у справі за цим позовом слід відмовити, оскільки цей позов не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
Відповідно до частини шостої статті 170 КАС України у разі відмови у відкритті провадження в адміністративній справі з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої цієї статті, суд повинен роз'яснити заявнику, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд такої справи.
Слід зазначити, поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» слід тлумачити в ширшому значенні, тобто як поняття, що стосується спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, спорів, які взагалі не підлягають судовому розгляду, а також спорів, стосовно яких законом установлені імперативні вимоги щодо суб'єктного складу, у зв'язку із чим Суд не зазначає, до юрисдикції якого суду належить вирішення заявлених у цій справі позовних вимог.
Керуючись статтями 22, 170, 266, 294 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд -
Відмовити у відкритті провадження у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Вищої ради правосуддя, Президента України, тертя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору - ОСОБА_2 про визнання протиправними та нечинними рішень, Указу Президента України від 07.09.2018 № 272/2018 в частині.
Ухвала може бути оскаржена до Великої Палати Верховного Суду протягом п'ятнадцяти днів з дня її прийняття та набирає законної сили після її перегляду в апеляційному порядку або після закінчення строку на апеляційне оскарження.
...........................
...........................
...........................
...........................
...........................
І.А. Гончарова
Л.І. Бившева
Н.Є. Блажівська
І.Я. Олендер
Р.Ф. Ханова,
Судді Верховного Суду