65119, м. Одеса, просп. Шевченка, 29, тел.: (0482) 307-983, e-mail: inbox@od.arbitr.gov.ua
веб-адреса: http://od.arbitr.gov.ua
"14" лютого 2025 р.м. Одеса Справа № 916/2591/24
Господарський суд Одеської області у складі судді Цісельського О.В.,
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження справу № 916/2591/24
за позовом: Державного підприємства «Морський торговельний порт Усть-Дунайськ» (вул. Придунайська, № 2, м. Вилкове, Кілійський р-н, Одеська обл., 68355, код ЄДРПОУ 01125206)
до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «Данубіус» (вул. Захаріаді Олександра, № 68, м. Ізмаїл, Одеська обл. ,68600, код ЄДРПОУ 32290649)
про стягнення 40 654,74 грн,
1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень.
Державне підприємство «Морський торговельний порт Усть-Дунайськ» звернулось до Господарського суду Одеської області з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю «Данубіус», в якій просить суд стягнути з відповідача заборгованість в розмірі 40654,74 грн, з яких: основна заборгованість - 20476,85 грн, пеня - 9448,62 грн, 3% річних - 1795,79 грн та інфляційні втрати - 8933,48 грн.
В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначає, що 07.08.2012 ДП «Морський торговельний порт Усть-Дунайськ» та ТОВ «Данубіус» уклали договір № 41 оренди майна, відповідно до умов якого позивач передав, а відповідач прийняв в строкове платне користування окреме індивідуально визначене майно - грейфер.
За ствердженням позивача, орендар повинен був сплачувати орендну плату за використання грейфера в період з 31.01.2020 по 28.02.2021, але з незазначених причин не виконував своїх обов'язків по договору, у зв'язку з чим у останнього виникла заборгованість в розмірі 20476,85 грн.
При цьому, як зауважує позивач, у спірний період до орендаря надходили акти про виконання робіт, які всі були підписані двома сторонами договору та претензій у сторін не виникало. В подальшому, до відповідача у лютому 2024 року була відправлена претензія про несплату заборгованості за вказаний період, проте відповіді від орендаря не надходило, а отже, позивач вважає, що відповідач ухиляється від виконання своїх фінансових зобов'язання.
У зв'язку з тим, що відповідач не здійснив відповідну оплату, позивачем також нараховано та заявлено до стягнення пеню, 3% річних та інфляційні втрати.
Відзив на позов відповідач суду не надав, своїм правом на захист не скористався.
Інші заяви по суті до суду не надходили.
2. Процесуальні питання, вирішені судом.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11.06.2024 позовна заява вх.№2650/24 була передана на розгляд судді Цісельському О.В.
17.06.2024 ухвалою Господарського суду Одеської області позовну заяву (вх.№ 2650/24 від 11.06.2024) прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі. Справу № 916/2591/24 постановлено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження, в порядку ст.ст.247-252 ГПК України без виклику сторін. Відповідачу запропоновано у відповідності до вимог ст. 165 ГПК України надати суду відзив на позов.
Крім того, роз'яснено сторонам про можливість звернення до суду у строк визначений ч. 7 ст. 252 ГПК України з клопотанням про призначення проведення розгляду справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Ухвала Господарського суду Одеської області про відкриття провадження у справі від 17.06.2024 була надіслана учасникам справи до їх електронних кабінетів та доставлена до відповідних електронних кабінетів 17.06.2024 о 15:25 год., що підтверджується наявними в матеріалах справи довідками про доставку електронного документу.
Особи, які зареєстровані в ЄСІТС, мають змогу знайомитися з матеріалами справи в електронному вигляді, оскільки всі внесені до автоматизованої системи діловодства судів документи та повідомлення по справі надсилаються до Електронних кабінетів користувачів в автоматичному порядку.
Відповідно до відомостей, наявних у матеріалах справи, відповідач - ТОВ «Данубіус» є користувачем ЄСІТС, зареєстрований в «Електронному суді» та має власний «кабінет» в «Електронному суді».
Відповідно до п. 2 ч. 6 ст. 242 ГПК України, днем вручення судового рішення є день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення до електронного кабінету особи.
За наведених обставин суд доходить висновку, що судом було вчинено всі необхідні дії щодо повідомлення відповідача про відкриття провадження у справі, вчинення відповідних процесуальних дій та надано можливість викласти свої, зокрема, заперечення проти задоволення позовних вимог, натомість відповідач не вживав заходів щодо реалізації наданого йому права навести свої доводи та міркування, заперечення проти заяв, доводів і міркувань інших осіб, передбачене статтею 42 Господарського процесуального кодексу України, зокрема, шляхом подання відзиву на позовну заяву та надання доказів.
Суд зауважує, що попри те, що конституційне право на суд є правом, його реалізація покладає на учасників справи певні обов'язки. Практика ЄСПЛ визначає, що сторона, яка задіяна у ході судового розгляду справи, зобов'язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки. Як зазначено у рішенні ЄСПЛ у справі «Пономарьов проти України» від 03.04.2008, сторони мають вживати заходи, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.
