Житомирський апеляційний суд
Справа №281/694/23 Головуючий у 1-й інст. Волкова Н. Я.
Категорія 80 Доповідач Коломієць О. С.
03 лютого 2025 року Житомирський апеляційний суд у складі:
головуючого судді Коломієць О.С.
суддів Галацевич О.М., Шевчук А.М.
за участю секретаря
судового засідання Драч Т.А.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі цивільну справу №281/694/23 за позовом ОСОБА_1 до Приватного підприємства «Автомагістраль» про стягнення заборгованості по заробітній платі та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні
за апеляційною скаргою Приватного підприємства «Автомагістраль»
на рішення Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 15 липня 2024 року, ухвалене під головуванням судді Волкової Н.Я.
У листопаді 2023 року позивач через свого представника звернувся до суду з позовом, в якому просив стягнути з ПП «Автомагістраль» на його користь нараховану, але не виплачену заробітну плату в розмірі 49 495,13 грн., а також середній заробіток за весь період затримки розрахунку при звільненні починаючи з 04.07.2022 року (з наступного робочого дня після звільнення) по день ухвалення судового рішення. Вирішити питання судових витрат.
На обґрунтування позову вказував, що він перебував до 01.07.2022 року в трудових відносинах з ПП «Автомагістраль», де працював на посаді дорожнього робітника 3 розряду дільниці. Наказом №341 від 01.07.2022 року позивача було звільнено із займаної посади за власним бажанням на підставі ст. 38 КЗпП України, однак при звільненні з позивачем не було проведено повного розрахунку та не виплачено всіх належних йому до виплати коштів. Численні прохання позивача щодо виплати йому заборгованості із заробітної плати відповідачем ігноруються. Представник позивача 09.10.2023 року направив на адресу відповідача адвокатський запит щодо отримання довідки про розмір заборгованості по виплаті заробітної плати та виплат, в тому числі компенсації за дні невикористаної щорічної відпустки, що належали позивачу при звільненні, а також довідки-розрахунку середньоденної заробітної плати, копії заяви про звільнення та копії наказу про звільнення позивача. 16.10.2023 року відповідачем підготовлено відповідь, відповідно до якої заборгованість відповідача по заробітній платі перед позивачем з урахуванням утримання сум ПДФО та військового збору, компенсацією невикористаної відпустки становить 49 495,13 грн., які виплачені так і не були. Крім того, згідно довідки від 13.10.2023 року №А-00000319, виданої відповідачем встановлено, що середньоденний заробіток позивача на день звільнення становив 648,81 грн., позивач був звільнений 01.07.2022 року, станом на день подання позовної заяви до суду виплата заборгованості не була проведена. Тому, розрахунок середнього заробітку за час затримки слід проводити з 04.07.2022 року по 10.11.2023 року.
Рішенням Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 15 липня 2024 року позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з Приватного підприємства «Автомагістраль» на користь ОСОБА_1 невиплачену при звільненні заробітну плату в сумі 49 495,13 грн. та 10 000, 00 грн. середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, 524,58 грн. судових витрат.Стягнуто з відповідача на користь держави судовий збір у розмірі 1 073,60 грн.
Не погоджуючись з вказаним рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне та неправильне з'ясування обставин, які мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення у частині стягнення 10 000,00 грн. середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та 524,58 грн. судових витрат скасувати та ухвалити у цій частині нове, яким у задоволенні вимог ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та судових витрат відмовити повністю.
На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що вищевказане рішення в частині задоволення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати при звільненні в розмірі 10 000,00 грн. (без урахування податків та інших обов'язкових платежів) та в частині стягнення судових витрат в сумі 524,58 грн., підлягає обов'язковому скасуванню, а рішення в частині стягнення судового збору у сумі 1 073,60 грн. суд апеляційної інстанції має змінити, зазначивши на чию користь здійснюється таке стягнення. Вказує, що у частині вимог позивача про стягнення заробітної плати рішення суду першої інстанції не оскаржується та буде виконано підприємством після набрання рішенням законної сили.
Вважає, що суд першої інстанції не звернув уваги на те, що Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 в Україні з 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року введено воєнний стан строком на 30 діб, який був неодноразово продовжений та триває досі. У зв'язку із збройною агресією проти України головний офіс ПП «Автомагістраль» в с. Синяк Бучанського району Київської області в період із 25 лютого по 03 квітня 2022 року перебував під окупацією. У зв'язку із цим виникли об'єктивні та реальні загрози для життя і здоров'я працівників підприємства, було пошкоджено приміщення офісу та викрадено і пошкоджено значну кількість транспортних засобів (27 шт.) та допоміжного обладнання і різноманітного устаткування, чим завдано відповідачу значної матеріальної шкоди в сумі приблизно 50 000 000 грн. Такі фактичні обставини призвели до скрутного матеріального становища підприємства та неможливості ним здійснювати виконання своїх зобов'язань. За результатами звернення підприємства до правоохоронних органів 08 квітня 2022 року відкрито кримінальне провадження №12022111050000108 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 438 КК України (порушення законів та звичаїв війни).
