12лютого 2025 року
м. Київ
справа № 686/24190/23
провадження № 61-11278св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Гудими Д. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 ,
відповідач - ОСОБА_3 ,
третя особа - Служба у справах дітей Хмельницької міської ради,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 20 лютого 2024 року у складі судді Заворотної О. Л. та постанову Хмельницького апеляційного суду від 27 червня 2024 року у складі колегії суддів: Грох Л. М., Янчук Т. О., Ярмолюка О. І.,
Історія справи
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2023 року ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 , звернулась з позовом до ОСОБА_3 , третя особа - Служба у справах дітей Хмельницької міської ради, про усунення перешкод в користуванні житлом шляхом вселення, стягнення моральної шкоди.
Позов мотивований тим, що ОСОБА_1 з 2002 року перебувала у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_4 , в якому народились сини ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . З часу реєстрації шлюбу позивач із сім'єю проживали в квартирі АДРЕСА_1 . Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 11 листопада 2016 року справа № 686/22258/16-ц шлюб між нею та ОСОБА_4 розірвано. ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_3 .
У червні 2023 року позивач із сином ОСОБА_2 виїхали за межі України до старшого сина. В період своєї відсутності позивач дізналася, що відповідач змінила замки в квартирі та вивозить речі позивача. В серпні 2023 року, повернувшись із сином в Україну, позивач не змогла відчинити двері квартири, відчинив двері сторонній чоловік, який повідомив, що він квартирант.
Вона з сином постійно проживали у спірній квартирі, оплачували комунальні послуги, жодного випадку руйнування та псування житла, використання його не за призначенням не було, іншого житла позивач не має. Натомість відповідач має інше житло, де вона зареєстрована і постійно проживає. ОСОБА_3 24 березня 2023 року самовільно та протиправно зняла позивача з реєстрації в квартирі, а 17 травня 2023 року також її сина ОСОБА_5 . Своєму онукові ОСОБА_2 відповідач чинить перешкоди у користуванні житлом, не допускаючи його до квартири, чим завдала моральної шкоди.
Позивач просила:
зобов'язати ОСОБА_3 усунути перешкоди ОСОБА_2 та ОСОБА_1 в користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом вселення неповнолітнього ОСОБА_2 разом з його матір'ю в квартиру АДРЕСА_1 ;
стягнути з ОСОБА_3 моральну шкоду на користь ОСОБА_1 в розмірі 20 000 грн;
стягнути з ОСОБА_3 моральну шкоду на користь ОСОБА_2 в розмірі 30 000 грн.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 20 лютого 2024 року, яке залишене без змін постановою Хмельницького апеляційного суду від 27 червня 2024 року, відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_2 , до ОСОБА_3 , третя особа - Служба у справах дітей Хмельницької міської ради, про вселення, усунення перешкод у користуванні житлом, стягнення моральної шкоди.
Суд першої інстанції вказав, що позивачі не є членами сім'ї відповідача, належних і допустимих доказів того, що вони з відповідачем пов'язані спільним побутом та мають взаємні права й обов'язки осіб, які об'єдналися для спільного проживання, позивач не надала. Позивач разом з дітьми проживали у належній відповідачу на праві власності квартири. Користування житловим будинком з дозволу його власника можуть набути лише члени його сім'ї. Інші особи, які з дозволу власника користуються квартирою, самостійного права користування не набувають незалежно від його тривалості. Враховуючи вищевикладене, відсутні підстави для задоволення вимог щодо усунення перешкод у користуванні житлом та вселення. Оскільки відсутні підстави для усунення перешкод та вселення, вимоги в частині відшкодування грошової компенсації моральної шкоди задоволенню не підлягають.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову та вказав, що позивач ОСОБА_1 вселилася в спірну квартиру як дружина сина власниці квартири ОСОБА_3 . Доказів того, що позивач вела спільне господарство, проживала однією сім'єю із власницею квартири і була членом її сім'ї, матеріали справи не містять. Отже, право користування спірною квартирою у ОСОБА_2 виникло не з підстав, передбачених статтею 405 ЦК України і статтею 156 ЖК України, а на підставі сервітуту (статті 395, 397, 403 ЦК України). На час розгляду справи обставини, які були підставою для встановлення сервітуту (розірвання шлюбу з ОСОБА_4 , син відповідачки помер, позивач знята з реєстрації у спірній квартирі) припинилися, тому право користування позивачем спірною квартирою припинилося. Посилання позивача на проведення ремонту у квартирі та її утримання за власні кошти також не мають істотного значення, оскільки ці обставини не входять до предмету доказування у цій справі.
