Справа № 640/16131/20 Суддя (судді) першої інстанції: Колеснікова І.С.
13 лютого 2025 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Головуючого судді Оксененка О.М.,
суддів: Ганечко О.М.,
Кузьменка В.В.,
розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора на рішення Київського окружного адміністративного суду від 22 листопада 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Чотирнадцятої кадрової комісії з атестації прокурорів регіональних прокуратур Офісу Генерального прокурора, Офісу Генерального прокурора про визнання протиправними та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративними позовами до Чотирнадцятої кадрової комісії з атестації прокурорів регіональних прокуратур Офісу Генерального прокурора, Офісу Генерального прокурора, в якому просив:
- визнати протиправним та скасувати рішення Чотирнадцятої кадрової комісії з атестації прокурорів регіональних прокуратур Офісу Генерального прокурора від 01 липня 2020 року про неуспішне проходження атестації прокурором ОСОБА_1 ;
- зобов'язати уповноважену кадрову комісію з атестації прокурорів регіональних прокуратур та Офіс Генерального прокурора призначити новий час (дату) для проходження співбесіди (III етапу атестації).
Позовні вимоги обгрунтовано тим, що під час проведення співбесіди не обговорювалось та не надавалась оцінка виконання практичного завдання, що свідчить про грубе порушення комісією порядку проведення співбесіди, тому рішення комісії є протиправним, оскільки не відповідає критеріям обґрунтованості, пропорційності та безсторонності.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 22 березня 2021 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 09 червня 2021 року, позов задоволено частково.
Визнано протиправним та скасовано рішення Чотирнадцятої кадрової комісії з атестації прокурорів регіональних прокуратур Офісу Генерального прокурора від 01 липня 2020 року №2 про неуспішне проходження атестації прокурором ОСОБА_1 . В іншій частині адміністративного позову відмовлено.
Постановою Верховного Суду від 17 листопада 2022 року рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 22 березня 2021 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 09 червня 2021 року в справі №640/16131/20 скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
Направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, суд касаційної інстанції виходив з того, що суди попередніх інстанцій повинні під час перевірки рішення кадрової комісії, не втручаючись у дискреційні повноваження вказаної комісії та керуючись завданнями адміністративного судочинства, витребувати та дослідити декларації позивача за 2015-2016 роки, відомості з яких стали підставою для висновку про невідповідність позивача вимогам професійної етики та доброчесності; дослідити пояснення позивача та надані ним документи на підтвердження наданих ним пояснень щодо фактів встановлених комісією під час проведення співбесіди та з'ясувати, чи дійсно вони спростовують висновки комісії, які стали підставою для прийняття спірного рішення кадрової комісії.
Крім того, Верховний Суд звернув увагу судів першої та апеляційної інстанцій на необхідності перевірки оскаржуваного рішення кадрової комісії щодо кожного з аргументів комісії, які лягли в основу висновку про порушення прокурором вимог доброчесності та професійної етики (щодо сумнівів членів кадрової комісії у самостійному виконанні та захисті прокурором дисертаційного дослідження), а також висновку про недоброчесність прокурора в частині викликаних сумнівів у правдивості його пояснень, наданих комісії, щодо користування кімнатами у місті Харкові.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 22 листопада 2024 року позовні вимоги - задоволено частково.
Визнано протиправним та скасовано рішення Чотирнадцятої кадрової комісії з атестації прокурорів регіональних прокуратур Офісу Генерального прокурора від 01 липня 2020 року №2 про неуспішне проходження атестації прокурором ОСОБА_1 . У задоволенні решти позовних вимог - відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним рішенням, Офісом Генерального прокурора, подано апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, також просить скасувати вказане судове рішення та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог - відмовити.
Зазначена апеляційна скарга обгрунтована тим, що спосіб життя прокурора та членів його сім'ї не відповідав задекларованим доходам. При цьому, пояснення прокурора про те, що йому допомагали батьки, є такими, що викликають сумнів, оскільки, по-перше, прокурор не надав комісії жодних документів на підтвердження цієї допомоги, а, по-друге, навіть якби така допомога надходила, вона мала б бути задекларована.
Крім того, відповідач звертає увагу на те, що відповідно до декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, поданих ОСОБА_1 за 2015-2016 роки, прокурор та члени його сім'ї мали на праві користування дві кімнати, що знаходяться у м. Харкові. Під час співбесіди прокурор стверджував, що вони протягом 2 років жили у своїх близьких друзів, не сплачуючи за користування приміщенням жодних коштів та не несучи витрат на комунальні платежі. Втім, відповідач має обґрунтовані сумніви у правдивості цих тверджень, оскільки прокурор не зміг назвати власника кімнати, у якій, за його словами, вони безоплатно проживали протягом 2 років, що ставить під сумнів доброчесність прокурора та правдивість його пояснень, наданих комісії.
У відзиві на апеляційну скаргу позивачем зазначено про те, що оскільки в основу оскаржуваного рішення кадрової комісії покладено не конкретні факти з посиланням на докази, а воно будується виключно на суб'єктивних сумнівах та припущеннях, зроблених членами кадрової комісії, які не підтверджені жодними доказами, відтак суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що рішення Кадрової комісії №14 «Про неуспішне проходження прокурором атестації» від 01 липня 2020 року №2 є протиправним та підлягає скасуванню.
Крім того, позивач вказує, що Генеральною прокуратурою України у 2016 році проводилося службове розслідування щодо виїздів працівників органів прокуратури за межі України, зокрема, щодо подорожей позивача, відповідно до висновку якого порушень не встановлено, а витрати на подорожі були співрозмірними з доходами, одержаними із законних джерел.
Враховуючи, що спірне рішення не містить жодних посилань на конкретні докази, документи або норми права, які порушено позивачем, тому наявні пістави для задоволення позовних вимог.
