пр. Волі, 54а, м. Луцьк, 43010, тел./факс 72-41-10
E-mail: inbox@vl.arbitr.gov.ua Код ЄДРПОУ 03499885
попереднього судового засідання
11 лютого 2025 року Справа № 903/1015/24
Господарський суд Волинської області у складі:
головуючого судді - Гарбара Ігоря Олексійовича
секретар судового засідання - Гандзілевська Яна Вікторівна
за участю керуючого реструктуризацією Пасічника О.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Луцьку у приміщенні Господарського суду Волинської області справу №903/1015/24 за заявою фізичної особи ОСОБА_1 про неплатоспроможність,
04.12.2024 ОСОБА_1 подав до суду заяву про відкриття провадження у справі про його неплатоспроможність, в якій просить суд:
1. Відкрити провадження у справі про неплатоспроможність фізичної особи ОСОБА_1 .
2. Керуючим реструктуризацією боржника призначити арбітражного керуючого Пасічника Олександра Олексійовича.
09.12.2024 ОСОБА_1 подав до суду декларацію про майновий стан і доходи за 2024 рік.
Ухвалою суду від 09.12.2024 прийнято заяву фізичної особи ОСОБА_1 про відкриття провадження у справі про неплатоспроможність до розгляду. Підготовче засідання призначено на 17.12.2024 на 09:50 год. Визнано особисту явку ОСОБА_1 в судове засідання обов'язковою (мати з собою документ, що підтверджує особу).
Ухвалою суду від 17.12.2024 відкрито провадження у справі про неплатоспроможність боржника - ОСОБА_1 .
У відповідності до положень Кодексу України з процедур банкрутства 17.12.2024 на офіційному веб-порталі судової влади України здійснено оприлюднення оголошення (повідомлення) про відкриття Господарським судом Волинської області провадження у справі про неплатоспроможність фізичної особи ОСОБА_1 .
19.12.2024 від Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України надійшов лист про перетин державного кордону боржником та членами його сім'ї.
19.12.2024 представник ГУ ДПС у Волинській області надіслав лист, яким долучив відомості з Державного реєстру фізичних осіб- платників податків про джерела/суми нарахованого доходу, нарахованого (перерахованого) податку та військового збору, станом на 18.12.2024, за період з ІІІ-го кварталу 2021 по ІІІ квартал 2024 ОСОБА_1 .
Після оприлюднення оголошення про відкриття провадження у справі про неплатоспроможність ОСОБА_1 до суду надійшли заяви з грошовими вимогами до боржника:
-14.01.2025 від Акціонерного товариства «Приватбанк» в загальному розмірі 3133880,65 грн.
- 16.01.2025 від ОСОБА_2 в розмірі 4163757,14 грн.
22.01.2025 ОСОБА_3 надіслав до суду лист на вимогу ухвали суду від 17.01.2025 про залишення заяви без руху.
Ухвалами суду від 16.01.2025, від 24.01.2025 відповідні заяви з кредиторськими вимогами до боржника прийнято до розгляду, розгляд заяв в попередньому судовому засіданні призначено на 28.01.2025.
27.01.2025 керуючий реструктуризацією надіслав на електронну адресу лист про визнання грошових вимог ОСОБА_2 в наступній черговості: 6056,00 грн - вимоги першої черги та 4163757,14 грн - вимоги другої черги.
Протокольною ухвалою від 28.01.2025 суд зобов'язав керуючого реструктуризацією Пасічника О.О. в строк до 04.02.2025 подати до суду відомості про результати розгляду вимог кредиторів (із зазначенням черговості). Зобов'язав АТ «Приватбанк» в строк до 04.02.2025 подати до суду докази реалізації мікроавтобуса пасажирського Mersedes Bens. Зобов'язав ОСОБА_2 в строк до 04.02.2025 подати до суду письмові пояснення, щодо боргу в розмірі 98505,70 доларів США, а саме з чого виник вказаний борг. Відклав розгляд заяв Акціонерного товариства «Приватбанк» та ОСОБА_2 з грошовими вимогами в попередньому судовому засіданні на 11.02.2025 о 12:45 год. в режимі відеоконференції за заявою представника АТ «Приватбанк».
28.01.2025 після судового засідання керуючий реструктуризацією подав до суду лист про визнання грошових вимог АТ КБ «Приватбанк», в якому визнав грошові вимоги в наступній черговості: 1406631,65 грн - вимоги 2 черги, 1373749,00 грн (пеня) - 3 черга, 4844,80 грн - перша черга, 353500,00 грн. - як такі, що забезпечені заставою.
30.01.2025 керуючий реструктуризацією надіслав на електронну адресу суду супровідний лист, яким повторно надіслав лист про вигнання грошових вимог АТ КБ «Приватбанк».
30.01.2025 ОСОБА_2 надіслав до суду розрахунок грошових вимог кредитора до боржника.
05.02.2025 представник АТ КБ «Приватбанк» сформував в системі «Електронний суд» клопотання, яким долучив докази реалізації предмета застави (мікроавтобуса пасажирського Mersedes Bens); судові рішення, на які посилається АТ КБ "ПриватБанк" в заяві з грошовими вимогами та виписки по рахунках.
11.02.2025 ОСОБА_1 та ОСОБА_2 подали до суду клопотання про розгляд справи без їх участі.
Представник АТ КБ «Приватбанк» на відеозв'язок не вийшов.
Керуючий реструктуризацією Пасічник О.О. в судовому засіданні щодо визнання грошових вимог не заперечив, вказав, що ним подані листи про їх визнання із зазначенням черговості.
Заслухавши керуючого реструктуризацією Пасічника О.О., дослідивши в судовому засіданні матеріали справи, суд приходить до наступного.
Статтею 1 Кодексу України з процедур банкрутства визначено, що кредитор - юридична або фізична особа, а також контролюючий орган, уповноважений відповідно до Податкового кодексу України здійснювати заходи щодо забезпечення погашення податкового боргу та недоїмки зі сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування у межах своїх повноважень, та інші державні органи, які мають вимоги щодо грошових зобов'язань до боржника.
В розрізі даної статті законодавець здійснює класифікацію кредиторів по категоріям, а саме: забезпечені кредитори - кредитори, вимоги яких до боржника або іншої особи забезпечені заставою майна боржника; конкурсні кредитори - кредитори за вимогами до боржника, що виникли до відкриття провадження у справі про банкрутство і виконання яких не забезпечено заставою майна боржника; поточні кредитори - кредитори за вимогами до боржника, що виникли після відкриття провадження у справі про банкрутство.
Відповідно до статті 122 Кодексу України з процедур банкрутства, подання кредиторами грошових вимог до боржника та їх розгляд керуючим реструктуризацією здійснюються в порядку, визначеному цим Кодексом для юридичних осіб.
Так, згідно з умовами статті 45 Кодексу України з процедур банкрутства, конкурсні кредитори за вимогами, що виникли до дня відкриття провадження у справі про банкрутство, зобов'язані подати до господарського суду письмові заяви з вимогами до боржника, а також документи, що їх підтверджують, протягом 30 днів з дня офіційного оприлюднення оголошення про відкриття провадження у справі про банкрутство.
