П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
12 лютого 2025 р. Категорія 113030000м. ОдесаСправа № 420/22542/24
Перша інстанція: суддя Андрухів В.В.,
час і місце ухвалення: 13:23, м. Одеса
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
судді-доповідача - Семенюка Г.В.,
суддів - Федусика А.Г., Шляхтицького О.І.,
при секретаріВишневській А.В.
за участю сторін:
позивачОСОБА_1 (довідка)
представник позивачаСоколов Д.С. (адвокат; ордер)
представник ДМСУКирилюк В.Ю. (довіреність; посвідчення)
перекладачНікішов О.О. (паспорт)
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні П'ятого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 16 жовтня 2024 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, -
встановиВ:
Позивач, звернувся до суду з позовом до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, мотивуючи його тим, що у 2022 році позивач звернувся до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про надання захисту в Україні. Рішенням ДМС України від 27.05.2024 року №84-24 позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 10.07.2024 року позивач отримав повідомлення, видане ГУ ДМС України в Одеській області №58 від 03.06.2024 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач не бажає повертатися до РФ, оскільки побоюється переслідування у зв'язку з його волонтерською діяльністю, що здійснювалась на підтримку ЗСУ, територіальної оборони та цивільного населення. Позивач вважає, що внаслідок його діяльності на території України він буде незаконно засудженим та ув'язненим. Також, він боїться бути заарештованим у разі повернення до РФ та звинуваченим у державній зраді за свою діяльність в Україні. Позивач вказав, що його мати отримала повістку на його ім'я, і коли він повернеться до Росії, його буде мобілізовано. Крім того, він зазнав незаконнного кримінального переслідування у себе на батьківщині у 2015 році за злочин, якого він не скоював, через що у лютому 2016 року виїхав з країни громадянської належності до України, перетнувши Державний кордон України поза межами пункту пропуску.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 16 жовтня 2024 року у задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення Державної міграційної служби України від 27.05.2024 року № 84-24; зобов'язання Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно ОСОБА_1 відмовлено.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення суду та прийняти нову постанову, якою задовольнити позовні вимоги.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт посилається на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права. Зазначає, що відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції не врахував, що висновки відповідача відносно належності ОСОБА_1 до злочинного угрупування є необґрунтованими та неправдоподібними. Крім того, відповідач не збирав належним чином та не аналізував навіть тих даних щодо ситуації в країні належності, які наявні у відкритих джерелах, підійшов до розгляду заяви позивача формально і упереджено, здійснив перекручування фактів, які були викладені позивачем під час проведених співбесід, залишив поза увагою ряд важливих тверджень. Також, судом першої інстанції належним чином не досліджено зміст Листа СБУ від 01.06.2023 №65/1/3/3878. Зі змісту вказаного листа вбачається, що заперечення щодо надання ОСОБА_1 статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту в Україні, надано у зв'язку з тим, що зазначена особа не прибула до УСБУ в Одеській області для проведення опитування та перевірки обставин за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Судом першої інстанції залишено поза увагою пояснення позивача щодо допомоги ЗСУ.
Державною міграційною службою України було надано відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначено, що доводи, викладені в апеляційній скарзі є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню, рішення Одеського окружного адміністративного суду від 16 жовтня 2024 року винесено законно та обґрунтовано, а тому підстави для його скасування відсутні. Крім того, відповідач вказує, що незважаючи на висловлену потребу у міжнародному захисті, позивач звернувся із заявою про набуття міжнародного захисту лише 30.12.2022, тобто більш ніж через 5 років та 10 місяців після потрапляння на територію України, перебування на території України у якості нелегального мігранта з 28.02.2016. Крім того, позивач підозрюється на території рф у скоєнні низки злочинів неполітичного характеру, пов'язаних з незаконним обігом наркотичних речовин. Виїзд з рф був пов'язаний з бажанням уникнути покарання за злочин, що узгоджується з поясненнями особи, відповідно до яких він свідомо ввів в оману слідчого за кримінальною справою для отримання дозволу на порушення запобіжного заходу, позбувся інструменту контролю (електронного браслету) та виїхав у бік російсько-українського кордону задля подальшого нелегального потрапляння до України (арк. 3 співбесіди від 26.02.2024).
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу належить залишити без задоволення з наступних підстав:
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Російської Федерації, уродженцем м. Москва, за національністю - росіянин, за віросповіданням - вважає себе агностиком.
Одружений, дружина - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з вересня 2022 року проживає в США, штат Міссурі.
Донька - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , разом з матір'ю проживає в США.
Вказане підтверджується матеріалами особової справи №2022OD0115 (а.с. 19-278, т. 2).
28.02.2016 року позивач нелегально вибув з РФ до України, Державний кордон України перетнув поза пунктом пропуску в Харківській області.
