11 лютого 2025 року
м. Київ
справа № 759/23675/19
провадження № 61-13027св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротенка Є. В. (судді-доповідача), Зайцева А. Ю., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув при попередньому розгляді справи у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якої діє представник - адвокат Кухарчук Анна Юріївна, на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 03 вересня 2021 року у складі судді П'ятничук І. В. та постанову Київського апеляційного суду від 22 листопада 2023 року ускладі колегії суддів: Рейнарт І. М., Кирилюк Г. М., Ящук Т. І.,
Історія справи
Короткий зміст позовних вимог та рішень судів попередніх інстанцій
У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики.
Позов мотивовано тим, що 13 лютого 2015 року між ним та ОСОБА_2 було укладено договір позики, згідно з яким він надав відповідачці позику в сумі 2 460 000 грн зі строком повернення до 20 лютого 2015 року. Відповідачка свої зобов'язання за договором позики у повному обсязі не виконала, сплативши на користь позивача лише 294 320 грн.
Посилаючись на викладені обставини, уточнивши в подальшому позовні вимоги, ОСОБА_1 просив суд стягнути з ОСОБА_2 на його користь суму позики в розмірі 2 165 680 грн, три проценти річних - 194 911,20 грн.
Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 03 вересня 2021 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 13 лютого 2015 року у розмірі 2 165 680 грн, три проценти річних - 194 911,20 грн.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідачка у визначені договором позики строки свої зобов'язання не виконала, тривалий час продовжувала користуватися отриманими у позику коштами, тому має повернути заборгованість разом з нарахованими трьома процентамирічних на суму боргу. При цьому суд відхилив посилання відповідачки на пропуск позивачем строку позовної давності, зазначивши, що трирічний строк позовної давності перервався частковим виконанням відповідачкою своїх зобов'язань у 2016 - 2019 роках.
Не погодившись із вказаним судовим рішенням, ОСОБА_2 звернулась до суду з апеляційною скаргою.
Постановою Київського апеляційного суду від 08 лютого 2022 рокуапеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено, рішення Святошинського районного суду м. Києва від 03 вересня 2021 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в позові.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що позивач звернувся до суду з пропуском позовної давності. Судзазначив, що позивач не довів належним чином переривання позовної давності та вчинення відповідачем дій, які б підтвердили визнання боргу за договором позики.
Не погодившись із вказаною постановою, ОСОБА_1 звернувся до суду з касаційною скаргою.
Постановою Верховного Суду від 22 березня 2023 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, постанову Київського апеляційного суду від 08 лютого 2022 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що апеляційний суд не дослідив зібрані у справі докази на підтвердження переривання перебігу позовної давності, взяв до уваги лише те, що 20 лютого 2015 року мало відбутися погашення позики, проте не надав належної оцінки довідці банку від 07 липня 2019 року, згідно з якою відповідачка систематично перераховувала кошти на рахунок позивача протягом 2015-2019 років. Суд апеляційної інстанції не встановив, з якою метою відповідачка, починаючи з березня 2015 року (тобто, з наступного місяця після складення нею боргової розписки), вносила кошти на рахунки позивача протягом 2015-2019 років, чи було пов'язано внесення цих коштів із частковим погашенням заборгованості за борговою розпискою від 13 лютого 2015 року, чи існували між сторонами інші фінансові зобов'язання, на погашення яких відповідачка могла б вносити кошти на рахунки позивача, і якими доказами підтверджуються зазначені обставини, які докази були надані відповідачкою на спростування доводів позивача про часткове погашення нею боргу за розпискою від 13 лютого 2015 року, та обставин щодо зарахування коштів на рахунки позивача, що наведені у довідці АТ КБ «ПриватБанк» від 07 лютого 2019 року № 0000001564262977. Крім того, суд апеляційної інстанції не з'ясував та не виклав мотиви, чи довела відповідачка, що сплачувала позивачу кошти на інші потреби, а не на погашення боргу за розпискою.