Витративши значні ресурси, Україна створила інформаційне поле, де зацікавлена особа легко знайде інформацію про судову справу. Функціонує Єдиний державний реєстр судових рішень. На сайті судової влади доступні персоналізовані відомості про автоматичний розподіл справ та розклад засідань. Працює підсистема «Електронний кабінет» ЄСІТС. Все безкоштовно і доступно.
Використання цих інструментів та технологій забезпечує добросовісній особі можливість звертатися до суду, брати участь у розгляді справи у зручній формі та з мінімальними витратами. Тобто держава Україна забезпечила можливість доступу до правосуддя і право знати про суд.
Надсилання рішення рекомендованим листом з повідомлення про вручення є способом забезпечення права учасника справи знати про ухвалене судом рішення. Суд, який добросовісно інформує учасника справи з наміром забезпечити здійснення правосуддя, не повинен нести «ризик незнання» учасника.
Отже, судом дотримані вимоги процесуального закону щодо належного та своєчасного повідомлення учасників про розгляд даної справи.
Клопотань про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням /викликом/ сторін в порядку ч.ч.5, 7 ст. 252 ГПК України від учасників справи до суду не надходило.
Відповідно до частини 1, пункту 10 частини 3 статті 2 та частини 2 статті 114 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Основними засадами (принципами) господарського судочинства є розумність строків розгляду справи судом, а строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню господарського судочинства.
Розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.
При цьому, такий розумний строк визначений у статті 248 Господарського процесуального кодексу України, яка визначає, що суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.
Разом з цим, на підставі Указу Президента України №64/2022 від 24.02.2022 «Про введення воєнного стану в Україні» та подальших Указів Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» починаючи з 24.02.2022 на території України діє режим воєнного стану.
За змістом статей 10, 12-2 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» правосуддя в Україні в умовах воєнного стану має здійснюватися у повному обсязі, тобто не може бути обмежено конституційне право людини на судовий захист. В умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України. Повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені.
При цьому, згідно Рекомендацій прийнятих Радою суддів України щодо роботи судів в умовах воєнного стану, при визначенні умов роботи суду у воєнний час, рекомендовано керуватися реальною поточною обстановкою, що склалася в регіоні. У випадку загрози життю, здоров'ю та безпеці відвідувачів суду, працівників апарату суду, суддів оперативно приймати рішення про тимчасове зупинення здійснення судочинства певним судом до усунення обставин, які зумовили припинення розгляду справ.
У зв'язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 34, 38, 39, 41 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».
Разом з цим, відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
При цьому, суди повинні забезпечувати безпеку учасників судового провадження, запобігти створенню перешкод для реалізації ними права на судовий захист та визначених законом процесуальних прав в умовах воєнного стану, коли реалізація учасниками справи своїх прав і обов'язків є суттєво ускладеною. Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб.
Право особи на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення від 07.07.1989 Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії».
За приписами статті 8 Конституції України та статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожній фізичній або юридичній особі гарантується право на розгляд судом упродовж розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, в якій вона є стороною.
Європейський суд з прав людини щодо критеріїв оцінки розумності строку розгляду справи визначився, що строк розгляду має формувати суд, який розглядає справу. Саме суддя має визначати тривалість вирішення спору, спираючись на здійснену ним оцінку «розумності строку» розгляду в кожній конкретній справі, враховуючи її складність, поведінку учасників процесу, можливість надання доказів тощо.
Поняття розумного строку не має чіткого визначення, проте розумним слід уважати строк, який необхідний для вирішення справи відповідно до вимог матеріального та процесуального законів.
Європейський суд щодо тлумачення положення «розумний строк» в рішенні у справі «Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства» роз'яснив, що строк, який можна визначити розумним, не може бути однаковим для всіх справ, і було б неприродно встановлювати один строк в конкретному цифровому виразі для усіх випадків. Таким чином, у кожній справі виникає проблема оцінки розумності строку, яка залежить від певних обставин.
Окрім того, Європейський суд з прав людини в рішенні у справі «Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства» зазначив, що [..] очевидно, для кожної справи буде свій прийнятний строк, і встановлення кількісного обмеження, чинного для будь-якої ситуації, було б штучним. Суд неодноразово визнавав, що неможливо тлумачити поняття розумного строку як фіксовану кількість днів, тижнів тощо (рішення у справі «Штеґмюллер проти Авторії»).
У справі «Bellet v. France» Суд зазначив, що «стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права».
У своїй практиці Європейський суд неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у 6 § 1 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак Суд повинен прийняти в останній інстанції рішення щодо дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати ст. 6 § 1, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами та поставленою метою (Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany).
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово вказував на те, що «при застосуванні процедурних правил, національні суди повинні уникати як надмірного формалізму, який буде впливати на справедливість процедури, так і зайвої гнучкості, яка призведе до нівелювання процедурних вимог, встановлених законом» (див. рішення у справі «Walchli v. France», заява № 35787/03, п. 29, 26 липня 2007 року; «ТОВ «Фріда» проти України», заява №24003/07, п. 33, 08 грудня 2016 року).
