12 лютого 2025 року справа №200/5002/24
м. Дніпро
Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: судді-доповідача Казначеєва Е.Г., суддів Гайдара А.В., Компанієць І.Д., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 26 вересня 2024 р. у справі № 200/5002/24 (головуючий І інстанції Михайлик А.С.) за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити певні дії,-
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Донецького окружного адміністративного суду з позовною заявою до Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області (далі - відповідач, ГУПФУ) в якій просив: визнати протиправною бездіяльності щодо невиплати заборгованості з пенсії за період з 20.12.2022 по 31.07.2024 у сумі 164435,65 грн; зобов'язати сплатити заборгованість з пенсії за період з 20.12.2022 по 31.07.2024 у сумі 164435,65 грн.
Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 26 вересня 2024 року позов задоволено, а саме суд:
Визнав протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області щодо невиплати заборгованості з пенсії ОСОБА_1 за період з 20.12.2022 по 31.07.2024 у сумі 164435,65 грн.
Зобов'язав Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області виплатити ОСОБА_1 заборгованість з пенсії за період з 20.12.2022 по 31.07.2024 у сумі 164435,65 грн.
Рішення суду у межах доплати до пенсії за один місяць підлягає негайному виконанню.
Стягнув за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області на користь ОСОБА_1 судові витрати в розмірі 1644 (одна тисяча шістсот сорок чотири) грн 36 коп.
Відповідач, не погодившись з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
В обґрунтування скарги зазначено, зокрема, що заборгованість з пенсії після перерахунку на виконання рішення суду у справі № 200/2054/24 за період з 20.12.2022 по 31.07.2024 складає 164435,65 грн. Заборгованість є такою, що не передбачена бюджетом Пенсійного фонду та потребує додаткового фінансування, буде фактично виплачена після отримання відповідного фінансового ресурсу, оскільки покриття витрат Пенсійного фонду на виплату сум, призначених за рішенням судів проводиться за рахунок коштів Державного бюджету України.
Підставою звернення до суду з цим позовом слугував факт утвореної заборгованості пенсійних виплат на виконання судового рішення у справі № 200/2054/24 на підставі якого позивачу здійснено перерахунок пенсії по допризначенню відповідно до вимог статті 8 Закону України «Про підвищення престижності шахтарської праці».
Відповідно до частини 2 статті 10 Прикінцеві положення Закону України «Про підвищення престижності шахтарської праці» фінансування додаткових витрат на виплату підвищеного розміру пенсії відповідно до статті 8 цього Закону здійснюється за рахунок коштів державного бюджету.
Скаржник зазначає, що виплату пенсій, у зв'язку з підвищенням розміру пенсії відповідно до ст. 8 Закону України «Про підвищення престижності шахтарської праці» здійснює Головне управління Пенсійного фонду України винятково коштами Фонду та з інших джерел, визначених законодавством, в межах обсягів фінансування цих виплат. Інших фінансових можливостей, крім зазначених, для здійснення виплат територіальними органами Пенсійного фонду України не має. Фактичне та у повному обсязі виконання судового рішення територіальним органом Пенсійного фонду України можливе за умови наявності відповідних бюджетних асигнувань на відповідні цілі за рахунок коштів Державного бюджету України.
Так, кошти на фінансування видатків, пов'язаних з погашенням заборгованості з пенсійних виплат за рішенням суду, що здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України, передбачаються у складі бюджетної програми за КПКВК 2506080 «Фінансове забезпечення виплати пенсій, надбавок і підвищень, призначених за різними пенсійними програмами, та дефіциту коштів Пенсійного фонду» та визначаються в межах граничних обсягів видатків державного бюджету за цією програмою.
Згідно з Тимчасовим кошторисом на 3 квартал 2024 року у Головного управління відсутні кошти для фінансування рішень суду, виплата по яких здійснюється за окремою бюджетною програмою по погашенню заборгованості з пенсійних виплат за рішеннями суду.
Борг нарахований на виконання рішення суду в сумі 504042,26 грн обліковується Головним управлінням в автоматизованій базі даних обробки пенсійної документації (електронні пенсійні справи) та виплачуються в межах бюджетних асигнувань, виділених на цю мету.