Згідно п.3 частини першої ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України суд може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) також у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
З огляду на викладене, колегія суддів визнала за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження.
Перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла наступного висновку.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач з липня 2004 року проходить службу в органах прокуратури на різних посадах, з листопада 2019 року призначений на посаду заступника прокурора Харківської області.
На підставі пункту 10 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» позивач подав заяву про переведення на посаду прокурора в обласній прокуратурі та про намір пройти атестацію.
У зв'язку з успішним проходженням перших двох етапів атестації, був допущений до проведення співбесіди з метою виявлення відповідності прокурора вимогам професійної компетенції, професійної етики та доброчесності.
Однак, за результатами проведення атестації Чотирнадцятою кадровою комісією прийнято рішення від 01 липня 2020 року №2 про неуспішне проходження прокурором ОСОБА_1 атестації, оскільки на підставі дослідження матеріалів атестації, у тому числі особової справи, а також пояснень прокурора під час співбесіди, матеріалів, що знаходяться у відкритому доступі, у комісії наявні обґрунтовані сумніви щодо доброчесності позивача та відповідності його критерію професійної етики.
Не погоджуючись з такими рішеннями відповідачів та вважаючи свої права порушеними, позивач звернувся з цим позовом до суду.
Задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки відповідачі не надали до суду достатніх та беззаперечних доказів в обґрунтування правомірності прийняття оскаржуваного рішення, а тому рішення Кадрової комісії №14 «Про неуспішне проходження прокурором атестації» від 01 липня 2020 року №2 є протиправним та підлягає скасуванню.
Разом з тим, позовні вимоги про зобов'язання уповноваженої кадрової комісії з атестації прокурорів регіональних прокуратур та Офісу Генерального прокурора призначити позивачу новий час (дату) для проходження співбесіди (III етапу атестації) задоволенню не підлягають, оскільки скасування рішення Кадрової комісії №14 про неуспішне проходження прокурором атестації є достатнім способом захисту прав позивача.
Колегія суддів погоджується з наведеними висновками суду першої інстанції з огляду на таке.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України визначено Законом України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII (далі - Закон №1697-VII).
Однією з гарантій незалежності прокурора, що передбачена, є особливий порядок призначення прокурора на посаду, звільнення з посади, притягнення до дисциплінарної відповідальності.
Так, до 25.09.2019 частиною першою статті 7 Закону №1697-VII визначалось, що систему прокуратури України становлять: Генеральна прокуратура України; регіональні прокуратури; місцеві прокуратури; військові прокуратури; Спеціалізована антикорупційна прокуратура.
Однак, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19 вересня 2019 року № 113-IX (надалі Закон № 113-IX) були внесені зміни у Закон №1697-VII.
Вказаний Закон був спрямований на запровадження першочергових і, багато в чому, тимчасових заходів, пов'язаних передусім із кадровим перезавантаженням органів прокуратури шляхом атестації чинних прокурорів, а також надання можливості всім доброчесним кандидатам, які мають належні теоретичні знання та практичні навички, на конкурсних засадах зайняти посаду прокурора у будь-якому органі прокуратури.
Слід зазначити, що Верховним Судом сформовано правову позицію з приводу застосування у подібних правовідносинах пункту 19 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 113-ІХ у поєднанні з пунктом 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII, зокрема у постановах від 21.09.2021 у справі № 160/6204/20 та у справі № 200/5038/20-а, від 29.09.2021 у справі № 440/2682/20, від 04.11.2021 у справі № 640/537/20, від 11.11.2021 у справі № 640/17212/20, від 20.07.2022 у справі № 1.380.2019.006266, від 28.07.2022 у справі №580/35/20 та від 10.11.2022 у справі № 620/3542/19, які підлягають врахуванню у цій справі.
Так, Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 02.06.2016 № 1401-VIII Конституцію України доповнено статтею 131-1, яка вказує зокрема на те, що за новим українським конституційним правопорядком прокуратуру як інститут, що виконує функцію кримінального переслідування, структурно вмонтовано в загальну систему правосуддя.
Отже, Конституція України віднесла прокурорів у розділ правосуддя, змінила характер їх діяльності з загального нагляду на основну функцію кримінального обвинувачення та запровадила нові принципи в проведенні оцінювання як суддів, так і прокурорів.
У зв'язку із імплементацією цих змін у національний правопорядок 19.09.2019 прийнято Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» №113-ІХ, у пункті 1 пояснювальної записки до проєкту якого наголошено, що після ухвалення Закону № 1697-VII в органах прокуратури не відбулося повноцінного кадрового перезавантаження з метою очищення лав прокурорів від осіб, які не відповідають вимогам доброчесності і професійності, що впливало на належність рівня виконання прокурорами своїх повноважень, а також рівня підтримки діяльності прокуратури суспільством. Цей Закон спрямований не стільки на зміну форми чи змісту діяльності прокуратури, скільки на проведення оцінки діючих прокурорів критеріям професійної компетенції, доброчесності та професійної етики.
Відтак, проведення атестації прокурорів було визначено на законодавчому рівні як умова реформування органів прокуратури, що стосувалась зокрема усіх без винятку прокурорів, які мали бажання продовжувати працювати у органах прокуратури.
За змістом цього Закону реформування прокуратури є цілеспрямованим комплексом процедур і заходів, передбачених чинним законодавством, спрямованих на трансформацію цінностей, принципів, завдань і функцій прокуратури, а також стандартів і організаційно-правових засад її діяльності. Мета цієї реформи - сформувати в Україні ефективну прокуратуру, яка б користувалася повагою та довірою суспільства та сформувати високопрофесійний і доброчесний корпус прокурорів.