Оцінюючи позовні вимоги ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні житлом та вселення на предмет пропорційності втручання у право на житло ОСОБА_3 , апеляційний суд встановив, що обмеження у здійсненні прав ОСОБА_3 , як власниці житла, гарантовані як національним законодавством України, так і статтею 8 Конвенції, а також статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, підлягають усуненню, оскільки правова підстава для усунення перешкод і вселення ОСОБА_1 та її сина ОСОБА_2 у квартирі відпала, останні не є членами сім'ї власника.
ОСОБА_3 стверджувала, що ОСОБА_1 , хоча не має на праві власності житла, проте проживає в квартирі своєї матері ОСОБА_9 , яка має у власності дві квартири, де була зареєстрована до 2018 року ОСОБА_1 (по АДРЕСА_2 , а також по АДРЕСА_3 ). В свою чергу ОСОБА_1 подала до суду копії квитанцій, згідно з якими вона сплачувала за спожиті комунальні послуги у 2019, 2022 роках за адресою: АДРЕСА_2 . Як пояснила позивач в судовому засіданні, її матір перебуває за кордоном і квартира є вільною. Позивач не позбавлена можливості проживати зі своїм сином в її квартирі.
Аргументи учасників справи
У серпні 2024 року ОСОБА_1 подала касаційну скаргу, в якій просить рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 20 лютого 2024 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 27 червня 2024 року скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
суди неправильно застосували норми статті 8 Європейської конвенції з прав людини без урахування висновків Верховного Суду щодо питання застосування вказаної норми права у подібних правовідносинах, зокрема, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц, постановах від 27 лютого 2021 року у справі № 564/1009/19, від 18 січня 2023 року у справі № 442/810/22;
матеріали справи не містять доказів, що позивачі мають інше житло, окрім спірної квартири. Проживання в житлі матері позивача, є неможливим, оскільки матір не надає на це згоди, а позивачі не набули право користування цим житлом, ніколи в ньому не проживали, а відтак пропозиція суду апеляційної інстанції проживати позивачу разом із сином в квартирі матері позивача, є необґрунтованою та безпідставною;
суди не правильно застосували норми статті 29 ЦК України, статті 16 Конвенції. На момент фактичного виселення позивач ОСОБА_2 був малолітньою особою та набув право користування житлом на підставі факту свого народження. Факт смерті батька та офіційне розлучення батьків не може бути підставою для втрати малолітньою дитиною права користування житлом. Натомість судами фактично узаконено дії відповідача щодо свавільного залишення малолітньої дитини без житла. Висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм права у цих правовідносинах відсутній;
суди неправильно застосували норми статей 64, 156 ЖК України, статті 3 СК України, зроблені помилкові висновки про те, що позивачі не були членами сім'ї відповідача. Висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм права у цих правовідносинах відсутній. З 2002 року ОСОБА_1 (дружина померлого сина відповідача), ОСОБА_2 (молодший син), ОСОБА_10 (старший син) та ОСОБА_4 (померлий колишній чоловік позивача та син відповідача) проживали в квартирі, яка належить на праві власності ОСОБА_3 , вели спільне господарство, утримували квартиру, сплачували комунальні послуги, проживали в цій квартирі, саме як члени сім'ї відповідача. Той факт, що вони не проживали разом із відповідачем пов'язаний лише з тим, що у відповідача було додаткове житло. Вимагання судом факту спільного проживання, за умови наявності інших реальних обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин, є надмірним формалізмом з боку суду.