Сума коштів на фінансування заборгованості з пенсійних виплат за рішеннями судів буде визначена у бюджеті Пенсійного фонду України на 2024 рік, який на той час було не затверджено.
Виконання судового рішення у повному обсязі можливе лише за наявності відповідного бюджетного призначення за рахунок Державного бюджету України.
Відповідно до частини 1 статті 311 КАС України, суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Суд, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, здійснюючи апеляційний перегляд у межах доводів та вимог апеляційної скарги, відповідно до частини 1 статті 308 КАС України, встановив наступне.
Позивач є отримувачем пенсії, перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Донецькій області.
Позивач звернувся до Донецького окружного адміністративного суду з позовною заявою до Головного управління Пенсійного фонду України в Сумській області про визнання протиправним рішення про відмову в перерахунку пенсії Головного управління пенсійного фонду України в Сумській області від 04 квітня 2024 року № 914270162657, зобов'язання Головне управління Пенсійного фонду України в Сумській області здійснити перерахунок пенсії за віком з 20 грудня 2022 року, із застосуванням середньої заробітної плати (доходу) в Україні, з якої сплачено страхові внески, за 2019-2021 роки, в розмірі 10846,37 грн., та застосуванням норм статті 8 Закону України «Про підвищення престижності шахтарської праці».
Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 15.05.2024 у справі № 200/2054/24, що набрало законної сили 15.06.2024, задоволено позовні вимоги, а саме суд:
Визнав протиправним та скасував рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Сумській області від 04 квітня 2024 року № 914270162657.
Зобов'язав Головне управління Пенсійного фонду України в Сумській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 31 березня 2024 року з урахуванням висновків суду, викладених у судовому рішенні.
Стягнув на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Сумській області судовий збір в розмірі 968 грн. 96 коп.
Відповідач листом від 15.07.2024 № 18327-15861/Л-02/8-0500/24 повідомив позивача про те, що на виконання рішення Донецького окружного адміністративного суду у справі №200/2054/24 від 15.05.2024, яке набрало законної сили 15.06.2024, позивача переведено з пенсії по інвалідності на пенсію за віком, призначену відповідно до ч. 2 ст. 114 Закону України від 09.07.2003 №1058 “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» з 20.12.2022. Виплату пенсії у розмірі 14 322,06 грн планується провести у серпні 2024 року. Заборгованість за рішенням суду за період з 20.12.2022 по 31.07.2024 у сумі 164435,65 грн, як така, що не передбачена бюджетом Пенсійного фонду та потребує додаткового фінансування, буде фактично виплачена після отримання відповідного фінансового ресурсу, оскільки покриття витрат Пенсійного фонду на виплату сум, призначених за рішенням судів проводиться за рахунок коштів Державного бюджету України.
Загальна суму невиплаченої позивачу пенсії після перерахунку, проведеного на виконання рішення у справі 200/2054/24 від 15.05.2024 не є спірною.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та фактам, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.
Відповідно до статті 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх в разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та інших випадках передбачених законом.
Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Статтею 92 Конституції України визначено, що виключно законами України визначаються, зокрема,:1) права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов'язки громадянина; 6) основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім'ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури і охорони здоров'я; екологічної безпеки; 12) організація і діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби, організації державної статистики та інформатики.
Частиною 2 статті 19 Конституції України встановлений обов'язок органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Європейська соціальна хартія (переглянута) від 03.05.1996, ратифікована Законом України від 14.09.2006 № 137-V, яка набрала чинності з 01.02.2007 (далі - Хартія), визначає, що кожна особа похилого віку має право на соціальний захист (пункт 23 частини І). Ратифікувавши Хартію, Україна взяла на себе міжнародне зобов'язання запроваджувати усіма відповідними засобами досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися права та принципи, що закріплені у частині І Хартії.
Отже, право особи на отримання пенсії як складова частина права на соціальний захист є її конституційним правом, яке гарантується міжнародними зобов'язаннями України.
Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг визначає Закон України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" № 1058-IV від 09.07.2003.
Статтею 8 Закону № 1058-IV передбачено право громадян України на отримання пенсійних виплат та соціальних послуг.
