12 лютого 2025 року
м. Київ
справа № 758/5318/23
провадження № 61-15103св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Осіяна О. М.,
Сакари Н. Ю.,
учасники справи:
позивач - товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Гефест»,
відповідач - ОСОБА_1 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 26 вересня 2024 року у складі колегії суддів:Мережко М. В., Поліщук Н. В., Соколової В. В.,
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2023 року товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Гефест» (далі - ТОВ «ФК «Гефест») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат.
На обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що 25 жовтня 2006 року між АКІБ «Укрсиббанк», правонаступником якого є
ТОВ «ФК «Гефест», та ОСОБА_2 було укладено договір про надання споживчого кредиту.
Того ж дня, з метою забезпечення виконання зобов'язань за вказаним договором, між банком та ОСОБА_1 було укладено договір поруки.
Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 23 червня 2011 року у справі № 2-931/11 солідарно стягнуто з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсиббанк» заборгованість за кредитним договором 1 107 769,09 грн.
Рішення суду не виконано, тому ТОВ «ФК «Гефест» просило стягнути з відповідачів на свою користь за період з 10 травня 2020 року до 09 травня 2023 року на підставі статті 625 ЦК України 3 % річних в розмірі 99 699,21 грн та інфляційні втрати в розмірі 563 514,72 грн.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Ухвалою Подільського районного суду міста Києва від 14 березня 2024 року заяву представника позивача про закриття провадження у справі в частині позовних вимог задоволено. Провадження у справі в частині позовних вимог ТОВ «ФК «Гефест» до ОСОБА_2 про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат закрито.
Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що ОСОБА_2 помер після прийняття позовної заяви до розгляду та відкриття поводження у справі за правилами спрощеного позовного провадження, а спадкоємці (правонаступники) після смерті відповідача ОСОБА_2 відсутні, тому наявні підстави для закриття провадження у справі на підставі пункту
7 частини першої статті 255 ЦПК України.
Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 14 березня 2024 року у складі судді Якимець О. І. у задоволенні позову ТОВ «ФК «Гефест» відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відсутні правові підстави для стягнення з відповідача за договором поруки інфляційних втрат та 3 % річних, нарахованих за період існуючого прострочення виконання грошового зобов'язання за кредитним договором по поверненню тіла кредиту та сплаті відсотків за користування ним, встановленого судовим рішенням, оскільки доказів, які б підтверджували погодження сторонами у договорі поруки такої умови відповідальності поручителя перед банком, суду не надано.
Постановою Київського апеляційного суду від 26 вересня 2024 року апеляційну скаргу ТОВ «ФК «Гефест» задоволено. Рішення Подільського районного суду міста Києва від 14 березня 2024 року скасовано та ухвалено у справі нове судове рішення про задоволення позову.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ФК «Гефест» за невиконання грошового зобов'язання за судовим рішенням: 3 % річних - 99 699,21 грн, інфляційні втрати - 536 514,72 грн, всього - 636 213,93 грн.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ФК «Гефест» судові витрати: 23 858,03 грн на відшкодування судового збору, 28 000 грн витрат на правову допомогу, всього - 51 858,03 грн.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що саме у зв'язку із невиконанням судового рішення у позивача виникло право на звернення з позовом відповідно до вимог статті 625 ЦК України, оскільки на підставі судового рішення між сторонами виникло грошове зобов'язання, тому помилковим є висновок суду першої інстанції про те, що наявність рішення про стягнення боргу за кредитним договором з позичальника та поручителя і невиконання такого зобов'язання не породжує виникнення у поручителя власного грошового зобов'язання перед кредитором і можливості застосування до нього окремої відповідальності за прострочення такого зобов'язання.
Крім того, суд апеляційної інстанції зазначив, що грошове зобов'язання, на яке нараховуються фінансові санкції, виникло на підставі рішення Подільського районного суду міста Києва від 23 червня 2011 року, тому умови кредитного договору у цій справі не застосовуються; наданий позивачем розрахунок відповідає заявленим вимогам, тому позовні вимоги підлягають задоволенню.
Також апеляційний суд зазначив, що підлягає стягненню судовий збір за подання позовної заяви та апеляційної скарги, а також витрати, понесені на професійну правничу допомогу.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 26 вересня 2024 року та залишити в силі рішення Подільського районного суду міста Києва від 14 березня 2024 року.