Відлік строку на заявлення грошових вимог кредиторів до боржника починається з дня офіційного оприлюднення оголошення про відкриття провадження у справі про банкрутство.
У відповідності до положень Кодексу України з процедур банкрутства 17.12.2024 за №74882 на офіційному веб-порталі судової влади України здійснено оприлюднення оголошення (повідомлення) про відкриття Господарським судом Волинської області провадження у справі про неплатоспроможність фізичної особи ОСОБА_1 .
Суд зазначає, що боржником звертаючись до Господарського суду Волинської області із заявою про відкриття провадження у справі про неплатоспроможність, надано конкретизований список кредиторів із зазначенням підстав виникнення грошових зобов'язань та сум заборгованості, а також первинні документи по договірних взаємовідносинах із фізичною особою ОСОБА_2 , банківською установою АТ «КБ «Приватбанк» та 4 інших.
Поряд з цим, у питанні порядку розгляду кредиторських вимог у справі про банкрутство та ролі й обов'язків суду на цій стадії судова палата для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду враховує усталені правові висновки Верховного Суду, що полягають у такому (справа №902/221/22):
- заявник сам визначає докази, які, на його думку, підтверджують заявлені вимоги; проте, обов'язок надання правового аналізу поданих кредиторських вимог, підстав виникнення грошових вимог кредиторів до боржника, їх характеру, встановлення розміру та моменту виникнення цих грошових вимог, покладений на господарський суд, який здійснює розгляд справи про банкрутство. Під час розгляду заявлених грошових вимог суд користується правами та повноваженнями, наданими йому процесуальним законом; суд самостійно розглядає кожну заявлену грошову вимогу, перевіряє її відповідність чинному законодавству та за результатами такого розгляду визнає або відхиляє частково чи повністю грошові вимоги кредитора (постанова від 26.02.2019 у справі №908/710/18);
- у попередньому засіданні господарський суд зобов'язаний перевірити та надати правову оцінку усім вимогам кредиторів до боржника незалежно від факту їх визнання чи відхилення боржником. Заявлені до боржника грошові вимоги конкурсних кредиторів можуть підтверджуватися первинними документами (угодами, накладними, рахунками, актами виконаних робіт тощо), що свідчать про цивільно-правові відносини сторін та підтверджують заборгованість боржника перед кредитором, або рішенням юрисдикційного органу, до компетенції якого віднесено вирішення такого спору (постанова від 26.02.2019 у справі № 908/710/18);
- на стадії звернення кредиторів з вимогами до боржника та розгляду зазначених вимог судом принципи змагальності та диспозитивності у справі про банкрутство проявляються у наданні заявником відповідних документів на підтвердження своїх кредиторських вимог та заперечень боржника та інших кредиторів проти них (постанова від 23.04.2019 у справі №910/21939/15);
- покладення обов'язку доказування обґрунтованості відповідними доказами своїх вимог до боржника саме на кредитора не позбавляє його права на власний розсуд подавати суду ті чи інші докази, що дозволяє суду застосовувати принцип диспозитивності господарського судочинства та приймати рішення про визнання чи відмову у визнанні вимог кредитора, виходячи з тієї сукупності доказів, яка надана кредитором-заявником грошових вимог. Законодавцем у справах про банкрутство обов'язок доказування обґрунтованості вимог кредитора певними доказами покладено на заявника грошових вимог, а предметом спору в даному випадку є вирішення питання про належне документальне підтвердження цих вимог кредитором-заявником. У випадку ненадання заявником-кредитором сукупності необхідних документів на обґрунтування своїх вимог, суд у справі про банкрутство відмовляє у визнанні таких вимог та включенні їх до реєстру вимог кредиторів. Надані кредитором докази мають відповідати засадам належності (стаття 76 ГПК України), допустимості (стаття 77 ГПК України), достовірності (стаття 78 ГПК України) та вірогідності (стаття 79 ГПК України). Комплексне дослідження доказів на предмет їх відповідності законодавчо встановленим вимогам є сутністю суддівського розсуду на стадії встановлення обсягу кредиторських вимог у справі про банкрутство. У випадку ненадання заявником-кредитором сукупності необхідних документів на обґрунтування своїх вимог, суд у справі про банкрутство відмовляє у визнанні таких вимог та включенні їх до реєстру вимог кредиторів (постанова від 27.08.2020 у справі № 911/2498/18);
- розглядаючи кредиторські вимоги суд в силу норм статей 45 - 47 КУзПБ має належним чином дослідити сукупність поданих заявником доказів (договори, накладні, акти, судові рішення, якими вирішено відповідний спір тощо), перевірити їх, надати оцінку наявним у них невідповідностям (за їх наявності), та аргументам, запереченням щодо цих вимог з урахуванням чого з'ясувати чи є відповідні докази підставою для виникнення у боржника грошового зобов'язання (постанова від 21.10.2021 у справі № 913/479/18).
- використання формального підходу при розгляді заяви з кредиторськими вимогами та визнання кредиторських вимог без надання правового аналізу поданій заяві з кредиторськими вимогами, підстав виникнення грошових вимог кредиторів до боржника, їх характеру, встановлення розміру та моменту виникнення цих грошових вимог створює загрозу визнання судом у справі про банкрутство фіктивної кредиторської заборгованості до боржника. Наведене порушує права кредиторів у справі про банкрутство з обґрунтованими грошовими вимогами. Для унеможливлення загрози визнання судом у справі про банкрутство фіктивної кредиторської заборгованості до боржника, суду слід розглядати заяви з кредиторськими вимогами з застосуванням засад змагальності сторін у справі про банкрутство у поєднанні з детальною перевіркою підстав виникнення грошових вимог кредиторів до боржника, їх характеру, розміру та моменту виникнення. У разі виникнення обґрунтованих сумнівів сторін у справі про банкрутство щодо обґрунтованості кредиторських вимог, на заявника кредиторських вимог покладається обов'язок підвищеного стандарту доказування задля забезпечення перевірки господарським судом підстав виникнення таких грошових вимог, їх характеру, встановлення розміру та моменту виникнення цих грошових вимог (постанова від 07.08.2019 у справі № 922/1014/18);
- сутність підвищеного стандарту доказування у справах про банкрутство полягає, зокрема, в такому: перевірка обґрунтованості та розміру вимог кредиторів здійснюється судом незалежно від наявності розбіжностей щодо цих вимог між боржником та особами, які мають право заявляти відповідні заперечення, з одного боку, та кредитором, що заявив грошові вимоги до боржника, з іншого боку; при визнанні вимог кредиторів у справі про банкрутство слід виходити з того, що визнаними можуть бути лише вимоги, щодо яких подано достатні докази наявності та розміру заборгованості; під час розгляду заяви кредитора з грошовими вимогами до боржника у справі про банкрутство визнання боржником або арбітражним керуючим обставин, якими кредитор обґрунтовує свої вимоги (частина перша статті 75 ГПК України), саме по собі не звільняє іншу сторону від необхідності доведення таких обставин в загальному порядку (постанова від 22.12.2022 у справі № 910/14923/20).