Частиною 3 статті 4 Закону №1058-IV встановлено, що виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються: види пенсійного забезпечення; умови участі в пенсійній системі чи її рівнях; пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат; джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення; умови, норми та порядок пенсійного забезпечення; організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.
Статтею 5 Закону №1058-IV передбачено, що цей Закон регулює відносини, що виникають між суб'єктами системи загальнообов'язкового державного пенсійного та соціального страхування. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом та Законом України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування".
Виключно цим Законом визначаються: принципи та структура системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування; коло осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню; види пенсійних виплат; умови набуття права та порядок визначення розмірів пенсійних виплат; пенсійний вік чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на призначення пенсії за віком; мінімальний розмір пенсії за віком; порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням; порядок використання коштів Пенсійного фонду та накопичувальної системи пенсійного страхування; організація та порядок здійснення управління в системі загальнообов'язкового державного пенсійного та соціального страхування.
Отже, нормативно-правовим актом, яким визначено підстави припинення пенсійних виплат (які є складовою порядку пенсійного забезпечення), є Закон №1058-IV. Інші нормативно-правові акти у сфері правовідносин, врегульованих Законом №1058-IV, можуть застосовуватися виключно за умови, якщо вони не суперечать цьому Закону.
За приписами статті 47 Закону № 1058-VI, пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України незалежно від задекларованого або зареєстрованого місця проживання пенсіонера організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.
Так, право на отримання пенсії є конституційною гарантією. Суми пенсії є власністю позивача, оскільки з його заробітної плати протягом трудової діяльності здійснювалися утримання (страхові внески) з метою подальшої їх виплати у вигляді пенсії при досягненні особою пенсійного віку та набуття страхового трудового стажу.
Стаття 46 Закону № 1058-VI регулює правовідносини, що виникають під час виплати пенсії за минулий час.
Так, нараховані суми пенсії, на виплату яких пенсіонер мав право, але не отримав своєчасно з власної вини, виплачуються за минулий час, але не більше ніж за три роки до дня звернення за отриманням пенсії. У цьому разі частина суми неотриманої пенсії, але не більш як за 12 місяців, виплачується одночасно, а решта суми виплачується щомісяця рівними частинами, що не перевищують місячного розміру пенсії.
Нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.
Компенсація втрати частини пенсії у зв'язку з порушенням строків її виплати пенсіонерам здійснюється згідно із законом.
Підстави припинення та поновлення виплати пенсії врегульовано статтею 49 Закону № 1058-IV.
Відповідно до зазначеної статті, виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України; 2-1) за заявою пенсіонера про припинення виплати пенсії у зв'язку з тимчасовим проживанням за кордоном; 3) у разі смерті пенсіонера, визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим у встановленому законом порядку; 3-1) у разі надання пенсіонеру статусу особи, зниклої безвісти за особливих обставин, відповідно до Закону України "Про правовий статус осіб, зниклих безвісти за особливих обставин"; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 4-1) у разі непроходження фізичної ідентифікації у випадках, передбачених законодавством; 5) в інших випадках, передбачених законом.
Поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з'ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати. Виплата пенсії поновлюється в порядку, передбаченому частиною третьою статті 35 та статтею 46 цього Закону.
У разі виявлення недостовірних даних у документах та відомостях, на підставі яких було встановлено та/або здійснюється виплата пенсії, рішенням територіального органу Пенсійного фонду України розмір та підстави для виплати пенсії переглядаються відповідно до цього Закону без урахування таких даних.
Судом встановлено, що відповідач фактично визнає ту обставину, що пенсійні кошти за спірний період нараховані та обліковані в органі Пенсійного фонду, як заборгованість по виплаті пенсії.
Відповідач не послався на конкретну норму Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», що передбачає невиплату пенсії за минулий час. Крім того, відповідач не виплачує заборгованість з пенсії позивачу без прийняття відповідного рішення.
Однак відповідач наполягає на тому, що виплату таких коштів буде здійснено при надходженні відповідних коштів з Державного бюджету України до бюджету Пенсійного фонду України.