Реалізація кадрового перезавантаження за цим Законом відбувається у формі атестації діючих прокурорів на відповідність критеріям професійної компетенції, доброчесності та професійної етики. Встановлена цим Законом атестація не має систематичного характеру, відбувається одноразово за окремим законом, є винятковою.
Атестація здійснюється згідно з Порядком проходження прокурорами атестації, який затверджується Генеральним прокурором (пункт 9 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-ІХ).
З дня набрання чинності Законом № 113-ІХ усі прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур вважаються такими, що персонально попереджені у належному порядку про можливе майбутнє звільнення з посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII (пункт 6 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-ІХ).
Пунктом 21 розділу І Закону № 113-ІХ передбачено заміну слів у Законі №1697-VII, зокрема слова «Генеральна прокуратура України» (в усіх відмінках) замінено словами «Офіс Генерального прокурора» (в усіх відмінках), а слова «регіональні» словами «обласні»; «місцеві» - «окружні».
Відповідно до пункту 7 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №113-ІХ прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом.
Пунктом 10 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-ІХ передбачено, що прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур (у тому числі ті, які були відряджені до Національної академії прокуратури України для участі в її роботі на постійній основі) мають право в строк, визначений Порядком проходження прокурорами атестації, подати Генеральному прокурору заяву про переведення на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах. У заяві також повинно бути зазначено про намір пройти атестацію, надано згоду на обробку персональних даних, на застосування процедур та умов проведення атестації. Форма та порядок подачі заяви визначаються Порядком проходження прокурорами атестації.
На виконання норм розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-ІХ з метою проведення атестації прокурорів наказом Генерального прокурора від 03.10.2019 № 221 затверджено Порядок проходження прокурорами атестації, який визначає процедуру надання оцінки професійній компетентності, професійній етиці та доброчесності прокурорів Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур і військових прокуратур (далі - Порядок № 221).
Пункт 9 розділу І Порядку № 221 передбачає, що атестація проводиться на підставі письмової заяви прокурора Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури про переведення на посаду прокурора відповідно в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах, в якій зазначено про намір пройти атестацію, надано згоду на обробку персональних даних і на застосування процедур та умов проведення атестації. Форми типових заяв прокурора встановлено у додатку 2 до цього Порядку.
Заява, вказана у пункті 9 розділу I цього Порядку, подається Генеральному прокурору прокурорами Генеральної прокуратури України (включаючи прокурорів Головної військової прокуратури, прокурорів секретаріату Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів), прокурорами регіональних прокуратур, військових прокуратур регіонів (на правах регіональних), прокурорами місцевих прокуратур, військових прокуратур гарнізонів та інших військових прокуратур (на правах місцевих) до 15.10.2019 (включно) (пункт 10 розділу І Порядку № 221).
Пунктом 19 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-ІХ визначено, що прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII за умови настання однієї із таких підстав:
- неподання прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв'язку із цим пройти атестацію;
- рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури;
- в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах відсутні вакантні посади, на які може бути здійснено переведення прокурора Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури, який успішно пройшов атестацію;
- ненадання прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури, у разі успішного проходження ним атестації, згоди протягом трьох робочих днів на переведення на запропоновану йому посаду в Офісі Генерального прокурора, обласній прокуратурі, окружній прокуратурі.
Системний аналіз положень абзацу першого пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-ІХ дає підстави для висновку про те, що підставою для звільнення прокурора є настання однієї з підстав, визначених у підпунктах 1-4 пункту 19 цього розділу, зокрема й неподання прокурором у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв'язку із цим пройти атестацію; і Закон не вимагає додаткової підстави для звільнення.
При цьому, суть запровадженого Законом № 113-ІХ етапу реформування прокуратури в частині кадрового перезавантаження полягала у тому, що корпус прокурорів Офісу Генерального прокурора, обласних та окружних прокуратур мав формуватися, зокрема із уже переведених прокурорів, які на день набрання чинності цим Законом працювали на посадах прокурорів у Генеральній прокуратурі України, регіональних та місцевих прокуратурах та успішно пройшли атестацію у порядку, визначеному Законом № 113-ІХ.
Частиною третьою статті 16 Закону № 1697-VII, в редакції до внесення змін Законом №113-IX, було встановлено, що прокурор призначається на посаду безстроково та може бути звільнений з посади, його повноваження на посаді можуть бути припинені лише з підстав та в порядку, передбачених цим Законом.
З набранням чинності Законом №113-ІХ стаття 16 Закону № 1697-VII зазнала змін та на момент виникнення спірних правовідносин була викладена в редакції, відповідно до якої прокурор призначається на посаду безстроково та може бути звільнений з посади, його повноваження на посаді можуть бути припинені лише з підстав та в порядку, передбачених законом (підпунктом 12 пункту 21 розділу І Закону № 1697-VII у частині третій статті 16 слова «цим Законом» замінено словом «законом»).
Таким чином, на час виникнення спірних правовідносин законодавство, що регулює підстави та порядок звільнення прокурора з посади або припинення його повноважень, не обмежувалось виключно положеннями Закону № 1697-VII.
Згідно з підпунктом 1 пункту 19 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX, прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII за умови настання такої підстави, як неподання прокурором Генеральної прокуратури України у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора та про намір у зв'язку із цим пройти атестацію.
Прокурор відповідно до пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
Приписам пункту 9 частини першої статті 51 цього Закону відповідають положення статті 60 цього ж Закону, якими конкретизовано підстави звільнення прокурора з посади в разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
Водночас, дію статті 60 зупинено до 01.09.2021 (абзац четвертий пункту 2 розділу II Закону № 113-IX), а тому з підстав, передбачених пунктом 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII прокурора не може бути звільнено з посади в період зупинення дії цієї норми, тобто в період проходження ним атестації.
