ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
13.02.2025Справа № 910/566/24
Господарський суд міста Києва у складі головуючого судді Мандриченка О.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження, без повідомлення сторін,
справу № 910/566/24
За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Мілена Груп";
до фізичної особи-підприємця Яремича Леоніда Олександровича;
про стягнення 58 920,00 грн.
Товариство з обмеженою відповідальністю "Мілена Груп" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом, в якому просить стягнути з фізичної особи-підприємця Яремича Леоніда Олександровича грошові кошти у розмірі 58 920,00 грн.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає про невиконання відповідачем своїх зобов'язань згідно умов договору підряду № 1105-23Т від 15.05.2023.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 21.01.2024 відкрито провадження у справі № 910/566/24, справу ухвалено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін. Запропоновано відповідачу подати відзив на позовну заяву протягом 15 днів з дня вручення даної ухвали.
19.02.2024 від фізичної особи-підприємця Яремича Леоніда Олександровича до господарського суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач просить продовжити строк на подання відзиву на позов та відмовити у задоволенні позову.
Відповідно до ч. 1-4 ст. 119 Господарського процесуального кодексу України, суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення. Встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду. Якщо інше не встановлено законом, заява про поновлення процесуального строку, встановленого законом, розглядається судом, у якому належить вчинити процесуальну дію, стосовно якої пропущено строк, а заява про продовження процесуального строку, встановленого судом, - судом, який встановив строк, без повідомлення учасників справи. Одночасно із поданням заяви про поновлення процесуального строку має бути вчинена процесуальна дія (подані заява, скарга, документи тощо), стосовно якої пропущено строк.
Враховуючи наведене, суд приходить до висновку про задоволення клопотання про продовження пропущеного строку на подання відзиву та долучає вказаний відзив до матеріалів справи.
04.03.2024 Товариство з обмеженою відповідальністю "Мілена Груп" подало до господарського суду відповідь на відзив фізичної особи-підприємця Яремича Леоніда Олександровича на позов.
Від фізичної особи-підприємця Яремича Леоніда Олександровича 08.03.2024 до господарського суду надійшло заперечення на відповідь Товариства з обмеженою відповідальністю "Мілена Груп" на відзив.
Згідно з частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України, у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва
15.05.2023 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Мілена Груп" (далі також - позивач, замовник) та фізичною особою-підприємцем Яремичем Леонідом Олександровичем (далі також - відповідач, підрядник) укладено договір підряду № 1105-23Т (далі - договір), відповідно до п. 1.1. якого, в порядку та на умовах, визначених цим договором, підрядник зобов'язується за завданням замовника виконати роботу, передбачену ст. 2 цього договору (надалі іменується "робота"), а замовник зобов'язується прийняти цю роботу та оплатити її.
Як передбачено п. 1.2. договору, комплекс робіт з герметизації склопакетів на Атріумі будівлі ТЦ "4ROOМ", за адресою: вул. Петропавлівська, 6, с. Петропавлівська Борщагівка, Київська обл., Україна.
У п. 1.3. договору, сторони погодили, що замовник залишає за собою право в односторонньому порядку відмовитись від даного договору, керуючись ч. 3. ст. 651 ЦКУ, у випадку якщо підрядник не приступив до виконання робіт обумовлених даним договором протягом 20 (двадцяти) календарних днів після здійснення замовником попередньої оплати в порядку та в розмірі передбаченому даним договором. Обумовлено, що вищенаведена одностороння відмова замовника від даного договору здійснюється шляхом направлення підрядникові листа-повідомлення про розірвання договору та вимоги повернути раніше сплачені в якості попередньої оплати грошові кошти. Вище приведений лист-повідомлення про розірвання договору з вимогою повернути раніше сплачені в якості попередньої оплати грошові кошти має бути направлений поштою цінним листом з описом та повідомленням про вручення. Обумовлено, що в такому випадку договір вважається розірваним з моменту отримання підрядником такого листа повідомлення або з моменту повернення листа замовнику в наслідок відмови підрядника отримати такий цінний лист в поштовому відділенні або в наслідок ігнорування даного відправлення (тобто повернулось в наслідок закінчення терміну зберігання). Підрядник же в свою чергу зобов'язується повернути отримати грошові кошти протягом 10 робочих днів з дня отримання листа повідомлення про розірвання договору з вимогою повернути раніше сплачені грошові кошти в якості авансу.
