14.02.2025 Єдиний унікальний номер 205/3357/18
1-кп/205/364/25
Ленінський районний суд м. Дніпропетровська
Провадження № 1-кп/205/560/24 Справа № 205/3357/18
14 лютого 2025 року м. Дніпро
Ленінський районний суд м. Дніпропетровська у складі:
головуючого судді: ОСОБА_1
за участю секретаря судового засідання: ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження № 12018040690000566 від 13 березня 2018 року та №12018042010000169 від 03 червня 2018 року стосовно
ОСОБА_3 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в м. Дніпропетровську, українця, громадянин України, зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 та мешкає за адресою: АДРЕСА_2 , раніше судимий, останній раз: 11.02.2025 Ленінським районним судом м. Дніпропетровська за ч. 4 ст. 185 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років. На підставі ст. 75 КК звільнений від відбування покарання з іспитовим строком 2 роки,
обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 121 Кримінального кодексу України (далі КК),
за участю:
прокурора ОСОБА_4 ,
захисника ОСОБА_5
обвинуваченого ОСОБА_3
представника потерпілого ОСОБА_6
ОСОБА_3 , 19 лютого 2018 року близько 17 годин знаходився у будинку 2 по вул. Писемської м. Дніпро, разом із ОСОБА_7 . В цей час у ОСОБА_3 на ґрунті особистих неприязних стосунків раптово виник злочинний умисел, спрямований на спричинення тілесних ушкоджень ОСОБА_7 .
Реалізуючи свій злочинний умисел на спричинення тяжких тілесних ушкоджень, ОСОБА_3 , перебуваючи у вищевказаному місці та у вказаний час, підійшов до ОСОБА_7 та усвідомлюючи свої злочинні дії та можливі тяжкі наслідки, умисно завдав ОСОБА_7 не менше двох ударів кулаком правої руки в область обличчя, від яких ОСОБА_7 впав на підлогу на обоє коліна обличчя до низу, після чого ОСОБА_3 продовжуючи реалізовувати свій злочинний умисел, навмисно завдав ОСОБА_7 не менше одного удару підошвою правої ноги на якій було взуття в область потиличної частини голови, тим самим заподіявши останньому тілесні ушкодження у вигляді: тяжкої черепно - мозкової травми, забію головного мозку 3-го ступеню, гострої субдуральної гематоми праворуч великого об'єму, дислокаційного синдрому (зміщення речовини головного мозку ліворуч), закритого перелому передньої стінки гайморової пазухи ліворуч явищами гемосинусу, 3-х синців в обох переорбітальних областях та у лівій виличній області, двох забійних ран в тім'яній області ліворуч та по центру, з розвитком в посттравматичному періоді остеомієліту кісткового фрагменту та підшкірної емпієми, які за своїми характером відносяться до тяжких тілесних ушкоджень, які небезпечні для життя в момент заподіяння, згідно п. 2.1.3 «в», «Правил судово- медичного визначення ступеню тяжкості тілесних ушкоджень», затверджених наказом МОЗ України від 17.01.1995р. №6.
Таким чином, ОСОБА_3 вчинив кримінальне правопорушення, передбачене ч. 1 ст. 121 КК, за ознаками умисного тяжкого тілесного ушкодження, небезпечного для життя в момент заподіяння.
Допитаний в судовому засіданні обвинувачений ОСОБА_3 свою провину у вчиненні інкримінованого їй кримінального правопорушення визнав у повному обсязі та надав суду наступні покази.
На передодні події до нього додому прибігла ОСОБА_8 та сказала, що потерпілий ОСОБА_7 її сильно побив, що було видно на її обличчі. До цього, він неодноразово попереджав ОСОБА_7 про те, щоб він не бив жінок. 19 лютого 2018 року він прийшов до ОСОБА_9 близько 17 годин за адресою: АДРЕСА_3 , приніс їй поїсти та спитати про її стан здоров'я. В цей час в приміщення будинку прийшов потерпілий ОСОБА_7 , після чого він наніс йому 2-3 удари в обличчя, щоб він більше не бив ОСОБА_8 . Зазначив, що ОСОБА_7 систематично приходив до ОСОБА_8 та наносив їй тілесні ушкодження.