У вересні 2024 року ОСОБА_3 подала відзив на касаційну скаргуза підписом представника ОСОБА_11 , в якому просять касаційну скаргу залишити без задоволення, оскаржені судові рішення без змін.
Відзив на касаційну скаргу мотивований тим, що відповідач є одноособовим власником квартири. За кошти сина відповідача (чоловіка позивача) була придбана інша квартира за адресою: АДРЕСА_3 . До 2018 року позивач була зареєстрована в своєї матері, яка володіє двома квартирами, повністю забезпечена житлом. Ще за життя сина, з його погодження, 24 березня 2023 року позивача було знято з реєстрації місця проживання у спірній квартирі. Жодних претензій до відповідача не було. Позивач ОСОБА_1 , хоча не має на праві власності житла, проте проживає в квартирі своєї матері, де була зареєстрована до 2018 року (по АДРЕСА_2 , а також по АДРЕСА_3 ). У судовому засіданні 27 червня 2024 року позивач пояснила, що її матір перебуває закордоном і квартира є вільною та позивач не позбавлена можливості проживати із своїм сином в її квартирі. Більше того, ОСОБА_1 подала до суду копії квитанцій, згідно з якими вона сплачувала за спожиті комунальні послуги у 2019, 2022 роках за адресою: АДРЕСА_2 . Доводи про те, що позивачі є членами сім'ї відповідача, оскільки ОСОБА_1 з 2002 року, а діти з народження, проживали у належній відповідачу на праві власності квартири, вважає необґрунтованими, оскільки позивач належних і допустимих доказів того, що вони з відповідачем пов'язані спільним побутом та мають взаємні права не надала.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 15 серпня 2024 року клопотання ОСОБА_1 про звільнення від сплати судового збору задоволено. Звільнено ОСОБА_1 від сплати судового збору за подання касаційної скарги на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 20 лютого 2024 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 27 червня 2024 року. Відкрито касаційне провадження у справі, витребувано справу з суду першої інстанції.
У вересні 2024 року матеріали цивільної справи № 686/24190/23 надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 12 лютого 2025 року у задоволенні клопотань ОСОБА_1 , які подані представником ОСОБА_11 про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції відмовлено.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 15 серпня 2024 року зазначено, що касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 27 лютого 2021 року у справі № 564/1009/19, від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц, від 18 січня 2023 року у справі № 442/810/22, від 07 липня 2021 року у справі № 554/3289/20, від 06 травня 2020 року у справі № 280/1502/17-ц, відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах та судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України).
Фактичні обставини
Суди встановили, ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 05 січня 2002 року, посвідченого приватним нотаріусом Хмельницького міського нотаріального округу Поліщук Н. В., зареєстрованого в реєстрі за № 63, на праві особистої приватної власності належить квартира АДРЕСА_1 .
11 вересня 2023 року ОСОБА_3 зареєструвала місце проживання в квартирі АДРЕСА_1 .
ОСОБА_2 народився ІНФОРМАЦІЯ_4 , батьками якого є батько ОСОБА_4 та мати ОСОБА_1 .
ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Згідно з довідкою № Л-03-35764 від 28 серпня 2023 року про зареєстрованих у житловому приміщенні осіб за адресою: АДРЕСА_4 зареєстровано місце проживання: ОСОБА_1 з 01 червня 2018 року по 24 березня 2023 року; ОСОБА_2 з 17 січня 2018 року по теперішній час; ОСОБА_5 з 17 січня 2018 року по 17 травня 2023 року, ОСОБА_4 з 24 березня 2023 року по 22 квітня 2023 року.
Позиція Верховного Суду
Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (стаття 41 Конституції України).
Згідно пункту 6 статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.
Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони правовідношення.
Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).