Згідно з п. 6.2. договору, протягом 10-ти робочих днів з моменту набрання чинності цим договором замовник зобов'язаний сплатити підряднику 60 % передоплати обумовленої ціни на роботи з герметизації склопакетів за цим договором в сумі 58 920 грн (п'ятдесят вісім тисяч дев'ятсот двадцять гривень) 00 коп. без ПДВ.
Пунктом 6.3. договору визначено, що протягом 3-ох банківських днів з моменту підписання акту приймання-передачі робіт повинен відбутися остаточний розрахунок 40% від обумовленої ціни замовника із підрядником в розмірі 39 280 (тридцять дев'ять тисяч двісті вісімдесят) гривень 00 коп. без ПДВ.
У п. 7.2. договору, сторони погодили, що підрядник зобов'язується виконати роботу протягом 20 календарних днів з моменту підписання цього договору з правом дострокового виконання.
Як визначено п. 9.1. договору, підрядник надає замовнику нарочно під розпис два примірники (екземпляри) підписаного з боку підрядника акту прийому-передачі виконаних робіт, протягом двох календарних днів після закінчення виконання робіт в цілому або фактично виконаних робіт або акт прийому-передачі виконаних робіт направляється поштою цінним листом з описом та повідомленням про вручення.
За умовами п. 9.2. договору, замовник зобов'язується підписати надані підрядником два екземпляри акту прийому-передачі виконаних робіт не пізніше 5 (п'яти) робочих днів з моменту надання їх оригіналів замовникові підрядником і у вищезазначений строк надати один підписаний екземпляр акту прийому-передачі виконаних робіт підряднику або надати у вищезазначений строк мотивовану відмову від підписання цього акту. У випадку ненадання у вищезазначений строк підряднику підписаного акту або мотивованої відмови, роботи будуть вважатися прийнятими і такими, що підлягають оплаті замовником.
Відповідно до п. 13.1. договору, цей договір вважається укладеним і набирає чинності з моменту його підписання сторонами та його скріплення печатками сторін.
У п. 13.5. договору сторони погодили, що цей договір може бути розірваний тільки за домовленістю сторін, яка оформлюється додатковою угодою до цього договору, якщо інше прямо не передбачено цим договором або чинним законодавством України.
Позивач вказує, що ним, на виконання умов договору, було сплачено на користь відповідача передоплату в розмірі 58 920,00 грн, однак останній, в порушення умов договору, комплекс робіт з герметизації куполу так і не виконав якісно.
Позивач зазначає, що, оскільки відповідачем, станом на 18.09.2023, комплекс робіт з герметизації куполу не було виконано, замовником було складено та направлено на адресу підрядника лист № 18/09-1 від 18.09.2023, в якому повідомив про односторонню відмову від договору та вимагав повернути передоплату у розмірі 58 920,00 грн, однак відповідачем вказаний лист було проігноровано, грошові кошти не повернуто.
Відповідач, заперечуючи проти задоволення позовних вимог, вказує, що ним були виконані всі роботи щодо герметизації між склопакетами, передбачені договором та додатком № 1 до нього специфікація № 1, однак протікання усунуто не було у зв'язку з тим, що не були герметичними самі склопакети, ремонт, яких не входив до предмету спірного договору, а позиція позивача зводиться до претензій щодо строків та якості робіт, тоді як відповідач стверджує, що протікання куполу не пов'язано з виконаними ним роботами.