На додаткові запитання учасників кримінального провадження зазначив, що до органів поліції заявами щодо ОСОБА_7 він не звертався, разів 5 попереджав його про те, щоб він не застосовував фізичну силу до ОСОБА_8 . В цей день ОСОБА_8 вибігла на двір та просила його допомогти, оскільки ОСОБА_7 знову прийшов до неї. Зазначив, що вдарив потерпілого двічі в обличчя, в районі щелепи з права, кулаком, від якого потерпілий ОСОБА_7 став на коліна, після чого він один раз вдарив ногою в область голови потерпілого. Після чого він віддав ОСОБА_8 речі, які приніс з собою та пішов додому.
Допитана в судовому засіданні свідок ОСОБА_10 суду пояснила, що потерпілий ОСОБА_7 проживав поряд з її сестрою ОСОБА_8 , яка систематично вживала алкогольні напої та між ними були якісь відносини, в тому числі й спільно вживали алкоголь. ОСОБА_8 їй дзвонила, жалілась, що ОСОБА_7 її систематично б'є, веде з нею себе погано. ОСОБА_8 розповідала, що ОСОБА_7 її сильно побив та вона пішла просити допомоги до обвинуваченого ОСОБА_3 . Їй відомо, що він кривдив ОСОБА_8 не менше ніж 5 разів.
Крім показів самого обвинуваченого та свідка ОСОБА_10 , провина ОСОБА_3 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення підтверджується також безпосередньо дослідженими письмовими доказами, а саме:
-протоколом проведення слідчого експерименту від 08.05.2018 за участю потерпілого ОСОБА_7 з фототаблицею до нього, в ході якого потерпілий вказав та показав на обставини, механізм та локалізацію нанесення йому тілесних ушкоджень;
-протоколами проведення слідчих експериментів від 14.03.2018 за участю обвинуваченого ОСОБА_3 з фототаблицею до них, в ході яких останній вказав та показав на місце, час, обставини, механізм, спосіб та локалізацію нанесення ним тілесних ушкоджень потерпілому;
-протоколами проведення слідчого експерименту від 14.03.2018 за участю свідка ОСОБА_8 з фототаблицею до них, в ході якого свідок вказала та показала на обставини, механізм та локалізацію нанесення обвинуваченим ОСОБА_3 тілесних ушкоджень потерпілому ОСОБА_7 ;
-висновком судово-медичної експертизи №1344е від 11.05.2018, відповідно до якого у потерпілого ОСОБА_7 було виявлено тілесні ушкодження у вигляді: тяжкої черепно - мозкової травми, забію головного мозку 3-го ступеню, гострої субдуральної гематоми праворуч великого об'єму, дислокаційного синдрому (зміщення речовини головного мозку ліворуч), закритого перелому передньої стінки гайморової пазухи ліворуч явищами гемосинусу, 3-х синців в обох переорбітальних областях та у лівій виличній області, двох забійних ран в тім'яній області ліворуч та по центру, з розвитком в посттравматичному періоді остеомієліту кісткового фрагменту та підшкірної емпієми, які за своїми характером відносяться до тяжких тілесних ушкоджень, які небезпечні для життя в момент заподіяння. Локалізація та характер виявлених у ОСОБА_7 тілесних ушкоджень, механізм їх спричинення не суперечать механізму на які вказує потерпілий ОСОБА_7 , обвинувачений ОСОБА_3 та свідок ОСОБА_8 під час проведення з ними слідчих експериментів.
Суд, оцінюючи безпосередньо досліджені докази, за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінивши кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку, приходить до висновку, що винуватість обвинуваченого ОСОБА_3 знайшла повне підтвердження під час судового розгляду даного кримінального провадження, і доходить висновку, що його умисні дії, які виразилися в умисному спричиненні тяжкого тілесного ушкодження, небезпечного в момент заподіяння за ч. 1 ст. 121 КК кваліфіковано вірно.
За змістом ст. 50, 65 КК України покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.
Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами.
Суд призначає покарання, зокрема відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.
Особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень.
Обираючи вид та розмір покарання обвинуваченому ОСОБА_3 , суд враховує, що останній вчинив тяжкий злочин проти життя та здоров'я особи, раніше судимий, має постійне місце реєстрації та проживання, де проживає з цивільною дружиною та трьома неповнолітніми дітьми, за місце мешкання характеризується посередньо, не перебуває на обліках у лікарів нарколога та психіатра, має тяжкі хронічні захворювання, а саме ВІЛ та гепатити.