Підставами касаційного оскарження заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду від 03 жовтня 2023 року у справі № 366/203/21, від 05 липня 2019 року у справі № 905/600/18, від 25 вересня 2024 року у справі № 206/2984/23, від 18 жовтня 2023 року у справі № 706/68/23, від 31 січня 2024 року у справі № 183/7850/22, від 16 листопада 2023 року у справі № 487/1342/21, від 04 грудня 2019 року у справі № 971/1739/17, тощо (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), а також відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування пункту 15 Прикінцеві та перехідні положення ЦК України, частини другої статті 625 ЦК України у подібних правовідносинах щодо стягнення 3 % річних та інфляційних втрат за рішенням суду про стягнення заборгованості за кредитним договором під час дії в Україні карантину та військового стану (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).
Крім того, заявник оскаржує судове рішення з передбачених пунктом 4 частини другої статті 389 ЦПК України підстав (вказує на порушення судом норм процесуального права відповідно до пункту 4 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 22 листопада 2024 року відкрито касаційне провадження у справі та зупинено виконання постанови Київського апеляційного суду від 26 вересня 2024 року до закінчення касаційного провадження.
Ухвалою Верховного Суду від 26 грудня 2024 року справу призначено до судового розгляду.
Аргументи інших учасників справи
У січні 2025 року до суду від ТОВ «ФК «Гефест» надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому заявник просить залишити її без задоволення, посилаючись на те, що постанови Верховного Суду, на які посилається заявник у касаційній скарзі, не є подібними до правовідносин, які виникли у цій справі.
Права та обов'язки сторін за кредитним договором внаслідок прийняття судового рішення та вступу його в законну силу трансформувалися в право кредитора вимагати виконання судового рішення, а не зобов'язання за кредитним договором (постанова Верховного Суду від 07 квітня 2020 року у справі № 753/4256/17).
Грошове зобов'язання заявника не є зобов'язанням за кредитним договором, а є зобов'язанням за рішенням суду, тому пункт 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України не підлягає застосуванню, оскільки звільнення від відповідальності за статтею 625 ЦК України розповсюджується лише на грошові зобов'язання за договором, за яким позичальнику надано кредит.
Посилання на відсутність висновку Верховного Суду щодо неможливості нараховувати фінансові санкції на підставі статті 625 ЦК України за невиконання грошового зобов'язання на період карантину є помилковими, оскільки пункт 15 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України є нормою прямої дії, яка чітко містить підстави звільнення позичальника за договором від сплати неустойки, штрафу, пені, які не належать до фінансових санкцій (стаття 625 ЦК України), а є способом забезпечення виконання зобов'язань та регулюються різними статтями.
Також заявник касаційної скарги не довів порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права.
Обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій
25 жовтня 2006 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 було укладено договір про надання споживчого кредиту № 11062878000, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит в сумі 133 900 доларів США під 10,3 % річних на строк до 25 жовтня 2027 року.
Того ж дня, з метою забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором, між банком та ОСОБА_1 було укладено договір поруки № 52772.
ОСОБА_3 належним чином не виконував взятих на себе зобов'язань за кредитним договором, у зв'язку з чим утворилася заборгованість.
Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 23 червня 2011 року у справі № 2-913/11 стягнуто солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь АТ «УкрСиббанк» заборгованість за кредитним договором № 11062878000 від 25 жовтня 2006 року у розмірі 1 107 769,09 грн.
Ухвалою Подільського районного суду міста Києва від 24 квітня 2013 року задоволено заяву ПАТ «Дельта Банк» про заміну сторони виконавчого провадження у справі № 2-913/11, якою замінено стягувача АТ «УкрСиббанк» на ПАТ «Дельта Банк» як правонаступника.
Подільським районним судом міста Києва 13 грудня 2016 року на виконання рішення від 23 червня 2011 року видано два виконавчі листи та направлено їх на адресу ПАТ «Дельта Банк», які отримані останнім 16 грудня 2016 року.
У жовтні 2017 року (31 січня 2017 року) до суду першої інстанції надійшла заява ПАТ «Дельта Банк» про поновлення пропущеного строку для пред'явлення виконавчого документа до виконання.