Постановою Київського апеляційного суду від 22 листопада 2023 року рішення Святошинського районного суду м. Києва від 03 вересня 2021 року залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що відповідачка у визначений договором строк грошові кошти не повернула, тому з неї підлягає стягненню заборгованість за договором позики за вирахуванням грошових коштів, сплачених з березня 2015 року по червень 2019 року. Перевіряючи доводи апеляційної скарги про пропуск позивачем строку позовної давності, апеляційний суд виходив з того, що відповідачка зобов'язалася повернути борг до 20 лютого 2015 року, тому перебіг строку позовної давності розпочався з 21 лютого 2015 року. Разом із цим, на підтвердження переривання позовної давності позивач надав суду довідку АТ КБ «ПриватБанк» від 07 липня 2019 року № 0000001564262977, згідно з якою відповідачка у період з 06 березня 2015 року по 21 червня 2019 року перераховувала кошти на банківський рахунок позивача. Отже, саме з 22 червня 2019 року почав перебіг строк позовної давності після його переривання. Оскільки з позовом до суду позивач звернувся 19 грудня 2019 року, підстави для відмови у задоволенні позовних вимог у зв'язку з пропуском строку позовної давності відсутні.
Апеляційний суд відхилив доводи апеляційної скарги про те, що зазначені платежі здійснювались відповідачкою не в рахунок погашення боргу за борговою розпискою від 13 лютого 2015 року, а у зв'язку із наявністю між ними інших фінансових питань, зазначивши, що такі посилання належними доказами не підтверджені.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
25 вересня 2024 року ОСОБА_2 , в інтересах якої діє її представник - адвокат Кухарчук А. Ю., подаладо Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 03 вересня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 листопада 2023 року, сформовану в системі «Електронний суд».
У касаційній скарзі заявник просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій судові рішення ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи, та без урахування правових висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.
Також заявник, зокрема, вказує на необхідність відступлення від висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 01 червня 2022 року у справі № 686/23170/19 щодо переривання строку позовної давності.
Доводи інших учасників справи
Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Ухвалою Верховного Суду від 01 жовтня 2024 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою, витребувано матеріали цивільної справи та зупинено виконання оскаржуваних судових рішень.
17 жовтня 2024 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи
Судами встановлено, що 13 лютого 2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики, відповідно до якого позивач надав відповідачці кошти в розмірі 2 460 000 грн до 20 лютого 2015 року, що підтверджується власноруч написаною ОСОБА_2 розпискою від 13 лютого 2015 року.
Згідно з довідкою АТ КБ «ПриватБанк» від 07 липня 2019 року № 0000001564262977 відповідачка протягом 2015, 2016, 2017, 2018, 2019 років перераховувала кошти на банківські рахунки позивача, відкриті в АТ КБ «ПриватБанк».
Згідно з наданими позивачем довідками АТ КБ «ПриватБанк» відповідачка за період з 06 березня 2015 року до 21 червня 2019 року перерахувала на картковий рахунок позивача кошти в розмірі 294 320 грн.
Відповідно до розрахунку заборгованості загальна сума заборгованості відповідачки за договором позики від 13 лютого 2015 року становить 2 360 591,20 грн, з яких: 2 165 680 грн - за договором позики (2 460 000 грн - 294 320 грн), 194 911,20 грн - три проценти річних.
15 березня 2021 року ОСОБА_2 в особі представника ОСОБА_3 звернулась до суду першої інстанції із заявою про застосування строку позовної давності, з посиланням на те, що з 21 лютого 2015 року почався перебіг строку позовної давності, який сплив 21 лютого 2018 року.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції відповідають.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частин першої, другої статті 509 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Згідно статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Частиною першою статті 598 ЦК України передбачено, що зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
Статтею 599 ЦК України визначено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
За своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім, оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.
Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг.
Отже, у разі пред'явлення позову про стягнення боргу за договором позики позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України, суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.
Таким чином, досліджуючи боргові розписки чи інші письмові документи, суд для визначення факту укладення договору повинен виявляти справжню правову природу правовідносин сторін незалежно від найменування документа та, залежно від установлених результатів, зробити відповідні правові висновки.
До аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).
У постанові Верховного Суду від 14 квітня 2021 року у справі № 642/4200/17 (провадження № 61-6492св19) зазначено, що тлумачення статей 1046 та 1047 ЦК України свідчить, що по своїй суті розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
У справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій установили, що розписка ОСОБА_2 про отримання в борг від позивача грошових коштів підтверджує не лише факт укладення такого договору, а й факт передачі позикодавцем ОСОБА_1 позичальниці ОСОБА_2 грошової суми в розмірі 2 460 000 грн, яку остання зобов'язалася повернути до 20 лютого 2015 року.
ОСОБА_2 свої зобов'язання за вказаним договором не виконала, грошові кошти ОСОБА_1 у повному обсязі не повернула.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18)).
