Справа № 620/6314/24 Суддя (судді) першої інстанції: Василь НЕПОЧАТИХ
12 лютого 2025 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Судді-доповідача: Кузьмишиної О.М.,
суддів: Грибан І.О., Карпушової О.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації у Чернігівській області на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 10 жовтня 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації у Чернігівській області, Державної судової адміністрації України про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_2 звернулася до Чернігівського окружного адміністративного суду з позовом до Територіального управління Державної судової адміністрації у Чернігівській області, Державної судової адміністрації України, в якому просить суд:
- визнати протиправною бездіяльність Державної судової адміністрації України щодо належного фінансового забезпечення діяльності судів в частині дотримання положень статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» відносно ОСОБА_1 за період з 01.01.2024 по 31.03.2024;
- зобов'язати Державну судову адміністрацію України, як головного розпорядника бюджетних коштів, здійснити належне фінансове забезпечення діяльності судів в частині дотримання положень статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» відносно ОСОБА_1 за період з 01.01.2024 по 31.03.2024, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб 3028,00 грн.;
- визнати протиправною бездіяльність Територіального управління Державної судової адміністрації України у Чернігівській області щодо дотримання, при нарахуванні та виплаті ОСОБА_1 суддівської винагороди, матеріальної допомоги на оздоровлення, оплати відпусток, періодів тимчасової непрацездатності за період з 01.01.2024 по 31.03.2024 положень статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»;
- зобов'язати Територіальне управління Державної судової адміністрації України у Чернігівській області донарахувати та виплатити ОСОБА_1 недонараховану суддівську винагороду за період з 01.01.2024 по 31.03.2024 із застосуванням положень статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що позивач працює на посаді судді Щорського районного суду Чернігівської області. Відповідно до частини третьої статті 135 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» базовий розмір посадового окладу судді місцевого суду становить 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. Законом України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» встановлено у 2024 році прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць у розмірі для працездатних осіб з 1 січня - 3 028,00 грн, однак суддівську винагороду за спірний період їй нараховано та виплачено із застосуванням меншого прожиткового мінімуму - 2 102 грн, що призвело до зменшення розміру суддівської винагороди і, відповідно, до порушення її прав та гарантій.
Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 10 жовтня 2024 року адміністративний позов задоволено.
Приймаючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що заміна гарантованої Конституцією України однієї зі складових суддівської винагороди - прожиткового мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01.01.2024 (3028,00 грн), на іншу розрахункову величину, яка Законом України «Про судоустрій і статус суддів» не передбачена (прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді - 2102,00 грн) було протиправним.
Не погоджуючись із рішення суду першої інстанції, представником Територіального управління ДСА України у Чернігівській області подано апеляційну скаргу.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги апелянт зазначає, що Закон України «Про Державний бюджет України на 2024 рік», яким визначено, що прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді з 01 січня 2024 року у розмірі 2102,00 грн є чинним, неконституційним не визнавався та не скасовувався, а тому підлягає виконанню.
Апелянт стверджує, що дії ДСА України та Територіального управління щодо нарахування та виплати позивачу суддівської винагороди, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу з 01.01.2024 у розмірі 2102,00 грн, відповідають положенням законодавчого регулювання та є правомірними.
Ухвалами Шостого апеляційного адміністративного суду від 09.12.2024 та від 16.01.2025 відкрито апеляційне провадження та призначено справу до судового розгляду у відкритому судовому засіданні.
Позивач не скористався правом подання відзиву на апеляційну скаргу.
Сторони у судове засідання не з'явились, про дату, час і місце судового засідання повідомлені належним чином, про причини неявки суд не повідомили, з урахуванням чого судова колегія вирішила продовжувати розгляд справи в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що остання не підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції - залишенню без змін, виходячи з наступного.
Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_2 працює на посаді судді Щорського районного суду Чернігівської області.
Відповідно до розрахункових листів за 2024 рік за період з 01.01.2024 по 31.03.2024, суддівську винагороду позивачці нараховано та виплачено відповідачем, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді з січня 2024 року, в розмірі 2102,00 грн.
Не погоджуючись із правомірністю застосування відповідачем прожиткового мінімуму для працездатних осіб для визначення базового розміру посадового окладу судді в розмірі 2102,00 грн за період з 01.01.2024 по 31.03.2024, позивач звернулась до суду з цим позовом.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до статті 22 Конституції України права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними.
Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.
Організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів, забезпечує право кожного на справедливий суд визначає Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 №1402-VIII (далі - Закон № 1402-VIII).
Частиною першою статті 4 Закон № 1402-VIII встановлено, що судоустрій і статус суддів в Україні визначаються Конституцією України та законом.
Згідно з частиною другою статті 4 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» зміни до цього Закону можуть вноситися виключно законами про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Згідно зі статтею 130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
Відповідно до частини першої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Пунктом 1 частини третьої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що базовий розмір посадового окладу судді місцевого суду становить 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року.
Відповідно до частини першої статті 142 Закону № 1402-VI судді, який вийшов у відставку, після досягнення чоловіками віку 62 років, жінками - пенсійного віку, встановленого статтею 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», виплачується пенсія на умовах, визначених зазначеним Законом, або за його вибором щомісячне довічне грошове утримання.
Згідно з частиною третьою статті 142 Закону № 1402-VI щомісячне довічне грошове утримання виплачується судді у відставці в розмірі 50 відсотків суддівської винагороди судді, який працює на відповідній посаді. За кожний повний рік роботи на посаді судді понад 20 років розмір щомісячного довічного грошового утримання збільшується на 2 % грошового утримання судді.
Відповідно до частини четвертої, п'ятої статті 142 Закону № 1402-VI у разі зміни розміру складових суддівської винагороди судді, який працює на відповідній посаді, здійснюється перерахунок раніше призначеного щомісячного довічного грошового утримання. Пенсія або щомісячне довічне грошове утримання судді виплачується незалежно від заробітку (прибутку), отримуваного суддею після виходу у відставку. Щомісячне довічне грошове утримання суддям виплачується органами Пенсійного фонду України за рахунок коштів Державного бюджету України.
Відповідно до статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» установлено у 2024 році прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць у розмірі з 01 січня - 2920 гривень, а для основних соціальних і демографічних груп населення, зокрема, працездатних осіб - 3028 гривень, працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді - 2102 гривні.
Визначені Конституцією України та спеціальним законодавчим актом (Законом України «Про судоустрій і статус суддів») гарантії незалежності суддів є невід'ємним елементом їхнього статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом.
Конституційний принцип незалежності суддів означає також конституційно обумовлений імператив охорони матеріального забезпечення суддів від його скасування чи зниження досягнутого рівня без відповідної компенсації як гарантію недопущення впливу або втручання у здійснення правосуддя. Окреслену правову позицію стосовно гарантій незалежності суддів було висловлено у низці рішень Конституційного Суду України, зокрема у рішеннях від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, від 01 грудня 2004 року № 19-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005, від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008, від 03 червня 2013 року № 3-рп/2013, а також від 04 грудня 2018 року № 11-р/2018.
30 вересня 2016 року набрали чинності зміни, внесені до Конституції України, згідно із Законом України від 02 червня 2016 року №1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)».
Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», серед іншого, статтю 130 Конституції України викладено в новій редакції, текст якої зазначено вище, і вперше закріплено спосіб визначення розміру суддівської винагороди, а саме, що «розмір винагороди встановлюється законом про судоустрій».
З цією конституційною нормою співвідносяться норми частини першої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», які дають чітке розуміння, що єдиним нормативно-правовим актом, яким повинен і може визначатися розмір суддівської винагороди, є Закон про судоустрій.
Розмір суддівської винагороди визначено у статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», який з огляду як на свою назву, так і сферу правового регулювання (означену в преамбулі), є законом про судоустрій в значенні частини другої статті 130 Конституції України.
Пунктом 1 частини третьої та пунктом 1 частини четвертої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що базовий розмір посадового окладу судді місцевого суду становить 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року, із застосуванням регіонального коефіцієнту 1,1, якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше сто тисяч осіб.
Отже, розмір посадового окладу судді, який є складовим елементом суддівської винагороди, на пряму залежить від прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про прожитковий мінімум» прожитковий мінімум - це вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я набору продуктів харчування (далі - набір продуктів харчування), а також мінімального набору непродовольчих товарів (далі - набір непродовольчих товарів) та мінімального набору послуг (далі - набір послуг), необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.
Прожитковий мінімум визначається нормативним методом у розрахунку на місяць на одну особу, а також окремо для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення: дітей віком до 6 років; дітей віком від 6 до 18 років; працездатних осіб; осіб, які втратили працездатність.
До працездатних осіб відносяться особи, які не досягли встановленого законом пенсійного віку.