Також відповідач зазначає, що договір не може вважатися розірваним відповідно до ч. 2 ст. 849 Цивільного кодексу України, оскільки граничною датою виконання зобов'язання було 06.06.2023, а умовами договору не передбачена автоматична пролонгація його дії. А відтак, на думку відповідача, строк дії договору закінчився 06.06.2023 та не був продовжений.
Також відповідач заперечує щодо повернення грошових коштів на підставі ст. 1212 Цивільного кодексу України, оскільки грошові кошти ним було отримано за наявності правової підстави, а саме договору підряду, а відтак положення вказаної статті не підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
А відтак, відповідач зазначає, що договір не може вважатись розірваним в порядку ч. 2 ст. 849 Цивільного кодексу України, відповідно до спірних правовідносин не можуть бути застосовані положення ч. 3. ст. 651 Цивільного кодексу України, щодо розірвання договору, а інші підстави для повернення передоплати, передбачені договором, відсутні.
Оцінюючи подані докази та наведені обґрунтування за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню, виходячи з наступного.
Внаслідок укладення договору № 1105-23Т від 15.05.2023 між сторонами згідно з пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України, виникли цивільні права та обов'язки.
Оскільки між сторонами по справі склалися господарські правовідносини, то до них слід застосовувати положення Господарського кодексу України як спеціального акту законодавства, що регулює правовідносини у господарській сфері.
Відповідно до абзацу 2 частини 1 статті 193 Господарського кодексу України, до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.
Згідно зі статтею 173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Частиною 1 статті 627 Цивільного кодексу України встановлено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до частин 1, 2 статті 837 Цивільного кодексу України, за договором підряду одна сторона (підрядник) зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу. Договір підряду може укладатися на виготовлення, обробку, переробку, ремонт речі або на виконання іншої роботи з переданням її результату замовникові.
Згідно з частиною 1 статті 628 Цивільного кодексу України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства
Відповідно до статті 629 Цивільного кодексу України, договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 Цивільного кодексу України).
Згідно зі статтею 526 Цивільного кодексу України, зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до статті 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Частиною 1 статті 193 Господарського кодексу України встановлено, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
Не допускаються одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином (частина 7 статті 193 Господарського кодексу України).
Відповідно до ч. 1 ст. 598 Цивільного кодексу України, зобов'язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
Зобов'язання припиняється виконанням проведеним належним чином (ст. 599 Цивільного кодексу України).
У відповідності до ст. 610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов'язання, є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Оскільки виконання зобов'язання, проведене належним чином, є однією із підстав його припинення (ст. 599 Цивільного кодексу України), то виконання боржником, у даному випадку відповідачем як підрядником за договором (зобов'язаною стороною за договором в частині виконання робіт), повинно бути підтверджено відповідачем належним чином.
З урахуванням наведеного, тягар доведення належного виконання відповідачем свого обов'язку за договором, а так само обставин, які перешкоджали виконанню цього обов'язку, несе відповідач як боржник у цьому зобов'язанні.
Згідно зі статтями 73, 74 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, позивачем, на виконання умов договору, платіжним дорученням № 1361 від 25.05.2023 сплачено на користь відповідача 58 920,00 грн з призначенням платежу: часткова оплата за послуги герметизації склопакетів згідно договору підряду № 1105-23Т від 15.04.2023 без ПДВ.
Відповідно до статті 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
У п. 7.2. договору, сторони погодили, що підрядник зобов'язується виконати роботу протягом 20 календарних днів з моменту підписання цього договору з правом дострокового виконання.
Тобто, з наведеного вбачається, що відповідач був зобов'язаний виконати роботи у строк по 06.06.2023.
Однак, належних і допустимих доказів виконання підрядником робіт за договором матеріали справи не містять.
При цьому суд вказує, що критично ставиться до листа виявлення дефектів № 08008 від 08.08.2023 з огляду на те, що матеріали справи не містять доказів направлення його на адресу позивача, а зі скрін-шоту, наданого відповідачем не можливо встановити, що такий лист був направлений засобами електронної пошти позивачеві, оскільки матеріали справи не містять доказів належності замовникові електронної пошти yav2012@ukr.net.