Обставиною, що пом'якшує покарання обвинуваченому ОСОБА_3 , відповідно до ст. 66 КК, суд визнає щире каяття.
Обставин, які обтяжують покарання обвинуваченого ОСОБА_3 , відповідно до ст. 67 КК, судом не встановлено.
Враховуючи вищевикладене, а також обставини вчинення інкримінованого ОСОБА_3 злочину, спосіб та мотиви його вчинення, а також відношення обвинуваченого до скоєного, суд в у даному випадку вважає законним та обґрунтованим призначити обвинуваченому покарання в межах санкції ч. 1 ст. 121 КК, у виді позбавлення волі на мінімальний строк.
При вирішенні питання щодо можливості застосування звільнення від відбування покарання обвинуваченого ОСОБА_3 з іспитовим строком, суд враховує, що останній засуджений вироком Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 11 лютого 2025 року до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років.
В той же час, санкція ч. 1 ст. 121 КК передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк від п'яти до восьми років.
При вирішенні питання про те, який із передбачених ст. 70 КК України принципів необхідно застосовувати при призначенні покарання за сукупністю злочинів (поглинення менш суворого покарання більш суворим або повного чи часткового складання покарань, призначених за окремі злочини), суд повинен враховувати крім даних про особу винного й обставин, що пом'якшують і обтяжують покарання, також кількість злочинів, що входять до сукупності, форму вини й мотиви вчинення кожного з них, тяжкість їх наслідків, вид сукупності (реальна чи ідеальна) тощо.
Суд вправі визначити остаточне покарання шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим при призначенні за окремі злочини, що входять у сукупність, покарання як одного виду, так і різних. Разом з тим, однакові за видом і розміром покарання поглиненню не підлягають.
Аналогічні висновки викладені в Постанові ККС ВС від 14 травня 2024 року у справі №481/640/23.
Таким чином, оскільки ОСОБА_3 призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років за вироком Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 11 лютого 2025 року та мінімальне покарання за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 121 КК також складає 5 років, суд позбавлений можливості застосувати принцип поглишення менш суворого покарання більш суворий і у даному, конкретному випадку вимушений застосувати принцип часткового складання призначених покарань, а тому, з огляду на обмеження, визначені ст. 75 КК, у суду відсутні матеріальні підстави для звільнення ОСОБА_3 від призначеного покарання з випробуванням.
Водночас, суд враховує правову позицію Верхового Суду щодо застосування норм матеріального права, викладеного у Постанові ОП ККС ВС від 15.02.2021 у справі № 760/26543/17, відповідно до якого якщо до особи, котра вчинила кримінальне правопорушення, вироком суду було застосоване звільнення від відбування покарання з випробуванням, а потім було встановлено, що вона винна ще й в інших злочинах, вчинених до постановлення цього вироку, в таких випадках питання про відповідальність особи за сукупністю вчинених нею кримінальних правопорушень має вирішуватись в залежності від того, чи залишається незмінним попередній вирок, за яким особа звільнена від відбування покарання з випробуванням, на момент постановлення нового вироку, і яке рішення приймає суд у новому вироку щодо покарання за злочини, вчинені до постановлення попереднього вироку.
У випадку, коли попередній вирок залишився незмінним і прийняте в ньому рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням зберігає свою законну силу, а новим вироком особі призначається покарання, яке вона має відбувати реально, положення ч. 4 ст. 70 КК щодо призначення остаточного покарання особі з урахуванням попереднього вироку не застосовуються, а кожний вирок - попередній, за яким особа звільнена від відбування покарання з випробуванням, та новий, за яким їй призначено покарання, що належить відбувати реально - виконуються самостійно.
Таким чином, оскільки суд дійшов висновку про необхідність призначення ОСОБА_3 покарання, яке останній має відбувати реально, у суду відсутні матеріальні підстави для застосування положень ч. 4 ст. 70 КК, а вирок Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 11 лютого 2025 року має виконуватись самостійно.
Відповідно до ч. 2 ст. 124 КПК, у разі ухвалення обвинувального вироку суд стягує з обвинуваченого на користь держави документально підтверджені витрати на залучення експерта.
Як слідує з матеріалів кримінального провадження, витрати на залучення експерта у даному провадженні відсутні.