Ухвалою Подільського районного суду міста Києва від 16 лютого 2017 року в задоволенні заяви ПАТ «Дельта Банк» про поновлення пропущеного строку для пред'явлення виконавчого документа до виконання, боржники: ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , відмовлено.
Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 27 квітня 2017 року вищевказану ухвалу суду першої інстанції залишено без змін.
14 червня 2019 року між ПАТ «Дельта Банк» та ТОВ «ФК «Гефест» було укладено договір про відступлення (купівлі-продажу) майнових прав № 1517/К, згідно з умовами якого ПАТ «Дельта Банк» передало у власність ТОВ «ФК «Гефест» майнові права, які виникли та/або можуть виникнути у майбутньому, зокрема, право вимоги до боржника, майнових поручителів та фінансових поручителів, які виникли за укладеними договорами, в тому числі за кредитним договором № 11062878000 від 25 жовтня 2006 року.
Відомості про наявність відкритих виконавчих проваджень стосовно виконавчих листів № 2-913/11 відносно ОСОБА_2 та ОСОБА_1 відсутні, що підтверджується витягами з Автоматизованої системи виконавчого провадження.
Постановою Київського апеляційного суду від 12 грудня 2023 року відмовлено ТОВ «ФК «Гефест» у задоволенні заяви про заміну сторони виконавчого провадження у справі за позовом АТ «УкрСиббанк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про солідарне стягнення заборгованості за договором кредиту.
ІНФОРМАЦІЯ_1 позичальник ОСОБА_2 помер.
Відповідно до матеріалів спадкової справи № 546/2023, заведеної після смерті ОСОБА_2 за вимогою ТОВ «ФК «Гефест», спадкоємці із заявами про прийняття спадщини за померлим до нотаріальної контори не звертались.
Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла таких висновків.
Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно із частиною першою статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).
Відповідно до частин першої та другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 «Позика. Кредит. Банківський вклад» ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
За частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).
Статтею 1050 ЦК України передбачено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.
Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України в разі порушення грошового зобов'язання боржник, який прострочив його виконання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Відповідно до пункту 8.35 постанови від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19), Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов'язання. Такі висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18).
У пункті 8.22 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 зазначено, що загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою.
При цьому компенсаторний характер процентів, передбачених статтею 625 ЦК України, не свідчить про те, що вони є платою боржника за «користування кредитом» (тобто можливістю правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу). Такі проценти слід розглядати саме як міру відповідальності. На відміну від процентів за «користування кредитом», до процентів річних, передбачених зазначеною статтею, застосовуються загальні норми про цивільно-правову відповідальність.
Отже, в охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання. Вказаний висновок сформульований Великою Палатою Верховного Суду у пункті 54 постанови від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18) та пункті 6.19. постанови від 04 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16 (провадження № 12-142гс19).
Відповідно до висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18), від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), якщо банк використав право вимоги дострокового повернення усієї суми кредиту, що залишилася несплаченою, а також сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України, то такими діями кредитор на власний розсуд змінив умови основного зобов'язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом. Кредитодавець втрачає право нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку у разі пред'явлення вимоги до позичальника про дострокове погашення боргу на підставі статті 1050 ЦК України. Разом з тим права та інтереси кредитодавця в таких правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
Матеріалами справи підтверджено, що відповідач має перед позивачем грошове зобов'язання, яке виникло з кредитного договору від 25 жовтня
2006 року, що підтверджується рішенням Подільського районного суду м. Києва від 23 листопада 2011 року у справі № 2-931/11 про солідарне стягнення з ОСОБА_2 солідарно з поручителем ОСОБА_1 на користь кредитора заборгованість за кредитним договором у розмірі 1 107 769, 09 грн.
Отже, судовим рішенням від 23 червня 2011 року у справі № 2-913/11 підтверджено наявність грошового зобов'язання позичальника перед банком у розмірі 1 107 769,09 грн та його порушення, яке виникло на підставі кредитного договору.
Даних про добровільне або примусове виконання цього судового рішення матеріали справи не містять.
Оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов'язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення інфляційних втрат і три проценти річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення.
Аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 листопада 2019 року у справі № 127/15672/16 (провадження № 14-254цс19).