Суд зазначає, що матеріали справи містять іншу адресу електронної пошти позивача, а саме: info@milena.org.ua.
Як передбачено ст. 847 Цивільного кодексу України, підрядник зобов'язаний своєчасно попередити замовника:
1) про недоброякісність або непридатність матеріалу, одержаного від замовника;
2) про те, що додержання вказівок замовника загрожує якості або придатності результату роботи;
3) про наявність інших обставин, що не залежать від підрядника, які загрожують якості або придатності результату роботи.
Таким чином, суд відхиляє твердження відповідача в частині того, що ним було повідомлено позивача про розгерметизацію склопакетів.
Також суд критично ставиться до акту обстеження від 11.08.2023, оскільки він складений без участі відповідача та є по суті одностороннім правочином, складеним зацікавленими особами.
В свою чергу, суд вказує, що історія покупок, яка надані відповідачем до відзиву не може бути належним та допустимим доказом виконання договору, оскільки вказана роздруківка не підтверджують сам факт купівлі останнім матеріалів необхідних для виконання робіт, оскільки такий факт може підтверджувати лише фіскальний чек.
Крім того з наданих відповідачем доказів не вбачається, що ним було здійснено закупівлю саме в межах виконання даного договору.
Щодо твердження відповідача, що строк дії договору закінчився, суд вказує наступне.
Згідно з ч. 1 ст. 631 Цивільного кодексу України, строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору.
Відповідно до ч. 7 ст. 180 Господарського кодексу України, строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору. На зобов'язання, що виникли у сторін до укладення ними господарського договору, не поширюються умови укладеного договору, якщо договором не передбачено інше. Закінчення строку дії господарського договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, що мало місце під час дії договору.
Приписи ст. 599 Цивільного кодексу України та ст. 202 Господарського кодексу України встановлюють, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Поряд з належним виконанням законодавство передбачає й інші підстави припинення зобов'язань (прощення боргу, неможливість виконання, припинення за домовленістю, передання відступного, зарахування). Однак, чинне законодавство не передбачає таку підставу припинення зобов'язання, як закінчення строку дії договору.
Припинення строку дії договору не свідчить про припинення зобов'язань за ним. Зазначене не ставиться у залежність від того, виконувала інша сторона дії, спрямовані на виконання умов договору чи ні.
Припинення строку дії договору не свідчить про припинення зобов'язань за ним, а тому не означає звільнення боржника від виконання обов'язку в натурі, у зв'язку з чим кредитор має право вимагати виконання обов'язку в натурі впродовж того часу, коли існує відповідне зобов'язання, а не лише впродовж строку, встановленого сторонами у договорі для його виконання.
Наведеним спростовується твердження відповідача про те, що права та обов'язки сторін за договором є припиненими, оскільки строк дії договору закінчився.
До схожих за змістом висновків прийшов Верховний Суд у постанові від 21.12.2020 у справі № 910/1144/19.
При цьому суд вказує, що відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У частині 3 статті 2 Господарського процесуального кодексу України, однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 13 цього Кодексу.
Відповідно до частин 3-4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Верховний Суд неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, це й принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони.
Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).
Реалізація принципу змагальності сторін в процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, в тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.
Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.
До того ж, суд наголошує, що 17.10.2019 набув чинності Закон України від 20.09.2019 № 132-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", яким було, зокрема внесено зміни до Господарського процесуального кодексу України та змінено назву статті 79 Господарського процесуального кодексу України з "Достатність доказів" на нову - "Вірогідність доказів" та викладено її у новій редакції з фактичним впровадженням у господарський процес стандарту доказування "вірогідність доказів".
Стандарт доказування "вірогідність доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач.
Відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України, наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду і на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.
Зазначений підхід узгоджується з судовою практикою ЄСПЛ, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".