Здійснюючи тлумачення положень Конвенції, ЄСПЛ у своїх рішеннях указав, що право на доступ до правосуддя не має абсолютного характеру та може бути обмежене: держави мають право установлювати обмеження на потенційних учасників судових розглядів, але ці обмеження повинні переслідувати законну мету, бути співмірними й не настільки великими, щоб спотворити саму сутність права (рішення від 28 травня 1985 року у справі «Ашингдейн проти Великої Британії»).
При цьому, ворожі війська постійно здійснюють масований ракетний обстріл по об'єктам енергетичної інфраструктури України і через це в багатьох містах України, зокрема і у місті Одесі, де розташований Господарський суд Одеської області, періодично відсутнє електропостачання та, відповідно, інтернет-зв'язок. Поновлення постачання електроенергії та інтернет-зв'язку потребує додаткового часу.
Водночас, у місті Одесі періодично оголошуються повітряні тривоги, під час яких суддя та працівники апарату суду мають перебувати в укриттях з метою уникнення загрози життю та здоров'ю.
На підставі вищевикладеного, суд звертає увагу, що враховуючи наявність загрози, у зв'язку зі збройною агресією збоку РФ, на підставі чого введено в Україні воєнний стан, поточну обстановку, що склалася в місті Одесі, постійні тривоги, які впливають на виготовлення процесуальних документів, наявної беззаперечної та відкритої інформації щодо постійних обстрілів всієї країни, відсутність електроенергії у зв'язку з пошкодженням обладнання, після масованих ракетних обстрілів, з метою всебічного, повного, об'єктивного розгляду справи, задля забезпечення сторонам конституційного права на судовий захист, приймаючи до уваги наведені положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, задля ефективної реалізації сторонами своїх процесуальних прав, необхідності забезпечення реалізації процесуальних прав та обов'язків учасників справи, їх належного та безпечного доступу до правосуддя, суд був вимушений вийти за межі граничного процесуального строку розгляду даної справи встановленого ст. 248 ГПК України, здійснивши її розгляд у розумний строк, застосувавши ст.ст. 2, 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 3 Конституції України та ст.ст. 2, 11 ГПК України.
З урахуванням викладеного, за об'єктивних обставин розгляд даної позовної заяви був здійснений судом без невиправданих зволікань настільки швидко, наскільки це було можливим за вказаних умов, у межах розумного строку в контексті положень Господарського процесуального кодексу України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Матеріали справи свідчать про те, що судом було створено всім учасникам судового процесу належні умови для доведення останніми своїх правових позицій, надання ними доказів, які, на їх думку, є достатніми для обґрунтування своїх вимог та заперечень. Окрім того, судом було вжито всіх заходів, в межах визначених чинним законодавством повноважень, щодо всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи.
Водночас суд зауважує, що відповідно до пунктів 3 та 4 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Таким чином, суд продемонстрував достатню старанність, щоб дозволити сторонам, які повинні знати про правила, що застосовуються до надіслання судових повідомлень учасникам справи, визначитися з провадженням у відкритій господарській справі та скористатись своїми правами і обов'язками, передбаченими статтями 42, 46 ГПК України, вважає їх повідомленими належним чином.
Відповідач своїм процесуальним правом на подання відзиву не скористався, жодних заперечень проти позову не надав, з огляду на що суд вважає за можливе відповідно до ч.9 ст.165 ГПК України розглянути справу за наявними в ній матеріалами.
Під час розгляду справи по суті судом були досліджені всі письмові докази, що містяться в матеріалах справи.
У відповідності до ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, розгляду справи без повідомлення /виклику/ учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.
14.02.2025 судом було ухвалено та підписано рішення у відповідності до ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, без його проголошення.
3. Обставини, встановлені судом під час розгляду справи.
07.08.2012 між Державним підприємством «Морський торговельний порт Усть-Дунайськ» (орендодавець, позивач) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Данубіус» (орендар, відповідач) укладено договір оренди майна № 41/Д, відповідно до п.п. 1.1., 1.2. якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування окреме індивідуально визначене майно - Грейфер (надалі - майно), вартість якого складає 18067 грн, з метою використання орендарем для виробничих цілей.
Відповідно до п.2.1 договору оренди, орендар вступає у строкове платне користування майном з моменту підписання сторонами цього договору оренди та акту приймання-передачі майна. Обчислення строку договору починається з моменту підписання сторонами акту приймання-передачі.
Відповідно до п.п.3.1, 3.2 договору оренди, орендна плата визначається на підставі Методики розрахунку і порядку використання плати за оренду державного майна, затвердженою Постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.95 №786 зі змінами та доповненнями, і встановлюється за згодою сторін (Протокол погодження ціни) Додаток №1 і становить за базовий місяць оренди 452 грн без ПДВ. Нарахування ПДВ на суму орендної плати здійснюється у порядку, визначеному чинним законодавством України.