У частинах першій, другій статті 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
У частині першій статті 383 ЦК України визначено, зокрема, що власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Тлумачення статті 391 ЦК України свідчить, що негаторний позов - це вимога власника про усунення перешкод. Тобто негаторний позов подається з метою усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном, тобто припинення неправомірних дій, не пов'язаних з порушенням володіння. Негаторний позов може вчинятися тоді, коли майно не вибуває з володіння власника, тобто при порушенні насамперед такої правомочностей власника, як користування та розпорядження своїм майном. Належним відповідачем у негаторному позові є особа, яка перешкоджає власнику користуватися та розпоряджатися своїм майном.
Власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім'ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час. Проте дії власника майна не повинні суперечити закону і порушувати прав інших осіб та інтереси суспільства. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто правомочності власника не є безмежними, закон може встановлювати певні обмеження здійснення права власності.
Аналіз положень глави 32 ЦК України свідчить, що сервітут - це право обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов'язане з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна.
Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення (частина друга статті 406 ЦК України).
Європейський суд з прав людини зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, № 19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року).
«Житло» має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього та тривалого зв'язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (GLOBA v. UKRAINE, № 15729/07, § 37, ЄСПЛ, від 05 липня 2012 року).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладених в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 березня 2019 року у справі № 143/1410/17 (провадження № 61-40232св18) зазначено, що «згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав. Вирішуючи спір, суди на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, врахувавши наведені вище норми матеріального права, дійшли правильного висновку про те, що відповідачі не є власниками чи наймачами спірного житлового будинку, не зареєстровані у ньому, не є членами сім'ї позивача, користуються будинком без належної правової підстави, добровільно виселитися не бажають. Відтак, вимоги позивача, яка є власником спірного житлового будинку, про виселення відповідачів обґрунтовані».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 грудня 2020 року у справі № 182/7347/18 (провадження № 61-19252св19) зроблено висновок, що:
«встановлені судами обставини свідчать про те, що ОСОБА_3 та ОСОБА_2 вселилися та набули права користування житловим будинком, що належить на праві власності ОСОБА_1 тимчасово, підтвердженням чого є той факт, що відповідачі не змінювали зареєстроване їх постійне місце проживання, та відсутність будь-яких документальних підтверджень правових підстав постійного користування спірним житловим приміщенням, зокрема договорів оренди, безоплатного користування тощо. Відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_2 не є членами сім'ї позивача, а тому на них не розповсюджуються положення статті 156 ЖК Української РСР, якою визначені права членів сім'ї власника житлового будинку.
З огляду на підстави заявленого позову, застосуванню підлягають положення статей 391, та глави 32 «Право користування чужим майном» ЦК України, оскільки застосування до регулювання житлових відносин положень ЖК Української РСР, прийнятого 30 червня 1983 року не відповідає реаліям сьогодення та змісту нинішніх суспільних відносин. Натомість ЦК України є кодифікованим актом законодавства, який прийнято пізніше, а тому темпоральна колізія норм права має вирішуватися саме на користь норм ЦК України (правовий висновок, викладений Верховним Судом у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20)). Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України.
Статтею 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту, зокрема відповідно до пункту 4 частини першої зазначеної норми, сервітут припиняється у разі припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Установивши, що ОСОБА_1, як власник житлового будинку АДРЕСА_1, категорично заперечує проти проживання у ньому відповідачів, які за його згоди вселилися у спірне житлове приміщення на період його проживання за кордоном, тобто тимчасово, тоді як обставини, які надавали їм право на проживання у зазначеному житловому приміщенні припинилися з поверненням ОСОБА_1 на постійне місце проживання до України, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про необгрунтованість заявлених позивачем вимог про усунення йому перешкод у користуванні житловим будинком, шляхом виселення відповідачів без надання їм іншого житлового приміщення. Оцінюючи виселення ОСОБА_2, ОСОБА_3 з житлового будинку АДРЕСА_1, на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції, Верховний Суд вважає, що припинення права користування відповідачами спірним житлом шляхом їх виселення відповідає такому критерію, оскільки: по-перше, між сторонами існувала домовленість з приводу тимчасового проживання відповідачів у житловому будинку АДРЕСА_1, по-друге, відповідачі ОСОБА_5 та ОСОБА_3 забезпечені іншим житлом, зокрема мають постійне зареєстроване місце проживання за адресою: АДРЕСА_3, яке належить на праві власності ОСОБА_3».