У період 2016-2022 років позивач проживав у м. Харкові як нелегальний мігрант, працював у закладах громадського харчування.
Наприкінці грудня 2022 року позивач переїхав до м. Одеси.
30.12.2022 року позивач звернувся до управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС України в Одеській області та 06.01.2023 року подав анкету особи, яка звернулась із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 212-217, т. 2).
За результатами розгляду заяви та особової справи №2022OD0115 громадянина РФ ОСОБА_1 Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області складено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 52-61, т. 2).
Рішенням Державної міграційної служби України від 27.05.2024 року №84-24 "Про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту" відмовлено громадянину Російської Федерації ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки стосовно заявника умови, передбачені пунктами 1 чи 13 ч.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відсутні (а.с. 51, т. 2).
10.07.2024 року позивач отримав повідомлення Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області за №58 від 03.06.2024 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, виданого на підставі рішення ДМС України №84-24 від 27.05.2024 року (а.с. 44, т. 2).
Не погоджуючись з прийнятим рішенням позивач звернувся до суду для його оскарження.
Відмовляючи в задоволені позовних вимог, суд першої інстанції дійшов висновку, що рішення ДМС України від 27.05.2024 року № 84-24, яким ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийняте з урахуванням всіх обставин справи та доводів заявника.
Колегія суддів П'ятого апеляційного адміністративного суду погоджується з означеними висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Згідно п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до п.4 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.
Особа, яка звертається із клопотанням про надання статусу біженця в Україні, має обґрунтовано довести, що саме вона є жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах.
Відповідно до частин першої, шостої статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
За результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (ч. 5 ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).
Згідно Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, поняття біженець включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, це: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
Законом України від 21.10.1999 року ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництво встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.
Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.
Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін.
Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.
Отже, особа може бути визнана біженцем тільки у випадку, якщо відповідає вищевказаним критеріям. Економічні, особисті, побутові або інші обставини, через які особа залишила та не може або не бажає повернутися до країни походження, не дають підстав для отримання статусу біженця в Україні.
Вказаний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 13 січня 2020 року у справі №806/1123/15, від 03.12.2022 року у справі 260/197/20.
Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Згідно абз.5 ч.1 ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Відповідно до ч.7 ст.7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Практичні рекомендації Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку, видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справах біженців в Україні і Центру досліджень проблем міграції, визначають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред'явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.
Таким чином, особа, яка шукає статусу біженця має довести, що її подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує її життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок її переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Крім того, Директива Ради Європейського Союзу Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту від 27.04.2004 № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач прибув в Україну з території РФ 28.02.2016 року.
Не зважаючи на висловлену потребу у міжнародному захисті, позивач звернувся з заявою про набуття міжнародного захисту лише 30.12.2022, тобто більш ніж через 6 років та 10 місяців після потрапляння на територію України та перебування на території України в якості нелегального мігранта.
При прямій і дійсній загрозі життю особи, яка претендує на статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, звернення без зволікань до міграційного органу є виправданим такою небезпекою.
Таким чином, значна тривалість проміжків часу між перетином кордону України, спливом часу легального перебування на території України (з одного боку) та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (з іншого боку), також свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Згідно з п.22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 року №1 "Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів пов'язаних щодо перебування іноземця та особи без громадянства в Україні", варто враховувати, що значна тривалість проміжків часу між: виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 06 серпня 2020 року у справі №420/3327/19, від 16 лютого 2018 року у справі №825/608/17, від 11.10.2018 року у справі №815/1892/17.
Суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що історія переслідування позивача є необґрунтованою та не заслуговує на довіру, а заява про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не містить умов, передбачених пунктами 1 чи 13 ч.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Безпідставним є посилання апелянта на те, що інформація по країні походження підтверджує наявність у нього цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань у разі повернення до РФ, з огляду на таке.
Уся наведена позивачем у позові інформація по країні походження щодо свободи вираження поглядів та переконань, критики влади РФ, придушення інакомислення, політичних репресій наведена без обґрунтування того, яким чином вказана інформація стосується безпосередньо позивача. Жодних доказів публічних виступів з критикою влади РФ, засудження позивачем війни РФ проти України позивач суду не надав.
Інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою, або для визнання особою, що потребує додаткового захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом.
Вказана правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 06 серпня 2020 року у справі №420/3327/19, від 06.03.2019 року у справі №826/14576/16, від 06.03.2019 року у справі №815/2505/17, від 04.03.2019 року по справі №815/2505/17.
Враховуючи необґрунтованість історії переслідування позивача та проаналізовану інформацію по країні походження, якою підтверджена відсутність існування серйозних ризиків життю або здоров'ю особи в країні громадянської належності, вбачається, що позивач має усі можливості для повернення до країні громадянської належності.