Посилання у пункті 19 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №113-ІХ на нормативний припис - пункт 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII, як на підставу для звільнення прокурора, містить інший зміст положень цієї статті, які визначають загальні підстави для звільнення прокурорів, визначені Законом № 1697-VII.
Системний аналіз положень абзацу першого пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-ІХ дає підстави для висновку про те, що підставою для звільнення прокурора є настання однієї з підстав, визначених у підпунктах 1-4 пункту 19 цього розділу, і Закон не вимагає додаткової підстави для звільнення.
Як вбачається з матеріалів справи, на підставі пункту 10 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» позивач подав заяву про переведення на посаду прокурора в обласній прокуратурі та про намір пройти атестацію.
У зв'язку з успішним проходженням перших двох етапів атестації, був допущений до проведення співбесіди з метою виявлення відповідності прокурора вимогам професійної компетенції, професійної етики та доброчесності.
Однак, за результатами проведення атестації Чотирнадцятою кадровою комісією прийнято рішення від 01 липня 2020 року №2 про неуспішне проходження прокурором ОСОБА_1 атестації, оскільки на підставі дослідження матеріалів атестації, у тому числі особової справи, а також пояснень прокурора під час співбесіди, матеріалів, що знаходяться у відкритому доступі, у комісії наявні обґрунтовані сумніви щодо доброчесності позивача та відповідності його критерію професійної етики.
Відповідно, на виконання вимог Закону № 113-IX, наказом Генерального прокурора № 221 від 03 жовтня 2019 року затверджено Порядок проходження прокурорами атестації (далі - Порядок № 221).
Згідно з визначенням, що міститься в пункті 1 розділу 1 Порядку № 221, атестація прокурорів - це встановлена Розділом II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-IX та цим Порядком процедура надання оцінки професійній компетентності, професійній етиці та доброчесності прокурорів Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур і військових прокуратур.
Відповідно до пунктів 2, 4 Порядку № 221 атестація прокурорів Генеральної прокуратури України (включаючи прокурорів Головної військової прокуратури, прокурорів секретаріату Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів), регіональних, місцевих прокуратур та військових прокуратур проводиться відповідними кадровими комісіями. Порядок роботи, перелік і склад кадрових комісій визначаються відповідними наказами Генерального прокурора.
Атестація прокурорів проводиться кадровими комісіями прозоро та публічно у присутності прокурора, який проходить атестацію.
Предметом атестації є оцінка: 1) професійної компетентності прокурора (у тому числі загальних здібностей та навичок); 2) професійної етики та доброчесності прокурора.
Пунктами 6-8 розділу I Порядку № 221 визначено, що атестація включає в себе три етапи: складання іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп'ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора; складання іспиту у формі анонімного тестування на загальні здібності та навички з використанням комп'ютерної техніки; проведення співбесіди з метою виявлення відповідності прокурора вимогам професійної компетентності, професійної етики та доброчесності. Для оцінки рівня володіння практичними уміннями та навичками прокурори виконують письмове практичне завдання.
За результатами атестації прокурора відповідна кадрова комісія ухвалює одне із таких рішень: рішення про успішне проходження прокурором атестації; рішення про неуспішне проходження прокурором атестації. Форми типових рішень визначені у додатку 1 до цього Порядку.
Аналізуючи вказані положення Порядку №221, колегія суддів приходить до висновку, що атестація прокурорів спрямована на перевірку професійної компетентності прокурора (у тому числі загальних здібностей та навичок); професійної етики та доброчесності прокурора.
У свою чергу, порядок проведення співбесіди з метою виявлення відповідності прокурора вимогам професійної компетентності, професійної етики та доброчесності і виконання практичного завдання для оцінки рівня володіння практичними уміннями та навичками прокурора врегульовано розділом ІV Порядку №221.
Верховний Суд неодноразово висловлювався щодо перевірки дискреції кадрової комісії під час проведення співбесіди на третьому етапі атестації прокурорів, процедура проведення якого визначена пунктом 9 розділу IV Порядку №221, зокрема, у постановах Верховного Суду від 20 липня 2022 року (справа № 640/1083/20), від 22 вересня 2022 року (справа № 200/7541/20-а), від 29 вересня 2022 року (справа №260/3026/20), від 20 жовтня 2022 року (справа № 140/17496/20 та №640/18156/20), 06 жовтня 2022 року (справа № 640/777/20), від 24 жовтня 2022 року (справа №640/1358/20), від 03 листопада 2022 року (справа № 640/1088/20), від 08 листопада 2022 року (справа № 640/1559/20), від 17 листопада 2022 року (справа №280/7188/20).
Відповідно до пункту 15 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-IX для проведення співбесіди кадрові комісії вправі отримувати в усіх органах прокуратури, у Раді прокурорів України, секретаріаті Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів, Національному антикорупційному бюро України, Державному бюро розслідувань, Національному агентстві з питань запобігання корупції, інших органах державної влади будь-яку необхідну для цілей атестації інформацію про прокурора, в тому числі інформацію про:
1) кількість дисциплінарних проваджень щодо прокурора у Кваліфікаційно-дисциплінарній комісії прокурорів та їх результати;
2) кількість скарг, які надходили на дії прокурора до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів та Ради прокурорів України, з коротким описом суті скарг;
3) дотримання прокурором правил професійної етики та доброчесності: а) відповідність витрат і майна прокурора та членів його сім'ї, а також близьких осіб задекларованим доходам, у тому числі копії відповідних декларацій, поданих прокурором відповідно до законодавства у сфері запобігання корупції; б) інші дані щодо відповідності прокурора вимогам законодавства у сфері запобігання корупції; в) дані щодо відповідності поведінки прокурора вимогам професійної етики; г) матеріали таємної перевірки доброчесності прокурора;
4) зайняття прокурором адміністративних посад в органах прокуратури з копіями відповідних рішень.