Як зазначалось, порядок та умови отримання пенсійних виплат регулюються виключно Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
Суд зазначає, що положеннями статей 9 та 47 Закону № 1058-VI встановлено, зокрема, що пенсія за віком призначається та виплачується щомісяця організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України або перераховується на визначений цією особою банківський рахунок у порядку, передбаченому законодавством.
При цьому, як зазначалось, за положенням ст. 46 цього Закону, нараховані суми пенсії, на виплату яких пенсіонер мав право, але не отримав своєчасно з власної вини, виплачуються за минулий час, але не більше ніж за три роки до дня звернення за отриманням пенсії. У цьому разі частина суми неотриманої пенсії, але не більш як за 12 місяців, виплачується одночасно, а решта суми виплачується щомісяця рівними частинами, що не перевищують місячного розміру пенсії. Нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.
Суд звертає увагу, що Конституційний Суд України неодноразово роз'яснював, що:
- «право приймати закони, вносити до них зміни у разі, коли воно не здійснюється безпосередньо народом (статті 5, 38, 69, 72 Конституції України), належить виключно Верховній Раді України (пункт 3 частини першої статті 85 Конституції України) і не може передаватись іншим органам чи посадовим особам. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (частина друга статті 8 Конституції України)» (Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 2000 року №15-рп/2000);
- «права делегування законодавчої функції парламентом іншому органу влади (у даному випадку Кабінету Міністрів України) Конституцією України не передбачено» (Рішення Конституційного Суду України від 9 жовтня 2008 року №22-рп/2008).
Конституційний Суд України у рішенні від 09 липня 2007 року № 6-рп/2007 вказав на те, що невиконання державою своїх соціальних зобов'язань щодо окремих осіб ставить громадян у нерівні умови, підриває принцип довіри особи до держави, що закономірно призводить до порушення принципів соціальної, правової держави (підпункт 3.2).
Слід зазначити, що закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Верховна Рада України може змінити закон виключно законом, а не шляхом прийняття підзаконного правового акту. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України відносяться до категорії підзаконних.
Жодних змін до Закону № 1058-VI з приводу особливостей виплати пенсії, заборгованості по пенсії Верховною Радою не приймалось.
Встановлення Кабінетом Міністрів України механізму виплати нарахованих сум пенсій, не звільняє державу в особі уповноваженого органу Пенсійного фонду України, від обов'язку виконання приписів Закону № 1058-VI та здійснити таку виплату, та не може позбавляти права особи на отримання належних їй сум пенсій.
Втручання відповідача у право позивача на мирне володіння своїм майном у вигляді пенсійної виплати, суд вважає таким, що не ґрунтується на вимогах Закону.
У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.
Першим і найголовнішим правилом статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання державних органів у право на мирне володіння майном має бути законним і повинно переслідувати легітимну мету «в інтересах суспільства». Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним по відношенню до переслідуваної мети. Іншими словами, має бути забезпечено «справедливий баланс» між загальними інтересами суспільства та обов'язком захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде покладено особистий та надмірний тягар (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі (Former King of Greece and Others v. Greece) [ВП], заява № 25701/94, пп. 79 та 82, ЄСПЛ 2000-XII).
Європейський суд з прав людини у пунктах 16, 17 рішення від 24 листопада 2016 року у справі "ТОВ "Полімерконтейнер" проти України" (Заява N 23620/05) наголосив, що першою і найбільш важливою вимогою статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання з боку органів державної влади у мирне володіння майном має бути законним (див. рішення у справі "Ятрідіс проти Греції" [ВП], N 31107/96, п. 58, ЄСПЛ 1999-II). Умова законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та принципу верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справах "Хентріх проти Франції", від 22 вересня 1994 року, п. 42, серія A N 296-A, та "Кушоглу проти Болгарії", N 48191/99, п. п. 49 - 62, від 10 травня 2007 року).
У пункті 74 рішення Європейського Суду з прав людини "Лелас проти Хорватії" Суд звертав увагу на те, що "держава, чиї органи влади не дотримувалися своїх власних внутрішніх правил та процедур, не повинна отримувати вигоду від своїх правопорушень та уникати виконання своїх обов'язків. Іншими словами, ризик будь-якої помилки, зробленої органами державної влади, повинна нести держава, а помилки не повинні виправлятися за рахунок зацікавленої особи, особливо якщо при цьому немає жодного іншого приватного інтересу".