Ураховуючи, що відповідачка у визначений договором строк грошові кошти у повному обсязі не повернула, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про стягнення з неї заборгованості за договором позики за вирахуванням грошових коштів, сплачених за період з березня 2015 року по червень 2019 року.
Відповідно до частини першої статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.
Статтею 625 ЦК України визначено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Звертаючись до суду з позовом, позивач, крім іншого, просив стягнути з відповідачки 3 % річних від простроченої суми у розмірі 194 911 грн.
Оскільки відповідачка прострочила виконання грошового зобов'язання, Святошинський районний суд м. Києва, з висновком якого погодився апеляційний суд, правомірно стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 три проценти річних у сумі 194 911,20 грн.
При цьому колегія суддів Верховного Суду приймає до уваги, що ані апеляційна скарга, ані касаційна скарга не містять доводів щодо неправильності розрахунку 3 % річних та періоду прострочки.
Разом із цим, під час розгляду справи судом першої інстанції, 15 березня 2021 року ОСОБА_2 в особі представника ОСОБА_3 звернулась до суду з заявою про застосування строку позовної давності, з посиланням на те, що з 21 лютого 2015 року почався перебіг строку позовної давності, який сплив 21 лютого 2018 року.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Відповідно до частин першої та п'ятої статті 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Згідно з виданою розпискою від 13 лютого 2015 року відповідачка зобов'язалась повернути борг до 20 лютого 2015 року, тому перебіг строку позовної давності розпочався 21 лютого 2015 року.
Перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується (стаття 264 ЦК України).
Тлумачення статті 264 ЦК України свідчить, що переривання позовної давності можливе виключно в межах позовної давності.
Такий висновок зроблено в постанові Верховного Суду України від 29 березня 2017 року у справі № 6-1996цс16 та постановах Верховного Суду від 22 листопада 2023 року у справі № 712/4368/21, від 19 квітня 2024 року у справі № 518/776/20.
Встановлено, що на підтвердження переривання перебігу строку позовної давності позивачем суду надано довідку АТ КБ «ПриватБанк» від 07 липня 2019 року № 0000001564262977, з якої вбачається, що ОСОБА_2 у період з 06 березня 2015 року по 21 червня 2019 року систематично перераховувала кошти на банківський рахунок позивача.
Ураховуючи, що з 22 червня 2019 року почався перебіг строку позовної давності після його переривання, а з цим позовом ОСОБА_1 звернувся до суду 19 грудня 2019 року, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відсутність правових підстав для відмови у задоволенні позову з підстав пропуску строку позовної давності.
Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про необґрунтованість посилань відповідачки на те, що зазначені платежі здійснювались нею не в рахунок погашення боргу за борговою розпискою від 13 лютого 2015 року, а у зв'язку із наявністю між ними інших фінансових питань, оскільки такі аргументи належними та допустимими доказами не підтверджені.
З огляду на викладене, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначились з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судове рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.
Доводи касаційної скарги про неврахування судами висновків про застосування норм права у подібних спірних правовідносинах, які викладені у наведених заявником постановах Верховного Суду є необгрунтованими, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, та встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
Посилання у касаційній скарзі на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 01 червня 2022 року у справі № 686/23170/19 та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, не є достатньо обґрунтованим, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду підстав для такого відступу не вбачає.
Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права. Фактично доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та встановлення фактичних обставин справи, що відповідно до правил частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.
При цьому Верховний Суд враховує, що, як неодноразово відзначав ЄСПЛ, рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії», заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії», заява № 49684/99).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки підстави для їх скасування відсутні.
Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).
Ураховуючи, що ухвалою Верховного Суду від 01 жовтня 2024 року було зупинено виконання рішення Святошинського районного суду м. Києва від 03 вересня 2021 року, залишеного без змін постановою Київського апеляційного суду від 22 листопада 2023 року, до закінчення касаційного провадження, виконання цього рішення, на підставі частини третьої статті 436 ЦПК України, підлягає поновленню.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якої діє представник - адвокат Кухарчук Анна Юріївна, залишити без задоволення.
Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 03 вересня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 листопада 2023 року залишити без змін.
Поновити виконання рішення Святошинського районного суду м. Києва від 03 вересня 2021 року, залишеного без змін постановою Київського апеляційного суду від 22 листопада 2023 року.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: Є. В. Коротенко
А. Ю. Зайцев
М. Ю. Тітов