Пунктами 3.3.-3.5. договору встановлено, що орендна плата за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування орендної плати за попередній місяць на індекс інфляції за поточний місяць. Орендна плата перераховується орендарем на розрахунковий рахунок орендодавця щомісяця не пізніше 15 числа місяця, наступного за звітним місяцям. Розмір орендної плати переглядається на вимогу однієї із сторін у разі зміни цін та тарифів та в інших випадках, передбачених законодавством Украхни.
Згідно п.3.7. договору оренди, за несвоєчасне перерахування орендної плати орендар сплачує орендодавцю пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми заборгованості, з урахуванням індексації за кожний день прострочення.
У разі припинення (розірвання) договору оренди орендар сплачує орендну плату до дня повернення майна за актом приймання-передачі. Закінчення строку дії договору оренди не звільняє орендаря від обов'язку сплати орендодавцю заборгованість за орендною платою, якщо така виникла, у повному обсязі, з урахуванням санкцій (п. 3.9. договору).
В пункті 4.2. договору встановлений обов'язок орендаря своєчасно й у повному обсязі сплачувати орендну плату.
Пунктом 8.1. договору передбачено, що за невиконання або неналежне виконання зобов'язань згідно із цим договором оренди сторони несуть відповідальність, передбачену чинним законодавством України.
Цей договір вступає в дію з дня його підписання та діє строком до 31.12.2012. Зміни і доповнення або розірвання цього договору допускаються за взаємної згоди сторін. Зміни та доповнення, що пропонується внести, розглядаються сторонами протягом 10 днів з дати їх подання до розгляду іншою стороною. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну договору після закінчення його строку протягом одного місяця він вважається продовженим на один рік і на тих самих умовах, які були передбачені цим договором (п.п. 9.1., 9.2., 9.4. договору).
Матеріали справи містять додаткові угоди № 1 від 30.12.2014, № 2 від 31.12.2015 та № 3 від 30.12.2016, якими був пролонгований строк дії договору, зокрема, до 31.12.2017.
На виконання умов договору, за надані відповідачу послуги, позивачем складено акти надання послуг (виконаних робіт) за період з січня 2020 року по лютий 2021 року: № 2/5 від 31.01.2020 за оренду у січні 2020 року на суму 1428,85 грн з ПДВ; № 2/11 від 29.02.2020 за оренду у лютому 2020 року на суму 1424,57 грн з ПДВ; № 2/17 від 31.03.2020 за оренду у березні 2020 року на суму 1435,97 грн з ПДВ; № 2/24 від 30.04.2020 за оренду у квітні 2020 року на суму 1447,45 грн з ПДВ; № 2/32 від 31.05.2020 за оренду у травні 2020 року на суму 1451,80 грн з ПДВ; № 2/39 від 30.06.2020 за оренду у червні 2020 року на суму 1454,70 грн з ПДВ; № 2/46 від 31.07.2020 за оренду у липні 2020 року на суму 1445,96 грн з ПДВ; № 2/52 від 31.08.2020 за оренду у серпні 2020 року на суму 1443,07 грн з ПДВ; № 2/59 від 30.09.2020 за оренду у вересні 2020 року на суму 1450,28 грн з ПДВ; № 2/65 від 31.10.2020 за оренду у жовтні 2020 року на суму 1464,79 грн з ПДВ; № 2/73 від 31.11.2020 за оренду у листопаді 2020 року на суму 1483,84 грн з ПДВ; № 2/79 від 31.12.2020 за оренду у грудні 2020 року на суму 1497,19 грн з ПДВ; № 2/5 від 31.01.2021 за оренду у січні 2020 року на суму 1516,66 грн з ПДВ; № 2/14 від 28.02.2021 за оренду у лютому 2021 року на суму 1531,82 грн з ПДВ.
Вказані акти підписані представниками орендодавця (виконавця) та орендаря (замовника) без претензій та зауважень, а також скріплені печатками контрагентів.
На оплату зазначених актів наданих послуг (виконаних робіт) виставлено відповідачу відповідні рахунки: № 2/5 від 31.01.2020 на суму 1428,85 грн; № 2/11 від 29.02.2020 на суму 1424,57 грн; № 2/17 від 31.03.2020 на суму 1435,97 грн; № 2/24 від 30.04.2020 на суму 1447,45 грн; № 2/32 від 31.05.2020 на суму 1451,80 грн; № 2/39 від 30.06.2020 на суму 1454,70 грн; № 2/46 від 31.07.2020 на суму 1445,96 грн; № 2/53 від 31.08.2020 на суму 1443,07 грн; № 2/59 від 30.09.2020 на суму 1450,28 грн; № 2/65 від 31.10.2020 на суму 1464,79 грн; № 2/73 від 31.11.2020 на суму 1483,84 грн; № 2/79 від 31.12.2020 на суму 1497,19 грн; № 2/5 від 31.01.2021 на суму 1516,66 грн; № 2/14 від 28.02.2021 на суму 1531,82 грн.
З метою досудового врегулювання господарського спору позивач 13.02.2024 звернувся до відповідача з вимогою № 47/01/01-24 про погашення заборгованості, зокрема, за договором про оренду майна № 41/Д від 07.08.2012 у сумі 20476,95 грн протягом 7 днів після її отримання. На описі вкладення в цінний лист ВПЗ Вилкове міститься напис про отримання 14.02.2024 ОСОБА_1 та підпис вказаної особи.