Вказує, що ПП «Автомагістраль» нині вживає усіляких заходів щодо відшукання можливості відновити повноцінну роботу підприємства, отримати зароблені раніше кошти, та виконати власні зобов'язання, згідно з чинним законодавством України. При цьому, зазнавши значних збитків, підприємство намагалося здійснювати виплати поточної заробітної плати працівникам та часткового поступового погашення заборгованості перед бюджетом і працівниками. Саме внаслідок ведення бойових дій у Бучанському районі Київської області та інших обставин непереборної сили, у тому числі й існування заборгованості з бюджету держави за вже виконані роботи та надані послуги, підприємство досі так і не змогло повноцінно відновити власну діяльність та своєчасно здійснити виплату заробітної плати за попередній період.
Отже, фактичні обставини суд першої інстанції належним чином не врахував, а тому дійшов помилкового висновку щодо стягнення з них окрім заробітної плати (яка не оскаржується та буде виплачена позивачеві), ще й середнього заробітку за час вимушеного розрахунку та судових витрат. Адже, вимоги позивача в цій частині не могли бути задоволені, оскільки заявлені після спливу визначеного законодавством строку для такого звернення. Так, частина друга ст. 233 КЗпП України передбачає, що із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні. Отже, оскільки позивач був звільнений 01 липня 2022 року, то тримісячний строк звернення до суду із відповідним позовом сплив 01 жовтня 2022 року. Натомість позивач звернувся до суду лише 10 листопада 2023 року, що свідчить про порушення останнім строку звернення до суду із цим позовом. Вважає, що беззаперечним є той факт, що позивач, не отримавши повний розрахунок у день звільнення, не лише міг довідатися, а й довідався про порушення свого права і про особу, яка його порушила фактично у день звільнення, тобто 01 липня 2022 року. Тому в даній ситуації має безальтернативно застосовуватися норма ч. 3 та ч. 4 ст. 267 ЦК України, а саме до вимоги позивача про стягнення заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні має бути застосована позовна давність за заявою сторони у спорі.
Вказує, що посилання суду на існування карантинних обмежень до 01 липня 2023 року як на підставу продовження строку звернення до суду також є хибними, оскільки навіть у такому разі строк позовної давності спливає після спливу 3 місяців із дати закінчення карантину, тобто 01 жовтня 2023 року і безальтернативно є пропущеним. Адже Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 липня 2024 року у справі №990/156/23 чітко визначила, що строки давності у трудових спорах застосовуються згідно з приписами ст. 233 КЗпП України.
Зокрема, до 19 липня 2022 року КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права ч. 1 ст. 233 КЗпП України.
Також за приписами частини третьої ст. 10 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» роботодавець звільняється від відповідальності за порушення зобов'язань щодо строків оплати праці.
Вважає, що досліджуючи питання наявності або відсутності обставин, що виключають вину підприємства у вчиненні правопорушення, пом'якшують або звільняють від відповідальності, суд першої інстанції мав би врахувати викладене і визнати відсутність вини підприємства у нездійсненні своєчасного розрахунку з виплати заробітної плати.
Позивач правом подати відзив на апеляційну скаргу не скористався.
Сторони в судове засідання не з'явились, хоча про день, час і місце розгляду справи повідомлені належним чином.
Від представника позивача - адвоката Шморгуна О.П. надійшла заява про розгляд апеляційної скарги без участі позивача та його представника, проти доводів апеляційної скарги заперечили, просили рішення Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 15 липня 2024 року залишити без змін.
Представник відповідача скерував до суду заяву про розгляд апеляційної скарги без участі представника ПП «Автомагістраль», просилв її задовольнити в повному обсязі.
Відповідно до частини другої ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 наказом від 01 липня 2022 року №341 звільнений 01 липня 2022 року з посади дорожнього робітника 3 розряду 2.08 дільниці №8 ПП «Автомагістраль» за власним бажанням, ст. 38 КЗпП України (а.с.12).
Згідно з довідкою ПП «Автомагістраль» від 13 жовтня 2023 року №А-00000319 перед позивачем наявна заборгованість із заробітної плати за період із 01 січня по 08 липня 2022 року в сумі 49 495,13 грн (а.с.11).