Питання речових доказів у цьому кримінальному провадженні не вирішуються у зв'язку з їх відсутністю.
Потерпілим ОСОБА_7 до обвинуваченого ОСОБА_3 було заявлено цивільний позов про відшкодування матеріальної шкоди у розмірі 18 936 гривень 51 копійка та про відшкодування моральної шкоди у розмірі 300 000 гривень.
В той же час, судом встановлено, що потерпілий ОСОБА_7 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 від 24 вересня 2020 та до справи, ухвалою суду було залучено правонаступника ОСОБА_7 - ОСОБА_11 .
Обвинувачений ОСОБА_3 частково визнав цивільний позов та за зазначив, що визнає його в частині відшкодування матеріальної шкоди та у повному обсязі не визнає позовні вимоги про стягнення з нього моральної шкоди.
Суд, розглянувши цивільний позов потерпілого доходить висновку про відсутність правових підстав для його задоволення з огляду на таке.
Відповідно до ч. 1, 5 ст. 128 КПК, особа, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової та/або моральної шкоди, має право під час кримінального провадження до початку судового розгляду пред'явити цивільний позов до підозрюваного, обвинуваченого або до фізичної чи юридичної особи, яка за законом несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння.
Цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими цим Кодексом. Якщо процесуальні відносини, що виникли у зв'язку з цивільним позовом, цим Кодексом не врегульовані, до них застосовуються норми Цивільного процесуального кодексу України за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства.
Відповідно до ч. 1 ст. 22 Цивільного кодексу України (далі ЦК), особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.
Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 22 ЦК, збитками є втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки).
Відповідно до ч. 1 ст. 76 Цивільного процесуального кодексу України (далі ЦПК), доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Підстави звільнення від доказування визначені в ст. 82 ЦПК.
Розглядаючи цивільний позов потерпілого про стягнення з обвинуваченого ОСОБА_3 матеріальної шкоди у розмірі 18 936 гривень 51 копійку, суд вважає, що в задоволенні цієї частини позовних вимог має бути відмовлено, оскільки в підтвердження фактично понесених збитків потерпілим та його представником не надано жодного доказу. Надані потерпілим виписний епікриз з історії хвороби та виписку з медичної карти стаціонарного хворого підтверджують факт перебування потерпілого на лікуванні, однак не свідчать про придбання останній необхідних ліків, тобто не підтверджують суму заподіяної шкоди.
Вирішуючи питання про можливість відшкодування моральної шкоди, суд зазначає таке.
Положеннями частини 1 статті 23 Цивільного кодексу України (далі ЦК), визначено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Частиною 5 статті 128 КПК визначено, що цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими цим Кодексом. Якщо процесуальні відносини, що виникли у зв'язку з цивільним позовом, цим Кодексом не врегульовані, до них застосовуються норми Цивільного процесуального кодексу України за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства.
Питання правонаступництва за позовними вимогами цивільного позивача та дії суду в разі смерті позивача у Кримінальному процесуальному кодексі України не врегульовані, у зв'язку з чим суд, відповідно до положень ч.5 ст.128 КПК, керується положеннями Цивільного процесуального кодексу України.
Згідно частини 1 статті 55 ЦПК у разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов'язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії судового процесу.
Водночас згідно пункту 7 частини 1 статті 255 ЦПК суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо настала смерть фізичної особи або оголошено її померлою чи припинено юридичну особу, які були однією із сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва.
Зі змісту наведених норм видно, що дії суду в разі смерті фізичної особи, яка була цивільним позивачем у кримінальному провадженні залежать від того чи передбачаються спірні правовідносини правонаступництво.
Правонаступництво у разі смерті фізичної особи впорядковано Книгою шостою Цивільного кодексу України.
Так, статтею 1216 ЦК визначено, що спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
При цьому, статтею 1218 ЦК передбачено, що до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Згідно частини 1 статті 1219 ЦК, не входять до складу спадщини права та обов'язки, що нерозривно пов'язані з особою спадкодавця, зокрема: 1) особисті немайнові права; 2) право на участь у товариствах та право членства в об'єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами; 3) право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 4) права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом; 5) права та обов'язки особи як кредитора або боржника, передбачені статтею 608 цього Кодексу.