У зв'язку з тим, що відповідачем не було здійснено оплату за користування орендованим майном, позивач звернувся з даним позовом до суду і просить суд стягнути з відповідача заборгованість з орендної плати за період з січня 2020 року по лютий 2021 року у розмірі 20476,85 грн, пеню за несвоєчасну сплату орендної плати у розмірі 9448,62 грн, 3% річних у розмірі 1795,79 грн та інфляційні втрати в розмірі 8933,48 грн.
4. Норми права, з яких виходить господарський суд при прийнятті рішення.
Відповідно ст. 173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Відповідно до ст.175 Господарського кодексу України, майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управлена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
В силу статті 179 Господарського кодексу України майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями. При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору, зокрема, на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.
Відповідно до ч. 1 ст. 193 ГК України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. При цьому до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України.
Статтею 216 Господарського кодексу України передбачено, що учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.
Частиною 1 статті 230 ГК України визначено, що штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Відповідно до частини 4 ст. 231 ГК України у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).
Згідно з приписами ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України, нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
Так, відповідно до змісту частин 1 та 6 статті 283 ГК України, за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. До відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Згідно з ч. 4 ст. 284 ГК України строк договору оренди визначається за погодженням сторін. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення строку дії договору він вважається продовженим на такий самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.
За змістом статті 286 ГК України орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності. Розмір орендної плати може бути змінений за погодженням сторін, а також в інших випадках, передбачених законодавством. Орендар має право вимагати зменшення розміру орендної плати, якщо через обставини, за які він не відповідає, змінилися передбачені договором умови господарювання або істотно погіршився стан об'єкта оренди. Орендна плата встановлюється у грошовій формі. Залежно від специфіки виробничої діяльності орендаря орендна плата за згодою сторін може встановлюватися в натуральній або грошово-натуральній формі. Строки внесення орендної плати визначаються в договорі.
За змістом ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є: 1) договори та інші правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; 4) інші юридичні факти. Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду.
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Частиною 1 ст. 16 ЦК України визначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно з приписами статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку; зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, у тому числі і з договорів.
Статтями 525, 526 і 629 Цивільного кодексу України передбачено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами, а зобов'язання за ним має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
У відповідності до ч.1 ст. 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
У відповідності до приписів ст.546 Цивільного кодексу України виконання зобов'язань може забезпечуватись неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.
Відповідно до вимог ст. 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Приписами ч.1 та 2 ст. 551 ЦК України унормовано, що предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.
В силу вимог ст. 610, ч.2 ст. 615 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Одностороння відмова від зобов'язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов'язання.
Водночас вимогами п.3 ч.1 ст. 611 ЦК України передбачено, що одним із наслідків порушення зобов'язання є сплата неустойки.
Відповідно ч.1 ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання (частина перша статті 614 ЦК України).
Крім того, у відповідності до ч. 2 ст. 625 ЦК України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Згідно зі ст.626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
У відповідності до положень статей 6, 627 Цивільного кодексу України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно з ч.1 ст. 628 Цивільного кодексу України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
За змістом ст. 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору. Договір набирає чинності з моменту його укладення, якщо інше не визначено законом або договором. Сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору.
За приписами ст.759 ЦК України, за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди).
Відповідно до ч.ч.1, 2, 3, 5 ст.762 ЦК України, за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Якщо розмір плати не встановлений договором, він визначається з урахуванням споживчої якості речі та інших обставин, які мають істотне значення. Плата за користування майном може вноситися за вибором сторін у грошовій або натуральній формі. Форма плати за користування майном встановлюється договором найму. Договором або законом може бути встановлено періодичний перегляд, зміну (індексацію) розміру плати за найм (оренду) майна. Плата за користування майном вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором.
5. Висновки господарського суду за результатами вирішення спору.
Згідно із ст.129 Конституції України однією з засад судочинства є змагальність.
За змістом ст.13 Господарського процесуального кодексу України встановлений такий принцип господарського судочинства як змагальність сторін, згідно з яким судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.
Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.87 рішення Європейського суду з прав людини у справі Салов проти України від 06.09.2005).
У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Надточий проти України» від 15.05.2008 зазначено, що принцип рівності сторін передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.
Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам - учасникам певної справи відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі.
Тобто, змагальність полягає в тому, що сторони у процесуальній формі доводять перед судом свою правоту, за допомогою доказів переконують суд у правильності своєї правової позиції. Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об'єктивного з'ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі.
Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права (ч. 1 ст. 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Укладений між сторонами договір оренди майна № 41/Д від 07.08.2012, з огляду на встановлений статтею 204 Цивільного кодексу України принцип правомірності правочину, є належною підставою, у розумінні статті 11 Цивільного кодексу України, для виникнення у позивача та відповідача взаємних цивільних прав та обов'язків, та за своєю правовою природою є договором найму (оренди), який підпадає під правове регулювання Глави 58 Цивільного кодексу України та параграфу 5 глави 30 Господарського кодексу України.
Суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином, відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
Відтак у відповідача, у зв'язку з укладенням договору та прийняттям в користування об'єкта оренди, виникло зобов'язання зі сплати орендної плати не пізніше 15 числа місяця, наступного за звітним, за весь час користування об'єктом оренди.
Також умовами спірного договору сторони встановили, що він діє строком до 31.12.2012, при цьому погодили, що строк його дії та, відповідно, строк оренди автоматично продовжується на один рік та на тих самих умовах в тому випадку, якщо відсутня відповідна заява однієї із сторін протягом одного місяця після закінчення строку його дії.
В свою чергу, судом встановлено, що в матеріалах справи відсутні докази того, що позивач або відповідач належним чином зверталися один до одного з відповідними заявами про припинення строку дії договору. Сторонами не оспорюється факт продовження дії договору, у той же час підставою для стягнення заборгованості є сам факт користування орендованим майном.
За твердженнями позивача, не спростованими та не запереченими відповідачем, Товариством з обмеженою відповідальністю «Данубіус» допущено порушення грошових зобов'язань за договором, а саме, зобов'язань щодо своєчасної сплати орендних платежів, внаслідок чого перед Державним підприємством «Морський торговельний порт Усть-Дунайськ» у відповідача утворилась заборгованість із орендної плати за період з січня 2020 року по лютий 2021 року у сумі 20476,85 грн.
Суд встановив факт користування у період з січня 2020 року по лютий 2021 року відповідачем орендованим майном - грейфером, про що свідчать наявні у матеріалах справи акти надання послуг за спірний період. Відповідно до досліджених в описовій частині рішення актах надання послуг вбачається, що останні підписано директором ТОВ «Данубіус», що не ставиться під сумнів. Замовник підписав відповідні акти та не висунув заперечень ані проти їх вартості, ані проти споживання послуг, тобто взяв на себе зобов'язання із оплати їх вартості, що надає позивачу право на звернення із позовом до суду у випадку відсутності такої оплати.
Отже, відповідач, зобов'язавшись щомісячно не пізніше 15 числа, наступного за звітним, своєчасно і в повному обсязі вносити орендну плату за користування орендованим майном, з урахуванням ПДВ та індексації, повинен був виконувати своє зобов'язання належним чином.
З огляду на положення п. 3.4. договору, суд приходить до висновку, що строк виконання грошових зобов'язань відповідача зі сплати орендної плати за заявлений позивачем період є таким, що настав.
Як встановлено господарським судом на підставі поданих позивачем доказів, заборгованість відповідача з оплати орендної плати за час користування орендованим майном, протягом січня 2020 року - лютого 2021 року, становить 20476,95 грн, проте позивач просить стягнути з відповідача заборгованість в сумі 20476,85 грн, що є його правом, а суд не може виходить за межі заявлених вимог.
Суд зазначає, що відповідачем такі розрахунки не заперечені та не спростовані, хоча обов'язок доведення факту належної сплати орендної плати закон покладає на орендаря.
Відтак, судом встановлено, що будь-яких заперечень щодо наявності заборгованості по сплаті орендної плати, доказів, що спростовують її розмір або доказів оплати, відповідачем до суду не надано.
Беручи до уваги зазначені законодавчі положення та встановлені обставини справи, а також враховуючи те, що відповідач доводів позивача не спростував, не надав доказів виконання договору в частині сплати орендної плати в обумовленому договором порядку і розмірі, суд приходить до висновку, що вимога позивача про стягнення з відповідача 20476,85 грн заборгованості з орендної плати є обґрунтованою та підлягає до задоволення.
Крім того, позивачем заявлено вимоги про стягнення 9448,62 грн пені, 1795,79 грн 3 % річних та 8933,48 грн інфляційних втрат.
Наявними в матеріалах справи доказами підтверджується порушення відповідачем зобов'язань за договором, а отже відповідач є таким, що прострочив виконання грошового зобов'язання за договором. Фактичні обставини справи свідчать, що зобов'язання відповідача з оплати орендної плати за договором залишились невиконаними в повному обсязі та належним чином.
Згідно зі статтями 1, 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Пунктом п. 3.7. договору сторони встановили відповідальність відповідача за прострочення виконання ним грошових зобов'язань з перерахування орендної плати у вигляді пені в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми заборгованості, з урахуванням індексації за кожний день прострочення.
Оскільки неналежне виконання зобов'язання відповідачем зі сплати орендної плати, зокрема, за 2020-2021 роки підтверджується матеріалами справи, позовна вимога про стягнення з відповідача пені, нарахованої на підставі п. 3.7. договору за несвоєчасне здійснення розрахунків у спірний період, визнається судом обґрунтованою.
Ознайомившись із представленим ДП «Морський торгівельний порт Усть-Дунайськ» розрахунками пені, судом встановлено порушення методології нарахування - визначення першим днем періоду прострочення з 28.02.2021 без врахування положень п. 3.5. договору стосовно виникнення моменту прострочення виконання зобов'язання, адже умовами договору сторони передбачили умову оплати як щомісячні платежі до 15-го числа місяця, наступного за звітним. Відтак, пеню слід рахувати з 16.03.2021.