У змісті наведеної норми Закону України «Про прожитковий мінімум» закріплено вичерпний перелік основних соціальних і демографічних груп населення, стосовно яких визначається прожитковий мінімум.
Як вбачається, судді до соціальної демографічної групи населення, стосовно яких прожитковий мінімум повинен встановлюватися окремо, не віднесені.
Отже, Законом України «Про судоустрій і статус суддів» закріплено, що для визначення розміру суддівської винагороди до уваги може братися лише прожитковий мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року, тобто у даному випадку - 2024 року.
Більш того, у Законі України «Про прожитковий мінімум», який дає визначення прожитковому мінімуму, закладає правову основу для його встановлення, затвердження та врахування при реалізації державою конституційної гарантії громадян на достатній життєвий рівень, взагалі не визначено такого виду прожиткового мінімуму, як «прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді».
З огляду на вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що заміна гарантованої Конституцією України однієї зі складових суддівської винагороди - прожиткового мінімуму для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01.01.2024 на іншу розрахункову величину, яка ані Законом України «Про судоустрій і статус суддів», ані Законом України «Про прожитковий мінімум» не передбачена - є неправомірною.
Оскільки вказана конституційна гарантія незалежності суддів не може порушуватися і змінюватися без внесення відповідних змін до закону про судоустрій, суддівська винагорода не може обчислюватися із застосуванням величини, відмінної від тієї, що визначена Законом № 1402-VIII.
Аналогічна правова позиція щодо застосування статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік», статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» викладена у постановах Верховного Суду від 10 листопада 2021 року у справі № 400/2031/21, від 30 листопада 2021 року у справі № 360/503/21, 22 червня 2023 року у справі № 400/4904/21, від 12 липня 2023 року у справі № 140/5481/22 та від 24 липня 2023 року у справі № 280/9563/21.
Отже, Територіальне управління Державної судової адміністрації у Чернігівській області при нарахуванні позивачці суддівської винагороди застосувало 2102,00 грн - прожитковий мінімум на одну працездатну особу, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді.
Суд першої інстанції дійшов висновку, що такі дії є протиправними, оскільки, як було вказано вище, статтею 130 Конституції України визначено, що розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій, а відповідно до частини першої статті 135 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами, а тому посилання відповідача на положення Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» є протиправним.
Таким чином, враховуючи вищенаведені правові позиції, керуючись положеннями Кодексу адміністративного судочинства України та виходячи зі встановлених обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про обґрунтованість позовних вимог.
Гарантії незалежності суддів зумовлені конституційно визначеною виключною функцією судів здійснювати правосуддя (частина перша статті 124 Основного Закону України).
Наведені положення Конституції України, юридичні позиції Конституційного Суду України дають підстави стверджувати, що законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу.
Крім того, слід також зазначити, що Верховний Суд неодноразово констатував, що Закон України про державний бюджет України на відповідний рік не повинен містити інакшого чи додаткового правового регулювання правовідносин, що охоплюються предметом регулювання інших законів України, особливо тієї сфери суспільних відносин, для яких діють спеціальні норми. Конституція України не надає закону про Державний бюджет України вищої юридичної сили стосовно інших законів.
При цьому, посилання апелянта на постанови Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду у справах №820/1853/17, №826/12172/17, та №340/1916/20 колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки, ці судові рішення прийнято Верховним Судом за іншого правового регулювання і стосувалися питання обчислення винагороди суддів, які не пройшли кваліфікаційне оцінювання, що свідчить про нерелевантність цієї позиції.
Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, які призвели до неправильного вирішення справи, тобто прийняте рішення відповідає матеріалам справи та вимогам закону, і не підлягає скасуванню.
За таких обставин, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що вимоги позивача є законними і обґрунтованими та підлягають задоволенню.
Також, надаючи оцінку всім іншим доводам учасників справи, судова колегія також враховує рішення ЄСПЛ по справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява № 30544/96, п. 26, ECHR 1999-1, в якому суд зазначив, що «…хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожний довід…».
Відповідно до п. 1 частини першої статті 315 Кодексу адміністративного судочинства України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Приписи статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України визначають, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись статтями 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів
Апеляційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації у Чернігівській області - залишити без задоволення.
Рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 10 жовтня 2024 року у справі №620/6314/24 - залишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Суддя-доповідач О.М.Кузьмишина
Судді І.О.Грибан
О.В.Карпушова