Таким чином суд вказує, що докази надані позивачем в підтвердження своїх позовних вимог є більш вірогідними аніж докази, які надані відповідачем.
А відтак, за висновками суду, відповідачем не було виконано роботи за договором, чим останнім порушено умови договору та приписи цивільного законодавства України.
При цьому, суд зазначає, що норми законодавства передбачають право замовника на відмову від договору підряду на підставі частини 2 статті 849 Цивільного кодексу України у разі порушення умов договору підряду та не встановлюють обов'язку позивача вручати заяву про відмову від договору безпосередньо підряднику чи перевіряти факт такого отримання.
Відповідно до ч.1 ст. 651 Цивільного кодексу України, зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.
У відповідності до ч. 3 ст. 651 Цивільного кодексу України, у разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є розірваним або зміненим.
Згідно із ст. 611 Цивільного кодексу України, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; сплата неустойки; відшкодування збитків.
Статтею 188 Господарського кодексу України передбачено, що зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором. Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором.
Згідно із ч. 2 ст. 598 Цивільного кодексу України, припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом.
Частиною 2 ст. 849 Цивільного кодексу України визначено, що якщо підрядник своєчасно не розпочав роботу або виконує її настільки повільно, що закінчення її у строк стає явно неможливим, замовник має право відмовитися від договору підряду та вимагати відшкодування збитків.
Суд враховує правову позицію, викладену об'єднаною палатою Верховного Суду в постанові від 16.03.2020 у справі №910/2051/19, в якій зазначено, що статті 849 Цивільного кодексу України передбачено три окремі (самостійні) підстави для відмови замовника від договору підряду, а саме: - підрядник несвоєчасно розпочав роботу або виконує її настільки повільно, що закінчення її у строк стає явно неможливим (частина 2); - очевидність для замовника невиконання роботи належним чином та невиконання підрядником у визначений замовником строк вимоги про усунення недоліків (частина 3); - відмова замовника від договору до закінчення робіт з виплатою підрядникові плати за виконану частину робіт та відшкодуванням збитків, завданих розірванням договору (частина 4).
Суд зазначає, що відмовитись від договору підряду і вимагати відшкодувати збитки відповідно до положень частини 2 статті 849 Цивільного кодексу України є правом замовника в силу закону, якщо підрядник своєчасно не розпочав роботу або виконує її настільки повільно, що закінчення її у строк стає явно неможливим.
Отже, договір підряду може бути розірваний в результаті односторонньої відмови від нього в повному обсязі, тобто в результаті вчинення замовником одностороннього правочину, який відповідно до частини 2 статті 653 Цивільного кодексу України тягне припинення зобов'язань його сторін.
Суд звертає увагу на положення п. 13.5. договору відповідно до якого, договір може бути розірваний тільки за домовленістю сторін, яка оформлюється додатковою угодою до цього договору, якщо інше прямо не передбачено цим договором або чинним законодавством України.
Крім того, у п. 1.3. договору, сторони погодили, що замовник залишає за собою право в односторонньому порядку відмовитись від даного договору, керуючись ч. 3. ст. 651 ЦКУ, у випадку якщо підрядник не приступив до виконання робіт обумовлених даним договором протягом 20 (двадцяти) календарних днів після здійснення замовником попередньої оплати в порядку та в розмірі передбаченому даним договором. Обумовлено, що вищенаведена одностороння відмова замовника від даного договору здійснюється шляхом направлення підрядникові листа-повідомлення про розірвання договору та вимоги повернути раніше сплачені в якості попередньої оплати грошові кошти. Вище приведений лист-повідомлення про розірвання договору з вимогою повернути раніше сплачені в якості попередньої оплати грошові кошти має бути направлений поштою цінним листом з описом та повідомленням про вручення. Обумовлено, що в такому випадку договір вважається розірваним з моменту отримання підрядником такого листа повідомлення або з моменту повернення листа замовнику в наслідок відмови підрядника отримати такий цінний лист в поштовому відділенні або в наслідок ігнорування даного відправлення (тобто повернулось в наслідок закінчення терміну зберігання). Підрядник же в свою чергу зобов'язується повернути отримати грошові кошти протягом 10 робочих днів з дня отримання листа повідомлення про розірвання договору з вимогою повернути раніше сплачені грошові кошти в якості авансу.