При цьому, частиною шостою статті 232 Господарського кодексу України передбачено, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
Даним приписом встановлено не позовну давність, а період часу, за який нараховується пеня і який не повинен перевищувати шести місяців від дня, коли відповідне зобов'язання мало бути виконане; законом або укладеним сторонами договором може бути передбачено більшу або меншу тривалість цього періоду. Його перебіг починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов'язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін. Необхідно також мати на увазі, що умова договору про сплату пені за кожний день прострочення виконання зобов'язання не може розцінюватися як установлення цим договором іншого, ніж передбачений частиною шостою статті 232 Господарського кодексу України, строку, за який нараховуються штрафні санкції.
Водночас Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» № 540-IX від 30.03.2020 було доповнено Розділ IX Прикінцеві положення Господарського кодексу України пунктом 7 такого змісту: «Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 232, 269, 322, 324 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину».
Так Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ) 11.03.2020 оголосила пандемію коронавірусу. Постановою Кабінету Міністрів України № 211 від 11.03.2020 на усій території України установлено карантин з 12 березня 2020 року, який скасовано 30.06.2023.
Відтак, карантин на всій території України тривав з 12.03.2020 до 30.06.2023, а відтак нарахування пені в контексті наведеного пункту ГК України у зазначений період можливе поза межами шестимісячного строку до 30.06.2023. Схожі висновки щодо застосування статті 232 ГК України в сукупності з положеннями пункту 7 Розділу IX ГК України наведені у постанові Верховного Суду від 27.02.2024 у справі №911/858/22.
З огляду на викладене, наведені приписи законодавства надають право нараховувати штрафні санкцій у період строку дії введеного карантину.
Здійснивши в межах строку введеного в Україні карантину, враховуючи приписи частини 6 статті 232 ГК України, а також приписи п. 3.4. договору, господарським судом здійснено перерахування заявленої до стягнення пені та встановлено, що ДП «Морський торгівельний порт Усть-Дунайськ» має право на стягнення 15298,73 грн пені за період з 16.03.2021 по 30.06.2023.
Разом з тим, частиною 2 ст. 237 ГПК України визначено, що при ухваленні рішення суд не може виходити у рішенні за межі позовних вимог.
Оскільки суд не може вийти за межі позовних вимог, то стягненню з відповідача підлягає пеня у заявленому позивачем розмірі 9448,62 грн.
Окрім того, відповідальність за порушення грошового зобов'язання передбачена статтею 625 ЦК України.
Частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України визначено обов'язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Відтак, у разі несвоєчасного виконання боржником грошового зобов'язання у нього в силу закону (ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України) виникає обов'язок сплатити кредитору, поряд із сумою основного боргу, суму інфляційних втрат та 3% річних, як компенсацію знецінення грошових коштів за основним зобов'язанням унаслідок інфляційних процесів у період прострочення їх оплати.
Верховний Суд неодноразово наголошував, що за змістом наведеної норми закону нарахування інфляційних втрат та 3% річних на суму боргу входять до складу грошового зобов'язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові (Постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2019 у справах № 703/2718/16-ц та № 646/14523/15-ц).
Визначені частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України право стягнення інфляційних втрат та 3% річних є мінімальними гарантіями, які надають кредитору можливість захистити згадані вище інтереси; позбавлення кредитора можливості реалізувати це право порушуватиме баланс інтересів і сприятиме виникненню ситуацій, за яких боржник повертатиме кредитору грошові кошти, які, через інфляційні процеси, матимуть іншу цінність, порівняно з моментом, коли такі кошти були отримані.
Отже, правовими наслідками порушення грошового зобов'язання, тобто зобов'язання сплатити гроші, є обов'язок сплатити не лише суму основною боргу, а й інфляційні нарахування, що обраховуються як різниця добутку суми основного боргу на індекс (індекси) інфляції, та проценти річних від простроченої суми основного боргу.
Таким чином, порушення відповідачем грошового зобов'язання тягне за собою наслідки, передбачені частиною 2 статті 625 ЦК України.
Сплата трьох процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом), так само як й інфляційні нарахування, не має характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові.
Приймаючи до уваги встановлений факт прострочення відповідачем виконання грошового зобов'язання, вимоги про стягнення з нього 3% річних та інфляційних втрат також заявлені позивачем обґрунтовано.
Таким чином, оскільки бездіяльність відповідача у виді несплати коштів за оренду нежитлового приміщення суперечить умовам договору та нормам законодавства, суд дійшов висновку, що позивачем правомірно нараховано до стягнення з відповідача пеню, 3% річних та інфляційні втрати.
Здійснивши перевірку запропонованого позивачем розрахунку 3% річних та інфляційних втрат, суд встановив його часткову необґрунтованість та помилковість, у зв'язку з чим суд здійснив власний розрахунок 3% річних та інфляційних втрат, в якому також враховано п. 3.4. договору стосовно виникнення моменту прострочення виконання зобов'язання, адже умовами договору сторони передбачили умову оплати як щомісячні платежі до 15-го числа наступного місяця за звітним, та в межах визначеного позивачем періоду, тобто до 31.01.2024.
