11 лютого 2025 року
м. Хмельницький
Справа № 686/12358/24
Провадження № 22-ц/820/371/25
Хмельницький апеляційний суд
в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
Костенка А.М. (суддя-доповідач), Гринчука Р.С., Спірідонової Т.В.
секретар судового засідання Дубова М.В.
з участю6 позивача, її представника, відповідача ОСОБА_1 , її представника, відповідача ОСОБА_2
розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу № 686/12358/24 за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , яка подана її представником - адвокатом Заруцьким Олексієм В'ячеславовичем, на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 05 грудня 2024 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням.
Заслухавши доповідача, пояснення учасників справи дослідивши доводи апеляційної скарги,перевіривши матеріали справи, суд
У травні 2024 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, в якому просила усунути їй перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_1 , шляхом вселення ОСОБА_3 до вищевказаної квартири та зобов'язати ОСОБА_2 надати їй комплект ключів від вхідних дверей.
На підтримання заявлених позовних вимог позивачка зазначала, що 26 грудня 2006 року на підставі договору купівлі-продажу вона набула право власності на 1/3 частку квартири АДРЕСА_1 . Іншими співвласниками вказаної квартири за цим договором стали її чоловік ОСОБА_4 та син ОСОБА_2 кожен по 1/3 частці відповідно. У подальшому, у зв'язку із смертю її чоловіка ОСОБА_4 , належну йому частку у праві власності у цій квартирі, успадкували вона, як дружина померлого, та ОСОБА_2 , як син померлого.
В подальшому 18 травня 2019 року на підставі договору дарування вона подарувала сину ОСОБА_2 належну їй 1/2 частки у праві власності на вказану квартиру. В свою чергу її син ОСОБА_2 , як одноособовий власник, 12 червня 2024 року подарував дану квартиру своїй дружині ОСОБА_1 .
Позивачка зазначала, що починаючи з 2007 року по 29 квітня 2024 року вона постійно проживала у вказаній квартирі, оплачувала комунальні послуги, самостійно здійснювала обслуговування цієї квартири. Проте 29 квітня 2024 року її син, скориставшись її відсутністю, змінив замки на вхідних дверях квартири, чим позбавив її можливості проживати та користуватися цим житлом. Також у травні 2024 року їй стало відомо, що вона була знята з реєстрації за вказаної адресою проживання. Зазначила, що після укладення договору дарування, на підставі якого вона подарувала свою частку у цій квартирі сину ОСОБА_2 , вона залишалася проживати у цій квартирі, якою також користувався її син та його дружина, і з цього приводу жодних заперечень не було. Змінивши замки на вхідних дверях, відповідачі фактично позбавили її права користуватися квартирою АДРЕСА_1 , яке є її єдиними житлом та в якому вона проживала на законних підставах.
Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 05 грудня 2024 року позов задоволено частково, усунуто перешкоди в користуванні житлом шляхом вселення ОСОБА_3 до квартири, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 , зобов'язано ОСОБА_1 надати ОСОБА_3 ключі від вказаної квартири, у задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись з даним рішення суду, в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 через свого представника адвоката Заруцького О.В. подала апеляційну скаргу вважає рішення необґрунтованим, посилається на невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи та таким, що ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права.
Так апелянтка та її представник зазначають, що в рішенні неодноразово дублюється інформація про те, що позивачка у свій час набула право власності на частку в квартирі за адресою: АДРЕСА_2 , в подальшому судом детально описуються норми чинного законодавства, які покликані захищати порушені права власника житла, однак звертають увагу, що позивачка мала право власності на частку в даній квартирі у минулому, оскільки 18 травня 2019 року добровільно передала право власності на житло сину ОСОБА_2 . В свою чергу ОСОБА_2 , користуючись своїми правами в межах чинного законодавства, вільно розпорядився належним йому нерухомим майном, та передав право власності ОСОБА_1 .
Таким чином представник апелянтки звертає увагу, що суд першої інстанції протилежно від об'єктивних обставин справи застосував ст.64 ЖК України, щодо членів сім'ї власника жилого будинку (квартири), згідно якої ОСОБА_3 та ОСОБА_1 нібито визнано членами сім'ї.