Відповідно до протоколу огляду місця події у кримінальному провадженні №1202211105000108 від 14 квітня 2022 року за ч. 2 ст. 438 КК України виявлено, що на території ПП «Автомагістраль», що розташоване у с. Синяк, де зі слів ОСОБА_2 із 27 лютого до 03 квітня 2022 року базувалися загарбницькі війська, пошкоджено двері підприємства, техніка, відсутня документація, комп'ютерна техніка, розкидані документи підприємства на землі, а інша частина документів знаходилася на території сусіднього підприємства (а.с.14-15).
28 квітня 2022 року ПП «Автомагісталь» звернулося до Міністра інфраструктури України, у якому серед іншого, вказало, що підприємство має технічну можливість та з метою економії бюджетних коштів пропонує виконання дорожніх будівельно-монтажних робіт за оптимальними цінами та гарантує якість робіт. Техніка та працівники працюють на відновлення важливих об'єктів інфраструктури, які постраждали внаслідок окупації загарбницькими військами. Проте, частина виконаних робіт залишається не прийнятою та не оплаченою замовниками - Службами автомобільних доріг у Житомирській та Київській областях. Просили посприяти у вирішенні цього питання (а.с.49).
За змістом ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Частина перша ст. 21 КЗпП України визначає, що трудовим договором є угода між працівником і роботодавцем (роботодавцем - фізичною особою), за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а роботодавець (роботодавець - фізична особа) зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Трудовим договором можуть встановлюватися умови щодо виконання робіт, які вимагають професійної та/або часткової професійної кваліфікації, а також умови щодо виконання робіт, які не потребують наявності у особи професійної або часткової професійної кваліфікації.
Згідно з першим реченням частини першої ст. 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це роботодавця письмово за два тижні.
Акти законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт законодавства не має зворотної дії в часі, крім випадків, коли він пом'якшує відповідальність. Якщо відносини виникли раніше і регулювалися актом законодавства, який втратив чинність, новий акт законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.
За положеннями частини першої ст. 47 КЗпП України (в редакції на час звільнення позивача) роботодавець зобов'язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, провести з ним розрахунок у строки, визначені ст.116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.
Відповідно до частини першої ст. 116 КЗпП України, яка була чинною у такій редакції на час звільнення позивача, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, проводиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, роботодавець повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
На час звільнення позивача ст. 117 КЗпП України діяла у наступній редакції, у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст.116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Стаття 233 КЗпП України (в редакції на час звільнення позивача) передбачала, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосереднього до місцевого загального суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
За нормою ст. 233 КЗпП України, яка діє у такій редакції з 19 липня 2022 року, працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належали працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні.
Належить врахувати обставину, що апеляційний суд перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції лише в оскарженій частині, тобто у частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, оскільки із рішенням суду першої інстанції про стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості із заробітної плати в сумі 49 495,13 грн. відповідач погодився і не оскаржив його у апеляційному порядку.
В свою чергу, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що позивачем строк звернення до суду дотримано з наступних мотивів.
У справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, працівник має право звернутися до суду в тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні. Таким повідомленням у цій справі стала довідка відповідача від 13 жовтня 2023 року, яку позивач отримав 16 жовтня 2023 року, з позовом ОСОБА_1 звернувся до суду 21 листопада 2023 року. Крім того, з 12 березня 2020 року по 01 липня 2023 року діяв карантин, який строки, визначені ст. 233 КЗпП України, продовжив на строк своєї дії.
За таких обставин, доводи апеляційної скарги про те, позивачем пропущений строк, визначений ст. 233 КЗпП України, звернення до суду із вимогою про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, колегія суддів відхиляє.
За положеннями ст. 10 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» заробітна плата виплачується працівнику на умовах, визначених трудовим договором. Роботодавець повинен вживати всіх можливих заходів для забезпечення реалізації права працівників на своєчасне отримання заробітної плати. Роботодавець звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання щодо строків оплати праці, якщо доведе, що це порушення сталося внаслідок ведення бойових дій або дії інших обставин непереборної сили. Звільнення роботодавця від відповідальності за несвоєчасну оплату праці не звільняє його від обов'язку виплати заробітної плати. У разі неможливості своєчасної виплати заробітної плати внаслідок ведення бойових дій, строк виплати заробітної плати може бути відтермінований до моменту відновлення діяльності підприємства.
Обґрунтовуючи поважність причин пропуску строку щодо виплати належної ОСОБА_1 заробітної плати скаржник посилається на те, що населений пункт, у якому розташоване ПП «Автомагістраль», тимчасово перебував під окупацією, внаслідок чого відповідач зазнав майнових збитків. Однак, такі фактичні обставини мали місце у лютому-квітні 2022 року. Натомість ОСОБА_1 звільнився у липні 2022 року, а заборгованість із заробітної плати не виплачена позивачу та стягнута лише цим судовим рішенням. Матеріали справи не містять беззаперечних доказів, які б підтверджували те, що діяльність підприємства до 01 липня 2022 року або до часу звернення із цим позовом до суду не була відновлена до того стану, який би перешкоджав відповідачу виплатити позивачу заборгованість із заробітної плати. За таких обставин, висновки суду першої інстанції про обґрунтованість вимог про стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні є цілком правильними.