Така судова практика є сталою при застосуванні статей 45-47 КУзПБ, що містять подібне правове регулювання порядку звернення кредиторів із заявами з грошовими вимогами до боржника у справі про банкрутство та порядку розгляду цих заяв судом.
Щодо заявлених грошових вимог АТ КБ «Приватбанк», судом враховано наступне.
Судом встановлено, що ПАТ КБ «ПриватБанк» (правонаступником якого за всіма правами та обов'язками є АТ КБ «ПриватБанк», далі за текстом - Кредитор, Банк) та ОСОБА_1 (надалі - позичальник, боржник) 05.11.2007 уклали кредитний договір 191/м (надалі - Договір).
Згідно договору АТ КБ «ПриватБанк» зобов'язався надати Позичальнику кредит у розмірі 65000,00 (Долар США), а Позичальник зобов'язався повернути кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами в строки та в порядку, встановлених кредитним договором.
Відповідно договору, погашення заборгованості здійснюється в наступному порядку: щомісяця в період сплати, Позичальник повинен надавати Банку грошові кошти (щомісячний платіж) для погашення заборгованості за Кредитом, яка складається із заборгованості за Кредитом, за відсотками, комісією, а також інші витрати згідно кредитного договору.
Згідно договору у випадку порушення зобов'язань за кредитним договором, Боржник сплачує Банку відсотки за користування кредитом у подвійному розмірі на місяць, нараховані від суми непогашеної в строк заборгованості за кредитом.
Банк свої зобов'язання за договором та угодою виконав в повному обсязі, а саме видав відповідачу кредит у розмірі 65000,00 (Долар США).
В порушення умов кредитного Договору а також ст. ст. 509, 526, 1054 ЦК України, Боржник свої зобов'язання не виконав, а саме не здійснював погашення заборгованості за кредитом у встановленому Договором порядку та строки.
Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська у справі №202/35780/13-ц від 09 вересня 2015 року, позов АТ КБ «ПриватБанк» про стягнення заборгованості задоволено та стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором № 191/м від 05.11.2007 року у розмірі 49379,52 доларів США , що за курсом НБУ складає 394542,36 грн., що складається з: 29580,48 доларів США - заборгованість за кредитом, 16048,41 доларів США заборгованість по процентам за користування кредитом, 3750,63 доларів США пеня за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором та сплачений судовий збір у розмірі 3219 грн.
Крім того, рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 23 листопада 2016 року по справі № 161/11728/15-ц позов АТ КБ «ПриватБанк» про стягнення заборгованості задоволено та стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором № 191/м від 05.11.2007 року в розмірі 17030 (сімнадцять тисяч тридцять) доларів США 06 центів, 17000 (сімнадцять тисяч) доларів США пені, а всього 34030 (тридцять чотири тисячі тридцять) доларів США, що у гривневому еквіваленті становить 850070 (вісімсот п'ятдесят тисяч сімдесят) грн. 90 коп. та 3654 (три тисячі шістсот п'ятдесят чотири) грн. судових витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Відповідно до ст. 129-1 Конституції України, ст. 18 ГПК України судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.
Як визначено ч.ч. 2, 4 ст.13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Обов'язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом. Невиконання судових рішень має наслідком юридичну відповідальність, установлену законом.
Згідно ч.4 ст.75 ГПК України, обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором АТ КБ «ПриватБанк» і ОСОБА_1 05.11.2007 уклали договір застави рухомого майна (надалі - договір застави).
Згідно з договором застави Боржник надав в заставу:
- автомобіль SCHMITZ, модель: S 01, рік випуску: 2000, тип ТЗ: напівпричіп бортовий, № кузова/шасі: НОМЕР_1 , реєстраційний номер: НОМЕР_2 , заставна вартість - 116150,00 грн.
- вантажний сідловий тягач DАF, модель: FT95.380XF, рік випуску: 1999, тип ТЗ: вантажний сідловий тягач, № кузова/шасі: НОМЕР_3 , реєстраційний номер: НОМЕР_4 , заставна вартість - 237350, 00 грн.
- мікроавтобус пасажирський MERCEDES BENZ, модель: 208D, ріку випуску: 1995, тип ТЗ: мікроавтобус пасажирський, № кузова/шасі: НОМЕР_5 , реєстраційний номер: НОМЕР_6 , заставна вартість - 30 300, 00 грн.
Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 23 травня 2013 року по справі № 202/24001/13-ц позов АТ КБ «ПриватБанк» про звернення стягнення на предмет застави задоволено та звернуто стягнення на рухоме майно за договором застави автотранспорту, а саме: автомобіль SCHMITZ, модель: S 01, рік випуску: 2000, тип ТЗ: напівпричіп бортовий, № кузова/шасі: НОМЕР_1 , реєстраційний номер: НОМЕР_2 ; вантажний сідловий тягач DАF, модель: FT95.380XF, рік випуску: 1999, тип ТЗ: вантажний сідловий тягач, № кузова/шасі: НОМЕР_3 , реєстраційний номер: НОМЕР_4 ; мікроавтобус пасажирський MERCEDES BENZ, модель: 208D, ріку випуску: 1995, тип ТЗ: мікроавтобус пасажирський, № кузова/шасі: НОМЕР_5 , реєстраційний номер: НОМЕР_6 . Стягнуто судовий збір у розмірі 3 441,00 грн.
При цьому, мікроавтобус пасажирський MERCEDES BENZ було реалізовано.
Таким чином, грошові вимоги АТ КБ «ПриватБанк» забезпечені заставою майна боржника, а саме: автомобіль SCHMITZ, модель: S 01, рік випуску: 2000, тип ТЗ: напівпричіп бортовий, № кузова/шасі: НОМЕР_1 , реєстраційний номер: НОМЕР_2 , заставна вартість - 116150,00 грн. та вантажний сідловий тягач DАF, модель: FT95.380XF, рік випуску: 1999, тип ТЗ: вантажний сідловий тягач, № кузова/шасі: НОМЕР_3 , реєстраційний номер: НОМЕР_4 , заставна вартість - 237350, 00 грн. на загальну суму 353500 гривень (сума заставної вартості двох предметів застави).
Щодо стягнення заборгованості у гривневому еквіваленті, судом враховано наступне.
У постанові Верховного Суду від 03.04.2024 у справі № 10/25640/14 зазначено, зокрема, наступне: «Натомість, якщо борг боржника виник на підставі кредитного договору, що визначений в іноземній валюті, в якій і був заявлений позивачем (кредитором) до стягнення у судовому порядку, але судовим рішенням за результатом розгляду такого спору сума боргу встановлена лише в національній валюті без зазначення його еквівалента в іноземній валюті, то це не свідчить, що відбулась трансформація грошового зобов'язання, визначеного у іноземній валюті, у зобов'язання у національній валюті, без урахування його фактичного розміру за курсом, встановленим НБУ на дату подання кредитором заяви з грошовими вимогами до боржника (такого змісту висновок викладений у постанові Верховного Суду від 30.08.2023 у справі № 918/84 7/22)».