У зв'язку з тим, що відповідач у строк, встановлений договором роботи не виконав, позивач склав та направив на адресу підрядника лист-повідомлення про односторонню відмову від договору підряду в порядку ст. 849 ЦКУ № 18/09-1 від 18.09.2023, в якому повідомив про односторонню відмову від договору та вимагав повернути передоплату у розмірі 58 920,00 грн.
Враховуючи викладене вище, оскільки відповідач не виконав взяті на себе зобов'язання за договором підряду в частині виконання робіт, суд дійшов висновку, що на підставі ч. 2 ст. 849 Цивільного кодексу України, в позивача виникло право відмовитись від договору підряду та вимагати відшкодування збитків.
Згідно з ч. 2 ст. 22 Цивільного кодексу України, збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Зазначена норма кореспондує положенням ст. 224 Господарського кодексу України, відповідно до якої учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено. Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.
Тобто, положеннями ч. 2 ст. 849 Цивільного кодексу України законодавцем визначено більш широке поняття збитків при їх відшкодуванні за наслідками порушення умов договору підряду, де відшкодуванню підлягають і витрати зроблені замовником на виконання договірних зобов'язань.
Як встановлено судом вище, договірні зобов'язання між сторонами за договором підряду № 1105-23Т від 15.05.2023 припинились на підставі листа позивача № 18/09-1 від 18.09.2023.
Водночас нормами глави 83 Цивільного кодексу України урегульовано питання повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні, навіть тоді коли правова підстава, на якій набуте майно, згодом відпала.
Частина 1 ст. 1212 Цивільного кодексу України передбачає, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Частиною 2 ст. 1212 Цивільного кодексу України встановлено, що положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.
Положення глави 83 Цивільного кодексу України, предметом регулювання якої є відносини, що виникають у зв'язку із безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права, застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.
Кондикційні зобов'язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій набуто майно, згодом відпала.
З огляду на те, що договірні зобов'язання між сторонами припинились, суд вважає обґрунтованими доводи позивача про стягнення з відповідача на грошових коштів у розмірі 58 920,00 грн, сплачених за договором підряду, у зв'язку з чим позов підлягає задоволенню.
Згідно із ч. 2-3 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України, учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Частиною 4 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України визначено, що кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до ч. 1 ст. 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
За приписами ч. 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Статтею 76 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
За приписами ч. 1 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
З урахуванням вищевикладеного, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд прийшов до висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню у повному обсязі.
Витрати по сплаті судового збору, відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на відповідача.
Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч. 5 ст. 236 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до п. 3 ч. 4 ст. 238 Господарського процесуального кодексу України, у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії"). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії", № 37801/97 від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", №49684/99 від 27 вересня 2001 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019 Верховного Суду по справах №910/13407/17 та №915/370/16.
З огляду на вищевикладене, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як законодавчо необґрунтовані та безпідставні.
На підставі викладеного, керуючись статтями 74, 76-80, 129, 236 - 242, 247-252 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -
1. Позов задовольнити повністю.
2. Стягнути з фізичної особи-підприємця Яремича Леоніда Олександровича ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Мілена Груп" (08130, Київська обл., Бучанський р-н., с. Петропавлівська Борщагівка, вул. Петропавлівська, буд. 6, ідентифікаційний код 41931983) грошові кошти у розмірі 58 920 (п'ятдесят вісім тисяч дев'ятсот двадцять) грн 00 коп. та судовий збір у розмірі 3 028 (три тисячі двадцять вісім) грн 00 коп.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Північного апеляційного господарського суду протягом 20 (двадцяти) днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Суддя О.В. Мандриченко