Зі змісту наведених норм вбачається, що не всі права та обов'язки фізичної особи можуть бути успадковані, та відповідно передбачають правонаступництво.
З огляду на наведене слід звернути увагу на положення статті 1230 ЦК, частиною 3 якої визначено, що до спадкоємця переходить право на відшкодування моральної шкоди, яке було присуджено судом спадкодавцеві за його життя.
Аналізуючи зазначені норми можливо суд доходить висновку, що право на відшкодування моральної шкоди, може бути успадковане лише в разі, якщо фізична особа за життя отримала таке право за рішенням суду, тобто фактично така моральна шкода має бути переведена за життя спадкодавця у її матеріальне вираження, визначене судовим рішенням.
Вказане узгоджується з положеннями пункту 9 частини 2 статті 16 ЦК, яким прямо вказано на те, що одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
Зазначене цілком узгоджується з частиною 2 статті 26 ЦК згідно якої фізична особа має усі особисті немайнові права, встановлені Конституцією України та цим Кодексом.
Частиною 1 статті 201 ЦК визначено, що особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є: здоров'я, життя; честь, гідність і ділова репутація; ім'я (найменування); авторство; свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, а також інші блага, які охороняються цивільним законодавством.
Відповідно до ст. 269 ЦК, особисті немайнові права належать кожній фізичній особі від народження або за законом. Особисті немайнові права фізичної особи не мають економічного змісту. Особисті немайнові права тісно пов'язані з фізичною особою. Фізична особа не може відмовитися від особистих немайнових прав, а також не може бути позбавлена цих прав. Особистими немайновими правами фізична особа володіє довічно.
Відповідно до частини 1 статті 270 ЦК, відповідно до Конституції України фізична особа має право на життя, право на охорону здоров'я, право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, право на свободу та особисту недоторканність, право на недоторканність особистого і сімейного життя, право на повагу до гідності та честі, право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, право на недоторканність житла, право на вільний вибір місця проживання та на свободу пересування, право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості.
Статтею 271 ЦК визначено, що зміст особистого немайнового права становить можливість фізичної особи вільно, на власний розсуд визначати свою поведінку у сфері свого приватного життя.
Частиною 1 статті 280 ЦК передбачено, що якщо фізичній особі внаслідок порушення її особистого немайнового права завдано майнової та (або) моральної шкоди, ця шкода підлягає відшкодуванню.
Відповідно до ч. 1 ст. 1168 ЦК, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
З системного аналізу наведених норм видно, що моральна шкода є невід'ємно пов'язаною з фізичною особою, оскільки полягає у психоемоційному ставленні особи до тієї чи іншої події, а отже є особистим немайновим правом, яке припиняється разом зі смертю фізичної особи, оскільки зі смертю припиняється і можливість фізичної особи сприймати будь-які обставини.
За наведених обставин, право на відшкодування моральної шкоди, яке не присуджено судовим рішенням, є особистим немайновим правом, а отже не входить до складу спадщини згідно пункту 1 частини 1 статті 1219 ЦК.
Таким чином, правовідносини за цивільним позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_3 в частині відшкодування моральної шкоди не передбачаються правонаступництво.
При цьому, згідно пункту 7 частини 1 статті 255 ЦПК, суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо настала смерть фізичної особи або оголошено її померлою чи припинено юридичну особу, які були однією із сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва.
Положення зазначеної норми є імперативними і чітко визначають дії суду в разі смерті фізичної особи - сторони у справі, правовідносини в якій не передбачають правонаступництва.
За наведених обставин провадження у справі за цивільним позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_3 про відшкодування моральної шкоди підлягає закриттю.
Керуючись ст. ст. 7, 128, 368, 370, 373, 374 КПК, суд,
Визнати ОСОБА_3 винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 121 КК та призначити йому покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років.
Початок строку відбуття покарання ОСОБА_3 рахувати з моменту його фактичного затримання в порядку виконання даного вироку.
Вирок Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 11 лютого 2025 року виконувати самостійно.
В задоволенні цивільного позову потерпілого ОСОБА_7 , в особі правонаступника ОСОБА_11 до ОСОБА_3 про стягнення матеріальної шкоди відмовити.
Провадження у справі за цивільним позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_3 про стягнення моральної шкоди закрити.
Копії вироку вручити обвинуваченому ОСОБА_3 та прокурору.
Суддя: ОСОБА_1