Крім того, в постанові Верховного Суду від 30.08.2023 року по справі № 918/847/22 суд дійшов до наступного висновку:
« 60. Отже, судами необгрунтовано залишено поза увагою ту обставину, що борг ОСОБА_1 виник та існує на підставі кредитного договору, що визначений лише в іноземній валюті.
61. За своєю правовою природою судове рішення є засобом захисту прав або інтересів фізичних та юридичних осіб.
62. Положення статті 11 ЦК України передбачають, що зобов'язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду.
63. Тобто, відповідно до положень статті 11 ЦК України рішення суду може бути підставою виникнення цивільних прав та обов'язків у випадках, установлених актами цивільного законодавства, - за наявності прямої вказівки про це в законі.
64. За загальним правилом судове рішення забезпечує примусове виконання зобов'язання, яке виникло з підстав, що існували до його ухвалення, але не породжує таке зобов'язання, крім випадків, коли положення норм чинного законодавства передбачають виникнення зобов'язання саме з набранням законної сили рішенням суду. (Висновки щодо застосування норм права викладені у постанові Великої палати Верховного Суду від 09.11.2021 у справі №320/5115/17)
65. Статтею 236 ГПК України передбачено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим і відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
66. Вимогами процесуального закону визначено обов'язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні спору. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.
67. Однак, оскаржувані судові рішення таким вимогам процесуального закону не відповідають.
68. З урахуванням викладеного колегія суддів касаційної інстанції вважає доводи касаційної скарги частково обґрунтованими, оскільки під час розгляду справи суди не врахували, що борг ОСОБА_1 виник на підставі кредитного договору, що визначений в іноземній валюті та дійшли до помилкових висновків про те, що за результатами прийнятого рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 05 жовтня 2010 року у справі №2-1181/10 відбулась трансформація грошового зобов'язання визначеного в іноземній валюті у зобов'язання у національній валюті, без врахування його фактичного розміру за курсом, встановленим Національним банком України на дату подання кредитором заяви з грошовими вимогами до боржника, а тому рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції підлягають скасуванню як такі, що прийняті з порушенням норм матеріального та процесуального права».
Статтею 572 та частиною 1 статті 575 Цивільного кодексу України передбачено, що в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).
Статтею 3 Закону України "Про заставу" встановлено, що заставою може бути забезпечена будь-яка дійсна існуюча або майбутня вимога, що не суперечить законодавству України, зокрема така, що випливає з договору позики, кредиту, купівлі-продажу, оренди, перевезення вантажу тощо.
Положеннями статті 19 Закону України "Про заставу", які кореспондуються з приписами ч. 2 ст. 589 Цивільного кодексу України визначено, що за рахунок заставленого майна заставодержатель має право задовольнити свої вимоги в повному обсязі, що визначається на момент фактичного задоволення, включаючи проценти, відшкодування збитків, завданих прострочкою виконання (а у випадках, передбачених законом чи договором, - неустойку), необхідні витрати на утримання заставленого майна, а також витрати на здійснення забезпеченої заставою вимоги, якщо інше не передбачено договором застави.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 45 Кодексу України з процедур банкрутства конкурсні кредитори за вимогами, що виникли до дня відкриття провадження у справі про банкрутство, зобов'язані подати до господарського суду письмові заяви з вимогами до боржника, а також документи, що їх підтверджують, протягом 30 днів з дня офіційного оприлюднення оголошення про відкриття провадження у справі про банкрутство. Відлік строку на заявлення грошових вимог кредиторів до боржника починається з дня офіційного оприлюднення оголошення про відкриття провадження у справі про банкрутство. Забезпечені кредитори зобов'язані подати заяву з грошовими вимогами до боржника під час провадження у справі про банкрутство в частині вимог, що є незабезпеченими, або за умови відмови від забезпечення.
Забезпечені кредитори можуть повністю або частково відмовитися від забезпечення. Якщо вартості застави недостатньо для покриття всієї вимоги, кредитор повинен розглядатися як забезпечений лише в частині вартості предмета застави. Залишок вимог вважається незабезпеченим.
Частиною 8 статті 45 Кодексу України з процедур банкрутства розпорядник майна зобов'язаний окремо повідомити господарський суд про вимоги кредиторів, які забезпечені заставою майна боржника, згідно з їхніми заявами, а за відсутності таких заяв - згідно з даними обліку боржника, а також внести окремо до реєстру відомості про майно боржника, яке є предметом застави згідно з відповідним державним реєстром.
Отже, грошові вимоги заставних кредиторів включаються в реєстр вимог кредиторів автоматично, незалежно від факту подання такими кредиторами заяв з грошовими вимогами до боржника. У зв'язку з цим на вимоги кредиторів, які забезпечені заставою, не розповсюджуються передбачені ч. 1 ст. 45 Кодексу України з процедур банкрутства наслідки пропуску тридцяти денного строку від дня офіційного оприлюднення оголошення про відкриття провадження у справі про банкрутство.
Заявлені вимоги на суму 353500,00 грн є забезпечені заставою, відповідно заочного рішення Індустріального районного суду м.Дніпропетровська від 23.05.2013 у справі №202/24001/13-ц.
На етапі первісного формування реєстру вимог кредиторів боржника, суд має право включити до вимог, які забезпечені заставою, усі фактично існуючі вимоги на момент подання заяви з кредиторськими вимогами, на які поширюється забезпечення заставою, згідно договорів застави та незалежно від вартості предметів застави, яка визначена у таких договорах.
Законодавство про банкрутство не пов'язує включення до реєстру вимог, забезпечених заставою майна боржника, із встановленням договірної вартості предметів забезпечення, як єдиного критерію визначення розміру забезпечених заставою вимог. Розмір таких вимог встановлюється виходячи з розміру заборгованості за кредитом та розміру дійсних на момент подання заяви з кредиторськими вимогами зобов'язань майнової поруки по даному кредитному договору, незалежно від вартості предметів застави. Дійсна вартість заставного забезпечення визначається за наслідком продажу предмета застави. Включення до реєстру вимог кредиторів окремо, як таких що забезпечені майном боржника, з посиланням виключно на визначену в договорі іпотеки (застави) вартість предмету іпотеки (застави) не відповідають положенням статей 3, 19 Закону України "Про заставу", які не пов'язують обсяг заставного забезпечення з договірною вартістю предмету застави. Договірна вартість предмета застави має значення як істотна умова договору застави при оцінці судами самого договору застави на предмет його укладення та дійсності його умов.
Відповідно до ст.19 ЗУ “Про заставу» за рахунок заставленого майна заставодержатель має право задовольнити свої вимоги в повному обсязі, що визначається на момент фактичного задоволення, включаючи проценти, відшкодування збитків, завданих прострочкою виконання (а у випадках, передбачених законом чи договором, - неустойку), необхідні витрати на утримання заставленого майна, а також витрати на здійснення забезпеченої заставою вимоги, якщо інше не передбачено договором застави.