Таким чином, суд апеляційної інстанції правильно вважав, що у розумінні наведених положень закону позивач, як кредитор, вправі вимагати стягнення в судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних до повного виконання грошового зобов'язання, підтвердженого рішенням Подільського районного суду міста Києва від 23 червня 2011 року у справі № 2-913/11.
Щодо доводів касаційної скарги про незастосування судом апеляційної інстанції пункту 15 Прикінцеві та перехідні положення ЦК України
Відповідно до пункту 15 Прикінцевих та перехідних положень у разі прострочення позичальником у період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України на всій території України з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби COVID-19, або/та у тридцятиденний строк після дня завершення дії такого карантину виконання грошового зобов'язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від обов'язків сплатити на користь кредитодавця (позикодавця) неустойку, штраф, пеню за таке прострочення.
Однак, статтею 625 ЦК України врегульовано правові наслідки порушення грошового зобов'язання, які мають особливості.
Так, відповідно до наведеної норми, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.
Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Формулювання статті 625 ЦК України, коли нарахування процентів тісно пов'язується із застосуванням індексу інфляції, орієнтує на компенсаційний, а не штрафний характер відповідних процентів, а тому 3 % річних не є неустойкою у розумінні положень статті 549 цього Кодексу.
Отже, за змістом наведеної норми закону, нараховані на суму боргу інфляційні втрати та 3 % річних входять до складу грошового зобов'язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування ним утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Правовий аналіз положень статей 526, 599, 611, 625 ЦК України дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за кредитним договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення.
Викладене узгоджується із правовими висновками, висловленими у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18).
Враховуючи те, що ТОВ «ФК «Гефест» звернулося до суду з позовом про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, які не є неустойкою у розумінні положень статті 549 цього Кодексу, тому пункт 15 Прикінцевих та перехідних положень не підлягає застосуванню до спірних правовідносин.
Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про незастосування до спірних правовідносин положення пункту 15 Прикінцевих та перехідних положень не підлягає застосуванню до спірних правовідносин.
Щодо доводів касаційної скарги про незастосування судом апеляційної інстанції пункту 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України
Особа може бути звільнена від цивільного обов'язку або його виконання у випадках, встановлених договором або актами цивільного законодавства (частина перша статті 14 ЦК України).
Критерії правомірності примусу суб'єкта цивільного права до певних дій (бездіяльності) пов'язуються з тим, що відповідні дії (бездіяльність) мають бути обов'язковими для такого суб'єкта (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 320/8618/15-ц (провадження № 61-4393сво18)).
У період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов'язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов'язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення.
Установити, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем) (пункт 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України).
Верховний Суд вже викладав висновки щодо застосування пункту
18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України до зобов'язань, які виникли на підставі окремих договорів. Зокрема, вказувалося, що на кредитний договір розповсюджується дія пункту 18 Прикінцеві та перехідні положення ЦК України (див.: постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 жовтня 2023 року у справі № 706/68/23 (провадження № 61-8279св23)).
Тлумачення пункту 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України свідчить, що законодавець передбачив особливості у регулюванні наслідків прострочення виконання (невиконання, часткового виконання) певних грошових зобов'язань. Така особливість проявляється:
(1) в періоді існування особливих правових наслідків. Таким є період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування;
(2) в договорах, на які поширюються специфічні правові наслідки. Такими є договір позики, кредитний договір, і в тому числі договір про споживчий кредит;
(3) у встановленні спеціальних правових наслідків прострочення виконання (невиконання, часткового виконання).
Такі наслідки полягають в тому, що позичальник звільняється від відповідальності, визначеної частиною другою статті 625 ЦК України, а також від обов'язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. У разі якщо неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем).
Отже, до спірних правовідносин, які виникли у зв'язку із невиконанням поручителем ОСОБА_1 грошових зобов'язань, що випливають із кредитного договору, наявність яких та розмір констатовано рішенням Подільського районного суду м. Києва від 23 червня 2011 року, підлягають застосуванню вимоги пункту 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, на що суд апеляційної інстанції належної уваги не звернув.
При цьому слід звернути увагу на таке.
За змістом статей 524, 533 - 535 і 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов'язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій кореспондує обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора.
З огляду на вказане можна зробити висновок, що з набранням чинності рішення суду про стягнення заборгованості у боржника виникає зобов'язання сплатити точно визначений розмір шкоди, однак саме зобов'язання виникло між сторонами на підставі кредитного договору.