Не заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги щодо неврахування судом першої інстанції скрутного матеріального становища відповідача та введення в Україні воєнного стану при вирішенні питання про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні з огляду на наступне.
У постанові від 26 червня 2019 року в справі №761/9584/15-ц Великої Палати Верховного Суду зазначено, що, якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов'язань, зокрема, з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.
При цьому, Велика Палата Верховного Суду сформулювала перелік обставин, які повинен ураховувати суд, вирішуючи питання про зменшення розміру відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 ЦПК України. Такими обставинами є: 1) розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; 2) період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; 3) ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; 4) інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Аналогічні правові висновки викладені також у постановах Верховного Суду від 01 квітня 2020 року в справі №761/16407/15-ц, від 15 квітня 2020 року в справі №331/1863/18, від 18 листопада 2020 року в справі №335/4416/18-ц
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
Зменшуючи розмір середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні з 229 029,93 грн. до 10 000 грн., суд першої інстанції прийняв до уваги: фактичні обставини справи (введення воєнного стану, зупинення роботи підприємства), неспівмірність розміру невиплаченого заробітку сумі компенсації за несвоєчасний розрахунок при звільненні та врахував принципи розумності, справедливості і пропорційності. Колегія суддів погоджується із такими мотивами суду першої інстанції та вважає їх розумними і виваженими, а рішення суду першої інстанції в оскарженій частині - справедливим.
Отже, стягнувши середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні частково, суд першої інстанції звернув увагу на фактичні обставини справи і дійшов обґрунтованого висновку про доцільність зменшення суми розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Доводи апеляційної скарги у оскарженій частині повністю спростовуються матеріалами справи.
Однак, колегія суддів погоджується з доводами апеляційної скарги щодо того, що судом першої інстанції невірно обраховано судовий збір та не зазначено, на чию користь має бути здійснене таке стягнення.
За таких підстав апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції в частині розподілу судових витрат скасуванню.
Частиною 1 статті 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до ч. 6 ст. 141 ЦПК України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Пункт 1 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» звільняє від сплати судового збору позивачів - за подання позовів про стягнення заборгованості по заробітній платі та поновлення на роботі.
Відтак, позивач був звільнений від сплати судового збору при зверненні до суду з позовною вимогою про стягнення заборгованості по заробітній платі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір», а тому при подачі позову ОСОБА_1 був сплачений судовий збір лише за вимогу про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 2 290,30 грн., виходячи із розрахунку 229 029,93 грн. (сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні) х 1%.
Враховуючи те, що позовна вимога ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задоволена частково в сумі 10 000,00 грн. (4,4% від суми заявлених вимог), тому з відповідача на користь ОСОБА_1 підлягав стягненню сплачений судовий збір пропорційно до розміру задоволених позовних вимог в розмірі 100,77 грн. (2 290,30 грн. х 4,4%), а не 524,58 грн. як зазначено в рішенні суду. Отже, суд першої інстанції невірно обрахував розмір стягнутого з відповідача на користь позивача судового збору за вимогою про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Крім того, як вже зазначалось, позивач звільнений від сплати судового збору за подання позову про стягнення заборгованості по заробітній платі, а тому при розподілу судових витрат, у зв'язку із задоволенням цієї вимоги ОСОБА_1 в повному обсязі, судовий збір підлягав стягненню з відповідача в дохід держави. Проте, судом першої помилково не було зазначено, що судовий збір у розмірі 1 073,60 грн. за вказану вимогу підлягає стягненню з відповідача в дохід держави. З таких обставин рішення в частині розподіл судових витрат підлягає скасуванню.
В частині стягнення заборгованості по заробітній платі рішення суду не оскаржується, отже не є предметом апеляційного перегляду.
Таким чином, колегія суддів прийшла до висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково.
Керуючись ст. 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу Приватного підприємства «Автомагістраль» задовольнити частково.
Рішення Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 15 липня 2024 року в частині розподілу судових витрат скасувати.
Стягнути з Приватного підприємства «Автомагістраль» на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 100,77 грн.
Стягнути з Приватного підприємства «Автомагістраль» на користь держави судовий збір в розмірі 1073,60 грн.
Рішення в частині задоволених позовних про стягнення з Приватного підприємства «Автомагістраль» на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і оскарженню в касаційному порядку не підлягає.
Повний текст постанови складено 11 лютого 2025 року.
Головуючий Судді