Правомірність та обґрунтованість грошових вимог забезпеченого кредитора до боржника та наявність у боржника предмета забезпечення, перевіряє суд незалежно від того, чи визнані ці вимоги боржником разом з розпорядником майна, чи ні. При цьому, обов'язок заставного кредитора у випадку подання ним заяви з грошовими вимогами полягає у доведенні обґрунтованості своїх вимог до боржника перед судом належними доказами. Також, у розпорядника майна існує обов'язок включити до реєстру вимоги до боржника, забезпечені заставою його майна згідно з даними обліку боржника, які виражаються у грошовій формі та випливають із розміру цивільних зобов'язань, за якими боржник здійснив забезпечення, а також внести до реєстру окремо відомості про майно боржника, яке є предметом застави згідно з державним реєстром застав.
Аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див. рішення від 21 січня 1999 року в справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22 лютого 2007 року в справі "Красуля проти Росії", від 5 травня 2011 року в справі "Ільяді проти Росії", від 28 жовтня 2010 року в справі "Трофимчук проти України", від 9 грудня 1994 року в справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 1 липня 2003 року в справі "Суомінен проти Фінляндії", від 7 червня 2008 року в справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії") свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.
Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов'язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.
З врахуванням положень Кодексу України з процедур банкрутства, суд вважає, що вимоги АТ АБ “Приватбанк» на суму 353500,00 грн. є такими, що забезпечені заставою, відтак підлягають окремому внесенню до реєстру вимог кредиторів, як такі, що погашаються в позачерговому порядку за рахунок майна банкрута, що є предметом забезпечення. При цьому до реєстру вимог кредиторів керуючим реструктуризацією повинні бути внесеними відомості про майно боржника, яке є предметом застави згідно з державним реєстром застав.
Відповідно до частина 2 статті 45 Кодексу України з процедур банкрутства, склад і розмір грошових вимог кредиторів визначаються в національній валюті України. Якщо зобов'язання боржника визначені в іноземній валюті, то склад і розмір грошових вимог кредиторів визначаються в національній валюті за курсом, встановленим Національним банком України на дату подання кредитором заяви з грошовими вимогами до боржника.
Виходячи із вимог вказаної норми Кодексу, грошові вимоги Банку до ОСОБА_1 у національній валюті складають станом на 16.12.2024 (курс НБУ станом на 14.01.2025 - 42,2692 грн. за 1 дол. США) 3133880, 65 грн:
- 73 896, 99 доларів США - заборгованість за кредитним договором (підтверджується розрахунком заборгованості);
- 3219 грн. - судовий збір, стягнутий рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська у справі № 202/35780/13-ц від 09 вересня 2015 року;
- 3654 грн. - судовий збір, стягнутий рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 23 листопада 2016 року по справі № 161/11728/15-ц;
- 3441,00 грн. - судовий збір, стягнутий рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 23 травня 2013 року по справі № 202/24001/13-ц.
Станом на день розгляду заяви, зобов'язання Демчука перед АТ КБ «Приватбанк» є невиконаними та наявна заборгованість у загальній сумі 3133880,65 грн грн., яка складається з наступного:
- 1406631,65 грн. (заборгованість по кредиту, судовий збір за рішенням суду у справі №202/35780/13-ц від 09.09.2015, у справі 161/11728/15-ц від 23.11.2016 та у справі №202/24001/13-ц від 23.05.2013) - вимоги 2 черги.
-1373749,00 грн (пеня) - 3 черга.
- 353500,00 грн. - вимоги забезпечені заставою.
При цьому, судом враховано, що кредиторські вимоги були розглянуті керуючим реструктуризації, що підтверджується відповідним повідомленням №4/25 від 21.01.2025.
Щодо заявлених грошових вимог ОСОБА_2 , судом враховано наступне.
10.10.2017 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики №б/н від 10.10.2017 на термін до 30.09.2020.
За цим Договором Позикодавець передає у власність Позичальникові грошові кошти, а Позичальник зобов'язується повернути Позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики, п.1.1. договору).
Згідно п.2.1. договору, сума грошових коштів, які надаються у позику за цим Договором, становить 20 000,00 (двадцять тисяч) доларів США.
Відповідно до п.2.2 договору, за користування грошовими коштами Позичальник щомісячно сплачує Позикодавцю відсотки за користування коштами в розмірі 2,5% за кожен місяць від зафіксованої суми неповернутих коштів, а саме до 01-го числа наступного місяця за попередній місяць користування.
Позика надається Позикодавцем шляхом надання необхідних коштів Позичальнику в день укладення даного Договору. Факт отримання коштів, Позичальник підтверджує шляхом надання Позикодавцю письмової розписки (п.3.1. договору).
10.10.2017 ОСОБА_1 підписав розписку, в якій вказано: «Я, громадянин України ОСОБА_1 , паспорт громадянина України, документ № НОМЕР_7 , орган, що видав 0710, 22.06.2020 року, ідентифікаційний номер НОМЕР_8 , даною розпискою стверджую, що отримав від громадянина України ОСОБА_2 , паспорт України НОМЕР_9 , виданий Шевченківським РВ ЛМУ УМВС України у Волинській області 03 червня 1997 року, ідентифікаційний номер НОМЕР_10 , кошти в сумі 20 000,00 (двадцять тисяч) доларів США, згідно договору позики від 10.10.2017 року.
Позичені кошти в сумі 20 000,00 (двадцять тисяч) доларів США зобов'язують повернути ОСОБА_2 в термін, встановлений договором від 10.10.2017 року.».
В зв'язку з неповерненням ОСОБА_1 позики та відсотків за користування коштів, між сторонами 01.09.2020 укладено Доповнення №1 до Договору позики №б/н від 10.10.2017 року, згідно якого було зафіксовано суму позики у розмірі 37 354,00 доларів США, а також встановлено новий термін повернення позики - 02.09.2023.
В подальшому, у зв'язку з неповерненням ОСОБА_1 позики та відсотків за користування коштів, між сторонами 31.08.2023 року укладено Доповнення №2 до Договору позики №б/н від 10.10.2017 року, згідно якого було зафіксовано суму позики у розмірі 70974,50 доларів США, а також встановлено новий термін повернення позики - 31.12.2024.
В порушення вищезазначених умов Договору позики, Позичальник позичені кошти не повернув.
Відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини (ч. 2 ст. 11 ЦК України).
Статтею 16 ЦК України визначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Частиною 1 статті 509 ЦК України передбачено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Відповідно до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Статтею 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Відповідно до ст. 193 ГК України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу, Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Частиною першою статті 1048 ЦК України передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом.
Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов'язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.
Зазначений правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 464/3790/16-ц, що повністю відповідає усталеній правовій позиції, відображеній, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 18.03.2013 у справі № 6-63цс13, а також у перелічених скаржником у касаційній скарзі постановах Верховного Суду у справах №№ 604/1038/16-ц, 707/2606/16-ц, 143/280/17, 559/2587/19, 464/5314/17, 319/1669/16, 524/4946/16, 604/1038/16.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14.04.2021 у справі №642/4200/17 зазначено, що тлумачення статей 1046 та 1047 ЦК України свідчить, що за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
У постанові Верховного Суду України від 11.11.2015 у справі №6-1967цс15 викладено правовий висновок, що на підтвердження укладення договору позики та його умов, згідно з частиною другою статті 1047 ЦК України, може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Крім того, частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов'язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.