У справі "Рисовський проти України" Європейський Суд з прав людини "... підкреслює особливу важливість принципу "належного урядування". Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок … і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси…".
Отже, встановлення судом відсутності законності втручання, тобто вчинення дій не у спосіб, визначений законом, є достатньою підставою для висновку про те, що право позивача на мирне володіння своїм майном було порушено.
Суд вважає за необхідне зауважити, що підхід відповідача не враховує принципи верховенства права, законності та добросовісності у діяльності держави. У спірних правовідносинах, відповідач не врахував положення Закону, який за місцем в ієрархічній структурі має більшу юридичну силу у сфері загальнообов'язкового державного соціального страхування громадян в Україні та відповідно є пріоритетним у застосуванні до правовідносин, що виникають при виплаті раніше призначених щомісячних страхових виплат особам, які втратили працездатність внаслідок професійного захворювання.
Отже, правових підстав для невиплати заборгованості по пенсійним виплатам судом не встановлено.
Що стосується обраного позивачем способу захисту у вигляді стягнення з відповідача сум, суд зазначає таке.
Частиною 2 статті 245 КАС України визначено, що у разі задоволення позову суд може прийняти рішення, зокрема, про: визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень (пункт 2); визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій (пункт 3); визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії (пункт 4); інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів (пункт 10).
Разом з цим, засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі “Афанасьєв проти України» від 05.04.2005 (заява № 38722/02)).
Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.
Дана правова позиція узгоджується із позицією, висловленою Верховним Судом України в постанові у справі № 21-1465а15 від 16 вересня 2015 року.
У вказаному рішенні Верховний Суд України наголосив, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії та бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалось примусове виконання рішення.
Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Відповідно до ст.8 Конституції України, ст.8 КАС України та ч.1 ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 (надалі - Конвенція) , була ратифікована Законом України N 475/97-ВР від 17.07.97, та відповідно до ст.9 Конституції України є частиною національного законодавства.
Згідно ч.1 ст.6 Конвенції , кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Право на виконання рішень, винесених судом, є невід'ємною частиною «права на суд» (Hornsby v. Greece (Горнсбі проти Греції), § 40; Scordino v. Italy (Скордіно проти Італії) (no. 1) [ВП], § 196). У іншому випадку, положення статті 6 § 1 будуть позбавлені ефекту корисної дії (Burdov v. Russia (Бурдов проти Росії), §§ 34 і 37).
Ефективний захист сторони у справі, а отже і відновлення справедливості, передбачає зобов'язання адміністративних органів виконувати рішення (Hornsby v. (Горнсбі проти Греції), § 41; Kyrtatos v. Greece (Кіртатос проти Греції), §§ 31-32).
Хоча, за деяких обставин виконання рішення може бути відкладено, відкладання рішення не повинно порушувати право сторони на виконання рішення (Burdov v. Russia (Бурдов проти Росії), §§ 35-37).
У цьому розумінні виконання рішення повинно бути повним та вичерпним, а не частковим (Matheus v. France (Матецс проти Франції), § 58; Sabin Popescu v. Romania (Sabin Popescu проти Франції), §§ 68-76), і рішення не може не виконуватись, бути позбавлено юридичної сили, або незаконно відкладено (Immobiliare Saffi v. Italy (Іммобільяре Саффі проти Італії) [ВП], § 74).
Враховуючи викладене, підлягає задоволенню позовні вимоги шляхом стягнення з відповідача на користь позивача нарахованої, але не виплаченої суми заборгованості по пенсії.
За таких обставин позов підлягає задоволенню.
Статтею 316 КАС України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Суд вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому при таких обставинах апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення а рішення суду без змін.
Керуючись статями 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області - залишити без задоволення.
Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 26 вересня 2024 р. у справі № 200/5002/24 - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду набирає законної сили з дати підписання та не підлягає касаційному оскарженню до Верховного Суду, крім випадків, встановлених п.2 ч.5 ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Повне судове рішення складено та підписано колегією суддів 12 лютого 2025 року.
Суддя-доповідач Е.Г. Казначеєв
Судді А.В. Гайдар
І.Д. Компанієць