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
У справі, що переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 вселилася в спірну квартиру як дружина сина власниці квартири ОСОБА_3 . Доказів того, що позивач вела спільне господарство, проживала однією сім'єю із власницею квартири і була членом її сім'ї, матеріали справи не містять. Отже, застосуванню підлягають положення статті 391 та глави 32 «Право користування чужим майном» ЦК України. На час розгляду справи обставини, які були підставою для встановлення сервітуту (розірвання шлюбу з ОСОБА_4 , син відповідачки помер, позивач знята з реєстрації у спірній квартирі) припинилися, тому право користування позивачем спірною квартирою припинилося. Надаючи оцінку втручанню у право позивача на житло на предмет його пропорційності та виправданості, суд апеляційної інстанції вказав, що обмеження у здійсненні прав ОСОБА_3 , як власниці житла, гарантовані як національним законодавством України, так і статтею 8 Конвенції, а також статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. ОСОБА_1 , хоча не має на праві власності житла, проте проживає в квартирі своєї матері ОСОБА_9 , яка має у власності дві квартири, де була зареєстрована до 2018 року ОСОБА_1 (по АДРЕСА_2 , а також по АДРЕСА_3 ). ОСОБА_1 надала до суду копії квитанцій, згідно з якими вона сплачувала за спожиті комунальні послуги у 2019, 2022 роках за адресою: АДРЕСА_2 . Як пояснила позивач в судовому засіданні, її матір перебуває за кордоном і квартира є вільною. Позивач не позбавлена можливості проживати із своїм сином в її квартирі. З огляду на викладене, є необґрунтованими доводи касаційної скарги про неправильне застосували норми статті 8 Європейської конвенції з прав людини та застосування до спірних правовідносин статті 405 ЦК України і статті 156 ЖК України.
Також колегія суддів зазначає, що до позову позивачем було додано копію її заяви до УПП в Хмельницькій області ДПП від 01 вересня 2023 року, в якій ОСОБА_1 власноручно вказувала місцем свого проживання АДРЕСА_5 (а. с. 39).
Доводи касаційної скарги про те, що суди фактично узаконили дії відповідача щодо залишення малолітньої дитини без житла, є безпідставними з урахуванням того, що позивач проживає в квартирі своєї матері, а місцем проживання малолітньої дитини є місце проживання її батьків або одного з них (стаття 29 ЦК України). Крім того, суди встановили та не заперечується сторонами, що ОСОБА_2 не знятий з реєстраційного обліку за місцем знаходження спірного житла.
Таким чином суди зробили правильний висновок про відмову у задоволенні позову, а твердження позивача зводяться до незгоди позивача з ухваленими судовими рішеннями та власного тлумачення норм права.
Відповідно до частини другої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Правильним по суті рішення є в тому випадку, коли воно відповідає вимогам законності й обґрунтованості, оскільки порушення останніх має наслідком зміну або скасування оскарженого судового рішення. Оскаржене судове рішення належить залишати без змін за наявності незначних порушень закону, які вже були усунені при розгляді справи, або ж таких, які можуть бути виправлені судом апеляційної інстанції. Правило про те, що «не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань» стосується випадків, коли такі недоліки не призводять до порушення основних засад (принципів) цивільного судочинства (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 522/18010/18 (провадження № 61-13667сво21)).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. Таким чином, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін, а тому судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 20 лютого 2024 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 27 червня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
Д. А. Гудима