Отже, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов'язанням їх повернення та дату отримання коштів.
Згідно зі ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Відповідно до ст. 610 ЦК України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання), тобто ухиляючись від сплати заборгованості за кредитом, Відповідач порушує зобов'язання за даним договором.
Статтею 525 ЦК України передбачена недопустимість односторонньої відмови від зобов'язання.
Згідно ч. 2 ст. 615 ЦК України, одностороння відмова від зобов'язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов'язання.
Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у справі №902/221/22, постанова від 01.03.2023 навів наступним правовий висновок відносно розгляду грошових вимог за договорами позики у справах про неплатоспроможність:
«Згідно з частиною другою статті 47 КУзПБ у попередньому засіданні господарський суд розглядає всі вимоги кредиторів, що надійшли протягом строку, передбаченого частиною першою статті 45 цього Кодексу, у тому числі щодо яких були заперечення боржника або розпорядника майна.
Отже, під час розгляду заявлених до боржника кредиторських вимог, у тому числі у справі про неплатоспроможність фізичної особи, суд в силу наведених вище норм має з'ясовувати правову природу таких вимог, надати правову оцінку доказам поданим заявником на підтвердження його вимог до боржника, аргументам та запереченням боржника чи інших кредиторів щодо задоволення таких вимог, перевірити дійсність заявлених вимог, з урахуванням чого встановити наявність підстав для їх визнання чи відхилення (повністю або частково).
Разом з тим, правова проблема у цій справі № 902/221/22, що зумовила необхідність її передачі на розгляд судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, полягає у питанні застосування визначеної статтею 204 ЦК України презумпції правомірності правочину у поєднанні з вищенаведеними положеннями КУзПБ, що регулюють порядок розгляду заяв кредиторів з їх грошовими вимогами до боржника.
Так, в обґрунтування грошових вимог до боржника фізична особа-кредитор у своїй заяві посилалася на чинний договір безвідсоткової позики та наявність відповідної розписки у підтвердження його укладення та отримання боржником цієї позики….
Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов 'язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.
Зазначений правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 464/3790/16-ц, що повністю відповідає усталеній правовій позиції, відображеній, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 18.03.2013 у справі № 6-63цс13, а також у перелічених скаржником у касаційній скарзі постановах Верховного Суду у справах №№ 604/1038/16-ц, 707/2606/16-ц, 143/280/17, 559/2587/19, 464/5314/17, 319/1669/16, 524/4946/16, 604/1038/16.
Судова палата під час розгляду цієї справи враховує, що згідно наведеної усталеної правової позиції боргова розписка підтверджує не лише факт укладення договору позики та погодження його умов між кредитором та боржником, а також вона засвідчує й безпосередньо факт отримання боржником від кредитора грошових коштів у певному розмірі або речей.
Втім, такий правовий висновок є застосовним у позовному провадженні, коли між кредитором та боржником за борговою розпискою існує відповідний спір, з метою вирішення якого сторона звертається із позовом до суду.
Натомість, у справах про неплатоспроможність існує певна відмінність у розгляді та визнанні господарським судом грошових вимог кредиторів до боржника, що виникли на підставі боргової розписки, від вирішення спору у позовному провадженні про стягнення заборгованості за борговою розпискою.
Зазначена відмінність, серед іншого, полягає у тому, що визнання господарським судом вимог певного кредитора породжує відповідні правові наслідки, що впливають на права інших кредиторів цього боржника у процедурі неплатоспроможності. При цьому, у вказаній категорії справ існує ризик обопільної недобросовісної поведінки певного кредитора та боржника щодо створення фіктивної (неіснуючої, штучної) заборгованості останнього за борговою розпискою задля збільшення кількості голосів цього кредитора на зборах кредиторів та можливості впливу на саму процедуру неплатоспроможності фізичної особи, зокрема й у питанні формування та реалізації ліквідаційної маси боржника, що, у кінцевому результаті, впливатиме на обсяг задоволених вимог.
Беручи до уваги зазначені мотиви, судова палата дійшла висновку, що задля унеможливлення загрози визнання господарським судом фіктивної кредиторської заборгованості до боржника, на кредитора-фізичну особу, як заявника грошових вимог на підставі боргової розписки, покладається обов'язок підвищеного стандарту доказування у разі виникнення вмотивованих сумнівів сторін у справі про неплатоспроможність фізичної особи щодо обґрунтованості вимог такого кредитора.
За таких обставин, господарському суду під час розгляду заяви кредитора з відповідними грошовими вимогами до боржника варто керуватися не лише засадами, серед інших, належності (стаття 76 ГПК України) та допустимості (стаття 77 ГПК України) доказів, а й враховувати достатність (повноту та всебічність) поданих доказів як взаємозв'язок їх сукупності, що дозволяє суду зробити достовірний висновок про існування заборгованості за борговою розпискою.
Тож, у разі вмотивованих сумнівів інших кредиторів щодо реальності (дійсності) такої заборгованості, обґрунтування грошових вимог до боржника самим лише договором позики та/або борговою розпискою у справі про неплатоспроможність фізичної особи може бути недостатнім.
Необхідним, у такому випадку, може бути також документальне підтвердження джерел походження коштів, наданих фізичною особою-кредитором у позику фізичній особі-боржнику, подання інших додаткових доказів наявності між кредитором (позикодавцем) та боржником (позичальником) зобов'язальних правовідносин за відповідним договором позики.
У разі ж ненадання зазначеним кредитором сукупності необхідних доказів на обґрунтування своїх вимог, зокрема щодо підтвердження реальності грошового зобов'язання господарський суд відмовляє у визнанні таких вимог у справі про неплатоспроможність фізичної особи.
При цьому, визначена приписами статті 204 ЦК України презумпція правомірності укладеного між сторонами правочину не спростовує відповідного обов'язку заявника-кредитора, вимоги якого підтверджені борговою розпискою, надати сукупність усіх необхідних доказів на обґрунтування своїх вимог, зокрема й зазначені вище докази джерел походження наданих у позику коштів.
Тобто, не досліджуючи дійсність відповідного правочину, що виходить за межі предмета розгляду заяви кредитора з грошовими вимогами до боржника, господарський суд у справі про неплатоспроможність фізичної особи, вирішуючи питання про належне документальне підтвердження кредиторських вимог за борговою розпискою, може надати правову оцінку реальності (дійсності) таких зобов'язань на підставі інших доказів, що підтверджують/спростовують фінансову спроможність цього кредитора щодо надання відповідної позики".