Пунктами 10, 11, 13 розділу IV Порядку №221 визначено, що фізичні та юридичні особи, органи державної влади, органи місцевого самоврядування мають право подавати до відповідної кадрової комісії відомості, у тому числі на визначену кадровою комісією електронну пошту, які можуть свідчити про невідповідність прокурора критеріям компетентності, професійної етики та доброчесності. Кадровою комісією під час проведення співбесіди та ухвалення рішення без додаткового офіційного підтвердження можуть братися до уваги відомості, отримані від фізичних та юридичних осіб (у тому числі анонімно).
Дослідження вказаної інформації, відомостей щодо прокурора, який проходить співбесіду, здійснюється членами кадрової комісії.
Перед проведенням співбесіди члени комісії можуть надіслати на електронну пошту прокурора, яка вказана у заяві про намір пройти атестацію, повідомлення із пропозицією надати письмові пояснення щодо питань, пов'язаних з матеріалами атестації. У цьому випадку протягом трьох днів з дня отримання повідомлення, але не пізніше ніж за день до дня проведення співбесіди, прокурор може подати комісії електронною поштою письмові пояснення (у разі необхідності - скановані копії документів).
Відповідно до пункту 14 розділу IV Порядку №221 члени комісії мають право ставити запитання прокурору, з яким проводять співбесіду, щодо його професійної компетентності, професійної етики та доброчесності.
У постанові від 03 листопада 2022 року у справі №600/1450/20-а Верховний Суд зазначав, що критерій доброчесності є надзвичайно важливим з огляду на те, яку роль прокуратура відіграє у становленні правової держави, особливо з урахуванням зміни її статусу у результаті вказаних вище конституційних змін. Саме доброчесність є ключовою категорією у формуванні морально-етичного образу прокурорів, запорукою формування довіри народу до прокурорів та органів прокуратури в цілому.
Доброчесність - це необхідна морально-етична складова діяльності прокурорів, які віднесені до української системи правосуддя, яка, серед іншого, визначає межу і спосіб його поведінки, що базується на принципах чесності у способі власного життя та виконанні своїх професійних обов'язків.
Авторитет та довіра до органів прокуратури формуються залежно від персонального складу осіб, які обіймають посади прокурорів та формують корпус органів прокуратури.
Легітимна мета вимірювання доброчесності полягає в здобутті доказів умисного порушення норм прокурорської етики чи свідомого нехтування стандартами поведінки, які забезпечують суспільну довіру до органів прокуратури як складової органів правосуддя, а також допущення поведінки, що підриває авторитет правосуддя.
Відсутність у законі визначення поняття «доброчесність», яке використовується у процедурі атестації прокурорів, не звільняє суб'єктів правовідносин використовувати його в процесі правозастосування та під впливом як змісту (суті) зовнішніх поведінкових факторів, так і через їхнє зіставлення з якостями, чеснотами чи властивостями, під якими в моральному, етичному, соціально-правовому, світоглядному та іншому сенсах розуміється (сприймається) поняття доброчесність, пояснити і мотивувати за якими ознаками той чи інший прокурор не може бути віднесений до доброчесних.
Пунктами 15-16 розділу IV Порядку №221 встановлено, що після завершення обговорення з прокурором матеріалів атестації та виконаного ним практичного завдання члени комісії без присутності прокурора, з яким проводиться співбесіда, обговорюють її результати, висловлюють пропозиції щодо рішення комісії, а також проводять відкрите голосування щодо рішення комісії стосовно прокурора, який проходить атестацію. Результати голосування вказуються у протоколі засідання.
Залежно від результатів голосування комісія ухвалює рішення про успішне проходження прокурором атестації або про неуспішне проходження прокурором атестації.
Пунктом 12 Порядку №233 передбачено, що рішення про неуспішне проходження атестації повинно бути мотивованим із зазначенням обставин, що вплинули на його прийняття.
Таким чином, рішення про неуспішне проходження атестації повинно бути достатньою мірою обґрунтованим, тобто у ньому, серед іншого, зазначаються не лише загальні причини чи/та обставини його прийняття, але й мотиви з посиланням на відповідні докази, які б створювали підстави для негативних висновків. Також таке рішення повинно відповідати критеріям ясності, чіткості, доступності та зрозумілості.
Відтак, перевіряючи оскаржуване рішення на предмет відповідності останнього вимогам статті 2 КАС України колегія суддів враховує висновки Верховного Суду у даній справі щодо необхідності витребувати та дослідити декларації позивача за 2015-2016 роки, відомості з яких стали підставою для висновку про невідповідність позивача вимогам професійної етики та доброчесності; дослідити пояснення позивача та надані ним документи на підтвердження наданих ним пояснень щодо фактів встановлених комісією під час проведення співбесіди та з'ясувати, чи дійсно вони спростовують висновки комісії, які стали підставою для прийняття спірного рішення кадрової комісії.
Також Верховний Суд звернув увагу на необхідності перевірки оскаржуваного рішення кадрової комісії щодо кожного з аргументів комісії, які лягли в основу висновку про порушення прокурором вимог доброчесності та професійної етики (щодо сумнівів членів кадрової комісії у самостійному виконанні та захисті прокурором дисертаційного дослідження), а також висновку про недоброчесність прокурора в частині викликаних сумнівів у правдивості його пояснень, наданих комісії, щодо користування кімнатами у місті Харкові.