За матеріалами особової справи також встановлено відсутність ознак загрози життю, безпеці чи свободі позивача в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.
У матеріалах особової справи позивача відсутні факти або обставини, які давали б підстави вважати, що після повернення до країни громадянської належності позивачу може бути завдано серйозної шкоди. Так, позивачу не загрожує смертна кара або її приведення до виконання, а також тортури, нелюдське або принизливе поводження чи покарання.
Позивач повідомив про кримінальне переслідування в РФ за статтею 228 КК РФ, вважає таке переслідування сфабрикованим.
ОСОБА_1 стверджує, що 12.05.2015 його затримано співробітниками правоохоронних органів РФ в м. Москві, підкинуто наркотичну речовину та сфабриковано кримінальну справу (арк. 1, 2 заяви від 30.12.2022), на період проведення досудового розслідування застосовано запобіжний захід у вигляді домашнього арешту (арк. 2 заяви від 30.12.2022).
Позивач вважає, що затримання було безпідставним, у справі використані «фіктивні поняті» для фіксації факту завідомо підкинутої наркотичної речовини для подальшої фабрикації кримінальної справи (арк. 5 анкети від 30.12.2022). Зі слів позивача, він скористався можливістю залучення власного адвоката та мав усі шанси на виправдання. Водночас, на етапі судового розгляду кримінальної справи прийняв усвідомлене рішення про виїзд з РФ до України задля уникнення ймовірної кримінальної відповідальності (арк. 2 співбесіди від 13.01.2023, арк. 3 співбесіди від 26.02.2024). Також позивач повідомив, що він не має жодних документальних підтверджень власного кримінального переслідування на території рф (арк. 5 співбесіди від 13.01.2023).
Як вбачається з матеріалів особової справи позивача, за результатом його опитування встановлені факти, що вказують на можливу причетність особи до вчинення злочину на території РФ, пов'язаного з незаконним обігом наркотичних речовин.
Підтвердженням такого є наступне: у період 2013-2015 років, під час проживання на території РФ, заявник вживав наркотичні речовини, про що повідомив під час опитування (арк. 5 анкети від 30.12.2022) та в судовому засіданні, мав усталені зв'язки з особами, які розповсюджували наркотики, зокрема, в яких він раніше купував амфетаміни (арк. 2 співбесіди від 04.03.2024).
З огляду на викладене, позивач підозрюється на території РФ у скоєнні злочину неполітичного характеру, пов'язаного з незаконним обігом наркотичних речовин.
Отже, суд першої інстанції вірно зазначив, що виїзд позивача з РФ був пов'язаний з бажанням уникнути можливого покарання за злочин, що узгоджується з поясненнями позивача, відповідно до яких він свідомо ввів в оману слідчого за кримінальною справою, позбувся інструменту контролю (електронного браслету) та виїхав у бік російсько-українського кордону задля подальшого нелегального потрапляння до України (арк. 3 співбесіди від 26.02.2024).
Суд апеляційної інстанції не приймає до уваги доводи апелянта, що висновки відповідача відносно належності ОСОБА_1 до злочинного угрупування є необґрунтованими та не неправдоподібними, оскільки за результатом аналізу вироку Ізмайлівського районного суду м.Москви від 26.09.2016 року, можливо дійти висновку про підтвердження протиправної діяльності заявника в рф у сфері обігу наркотичних речовин.
Щодо доводів апелянта, що судом першої інстанції залишено поза увагою пояснення позивача щодо допомоги ЗСУ, колегія суддів зазначає таке.
Відповідно до пояснень позивача, у період з 2017 до грудень 2022 року він був неофіційно працевлаштований у закладі швидкого харчування в м. Харкові (арк. 6 співбесіди від 26.02.2024), окрему (особисту) волонтерську діяльність позивач не здійснював і станом на момент підготовки рекомендаційної позиції волонтерською діяльністю також не займався. Рішення щодо приготування їжі для військових прийнято власником кафе. (ар/с. 7 співбесіди від 26.02.2024).
Враховуючи вище викладене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що рішення ДМС України від 27.05.2024 року № 84-24, яким ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийняте з урахуванням всіх обставин справи та доводів заявника, а тому нема піддстав для задоволення позову.
Інші доводи апеляційної скарги встановлених обставин справи та висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
З огляду на вищевикладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення постановлено з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстав для його скасування не вбачається.
Згідно з ч. 1 ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , - залишити без задоволення.
Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 16 жовтня 2024 року по справі № 420/22542/24, - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Повний текст Постанови складено - 13 лютого 2025 року.
Суддя-доповідач Г.В. Семенюк
Судді А.Г. Федусик О.І. Шляхтицький