Відсутність у розписці - на думку суду - точного словосполучення про передачу грошових коштів саме “в борг», та “повернення позикодавцю» саме “до» визначеної дати, стала підставою відмови у позові про стягнення суми боргу (ВС КЦС №754/3591/21 від 13.09.2023)
Крім того, у постанові від 28.01.2021 у справі № 910/4510/20 Верховний Суд зазначив, що використання формального підходу при розгляді заяви з кредиторськими вимогами та визнання кредиторських вимог без надання правового аналізу поданій заяві з кредиторськими вимогами, підстав виникнення грошових вимог кредиторів до боржника, їх характеру, встановлення розміру та моменту виникнення цих грошових вимог створює загрозу визнання судом у справі про банкрутство фіктивної кредиторської заборгованості до боржника. Наведене порушує права кредиторів у справі про банкрутство з обґрунтованими грошовими вимогами. Для унеможливлення загрози визнання судом у справі про банкрутство фіктивної кредиторської заборгованості до боржника, суду слід розглядати заяви з кредиторськими вимогами з застосуванням засад змагальності сторін у справі про банкрутство у поєднанні з детальною перевіркою підстав виникнення грошових вимог кредиторів до боржника, їх характеру, розміру та моменту виникнення. У разі виникнення обґрунтованих сумнівів сторін у справі про банкрутство щодо обґрунтованості кредиторських вимог, на заявника кредиторських вимог покладається обов'язок підвищеного стандарту доказування задля забезпечення перевірки господарським судом підстав виникнення таких грошових вимог, їх характеру, встановлення розміру та моменту виникнення цих грошових вимог.
З врахуванням викладеного, суду необхідно з'ясувати документальне підтвердження джерел походження коштів, наданих фізичною особою-кредитором у позику фізичній особі-боржнику, подання інших додаткових доказів наявності між кредитором (позикодавцем) та боржником (позичальником) зобов'язальних правовідносин за відповідним договором позики.
Як слідує з матеріалів справи, суд ухвалою суду від 17.01.2025 суд зобов'язував ОСОБА_2 подати докази підтвердження джерел походження коштів, наданих фізичною особою-кредитором ( ОСОБА_2 ) у позику фізичній особі-боржнику ( ОСОБА_1 ).
Щодо походження коштів ОСОБА_2 у листі вказав (а.с.165-167), що кошти, які останній надав у позику ОСОБА_1 в сумі 20000,00 доларів США отримав в позику від фізичної особи ОСОБА_4 , згідно договору позики №1 від 10.10.2017.
За користування коштами, згідно пункту 2.2. договору сплачував позикодавцю 1% за кожен місяць від суми неповернутих коштів.
Факт передачі коштів від ОСОБА_4 підтвердив розпискою від 10.10.2017.
Факт наявності у ОСОБА_4 коштів, які було передано ОСОБА_2 , підтвердив Декларацією платника єдиного податку фізичної особи-підприємця за 2016 рік.
Як слідує з наданих доказів, які надійшли від ОСОБА_2 відсутня інформація про його доходи, доходи ОСОБА_4 , у зв'язку з чим відсутня можливість перевірити отримані доходи вказаного кредитора.
Разом з цим, з матеріалів справи не вбачається куди були витрачені кошти боржником, оскільки ОСОБА_1 в заяві про відкриття провадження у справі вказав, що отримані кошти від ОСОБА_2 потратив на особисті потребу (відкриття бізнесу з надання транспортних послуг).
На підставі вищевикладеного, дослідивши та проаналізувавши всі обставини справи, керуючись внутрішнім переконанням та засадами розумності та справедливості, суд дійшов висновку про необгрутованість вимог кредитора ОСОБА_2 , що має наслідком відмову в задоволенні заяви про визнання грошових вимог до боржника.
З врахуванням вищевикладеного, в задоволенні заявлених вимог ОСОБА_2 слід відмовити.
На кредитора при зверненні у справі про банкрутство із заявою про визнання грошових вимог до боржника покладений обов'язок надати на підтвердження цих вимог разом з заявою всі докази, які відповідають вимогам щодо доказів (статті 76-79 ГПК України), незалежно від того, чи вважає він певну сукупність доказів достатнім для підтвердження грошових вимог до боржника, та незалежно, чи заперечують інші учасники його грошові вимоги. У протилежному випадку - у разі ненадання кредитором всіх документів на підтвердження грошових вимог - він несе ризик настання наслідків, пов'язаних, зокрема, з невчиненням ним процесуальних дій (стаття 13 ГПК України), що, водночас, не виключає поширення на кредитора права надавати додаткові докази за правилами статті 269 ГПК України.
Отже, Кредитор при зверненні з відповідною заявою до суду першої інстанції мав надати всі документи, які дозволили б суду встановити наявність або відсутність відповідного грошового зобов'язання Боржника шляхом дослідження первинних документів (договорів, накладних, платіжних документів, банківських виписок, платіжних доручень, актів тощо) та (або) рішення юрисдикційного органу, до компетенції якого віднесено вирішення відповідного спору. Про це свідчить практика Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 12 грудня 2023 року по cправі № 918/463/22.
Заявник сам визначає докази, які на його думку підтверджують заявлені вимоги (постанови Верховного Суду від 26.02.2019 у справі № 908/710/18, 25.06.2019 у справі № 922/116/18, від 15.10.2019 у справі № 908/2189/17, від 24.10.2019 у справі № 910/10542/18, від 07.11.2019 у справі № 904/9024/16).
Обов'язок здійснення правового аналізу заявлених у справі кредиторських вимог, підстав виникнення грошових вимог кредиторів до боржника, їх характеру, встановлення розміру та моменту виникнення цих грошових вимог покладений на господарський суд, в провадженні якого перебуває справа про банкрутство (постанови Верховного Суду від 26.02.2019 у справі № 908/710/18, від 05.03.2019 у справі № 910/3353/16, від 18.04.2019 у справі № 914/1126/14, від 20.06.2019 у справі № 915/535/17, від 25.06.2019 у справі № 922/116/18, від 15.10.2019 у справі № 908/2189/17, від 24.10.2019 у справі № 910/10542/18, від 07.11.2019 у справі № 904/9024/16).
Під час розгляду заявлених грошових вимог суд користується правами та повноваженнями, наданими йому процесуальним законом; суд самостійно розглядає кожну заявлену грошову вимогу, перевіряє її відповідність чинному законодавству та за результатами такого розгляду визнає або відхиляє частково чи повністю грошові вимоги кредитора (постанови Верховного Суду від 26.02.2019 у справі № 908/710/18, 25.06.2019 у справі № 922/116/18, від 15.10.2019 у справі № 908/2189/17, від 24.10.2019 у справі № 910/10542/18, від 07.11.2019 у справі № 904/9024/16).
Відповідно до частин 3, 4 ст. 13 ГПК кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18). Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (п.43 постанови Верховного Суду від 23.10.2019 у справі №917/1307/18). Аналогічна позиція викладена у п.81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц.
Відповідно до ч. 1 ст.74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Згідно зі ст.76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ст.77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Згідно зі ст.78 ГПК України достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.
Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Частинами 1, 2, 3 ст. 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Салов проти України" від 06.09.2005р.).
У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Надточий проти України" від 15.05.2008 зазначено, що принцип рівності сторін передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.
Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам - учасникам певної справи відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі.
Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об'єктивного з'ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі.