У даному випадку, визначена чинним законодавством атестація не передбачає проведення повної перевірки декларанта на запити прокурора чи кадрових комісій. Моніторинг способу життя суб'єкта декларування передбачає лише вибіркову перевірку та на підставі повідомлень фізичних чи юридичних осіб, а також із засобів масової інформації та інших відкритих джерел інформації, яка містить відомості про невідповідність рівня життя суб'єктів декларування, задекларованим ним майну і доходам.
Згідно з частиною першою статті 4 Закону України від 14 жовтня 2014 року «Про запобігання корупції» (далі - Закон №1700-VII) Національне агентство з питань запобігання корупції (далі - НАЗК) є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, який забезпечує формування та реалізує державну антикорупційну політику.
За приписами пункту 8 частини першої статті 11 Закону №1700-VII до повноважень НАЗК належать здійснення в порядку, визначеному цим Законом, контролю та перевірки декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, зберігання та оприлюднення таких декларацій, проведення моніторингу способу життя осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування.
Відповідно до частини першої та другої статті 50 Закону №1700-VII НАЗК проводить перевірку декларації на підставі інформації, отриманої від фізичних та юридичних осіб, із засобів масової інформації та інших джерел, про можливе відображення у декларації недостовірних відомостей. У разі встановлення за результатами повної перевірки декларації відображення у декларації недостовірних відомостей Національне агентство письмово повідомляє про це керівника відповідного державного органу, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, їх апарату, юридичної особи публічного права, в якому працює відповідний суб'єкт декларування, та спеціально уповноважені суб'єкти у сфері протидії корупції.
Отже, повноваження стосовно здійснення контролю та перевірки декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, незалежно від посади, яку займає така особа, віднесені до виключної компетенції НАЗК і можуть бути реалізовані в порядку, визначеному Законом №1700-VII.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 13 травня 2021 року у справі №120/3458/20-а.
У той же час, встановлений Законом України «Про запобігання корупції» порядок перевірки декларацій особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та передбачена Законом №113-ІХ процедура атестації з проведенням співбесіди з метою виявлення відповідності прокурора вимогам професійної компетентності, професійної етики та доброчесності є двома різними, окремими, законодавчо врегульованими процедурами, які мають різні правові наслідки, не підміняють та не суперечать одна одній.
Тому, наявність у НАЗК виключних повноважень на здійснення повної перевірки декларацій, яка полягає, зокрема, у з'ясуванні достовірності задекларованих відомостей, точності оцінки задекларованих активів, перевірці на наявність конфлікту інтересів та ознак незаконного збагачення суб'єкта декларування не обмежує кадрові комісії у здійсненні ними перевірок відповідності прокурора вимогам професійної етики та доброчесності відповідно до положень Закону №113-ІХ.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 14.07.2022 у справі №640/1083/20, від 30.08.2022 у справі №420/7408/20.
Враховуючи сформовану Верховним Судом у своїх постановах позицію, відтак здійснення у процедурі атестації контролю та перевірки декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, зокрема, щодо достовірності повноти відомостей, зазначених суб'єктом декларування у декларації, належить не лише до виключної компетенції НАЗК.
З огляду на визначення нового місця прокуратури в системі державної влади України, вимоги до осіб, які мають намір обійняти посаду прокурора, мають бути подібними до тих, що їх висунуто до кандидатів на посаду професійного судді та має поширюватись і на запровадження механізмів та процедур у питаннях професійної підготовки, оцінювання, призначення, кар'єрного зростання, дисциплінарної відповідальності, звільнення прокурорів тощо (рішення Конституційного Суду України від 18.06.2020 року №5-р(ІІ)/2020), то колегія суддів уважає застосовними до спірних правовідносин висновки ЄСПЛ у рішенні по справі «Джоджай проти Албанії» (Xhoxhaj v. Albania) від 09.02.2021 (заява №15227/19), що набуло статусу остаточного 31.05.2021, з приводу результатів процедури оцінювання щодо заявниці, у результаті якої її звільнили з посади судді Конституційного суду внаслідок недекларування частини активів на банківському рахунку та спільної із чоловіком квартири.
Як свідчать матеріали справи, пд час співбесіди з позивачем встановлено, що відповідно до даних декларації позивача за 2015 рік, грошові активи (заощадження) прокурора та членів його родини складали 1 250 000 грн.
Цей же показник за даними декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави за 2016 рік складав 890 000 грн. (різниця 360 000 грн).
Згідно з даними декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, поданої позивачем за 2016 рік, у цьому році він придбав автомобіль Volkswagen Jetta вартістю 532 664 грн.
З урахуванням різниці між рівнем задекларованих грошових активів прокурора та членів його родини за 2015-2016 роки очевидно, що 172 664 грн. вартості автомобіля мали покриватися за рахунок доходів, отриманих прокурором у 2016 році.
Відповідно до даних цієї ж декларації позивач та члени його сім'ї отримали 322 641 грн доходів, 296 492 грн з яких складала заробітна плата. Враховуючи, що отримані сім'єю прокурора доходи підлягали оподаткуванню, чистий розмір доходу з заробітної плати не перевищував 240 тисяч грн., а загальний дохід 267 000 грн.
Оскільки з суми 267 000 грн. мало бути сплачено 172 664 грн. вартості автомобіля, на прожиття прокурору та членам сім'ї залишалося менше ніж 95 000 грн. на рік.
Крім того, на співбесіді встановлено, що у 2016 році позивачем разом з членами родини здійснено 2 тривалі закордонні подорожі. Під час співбесіди прокурор пояснив, що на кожну з цих подорожей витрачено 40-50 тисяч грн.
При цьому, зауважено, що прокурором здійснювалися також і інші витрати, пов'язані зокрема з обслуговуванням автомобіля, його реєстрацією, витратами на харчування протягом року тощо.