Отже між сторонами виникли грошові зобов'язання не на підставі рішення суду. Це зобов'язання випливає з кредитного договору, в якому рішенням суду визначено конкретний розмір заборгованості та констатовано про наявність зобов'язання між сторонами.
Такий висновок узгоджується із висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 19 червня 2019 року у справі № 703/2718/16.
Зважаючи на те, що суд апеляційної інстанції правильно вирішив спір по суті, але під час його вирішення не врахував пункт 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, згідно з якими позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 ЦК України, за період з 24 лютого 2022 року, тому постанова суду апеляційної інстанції підлягає зміні в частині періоду стягнення 3 % річних та індексу інфляції, а також сум, які підлягають до стягнення.
Таким чином, стягненню підлягають три проценти річних у розмірі
59 578,72 грн та інфляційні втрати у розмірі 189 646,89 грн, які нараховані за період з 10 травня 2020 року до 23 лютого 2022 року включно.
Викладене узгоджується із правовими висновками, зокрема, викладеними у постановах Верховного Суду від 28 листопада 2024 року у справі № 756/8788/22 (провадження № 61-7585св24), від 27 листопада 2024 року у справі № 759/4324/23 (провадження № 61-11727св24).
Щодо інших доводів касаційної скарги
Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду від 03 жовтня 2023 року у справі № 366/203/21, від 05 липня 2019 року у справі № 905/600/18, від 25 вересня 2024 року у справі № 206/2984/23, від 18 жовтня 2023 року у справі № 706/68/23, від 31 січня 2024 року у справі № 183/7850/22, від 16 листопада 2023 року у справі № 487/1342/21, від 04 грудня 2019 року у справі № 971/1739/17, тощо, суд касаційної інстанції відхиляє з таких підстав.
Велика Палата Верховного Суду в постановах від 12 жовтня 2021 року в справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) та від 22 лютого 2022 року в справі № 201/16373/16-ц (провадження № 14-27цс21) зазначила, що для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення. Слово «подібний» в українській мові має такі значення: такий, який має спільні риси з ким-, чим-небудь, схожий на когось, щось; такий самий; такий, як той (про якого йде мова). Тому термін «подібні правовідносини» може означати як правовідносини, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і правовідносини, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші.
Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб'єкти, об'єкти та юридичний зміст, а саме взаємні права й обов'язки цих суб'єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема пункту 1 частини другої статті 389 та пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України, таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб'єктним та об'єктним критеріями.
З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов'язків учасників) є основним, а два інші - додатковими. Суб'єктний і об'єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб'єктний склад саме цих правовідносин та/чи їх специфічний об'єкт.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) зазначила, що в кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід визначати з огляду на те, які правовідносини є спірними, порівнювати права та обов'язки сторін цих правовідносин відповідно до правового чи їх договірного регулювання (пункт 31) з урахуванням обставин кожної конкретної справи (пункт 32).
Враховуючи викладене, постанови, на які посилається заявник у касаційній скарзі, не є подібними із справою, яка є предметом перегляду касаційним судом, оскільки у вказаній справі на підставі її доказової бази встановлені інші фактичні обставини справи. Зокрема, у справі № 706/68/23 Верховний Суд аналізував правильність вирішення судами заяви про позовну давність, у справі № 183/7850/22 основне зобов'язання виникло на підставі договору авансу, а тому Верховний Суд дійшов висновку про незастосування до таких відносин положення пункту 18 Прикінцевих та перехідних положень
ЦК України.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункт 3 частини першої статті 409 ЦПК України).
Згідно із частиною першою статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.
Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Переглянувши судове рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про зміну постанови суду апеляційної інстанції в частині періоду стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, а також в частині визначення сум 3 % річних та інфляційних втрат, шляхом їх зменшення, а саме 3 % річних з 99 699,21 грн до 59 578,72 грн, а інфляційних втрат з 536 514,72 грн до 189 646,89 грн.
Також підлягає скасуванню постанова апеляційного суду в частині розподілу судових витрат, а в іншій частині постанова апеляційного суду підлягає залишенню без змін.
Щодо судових витрат
Згідно з частиною першою статі 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
ТОВ «ФК «Гефест» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат в загальному розмірі 663 213,93 грн.