Відповідно до частини 1 статті 14 ГПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Проте, якщо подання сторони є вирішальним для результату проваджень, воно вимагає конкретної та прямої відповіді ("Руїс Торіха проти Іспанії").
Завданням національних судів є забезпечення належного вивчення документів, аргументів і доказів, представлених сторонами ("Ван де Гурк проти Нідерландів)".
Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті ("Гірвісаарі проти Фінляндії").
Згідно ж із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Отже, вказані рішення Європейського суду з прав людини суд застосовує у даній справі як джерело права.
Завданням господарського суду у попередньому засіданні є перевірка заявлених до боржника грошових вимог конкурсних кредиторів, які можуть підтверджуватися або первинними документами (угодами, накладними, рахунками, актами виконаних робіт тощо), що свідчать про цивільно-правові відносини сторін та підтверджують заборгованість боржника перед кредитором, або рішенням юрисдикційного органу, до компетенції якого віднесено вирішення такого спору (аналогічна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29.01.2019 р. у справі № 916/4644/15; Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 10.12.2019 р. у справі № 913/479/18).
Відповідно до норм визначених Кодексом України з процедур банкрутства за результатами попереднього засідання господарський суд визнає розмір вимог кредиторів, які підлягають включені до реєстру вимог кредиторів, порядок погашення (задоволення) яких відбувається відповідно до черговості, яка встановлена статтею 133 даного Кодексу.
Згідно з нормами статті 133 Кодексу України з процедур банкрутства, Для задоволення вимог кредиторів кошти від продажу майна боржника вносяться на окремий банківський рахунок, відкритий керуючим реалізацією.
Витрати, пов'язані з провадженням у справі про неплатоспроможність (витрати на оплату судового збору, сплату винагороди і відшкодування витрат арбітражного керуючого, пов'язаних з виконанням ним своїх повноважень, оплату послуг спеціалістів для проведення оцінки майнових об'єктів, що підлягають продажу), відшкодовуються у повному обсязі до задоволення вимог кредиторів.
Вимоги кредиторів за зобов'язаннями боржника, забезпеченими заставою майна фізичної особи, задовольняються за рахунок такого майна.
Кошти, отримані від продажу майна банкрута, що є предметом забезпечення, після покриття витрат, пов'язаних з утриманням, збереженням та продажем цього майна, та сплати додаткової винагороди арбітражного керуючого відповідно до положень статті 30 цього Кодексу використовуються виключно для задоволення вимог кредитора за зобов'язаннями, які таке майно забезпечує.
Вимоги кредиторів, включені до реєстру вимог кредиторів, задовольняються у такій черговості:
1) у першу чергу задовольняються вимоги до боржника щодо виплати заборгованості із заробітної плати працівникам, які перебувають/перебували у трудових відносинах із боржником, сплати аліментів, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, сплати страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне та інше соціальне страхування;
2) у другу чергу задовольняються вимоги щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) та проводяться розрахунки з іншими кредиторами;
3) у третю чергу сплачуються неустойки (штраф, пеня), внесені до реєстру вимог кредиторів.
Згідно зі ст.122 Кодексу України з процедур банкрутства, в ухвалі за результатами попереднього засідання суду, зокрема, зазначаються:
1) обов'язок керуючого реструктуризацією провести збори кредиторів, які мають відбутися не пізніше 14 днів з дня постановлення такої ухвали;
2) дата засідання господарського суду, яке має відбутися не пізніше 60 днів з дня постановлення такої ухвали, на якому буде розглянуто схвалений кредиторами план реструктуризації боргів або прийнято рішення про перехід до процедури погашення боргів чи про закриття провадження у справі.
Відповідно до ст. 123 Кодексу України з процедур банкрутства протягом трьох робочих днів після постановлення ухвали за результатами попереднього засідання господарського суду арбітражний керуючий згідно з цією ухвалою письмово повідомляє кредиторів про місце і час проведення зборів кредиторів та організовує їх проведення.
Участь кредиторів у зборах кредиторів, визначення кількості голосів кредиторів з правом вирішального голосу та учасників зборів кредиторів з правом дорадчого голосу здійснюються в порядку, визначеному цим Кодексом для юридичних осіб.
Основними завданнями зборів кредиторів у процедурі реструктуризації боргів боржника є: 1) розгляд звіту керуючого реструктуризацією про результати перевірки декларації про майновий стан боржника; 2) розгляд проекту плану реструктуризації боргів боржника; 3) прийняття рішення про схвалення плану реструктуризації боргів боржника або про звернення з клопотанням до господарського суду про перехід до процедури погашення боргів боржника або про закриття провадження у справі про неплатоспроможність. Проведення зборів кредиторів та голосування на них здійснюються в порядку, визначеному цим Кодексом для юридичних осіб.
Керуючись ст.ст. 2, 122-123 Кодексу України з процедур банкрутства, ст. 234 ГПК України, суд -
1. Заяву Акціонерного товариства «Приватбанк» про визнання грошових вимог до фізичної особи ОСОБА_1 , задовольнити.
Визнати грошові вимоги Акціонерного товариства «Приватбанк» (вул.Грушевького,1Д, м.Київ, 01001, код ЄДРПОУ 14360570) до ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_8 ) повністю в розмірі:
- 1406631,65 грн. (заборгованість по кредиту, судовий збір за рішенням суду у справі №202/35780/13-ц від 09.09.2015, у справі 161/11728/15-ц від 23.11.2016 та у справі №202/24001/13-ц від 23.05.2013) - вимоги 2 черги.
-1373749,00 грн (пеня) - 3 черга.
- 4844,80 грн - витрати по сплаті судового збору за подання відповідної грошової вимоги - позачергово.
Окремо внести до реєстру вимоги кредитора Публічного акціонерного товариства Акціонерного товариства «Приватбанк» на суму 353500,00 грн. - як такі, що забезпечені заставою.
2. В задоволенні заяви кредитора ОСОБА_2 про визнання грошових вимог до боржника ОСОБА_1 , відмовити.
3. Зобов'язати керуючого реструктуризацією Пасічника О.О. включити визнані судом вимоги до реєстру вимог кредиторів у відповідності до вимог Кодексу України з процедур банкрутства.
4. Керуючому реструктуризацією Пасічнику О.О. провести збори кредиторів в порядку п. 4 ст. 122 Кодексу України з процедур банкрутства.
5. Засідання суду, на якому буде розглянуто погоджений кредиторами план реструктуризації боргів або прийнято рішення про перехід до процедури погашення боргів чи про закриття провадження у справі призначити на 11 березня 2025 року о 10:45 год.
Судове засідання відбудеться в приміщенні Господарського суду Волинської області (м. Луцьк, пр. Волі, 54а, в залі судових засідань №103).
Ухвала господарського суду набирає законної негайно з моменту її прийняття відповідно до ч.4 ст. 9 КУзПБ.
Ухвала суду може бути оскаржене до Північно-західного апеляційного господарського суду відповідно до ст.9 КУзПБ, ст. ст. 255, 256, п. 17.5 Перехідних положень ГПК України.
Повна ухвала підписана 11.02.2025.
Суддя І. О. Гарбар