Підставою для такого твердження є самостійно здійснений комісією розрахунок показників декларацій позивача за 2015 та 2016 роки, які наявні у матеріалах справи, на підставі якого зроблено висновок, що коштів, які залишилися у позивача в розпорядженні після придбання у 2016 році автомобіля Volkswagen Jetta, було недостатньо для того способу життя, який він, за припущенням комісії, міг вести. При цьому вказано, що на прожиття прокурору та членам сім' ї залишалося менше ніж 95 000 грн. на рік.
Дійсно, позивачем у 2016 році було здійснено дві поїздки закордон - 7 днів взимку та 11 днів влітку, що свідчить про нетривалість таких подорожей.
У той же час, одна з вказаних поїздок, здійснена у січні 2016 року, та оплачувалася позивачем у 2015 році з доходів, отриманих у 2015 році, а тому не повинна була включатися у розрахунки витрат 2016 року.
Крім того, у 2016 році Генеральною прокуратурою України проводилося службове розслідування щодо виїздів працівників органів прокуратури за межі України, зокрема щодо позивача, відповідно до висновку якого порушень під час таких виїздів позивача не встановлено, а витрати на подорожі були співрозмірними з доходами, одержаними із законних джерел, що підтверджується висновком службового розслідування від 19.10.2016).
При цьому, під час прийняття сіпрного рішення не враховано та не надано оцінку доводам позивача про те, після вимушеного переміщення у зв'язку із збройною агресією російської федерації з окупованої частини Луганської області до міста Харкова, позивач разом з родиною мешкали у друзів, не сплачуючи кошти за користування приміщенням та комунальні послуги.
До того ж, згідно наданих пояснень ОСОБА_1 , періодично сім'я позивача отримувала допомогу від його батьків та батьків дружини продуктами, речами та грошима, про він я повідомив під час співбесіди.
Відповідно п. 45 Роз'яснення «Щодо застосування окремих положень Закону України «Про запобігання корупції» стосовно заходів фінансового контролю», затвердженого рішенням Національного агентства з питань запобігання корупції від 11 серпня 2016 року № 3 подарунки у формі грошових коштів у розмірі до 6 890 грн на кожного члена сім'ї не повинні відображатись у декларації (загалом 20 670 грн).
Тобто, матеріали справи не свідчать про те, що коштів, наявних у розпорядженні позивача протягом 2016 року, не вистачило для проживання, як це встановлено комісією.
Враховуючи викладене, висновок про невідповідність способу життя позивача задекларованим доходам є необґрунтованим, оскільки він не відповідає дійсному стану справ, не підтверджується як даними декларацій за 2015-2016 роки позивача, так і фактично здійсненими ним витратами.
Щодо висновку про наявність обґрунтованих сумнівів у самостійному виконанні та захисті позивачем дисертаційного дослідження у 2008 році, слід зазначити наступне.
Як свідчать матеріали справи, з 2005 по 2008 рік позивач навчався в аспірантурі Харківської державної академії фізичної культури під керівництвом наукового керівника доктора біологічних наук професора ОСОБА_2 , та підготував дисертаційне дослідження на тему «Роль саморегуляції в успішності професійної діяльності прокурорів».
Після трьох років навчання та роботи відбувся попередній захист дисертації на кафедрі Харківської державної академії фізичної культури та позивача було рекомендовано до прилюдного захисту, який відбувся на засіданні спеціалізованої вченої ради Харківського національного університету внутрішніх справ МВС України.
Дисертаційне дослідження позивача було предметом вивчення експертної ради Вищої атестаційної комісії України в м. Києві, на засіданні якої мною безпосередньо представлено його результати. Після цього позивач здобув науковий ступінь кандидата наук та отримав диплом кандидата наук НОМЕР_1 .
При цьому, самостійне виконання та захист позивачем дисертаційного дослідження підтверджується:
- участю у міжнародних та національних конференціях, опублікованими науковими статтями (Вісник Харківського національного університету ім. В.М. Каразіна. Харків, 2007. № 759. С. 30-36; Право і безпека. Харків, 2007. Т.6, №1. С. 39-42; Наукові записки Харківського університету повітряних сил. Соціальна філософія, психологія. Харків, 2007. вип. 3(29). С. 159-164; Вісник Харківського національного університету ім. В.М. Каразіна. Харків, 2008. № 793. С. 19-22; Матеріали IV Міжнародної науково-практичної конференції «Сучасні наукові технології - 2008». - Дніпропетровськ, 2008. С. 54-58),
- рішенням кафедри щодо попереднього захисту дисертації та рішенням спеціалізованої вченої ради Харківського національного університету внутрішніх справ МВС України за результатами прилюдного захисту, протоколом № 22-06\8 та рішенням президії Вищої атестаційної комісії України від 12.11.2008 за результатами особистого представлення та захисту дисертаційного дослідження та перевірки його на плагіат.
На думку колегії суддів, обставини того, що позивач під час співбесіди не зміг швидко пригадати прізвища опонентів на захисті, що мав місце у 2008 році, не згадав назви книжок, які він читав при написанні дисертації за 12 років до того, не спростовує обставин самостійного здійснення позивачем дисертаційного дослідження.
При цьому, під час співбесіди позивач вірно повідомив і захисту, і місце навчання, що підтверджується відповідним відеозаписом.
У даному випадку, безпідставним є зазначення у рішенні комісії підстава для перевірки обставин підготовки та захисту дисертаційного дослідження - отримання позивачем надбавки в розмірі 5% від посадового окладу відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 31.05.2012 №505, враховуючи, що вказану надбавку позивач не отримував, оскільки доплата за науковий ступінь виплачуються працівникам, якщо їх діяльність збігається за профілем з науковим ступенем, у даному випадку - це психологія, що не збігається з діяльністю позивача на посаді прокурора.