Відповідно до пункту 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються особи з інвалідністю I та II груп.
Згідно з копією посвідчення № НОМЕР_1 ОСОБА_1 є особою з інвалідністю ІІ групи.
Враховуючи те, що позовні вимоги ТОВ «ФК «Гефест» підлягають частковому задоволенню, а ОСОБА_1 звільнений від сплати судового збору, тому судовий збір за подання позовної заяви та апеляційної скарги у загальному розмірі 9 450,80 грн слід компенсувати ТОВ «ФК «Гефест» за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Крім того, відповідно до пункту 3 частини другої статті 141 ЦПК України інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Враховуючи те, що позов ТОВ «ФК «Гефест» підлягає частковому задоволенню, беручи до уваги характер правовідносин у цій справі, проаналізувавши обсяг наданих адвокатських послуг, виходячи із засад цивільного законодавства щодо розумності та справедливості, колегія суддів вважає, що на користь
ТОВ «ФК «Гефест» підлягають відшкодуванню витрати на правову допомогу у розмірі 5 000 грн, понесені у зв'язку із переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу, понесених під час розгляду справи касаційним судом
Згідно з положеннями частин першої-п'ятої статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Відповідно до частин першої, другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Велика Палата Верховного Суду вже вказувала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (додаткова постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц, провадження № 14-382цс19 та постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18, провадження № 12-171гс19).
У відзиві на касаційну скаргу, поданому до Верховного Суду, ТОВ «ФК «Гефест», зокрема, просить стягнути з відповідача на свою користь витрати на правову допомогу у розмірі 18 000 грн, які він поніс у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
На підтвердження розміру понесених витрат на професійну правничу допомогу товариство надало:
- додаткову угоду від 09 травня 2024 року № 46 до договору про надання правової допомоги від 15 червня 2020 року № 16, укладеного між
ТОВ «ФК «Гефест» та Адвокатським бюро «Остащенко», згідно з якою розмір гонорару адвоката бюро склав 3 000 грн за годину роботи;
- акт виконаних робіт від 26 грудня 2024 року із переліком наданих послуг (консультація, аналіз касаційної скарги, підготовка (написання) відзиву на касаційну скаргу), згідно з яким загальна вартість виконаних адвокатом робіт складає 18 000 грн.
Беручи до уваги характер правовідносин у цій справі, проаналізувавши обсяг наданих Адвокатським бюро «Остащенко» послуг, виходячи із засад цивільного законодавства щодо розумності та справедливості, колегія суддів вважає, що на користь ТОВ «ФК «Гефест» підлягають відшкодуванню витрати на правову допомогу у розмірі 7 000 грн.
Зазначений розмір витрат на професійну правничу допомогу відповідатиме критерію реальності наданих адвокатських послуг, обґрунтованості, розумності їхнього розміру, конкретним обставинам справи, з урахуванням її складності, необхідних процесуальних дій сторони.
Керуючись статтями 141, 400, 410, 412, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Постанову Київського апеляційного суду від 26 вересня 2024 року в частині задоволених позовних вимог про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат за період з 10 травня 2020 року до 09 травня 2023 року змінити.
Зменшити розмір стягнутих з ОСОБА_1 на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Гефест» за період з 10 травня 2020 року до 23 лютого 2022 року 3 % річних з 99 699,21 грн до 59 578,72 грн, а інфляційних втрат з 536 514,72 грн до 189 646,89 грн.
Постанову Київського апеляційного суду від 26 вересня 2024 року в частині розподілу судових витрат скасувати.
Компенсувати товариству з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Гефест» за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, судовий збір за подання позовної заяви та апеляційної скарги в загальному розмірі 9 450,80 грн.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Гефест» витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 5 000 грн.
В іншій частині постанову Київського апеляційного суду від 26 вересня 2024 року залишити без змін.
Поновити виконання постанови Київського апеляційного суду від 26 вересня 2024 року у незміненій судом касаційної інстанції частині.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Гефест» витрати понесені на професійну правничу допомогу під час розгляду справи в суді касаційної інстанції у розмірі 7 000 грн.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий Є. В. Синельников
Судді: О. В. Білоконь
Р. А. Лідовець
О. М. Осіян
Н. Ю. Сакара