Посилаються на чинне законодавства, згідно якого ОСОБА_3 та ОСОБА_1 між собою не мають прямої кровної чи документальної спорідненості. Також описане ведення спільного господарства в рішенні суду першої інстанції між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 в межах матеріалів справи не підтверджено жодним доказом, окрім усної заяви позивача. Крім того зазначають, що представником апелянтки дане твердження заперечувалося, отже воно є недостовірним та достатнім у розумінні ст. 79 ЦПК України, таким чином було безпідставно взято до уваги судом першої інстанції.
Також відсилання суду до факту написання ОСОБА_3 заяви до поліції про те що її син ОСОБА_2 нібито змінив замки у означеній вище квартирі є недоцільне, адже наступним абзацом у судовому рішенні вказано, що за результатами проведеної перевірки доказів щодо наявності в діях ОСОБА_2 ознак кримінального правопорушення не виявлено.
Представник вказує що судом першої інстанції було зворотньо використано приписи ст. 41, 47 Конституції України, оскільки ОСОБА_3 надане окреме житло для проживання, що належить на праві власності ОСОБА_1 за адресою АДРЕСА_3 , в якому вона проживає на даний момент, що підтверджується отриманням нею всієї судової поштової кореспонденції заданою адресою, також зауважують, що позивачка особисто неодноразово підтвердила дане твердження.
Крім того зазначають, що під час судового засідання ОСОБА_1 двічі пропонувалося ОСОБА_3 укладення Договору безоплатного користування житлом за адресою АДРЕСА_3 з реєстрацією місця проживання її за вказаною адресою, проте дана пропозиція нею була проігнорована.
Також посилаються що судом першої інстанції не було взято до уваги той факт, що ОСОБА_3 накопичено значну заборгованість по сплаті комунальних платежів, які були в результаті погашені апелянткою як власником квартири по АДРЕСА_2 так і комунальні платежі за адресою АДРЕСА_3 де наразі проживає позивачка.
Отже на думку представника апелянтки в даному випадку суд першої інстанції зробив хибний висновок щодо порушення права позивачки, адже вона не є власником вказаної спірної кватири з 2019 року. З іншого ж боку, керуючись чинним законодавством ОСОБА_3 в межах даної справи намагається грубо порушити законне право апелянтки. Таким чином як єдиний власник квартири ОСОБА_1 мала повне законне право на зняття будь-яких повнолітніх, дієздатних осіб з реєстрації місця проживання у своїй квартирі, користуючись своїм правом розпорядження. Так ОСОБА_1 та її представник зауважують, що судом хибно застосовано принцип балансу інтересів при проголошенні рішення, адже з одного боку ОСОБА_3 забезпечена житлом за адресою АДРЕСА_3 , отримує заробітну плату та пенсію, а також звільнена від сплати комунальних послуг у займаному житлі, адже їх сплачує апелянтка, з іншого ж боку ОСОБА_3 бажає примусово вселитися в житло належне апелянтці, що спричинить для неї лише негативні наслідки та порушить як раз таки конституційні інтереси апелянтки. Таким чином враховуючи вищезазначене ОСОБА_1 та її представник адвокат Заруцький О.В. просять скасувати рішення в оскаржуваній частині та ухвалити нове рішення яким відмовити в задоволенні позовних вимог. ОСОБА_3 не погоджуючись з поданою апеляційною скаргою через свого представника адвоката Клоцюка В.П. подала відзив, вважає доводи викладені в апеляційній скарзі необгрунованими та такими, що не відповідають дійсним обставинам справи. Представник ОСОБА_3 вказує, що її ніхто не повідомив про договір дарування від 09 жовтня 2023 року яким апелянтка набула у власність від ОСОБА_2 вищевказану квартиру у власність, що було підтверджено в судових засідання Так звертають увагу суду, що ОСОБА_2 без жодного пояснення незважаючи на те, що позивачка є інвалідом 3 групи та достовірно знаючи, що його мати немає іншого житла змінив замки у квартирі та виніс особисті речі тим самим позбавив її користуванням квартирою. При цьому апелянт не повідомив про її зняття з реєстрації постійного і єдиного місця проживання. Таким чином ОСОБА_3 залишилася фактично без житла та без відповідної реєстрації, крім того твердження апелянтки та її представника про те, що ОСОБА_3 було надано інше житло є безпідставними, оскільки будь які докази на підтвердження даного факту відсутні Також вказують що навмисне направлення апелянткою кореспонденції за адресою АДРЕСА_3 не може бути підтвердженням факту проживання ОСОБА_3 в даній квартирі, наголошують що в неї немає іншого житла та те, що вона залишилася бездомною. Отже в порушення вимог чинного законодавства ОСОБА_3 незаконно було залишено без житла у зв'язку з цим вона перебуває у вкрай важкому становищі, а тому втрата житла ще більше погіршило її становище, в зв'язку з чим рішення першої інстанції слід залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення, оскільки вважають рішення суду першої інстанції вмотивованим та обґрунтованим.