Крім того, матеріали справи свідчать про те, що згідно даних, визначених у декларації за 2016 рік у позивача наявне право користування двома кімнатами у місті Харкові.
Так, з 07 листопада 2016 року позивач та члени його родини були офіційно зареєстровані у гуртожитку по АДРЕСА_1 , що відображено у відповідних розділах декларації.
Крім того, у декларації вказано, що позивач з членами родини тимчасово проживав у кімнаті по АДРЕСА_2 з 22 травня 2014 року.
Разом з тим, у зв'язку зі збройною агресію російської федерації позивач разом із дружиною та донькою вимушено покинув місце його постійного проживання - місто Ровеньки Луганської області, та, на пропозицію друзів - ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , проживав в одній із кімнат квартири за адресою: АДРЕСА_3 . При цьому за домовленістю, родина позивача не сплачувала кошти за користування кімнатою та витрати за комунальні послуги.
З метою підтвердження вказаного факту, ОСОБА_4 надані нотаріально засвідчені письмові пояснення, якими вона підтверджує факт проживання позивача разом з сім'єю в одній із кімнат квартири у 2014-2016 роках, та факт несплати коштів за користування кімнатою та комунальних послуг.
Крім того, таке проживання також підтверджується листом Управління соціального захисту населення адміністрації Київського району Харківської міської ради від 09.09.2020, та довідками про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи на кожного члена сім'ї, дії яких припинено та замінено 22 серпня 2018 року у зв'язку із зміною місця проживання, даними декларацій за 2015-2016 роки.
Відповідно до частини п'ятої статті 19 Закону України «Про прокуратуру» прокурор зобов'язаний щорічно проходити таємну перевірку доброчесності.
У свою чергу, з матеріалів справи вбачається, що відносно позивача проводилась таємна перевірка доброчесності, за результатами якої будь-яких порушень не виявлено, що підтверджується копіями довідок від 17.07.2020 №27/3-3250 вих-20, від 08.10.2019 №25/2/2-1149ВН-19.
У даному випадку, колегія суддів враховує постанову Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 9901/641/18, в якій суд зазначив, що вмотивоване рішення демонструє особі, що вона була почута, дає стороні можливість апелювати проти нього. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватися належний публічний та, зокрема, судовий контроль за адміністративними актами суб'єкта владних повноважень.
Категорія «внутрішнє переконання» по суті виражає психологічно-суб'єктивну впевненість особи у відповідності власної оцінки об'єктивно існуючих обставин чи фактів. Але для того, аби бути належним, внутрішнє переконання повинно відповідати певним вимогам, а саме: виходити з усебічного, повного та об'єктивного розгляду усіх матеріалів…
Про дотримання членами Комісії означеної процедури свідчитиме належна мотивація його висновку: встановлення обставин, що мають значення для правильного вирішення кожного з перелічених у Главі ІІ Положення № 143/зп-16 (п.п. 1-10) питань; посилання на докази, якими такі обставини обґрунтовані, із зазначенням причин їх прийняття чи відхилення; оцінка доводів та аргументів особи, щодо якої застосовуються процедура оцінювання; норми права, що застосовані, і ті, що не застосовані, з викладенням мотивів їх незастосування.
І навпаки, ненаведення мотивів прийнятих рішень «суб'єктивізує» акт державного органу і не дає змоги суду встановити дійсні підстави та причини, з яких цей орган дійшов саме таких висновків, надати їм правову оцінку, та встановити законність, обґрунтованість, пропорційність рішення.
У своїх рішеннях ЄСПЛ неодноразово наголошував, що хоча національний суд і має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган державної влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення від 01.07.2003р. у справі «Суомінеен проти Фінляндії» № 3780001/97, п. 36).
Наведення мотивів ухваленого рішення є об'єктивною і формальною гарантією, якої вимагає пункт 45 Висновку № 1 КРЄС».
При цьому, прийняття будь-яким суб'єктом владних повноважень певного рішення лише на основі внутрішнього переконання та суб'єктивного ставлення до ситуації/події, проте без належного підкріплення цього рішення підставами для його існування, не може бути легітимізовано посиланням на наявність «обґрунтованого сумніву» та може призвести до можливих зловживань та порушити принципи належного урядування та верховенства права.
Враховуючи викладене, вказані обставини свідчать про те, що рішення Кадрової комісії №14 «Про неуспішне проходження прокурором атестації» від 01 липня 2020 року №2 є протиправним та підлягає скасуванню.
Однак, позовні вимоги про зобов'язання уповноваженої кадрової комісії з атестації прокурорів регіональних прокуратур та Офісу Генерального прокурора призначити позивачу новий час (дату) для проходження співбесіди (III етапу атестації) задоволенню не підлягають, оскільки скасування рішення Кадрової комісії №14 про неуспішне проходження прокурором атестації є достатнім способом захисту прав позивача.
Відповідно до п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд, що і вчинено судом у даній справі.
Інші доводи апеляційної скарги не заслуговують на увагу, оскільки не спростовують докази, досліджені та перевірені в суді першої інстанції та не впливають на висновки суду, викладені в оскаржуваному рішенні.
За таких обставин, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, і доводи апелянта, викладені у скарзі, не свідчать про порушення судом норм матеріального чи процесуального права, які могли б призвести до неправильного вирішення справи.
Отже при ухваленні оскаржуваної постанови судом першої інстанції було дотримано всіх вимог законодавства, а тому відсутні підстави для її скасування.
За правилами статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 242, 250, 308, 310, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України суд,
Апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора - залишити без задоволення.
Рішення Київського окружного адміністративного суду від 22 листопада 2024 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення, є остаточною та не підлягає касаційному оскарженню, відповідно до п. 2 частини п'ятої ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя О.М. Оксененко
Судді О.М. Ганечко
В.В. Кузьменко