При цьому, у даному випадку суд не застосовує приписи частини 5 статті 254 Цивільного кодексу України, у відповідності до якої якщо останній день строку припадає на вихідний, святковий або інший неробочий день, що визначений відповідно до закону у місці вчинення певної дії, днем закінчення строку є перший за ним робочий день, оскільки дана норма визначає порядок обрахунку строку, який визначений у календарних днях, а не терміну, який визначений певним числом місяця.
Із стилістики викладення положень ст.ст. 251, 252, 253, 254, 530 Цивільного кодексу України вбачається, що законодавець не передбачав можливість застосування приписів ст. 254 Цивільного кодексу України при визначенні закінчення терміну, оскільки норми ст.ст. 253, 254 цього Кодексу чітко визначають, що мова йде про строк та не містять жодного посилання на термін, на противагу нормі ст. 530 Кодексу, де законодавець посилається і на строк, і на термін.
Так, відповідач як добросовісний суб'єкт господарських правовідносин, маючи на меті належним чином виконати своє зобов'язання з оплати орендної плати до 15 числа місяця наступного за розрахунковим міг завчасно встановити останній робочий (банківський) день, у який таке зобов'язання підлягало виконанню.
Оскільки відповідач міг завчасно визначити останній день виконання зобов'язання з оплати оренди у кожному місяці для його виконання до 15 числа наступного місяця за звітним, то відповідно підстави для застування частини 5 статті 254 Цивільного кодексу України та перенесення термінів оплати (у разі їх припадання на вихідний/святковий/неробочий день) відсутні.
Здійснивши власний розрахунок 3% річних та інфляційних втрат судом встановлено, що 3% річних за вищезазначений період становить 1770,40 грн, а загальний розмір інфляційних втрат за розрахунком суду становить 8441,86 грн.
З урахуванням вищевикладеного, позовні вимоги про стягнення відсотків річних та інфляційних втрат підлягають частковому задоволенню - на суму 1770,40 грн та 8441,86 грн відповідно.
Завданням суду при здійсненні правосуддя, в силу ст.2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» є, зокрема, захист гарантованих Конституцією України та законами, прав і законних інтересів юридичних осіб.
Реалізуючи передбачене ст. 64 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.
Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Згідно з усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v.Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, №303А, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v.Finland), №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v.Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року) (рішення Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України»).
За приписами ст.ст. 73, 74 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Відповідно до ст.ст. 76-79 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» зазначив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
На підставі повного, всебічного та безпосереднього дослідження наявних в матеріалах справи доказів сукупності з урахуванням всіх обставин справи, що входять до предмету доказування у цій справі та стосуються кваліфікації спірних відносин, зважаючи на встановлені факти та вимоги вищезазначених правових норм, суд дійшов висновку, що відповідачем не спростовано позовних вимог, а судом не виявлено на підставі наявних доказів у справі інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, у зв'язку з чим підлягають частковому задоволенню позовні вимоги, з огляду на помилки допущені при обрахунку пені, 3% річних та інфляційних втрат, у зв'язку з чим суд вважає за необхідне стягнути з відповідача на користь позивача 20476,85 грн основної заборгованості по сплаті орендної плати, 9448,62 грн пені, 1770,40 грн 3% річних та 8441,86 грн інфляційних втрат.
При розподілі господарських витрат суд виходить з положень пункту 2 частини першої статті 129 Господарського процесуального кодексу України, згідно із якими судовий збір покладається, зокрема, у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Приймаючи до уваги вищезазначене, судовий збір слід покласти на відповідача пропорційно розміру задоволених позовних вимог в сумі 2989,49 грн.
Керуючись ст.ст. 2, 13, 76, 79, 86 129, 233, 237-240 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Позов - задовольнити частково.
2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Данубіус» (вул. Захаріаді Олександра, № 68, м. Ізмаїл, Одеська обл. ,68600, код ЄДРПОУ 32290649) на користь Державного підприємства «Морський торгівельний порт Усть-Дунайськ» (вул. Придунайська, № 2, м. Вилкове, Кілійський р-н, Одеська обл., 68355, код ЄДРПОУ 01125206) суму основної заборгованості в розмірі 20 476 (двадцять тисяч чотириста сімдесят шість) грн 85 коп, інфляційні втрати в розмірі 8 441 (вісім тисяч чотириста сорок одна) грн 86 коп, 3% річних в розмірі 1 770 (одна тисяча сімсот сімдесят) грн 40 коп, пеню в розмірі 9 448 (дев'ять тисяч чотириста сорок вісім) грн 62 коп та витрати на оплату судового збору в розмірі 2 989 (дві тисячі дев'ятсот вісімдесят дев'ять) грн 49 коп.
3. В решті позовних вимог - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст.241 ГПК України.
Наказ видати відповідно до ст.327 ГПК України.
Повне рішення складено 14 лютого 2025 р.
Суддя О.В. Цісельський