Перевіривши матеріали справи, заслухавши учасників справи, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення.
Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Так судом встановлено, що ОСОБА_3 народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 , має ряд захворювань, є інвалідом третьої групи і з 11.03.2010 року отримує пенсію по інвалідності.
26.12.2006 року на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу позивач ОСОБА_3 , її чоловік ОСОБА_4 та їх син ОСОБА_2 набули право власності на квартиру АДРЕСА_1 у рівних частках по 1/3 частці кожний.
З 25 січня 2007 року ОСОБА_3 була зареєстрована і проживала за адресою: АДРЕСА_2 .
Після смерті ОСОБА_4 належну йому 1/3 частку квартири АДРЕСА_1 у рівних частках успадкували позивач ОСОБА_3 , як дружина померлого, та ОСОБА_2 , як син померлого. Відповідно вони стали власниками кожний по частині даної квартири.
18.05.2019 року ОСОБА_3 на підставі договору дарування, належну їй частку квартири АДРЕСА_1 , подарувала своєму сину ОСОБА_2 , який внаслідок цього став одноосібним власником квартири.
06.03.2023 року позивачка була знята з місця реєстрації свого проживання в квартирі АДРЕСА_1 і на даний час її місце проживання ніде не зареєстровано.
За поясненнями позивачки вона була знята з місця реєстрації свого проживання без її волевиявлення власником квартири, її сином ОСОБА_2 , без її згоди.
09.10.2023 року ОСОБА_2 підставі договору дарування подарував квартиру АДРЕСА_1 своїй дружині ОСОБА_1 , яка з того часу є одноосібним власником квартири.
Після набуття права власності на спірну квартиру ОСОБА_1 позивач також залишалася проживати у ній та користувалася цим житлом до квітня 2024 року.
27.04.2024 року власником квартири за адресою: АДРЕСА_2 були змінені замки, тобто позивачу чиниться перешкоди в користування її єдиним житлом.
22.05.2024 року ОСОБА_3 зверталась до Хмельницького РУП ГУНП в Хмельницькій області із заявою про неправомірні дії її сина ОСОБА_2 , який змінив замки у квартирі за адресою: АДРЕСА_2 .
03.06.2024 року за результатами розгляду даного звернення ОСОБА_3 за підписом т.в.о. заступника начальника Хмельницького РУП ГУНП в Хмельницькій області була надана відповідь №3868/121/119/04-2024 в якій повідомлено, що за результатами проведеної перевірки, доказів, щодо наявності в діях ОСОБА_2 ознак кримінального правопорушення не виявлено.
Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта від 01 травня 2024 року № 376860444 відсутні відомості про право власності ОСОБА_3 на нерухоме майно.
Згідно з частинами першою, третьою статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (частина четверта статті 9 ЖК України).
Згідно зі статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Відповідно до частини першої статті 156 ЖК УРСР члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Крім того, при розгляді спорів, що не врегульовані житловим законодавством, суд застосовує норми цивільного законодавства.
Згідно із частиною першою статті 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов'як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Як проголошено у статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Крім того, права членів сім'ї власника житла чи колишніх членів сім'ї також підлягають захисту і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.
В даному випадку суд вважає, що не є підставою для перешкод позивачці як колишнього власника та члена сім'ї колишнього власника в користуванні спірною квартирою, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого перешкоджання, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.
У справі, що розглядається, перешкоди позивачці в користуванні житлом в контексті пропорційності позбавлення її права проживання у спірній квартирі мають оцінюватися з урахуванням порушення права останньої на житло, внаслідок якого ОСОБА_3 може втратити не лише право на користування житлом, а позбутися такого права взагалі та стати безхатченком.
Зі справи вбачається, що ОСОБА_3 спочатку набула право власності на спірну квартиру, в послідуючому відчужила свою частину сину і проживала в квартирі як член сім'ї власника згідно із законом, тобто набула охоронюване законом право на мирне володіння майном спочатку як власник, а потім як член сім'ї власника.
У подальшому право власності на житло на підставі договору дарування від сина позивачка перейшло до відповідачки ОСОБА_1 - невістка позивачки.
При цьому необхідно врахувати, що ОСОБА_3 є особою похилого віку, їй 67 років, вона отримує пенсію, у неї на праві власності чи праві користування відсутнє будь-яке інше житло і в силу свого майнового стану, похилого віку вона позбавлена можливості придбати інше житло, з 2007 року проживала в даній квартирі як власник, зареєструвавши в ній своє місце проживання, після дарування своєї частки сину користувалась квартирою як член сім'ї власника .
Отже позивач тривалий час проживала у квартирі (з 2007 року), приймала участь в утриманні квартири, оплаті комунальних послуг, тобто ОСОБА_3 має тривалий зв'язок із спірною квартирою як із житлом, що в своїй сукупності є достатньою підставою для того, щоб вважати спірну квартиру житлом позивача в розумінні статті 8 Конвенції.
Перешкоджання позивачу в користуванні квартирою ставить під загрозу її соціальний статус, вона може стати безхатченком, втративши право користування житлом, яким користувалась з 2007 року.
Крім того, відсутність можливості ОСОБА_3 користуватись спірною квартирою призведе до виникнення негативних для неї наслідків, пов'язаних з відсутністю в особи житла, а з урахуванням її віку, стану здоров'я, доходів та їх розміру, навіть наймання житла буде для відповідача надмірним тягарем.
Отже права колишніх членів сім'ї власника житла також підлягають захисту і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.
Такі правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц, постановах Верховного Суду від 06 листопада 2019 року у справі № 362/3042/17, від 15 січня 2020 року у справі № 754/613/18-ц, від 28 травня 2021 року в справі № 683/2424/19.
За таких обставин справи та з врахуванням того, що відповідачем ОСОБА_1 чиняться перешкоди позивачу в користуванні квартирою, рішення суд про задоволення позову є законним та обгрунтованим.
Доводи апеляційної скарги, що позивач мала частку в вправі власності на спірну квартиру в минулому, не є членом сім'ї власника квартири, їй пропонувалось укласти договір безоплатного користування житловим приміщенням в гуртожитку, що належить відповідачу, вона фактично проживає в цьому житловому приміщенні, комунальні платежі в спірній квартирі сплачує лише відповідач слід відхилити.
Такі доводи апелянта жодним чином не спростовують висновків суду про право позивача у відповідності до Європейської конвенції з прав людини, практики ЄСПЛ, чинного законодавства України, практики Верховного Суду на користування спірною квартирою.
При цьому позивач зазначила, що житловому приміщенні гуртожитку, що належить позивачці, вона не може проживати через незадовільний стан даного приміщення, відсутність нормальних умов для проживання та хоче проживати в спірній квартирі.
Крім того колегія суддів зауважує, що дане житлове приміщення в гуртожитку належить на праві власності відповідачу ОСОБА_1 , яка в будь-який момент може поставити питання про виселення позивача з даного приміщення.
Інші доводи апелянта про законність зняття позивача з реєстрації місця не є підставою для скасування рішення суджу, оскільки не є предметом розгляду даної справи.
Рішення суду ґрунтується на повно і всебічно досліджених обставинах справи та ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому підстав для його скасування не вбачається.
Керуючись ст. ст. 268, 374, 375, 382, 384, 389, 390 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана її представником - адвокатом Заруцьким Олексієм В'ячеславовичем, залишити без задоволення.
Рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 05 грудня 2024 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня ухвалення, проте може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 14 лютого 2025 року.
Судді А.М.Костенко
Р.С. Гринчук
Т.В. Спірідонова